Поняття, ознаки та види доказів

Процес доказування здійснюється за допомогою доказів. Відповідно до ст. 57 ЦПК України докази - це будь-які фактич­ні дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсут­ність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Такі фактичні дані встановлюються за допомогою засобів доказування, тобто джерел, з яких суд отримує докази. Відповід­но до ч. 2 ст. 57 ЦПК України засобами доказування є:

- пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників;

- показання свідків;

- письмові докази;

- речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи;

- висновки експертів.

Фактичні дані, отримані не передбаченими законом засо­бами доказування, не є доказами в цивільній справі.

Ознаками доказів є:

1. Належність доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або запере­чень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предме­та доказування.

Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦПК України особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов’язана вказати об­ставини, які він може підтвердити.

Докази вважатимуться належними у таких випадках:

- коли з їх допомогою встановлюється будь-яка з обста­вин, що входять до предмета доказування (позитивні докази);

- належними визнаються докази, за допомогою яких пере­віряються фактичні дані (докази), вже наявні в справі;

- належними є не тільки матеріали (відомості) або позити­вні докази, що встановлюють обставини справи, а й негативні докази, що спростовують наявність тих чи інших обставин;

- належними доказами є процесуальні факти, наприклад, що впливають на виникнення права на пред’явлення позову, зу­пинення провадження у справі тощо;

- по-п’яте, це також докази, що дають підстави для прийн­яття окремої ухвали у справі.

Правило належності доказів дає змогу точно визначити обсяг доказового матеріалу, усунути з процесу все непотрібне, що не стосується справи. Питання належності кожного з доказів до справи визначається судом. Суд сам відповідатиме на питан­ня: який доказ містить, а який не містить відомості про обстави­ни справи.

2. Допустимість доказів. Правила допустимості доказів зазначено у ст. 59 ЦПК України. Суд не зважає на докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обста­вини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими за­собами доказування.

Щоб уникнути помилок у вирішенні питання допустимості чи недопустимості доказів, слід дотримуватися таких правил про:

- належний суб’єкт подання доказів;

- належне джерело отримання доказу;

- належну процедуру отримання доказу;

- плоди отруєного дерева;

- неприпустимість доказів, що містять відомості невідо­мого походження;

- несправедливе упередження.

Згідно з правилом про належний суб'єкт доказ має бути отримано особою, яка має право проводити у цій справі ту про­цесуальну дію, під час якої цей доказ буде отримано.

Відповідно до правила про належне джерело докази мають бути отримані тільки з передбачених законом джерел - засобів доказування (пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речо­вих доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів). Отримання доказу з невстановленого законом джерела свідчить про його недопустимість.

Закон також може містити заборону на використання окремих доказів у процесі встановлення обставин конкретної справи. Наприклад, відповідно до п. 1 ст. 218 ЦК України недо­тримання письмової форми правочину позбавляє сторони права в разі спору посилатися на підтвердження правочину та її умов на показання свідків, але не позбавляє їх права подавати письмо­ві й інші докази.

Згідно з правилом про належну процедуру доказ має бути отримано з дотриманням порядку проведення відповідної проце­суальної дії.

Згідно з правилом про плоди отруєного дерева доказ ви­знається недопустимим, якщо він отриманий на основі іншого доказу, добутого з порушенням закону. Наприклад, експертний висновок, в основу якого були покладені відомості з документів, визнаних судом підробленими, має визнаватися недопустимим і виключатися з доказів у справі.

Згідно з правилом про неприпустимість доказів, що міс­тять відомості невідомого походження, доказ визнається недопу­стимим, якщо він містить відомості, походження яких невідоме і які не можуть бути перевірені. Відтак відповідно до ст. 69 ЦПК України не є доказом показання свідка, який не може назвати джерело своєї обізнаності щодо певної обставини.

Згідно з правилом про несправедливе упередження не по­винні досліджуватися факти, які характеризують особу з нега­тивної сторони (наприклад, колишня судимість, аморальна пове­дінка, особливі звички, пристрасті та інші обставини, які можуть сформувати упереджене ставлення суду до однієї зі сторін).

3. Достовірність доказів. Це характеристика доказу, що відображає точність установлених обставин справи фактич­ним обставинам. Достовірність та істина - взаємопов’язані кате­горії. Достовірність висновків суду - це те ж, що правильне встановлення обставин справи.

