Поняття та стадії доказування

Виконання завдань цивільного судочинства, що визначені ст. 1 ЦПК України, залежить від установлення судом у справі об’єктивної істини, під якою розуміють обґрунтованість виснов­ків суду дійсним обставинам справи.

Судовий розгляд цивільної справи спрямований на забез­печення повного, всебічного і об’єктивного з’ясування усіх об­ставин. Для цього ч. 2 ст. 160 ЦПК України покладає на голо­вуючого обов’язок спрямовувати судовий розгляд на забезпе­чення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Така цілеспрямована судова діяльність відбувається під час судового розгляду справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування в установле­ному цивільному процесуальному порядку.

Доказування у цивільному процесі можна визначити як процесуальну діяльність суду та інших учасників цивільного про­цесу, спрямовану на визначення, отримання, дослідження та оцінку юридично значущих відомостей про факти, яка здійсню­ється у визначеній законом формі та спрямована на вирішення справи, ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення.

Доказування - це процес пізнання істини. Пізнання — відображення у свідомості людини навколишньої об’єктивної дійсності. Істинне знання є таке, яке правильно відображає цю дійсність. Стосовно судової діяльності може йтися про пізнання суб’єктами, які залучені в цивільний процес і мають відповідні процесуальні права або обов’язки. Об’єктом такого пізнання будуть матеріали справи, її фактичні та юридичні об­ставини. Процесуальним засобом пізнання у справі є докази.

Суд не тільки пізнає дійсність. Він у закріпленому законом порядку встановлює факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин. Водночас суд користується не будь-якою інформацією (відомостями про факти), яка має зна­чення для вирішення справи, а тільки відомостями, які отримані з джерел, передбачених законом, і відповідають пропонованим до них вимогам.

Процесуальний і логічний боки доказування знаходяться в постійній діалектичному взаємодії. Якщо порушені проце­суальні норми, що регулюють, наприклад, порядок отримання (залучення) доказів, то рішення, засноване на такому доказі, буде і незаконним, і необгрунтованим. Якщо ж порушені логічні закони за дослідження доказів і їх оцінки, то ухвалене на основі такої оцінки судове рішення буде необгрунтованим і підлягає скасуванню.

Встановлення обставин цивільної справи ще не гарантує його правильне вирішення по суті. Необхідна точна кваліфікація розглянутого правовідношення.

Суб’єктами судового доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники проце­су, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення цивільної справи.

Основний суб'єкт доказування у цивільному процесі - суд першої інстанції. Суд вирішує всі питання, що виникають у про­цесі судового доказування, безпосередньо досліджує докази, представлені іншими суб'єктами доказування, перевіряє істин­ність даних, що надані як докази, і в результаті їх оцінки встано­влює фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Всі інші суб'єкти доказування зобов'язані довести в судо­вому засіданні ті факти, на які вони посилаються, відстоюючи свої інтереси чи інтереси, які доручені їм для захисту. Відтак відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу сво­їх вимог і заперечень, крім випадків звільнення від доказування.

Об’єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи або здійснення окремої процесуальної дії. Об'єкт доказування у справі загалом - це предмет доказування.

Центральним елементом структури цивільного проце­суального доказування є мета доказування. Метою доказування є всебічне, повне та об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів відповідно до істини юридичних фактів, з якими закон пов'язує виник­нення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторона­ми, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, причини пропуску строку позов­ної давності тощо) і підлягають установленню під час ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК України).

Під час визначення предмета доказування необхідно зважити на таке. Якщо будуть встановлені не всі факти, необхід­ні для вирішення справи, то це спричинить ухвалення судом необґрунтованого рішення. Якщо ж суд досліджуватиме факти, які не мають значення для справи, то це може призвести до неправильного вирішення справи по суті, оскільки суд форму­ватиме рішення на фактах, що не мають з погляду закону істот­ного значення.

Предмет доказування необхідно розглядати у широкому розумінні, оскільки він становить не один факт, а сукупність фа­ктів, які мають значення для вирішення цивільної справи.

До предмета доказування належать: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень; 2) юридичні факти процесуально- правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред'явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 3) юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду, та обставини, які не мають юридичного зна­чення, але запропоновані сторонами або судом з метою правиль­ного вирішення справи; 4) факти, встановлення яких необхідно

суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.

Цивільне процесуальне законодавство визначає підстави звільнення від доказування (ст. 61 ЦПК України). Відтак не підлягають доказуванню:

1) обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Ці факти інакше називають безспірними (наприклад, під час вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини під час розлучення її батьків сторони ви­знають те, що батько дитини має кращі умови проживання та вищий матеріальний рівень);

2) обставини, визнані судом загальновідомими.

3) преюдиціальні факти, тобто такі, які встановлені судо­вим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили. Ці факти не доказуються під час розгляду інших справ за умови, що у них беруть участь ті ж особи або особа, щодо яких (якої) встановлені ці факти. Вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду в адміністративній справі, що набрали законної сили, мають обмежене преюдиціальне значення у цивільному судочинстві. Вони обов’язкові лише з питань, чи були виконані ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Доказування полягає у певній діяльності, яка проводиться стосовно доказів.

Цей процес відбувається у встановленому процесуальному порядку і складається з таких етапів (стадій):

1) твердження про факти;

2) визначення кола необхідних доказів;

3) збирання доказів;

4) дослідження доказів;

5) оцінка доказів.

Твердження про факти - це процесуальні дії суб'єктів доказування, які полягають у визначенні фактів, з якими пов'язано виникнення права на звернення до суду за захистом

порушених, незизнаних, оспорюваних прав, свобод, інтересів фі­зичних, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цей етап доказування полягає у тому, що позивач у позов­ній заяві (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), а відповідач - у запере­ченнях на позов (п. 5 ч. 5 ст. 122 ЦПК України), викладають об­ставини, якими обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

Безпосереднє подання доказів є правом сторони, а не обов’язком, бо серед реквізитів позовної заяви (ст. 119 ЦПК України) обов’язку подання доказів немає. Тому суд залишити позовну заяву без руху через неподання доказів позивачем не може.

