Поняття процесуального представництва та його значення

У цивільно-процесуальній літературі немає єдиної точки зору щодо поняття представництва в цивільному процесі. Окремі автори вважа­ють, що процесуальне представництво — це правовідношення, в рамках якого одна особа (представник) здійснює в суді в межах наданих їй по­вноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (яку представляють) з метою надання юридичної допомоги при розгляді ци­вільних справ і здійсненні захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Такий підхід до визначення представництва не дає відповіді на пи­тання, яким є таке правовідношення — матеріальним чи процесуаль­ним. Якщо вважати, їх процесуальними, то можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини не можуть виникнути поза судом, що суперечить загальновизнаній в теорії цивільного процесуа­льного права точці зору, згідно з якою суд є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Якщо ж вважати, що предста­вництво в цивільному процесі — це матеріальні правовідносини, то можна дійти висновку, що інститут представництва в цивільному про­цесі — це інститут цивільного права, а не цивільного процесуального права, що суперечить визнаній більшістю авторів точці зору.

Представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника), спрямована на захист суб’єктивних прав і охоро­нюваних законом інтересів іншої особи (яку представляють), яка бере участь у справі та сприяє суду в повному й об’єктивному з’ясуванні об­ставин справи, і в ухваленні законного й обґрунтованого рішення.

Значення судового представництва визначається його двома голов­ними цілями. По-перше, це надання юридичної допомоги громадянам і організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді. По­друге — це надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Представництво в суді є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як часто вважають у судовій прак­тиці та літературі.

Основні відмінності процесуального представництва від загальноци­вільного полягають в тому, що: 1) представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких правочинах, а в силу процесуального — тільки в суді; 2) метою загальноцивільного представництва є надання до­помоги довірителю, а процесуального — і суду; 3) при загальноцивіль- ному представництві не може бути подвійного представництва, а в про­цесі законний представник може доручити ведення справи договірному; 4) при загальноцивільному представництві в юридичних діях бере участь тільки представник, а у процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен, представлюваний; 5) при загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються дорученням, а в процесі — в основному законом. Тому за ЦПК України представник ві­днесений до числа осіб, що беруть участь у справі, і, отже, наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою.

Представник у позовному провадженні може бути у сторін і третіх осіб, а по справах окремого провадження — в особи, яка подає заяву. Згідно зі ст. 38 ЦПК України мати представника у цивільній справі ма­ють право також особи, які відповідно до закону захищають права, сво­боди чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення).

Представництво в цивільному процесі можливе при розгляді будь- якої справи на всіх стадіях процесу.

У правовідносинах процесуального представництва варто розрізняти зовнішні правовідносини, які складаються у представника з судом, і внут­рішні правовідносини між представником і тим, кого він представляє. Зовнішні правовідносини є процесуальними відносинами. Внутрішні пра­вовідносини між представником і особою, яку представляють, є матеріаль­ними правовідносинами. Це можуть бути цивільні правовідносини, що ви­никають на підставі договору доручення, трудові правовідносини тощо.

Представництво в цивільному процесі тісно пов’язано з представни­цтвом у цивільному праві. Правовідносини представництва в цивільно­му праві найчастіше передують виникненню правовідносин представ­ництва в цивільному процесі і ґрунтуються, як правило, на договорі доручення.

Основними суб’єктами представництва є довіритель і представник. Довіритель — це особа, яка має право на звернення до суду та участь у судовому процесі і має власний юридичний інтерес у результаті розгля­ду справи. Представник — це особа, яка діє в межах наданих і належ­ним чином їй оформлених повноважень від імені та в інтересах іншої особи з метою захисту в суді її прав.

Представником може бути адвокат або інша особа, яка досягла ві­сімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження (ст. 40 ЦПК).

Ключове місце серед представників обіймають адвокати, які мають найвищий серед інших представників рівень теоретичної і практичної пі­дготовки. З прийняттям 5 липня 2012 р. Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»^[27], її діяльність стала більш системною та спря­мованою в першу чергу на захист прав та законних інтересів громадян.

Більш широкому доступу громадян до кваліфікованих юридичних послуг сприяло і прийняття Закону України «Про безоплатну правову допомогу»^[28] від 2 червня 2011 р.

Не можуть бути представниками в суді:

1) особи, що не досягли повноліття;

2) особи, над якими встановлено опіку, піклування;

3) адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допо­моги з порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів.

4) особи, які діють в цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок;

5) судді, слідчі і прокурори не можуть бути представниками в суді, окрім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, чи попечителі, як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною або третьою особою в справі чи як законні представники (ст.

Склад осіб, які можуть бути законними представниками (ст. 39 ЦПК):

1) права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни або інші особи, визначені законом;

2) права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирна­дцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді батьки, усиновлювачі, піклувальни­ки, інші особи, визначені законом;

3) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсут­ньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

4) права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Для того, щоб відбулося процесуальне представництво, повинно бу­ти дотримано низку умов:

1) такі особи мають бути правоздатні та дієздатні, тобто, не може бути представником особа, яка не має цивільної процесуальної право- суб’єктності, тобто не досягла вісімнадцяти років чи обмежена в дієзда­тності, або визнана недієздатною;

2) не повинно бути заборони закону на представництво. Прикладом такої заборони слугує положення ст. 41 ЦПК України;

3) повноваження повинні бути оформлені належним чином. Пред­ставники допускаються в процес тільки за наявності відповідних доку­ментів, що засвідчують їх повноваження.

8.2.