Поняття процесуального примусу

До прийняття ЦПК України цивільне процесуальне зако­нодавство не містило такого консолідованого інституту, як захо­ди процесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи порушувалося питання про необхідність досліджен­ня проблематики цивільної процесуальної відповідальності.

Доктринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти у постанові Міжпарламентської асамблеї держав- учасниць СНД від 16 червня 2003 р. № 21-6, якою затверджений перероблений варіант концепції та структури Модельного кодек­су цивільного судочинства для держав-учасниць СНД. У Моде­льному кодексі пропонується спеціальна глава «Підстави та заходи процесуальної відповідальності», яка повинна містити поняття та склад процесуального правопорушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

Проблема заходів процесуального примусу відображена у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження спра­ведливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, що затверджена Указом Президента від 10 травня 2006 р. № 361. Згідно з п. 6 розд. 4 Концепції необхідно посилити відповідаль­ність учасників процесу за недобросовісне користування проце­суальними правами та за невиконання процесуальних обов’язків (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відпові­дальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

Під час вибору виду і меж процесуальної відповідальності за судом закріплювалась необхідність ураховувати ступінь тяж­кості вчиненого процесуального порушення і можливість звіль­нення від процесуальної відповідальності та її пом’якшення.

У більшості країн Європи, США такого інституту, як про­цесуальна відповідальність чи заходи процесуального примусу, немає. Відтак ЦПК Франції, Німеччини, Польщі, Росії передба­чають окремі заходи процесуального примусу, як правило, у гла­ві, яка регулює судовий розгляд. ЦПК Франції, закріпивши принцип належної поваги до суду, передбачає можливість голо­вуючого видалити із зали будь-яку особу, яка не виконує його розпорядження, і можливості порушення проти такої особи кримінального чи дисциплінарного переслідування (ч. 2 ст. 439 ЦПК Франції).

У правовій теорії під правовим примусом розуміють кон­кретні засоби впливу, які пов’язані з обмеженнями в тій чи іншій формі свободи особи.

Як і правовий примус, цивільний процесуальний примус теоретично має бути спрямований на обмеженням в тій чи іншій формі свободи осіб-учасників цивільного процесу. Зазначимо, що примус у цивільному судочинстві виникає не тільки в тих випадках, коли той чи інший засіб впливу спрямований на обмеження передбачених законом прав і свобод, а й і тоді, коли законом обмежується можливість вибору поведінки. Тобто примус у цивільному судочинстві може мати різний ступінь визначеності.

Правовий примус як такий найперше виявляється у різних формах юридичної відповідальності: кримінальної, адміністра­тивної, дисциплінарної і майнової, а також у застосуванні упов­новаженими державними органами та посадовими особами ін­ших заходів примусового впливу щодо осіб, які не виконують вимоги правових норм.

Крім того, правовий примус - структурно складне явище, яке охоплює заходи юридичної відповідальності та заходи захис­ту (відновлення) правопорядку.

Юридична відповідальність полягає у застосуванні заходів правового примусу до правопорушників з метою покарання осо­би, яка вчинила правопорушення.

Цивільний процесуальний примус - це сукупність пе­редбачених ЦПК України заходів примусового впливу, які покли­кані забезпечити виконання обов’язків учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства.

Метою застосування цивільно-процесуальних заходів примусу є припинення порушень процесуальних норм і забезпе­чення виконання окремими учасниками цивільного процесу своїх процесуальних обов ’язків.

Процесуальний примус охоплює різні за ступенем пра­вові обмеження. Крім того, він повинен, по-перше, мати певні заходи процесуального примусу, межі ефективності в меха­нізмі правового регулювання цивільних процесуальних пра­вовідносин, тобто бути оптимальним за результатами свого правового впливу.

По-друге, загальна спрямованість примусу повинна визна­чатися завданнями, які має виконати судочинство, як справед­ливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Процесуальний примус у регулюванні цивільних проце­суальних відносин не може засновуватися на конструкції юри­дичної відповідальності.

Найбільш характерною та специфічною формою проце­суального примусу є скасування або зміна незаконного або необ- ґрунтованого судового рішення.

Різновидом процесуального примусу є також процесуальні тяжкості. Особливість процесуальних важкостей у тому, що вони покладаються на особу як наслідок здійснення належного їй права без додержання вимог процесуального закону. До про­цесуальних тяжкостей належить: відмова у відкритті проваджен­ня (ст. 122 ЦПК України), залишення позовної заяви без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК України), повернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України), залишення заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК України), закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України), позбав­лення права та деякі інші процесуальні наслідки.

ЦПК України присвятив заходам процесуального примусу главу 9 розділу 1, у якій закріпив їх систему та зміст. До заходів процесуального примусу законодавець відносить (ч. 1 ст. 91 ЦПК України):

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) привід свідка.

Цим же законодавець звузив систему засобів проце­суального примусу тільки до тих, які мають превентивну функ­цію: застосовуються судом до осіб, які порушують у суді пра­вила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Ознаками заходів процесуального примусу, які перед­бачені главою 9 ЦПК України, є такі:

1) це різновид правового примусу;

2) їх застосування можливе тільки в межах цивільного процесу;

3) суб'єктом застосування заходів процесуального приму­су є суд;

4) види примусових процесуальних заходів визначені за­коном;

5) застосування заходів примусу допускається тільки до суб'єктів, указаних у законі;

6) застосування заходів примусу здійснюється на підставі та в порядку, вказаному законом;

7) державно-владний характер відносин;

8) процесуальний примус може виявлятися у фізичному або психологічному впливі на певного учасника судочинства;

9) примус застосовується на підставі процесуального акта- ухвали;

10) сфера застосування процесуального примусу має об­межений характер загалом не характеризує специфіку правового регулювання у сфері цивільного судочинства.

2.