Визначення кола необхідних доказів полягає у обов 'язку сторін (осіб, які беруть участь у справі) зазначити докази, що підтверджують задекларовані факти і які слід залучити до справи.

Відповідно до п. 6 ст. 119 ЦПК України позовна заява по­винна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну об­ставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

Після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви відповідач має право подати до суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення (ч. 1 ст. 128 ЦПК України).

Збирання доказів - окремий етап (стадія) процесу дока­зування, що полягає у процесуальній діяльності суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів.

Збирання доказів здійснюється шляхом:

1) подання доказів сторонами та іншими особами, які бе­руть участь у справі;

2) витребування доказів судом;

3) надання судових доручень щодо збирання доказів;

4) забезпечення доказів.

Подання доказів сторонами та іншими особами, які бе­руть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду і регламентуться ст. 131 ЦПК України.

Зокрема сторони зобов’язані подати свої докази до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням зазначених вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Сторони до або під час попере­днього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду спра­ви по суті, зобов’язані повідомити суд про всі відомі їм рі­шення судів, що стосуються предмета спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмета спору.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК України докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їх представниками.

Витребування доказів судом здійснюється у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі (ст. 137 ЦПК України). У такому разі суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє су­дове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.

У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосе­редньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вима­гає суд, узагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин упродовж п ’яти днів із дня отримання ухвали.

За клопотанням сторони суд інформує в судовому засідан­ні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

Крім того, відповідно до ст. 93 ЦПК України, у разі непо­дання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, і неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, в якій зазначаються:

1) ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ;

2) місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої особи;

3) назва або опис письмового чи речового доказу;

4) підстави проведення тимчасового вилучення доказу.

Збирання доказів також можливе шляхом надання судо­вих доручень щодо збирання доказів. Згідно зі ст. 132 ЦПК України суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає від­повідному суду провести певні процесуальні дії.

В ухвалі про судове доручення, що є обов’язковою для су­ду, якому вона адресована, зазначаються:

- коротко суть справи, що розглядається;

- особи, які беруть участь у справі;

- обставини, що підлягають з’ясуванню;

- докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;

- перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК України. Протоколи і всі зібрані за виконання доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

Суд повинен повідомити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання, хоча їх присутність не є обов’язковою. Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

Забезпечення доказів - самостійний спосіб їх збирання. Це заходи, які спрямовані на зберігання відомостей про обста­вини справи, у випадках, коли подання доказів є неможливим, або у осіб, які беруть участь у справі, є складнощі у їх поданні.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України у таких ви­падках зацікавлені особи мають право подати клопотання про забезпечення доказів.

Способами забезпечення доказів є:

- допит свідків;

- призначення експертизи;

- витребування та (або) огляд доказів, зокрема за їх місце­знаходженням.

У необхідних випадках можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів (наприклад, допит сторін, допит третіх осіб тощо).

Зміст заяви про забезпечення доказів регламентує ст. 134 ЦПК України. У цій заяві зазначаються:

- докази, які необхідно забезпечити;

- обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

- обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;

- справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою по­трібно їх забезпечити.

Якщо заява про забезпечення доказів не відповідає вимогам ст. 134 ЦПК України, суд постановляє ухвалу, за якою надає заці­кавленій особі, яка подала таку заяву, п 'ятиденний строк для усунення недоліків. У разі, якщо недоліки не будуть усунено, заява вважається неподаною і повертається зацікавленій особі.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити до­кази до пред’явлення нею позову.

Відповідно до п. 4 ст. 133 ЦПК України у разі подання за­яви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву впродовж трьох днів із дня поста- новлення ухвали про забезпечення доказів.

У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшко­дувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із за­безпеченням доказів.

Наступним етапом (стадією) процесу доказування є дослі­дження доказів. Це процесуальна діяльність суду та інших уча­сників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторо­ни обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

Зокрема згідно зі ст. 177 ЦПК України суд під час судово­го розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з’ясування об­ставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони об­ґрунтовуються. Водночас порядок дослідження доказів визнача­ється судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

Дослідження доказів провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. У процесі дослідження доказів здійснюються їх перевірка, зіставлення од­ного доказу з іншими, усуваються суперечності між ними тощо.

Останнім етапом (стадією) процесу доказування є оцінка доказів. Це розумова діяльність суду, що ґрунтується на зако­нах логіки та правових нормах і спрямована на ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосе­редньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кож­ного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок дока­зів у їх сукупності (ст. 212 ЦПК України).

Оцінка належності доказів здійснюється відповідно до змісту предмета доказування у справі.

Оцінка допустимості доказів охоплює визначення можли­вості використання того чи іншого доказу під час доказування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оцінка достовірності доказів полягає у визначенні їхнього змісту дійсності. Ця оцінка є складною внаслідок наявності су­перечності доказів зацікавлених осіб цивільних процесуальних відносин.

Оцінка достатності доказів охоплює визначення їх достат­ності для ухвалення окремих рішень і за формування остаточних рішень у справі.

Йдеться про сукупність доказів і про можливість на її ос­нові встановити істину у справі, ухваливши правильне рішення.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

У теорії цивільного процесуального права вирізняються такі види оцінки доказів за юридичним значенням:

а) попередня оцінка - здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;

б) остаточна оцінка - здійснюється судом у нарадчій кім­наті і є підставою для ухвалення рішення у справі;

в) контрольна оцінка - здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій під час перевірки законності й обґрунто­ваності рішень судів першої інстанції.

2.