З поняттям достовірності пов’язане поняття імовірності. Перехід від імовірності до достовірного знання - закономірність будь-якого процесу пізнання. Імовірність - це завжди більш- менш правдоподібне припущення. Невизначеність знань про фактичні обставини справи у судді (в момент прийняття позову, підготовки справи до судового розгляду) пояснюється неповно­тою і суперечливістю доказової інформації. Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Можливе отримання судом неістинного знання за достові­рних висновків. Наприклад, відкрилися обставини, які раніше суду об’єктивно не могли бути відомі, у зв’язку з чим первісні висновки суду виявилися неістинними. Саме тому перегляд справ за нововиявленими обставинами не свідчить про недоліки

в роботі суду, який ухвалив неістинне рішення на основі наявних у його розпорядженні доказів.

Достовірність доказів оцінюється судом. Спочатку кожен із доказів досліджується окремо, згодом здійснюється зіставлен­ня різних доказів один із одним і сукупно. Виявлення супереч­ливих, взаємовиключних відомостей у справі свідчить про хибність тих чи інших матеріалів (доказів) і, як правило, вимагає подальшої роботи з установлення обставин справи. Такі докази не можуть вважатися достовірними.

4. Достатність доказів. Це якісна характеристика про­цесу (стан), що дає змогу суду зробити однозначний висновок з наявної у справі сукупності доказів і вирішити справу по суті.

Це ознака засобу доказування у конкретній справі, оскіль­ки залежить від суб’єктивної оцінки судом поданих доказів.

Визначення достатності доказів має важливе значення у справах із суперечливими доказами, зокрема позовного прова­дження. Наприклад, коли висновок експерта є вірогідним і не дає однозначну відповідь на поставлені експерту питання.

Види доказів. Докази можуть класифікуватися за різними підставами. У теорії цивільного процесу класичним уважається поділ доказів на групи за такими критеріями:

1) за характером зв ’язку змісту доказів із фактами, що підлягають встановленню:

а) прямі докази - безпосередньо вказують на факт, який має значення у справі і належить до предмета доказування (на­приклад, показання свідка-очевидця щодо факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, розписка про отримання коштів тощо);

б) непрямі (побічні) докази - не вказують безпосередньо на факт, який підлягає встановленню, проте вказують на побічні факти, які сукупно й у взаємозв’язку дають можливість зробити правильний висновок про обставини справи (наприклад, пока­зання свідка про те, що одна зі сторін під час укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій).

На підставі одного непрямого (побічного) доказу суд не може зробити достовірний висновок у справі. Тому судова

практика розробила правила застосування таких доказів: по- перше, докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі припущення, що ґрунтуються на них, крім одного - істинного; по-друге, достовірність кожного з них не повинна ви­кликати сумнів у суду; по-третє, сукупність непрямих (побічних) доказів повинна утворювати цілісну систему, що дає підставу для суду зробити єдиний можливий у справі істинний висновок;

2) за способом утворення фактичних даних:

а) первісні докази - фактичні дані, одержані з першодже­рела (показання свідка-очевидця, оригінал документа тощо);

б) похідні докази - фактичні дані, що не є першодже­релами і відображають зміст відомостей, одержаних з інших джерел (наприклад, копія документа, показання свідків зі слів інших осіб).

Вони мають важливе значення: можуть слугувати засобом для виявлення первісних доказів; є засобом перевірки первісних доказів; можуть замінити первісні докази, якщо останні втрачені або недоступні.

3) за джерелом отримання фактичних даних:

а) особисті докази - фактичні дані, джерелом отримання яких є людина (містяться у показаннях свідків, поясненнях сто­рін, третіх осіб, їх представників);

б) речові докази - фактичні дані, джерелом отримання яких є речі матеріального світу. Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про об­ставини, що мають значення для справи;

в) письмові докази - предмети, на яких за допомогою зна­ків закріплено відомості про факти, які мають значення для справи. Це можуть бути будь-які документи, акти, довідки, лис­тування службового або особистого характеру або витяги з них;

г) змішані докази - фактичні дані, джерелом отримання яких одночасно є людина і матеріальний об'єкт (містяться у ви­сновку експерта).

3.