Поняття, правова природа та особливості інституту наказного провадження

Одним із етапів судово-правової реформи в Україні стало реформування цивільного процесуального законодавства. Запро­вадження наказного провадження, за задумом законодавця, мало на меті пришвидшити судочинство.

Можливість спрощення і скорочення процедури у вста­новлених законом випадках підвищує ефективність правового захисту та дає змогу звільнити суди від розгляду за повною про­цедурою безспірних за суттю справ. У правовому механізмі ци­вільного судочинства, що закріплений у ЦПК України, здійснено спрощення провадження у справах, які ґрунтуються на безспір­них фактах.

Пошук шляхів оптимізації та раціоналізації правосуддя, досягнення мети спрощення, підвищення ефективності та дифе­ренціації цивільного процесу, обмежена кількість штатних оди­ниць у судовій системі сприяло відновленню правового закріп­лення інституту судового наказу у цивільному процесуальному законодавстві України.

Нині такий спосіб здійснення судочинства або подібні до нього судові процедури успішно використовуються в багатьох країнах світу, зокрема Німеччині, Греції, Данії, Франції, Російсь­кій Федерації, Республіці Білорусь, Угорщині, Швейцарії, Шве­ції, Італії, Англії тощо.

Правова регламентація процедури наказного провадження та вимог до судового наказу як особливої форми судового рі­шення здійснюється положеннями розділу 2 ЦПК України. Однак вони визначають лише особливості здійснення наказного провадження. У разі відсутності в цьому розділі спеціальної норми щодо вирішення того чи іншого питання діє правило за­стосування відповідних положень ЦПК України. Наприклад, зважаючи на положення, закріплене у частинах 1 та 2 ст. 18 ЦПК України, питання про видачу судового наказу вирішуються од­ноособово суддею, який діє від імені суду; правовий статус осіб, які беруть участь у наказному провадженні, визначається за ст.ст.

Відповідно до законодавства України наказне проваджен­ня здійснюється у формі видачі судового наказу, а власне наказ­не провадження є структурним компонентом цивільного проце­су, разом із позовним та окремим провадженнями.

Наказне провадження, на відміну від інших видів цивіль­ного судочинства, є «документарним» чи «письмовим», а не ус­ним, оскільки всі дії у ньому вчиняються виключно у письмовій формі. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуаль­них документах (журналі судового засідання тощо).

Отже, наказне провадження - це спрощена ініційована процедура захисту майнових прав і законних інтересів кредито­ра, вимоги якого до боржника щодо стягнення коштів або ви­требування майна ґрунтуються на безспірних документах та обставинах, що здійснюється за відсутності позову шляхом ви­дачі судового наказу.

Особами, які беруть участь у справі, у наказному прова­дженні є заявник та заінтересовані особи, а також їхні представ­ники. Також є можливість участі у процесі органів та осіб, визна­чених ст. 45 ЦПК України.

Заявником є особа, що звертається до суду із заявою про видачу судового наказу і якій належить право вимоги, що є предметом судового вирішення, - стягувач. Заінтересованою є особа, з якої слід стягнути гроші чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, - боржник.

Зважимо на запровадження законодавцем у тексті ЦПК України кількох термінів, що позначають особу, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу. Відтак у ч. 2 ст. 26, частинах 2-4 ст. 98, ч. 2 ст. 101, п. 6 ч. 1 ст. 103 ЦПК України вживається термін «заявник», а в ч. 2 ст. 99, ст. 102, ч. 3 ст. 103, ч. 2 ст. 104, ч. 4 ст. 105 ЦПК України - «стягувач». Це пов'язано з тим, що особа, яка звертається із заявою про видачу судового наказу, набуває прав та обов'язків стягувача лише в тому разі, коли суд видасть судовий наказ. Проте такий дуалізм термінів може призвести до негативної термінологічної плутанини у правозастосовній практиці.

Вирішення справи у порядку наказного провадження здій­снюється у формі видачі судового наказу, який можна визна­чити як вид судового рішення, що видається у передбачених за­коном випадках, без розгляду справи по суті, на підставі наданих заявником документів за умови відсутності заперечень з боку боржника з метою захисту порушених прав та інтересів фізич­них або юридичних осіб, яке має особливі формальні вимоги та процедуру виконання.

Можливість стягнення на підставі судового наказу за заяв­леною вимогою заявника до боржника залежить від суб 'єктивної та об 'єктивної підстав.

Суб'єктивною підставою є воля особи, якій належить право вимоги, тобто заявника. Якщо особа вважає, що боржник не може пред'явити обґрунтовані заперечення проти її вимоги, і якщо із наданих нею письмових доказів безспірно вбачається право такої вимоги, вона може ініціювати наказне провадження, звернувшись до суду із заявою про видачу судового наказу. Якщо, на думку особи, справа вимагає складної юридичної оцін­ки, вона може звернутися до суду із позовною заявою, тобто ви­магати розгляду її вимоги у порядку позовного провадження.

Об 'єктивною підставою стягнення на основі судового на­казу є зміст вимоги, за якою він може бути виданий. Перелік установлених вимог, за якими видаються судові накази, визначе­ний у ст. 96 ЦПК України.

Під час визначення правової природи судового наказу простежується взаємозв’язок цивільного процесу і виконавчого провадження.

Зокрема сукупність правових норм, що регулюють відно­сини між судом, з одного боку, та заявником (кредитором), бор­жником, - з іншого, які виникають щодо видачі судового наказу, є інститутом цивільного процесуального права. А регулювання правовідносин, пов’язаних із примусовим виконанням судового наказу, здійснюється за нормами законодавства про виконавче провадження.

Проте судовий наказ має суттєву особливість, що виок­ремлює його серед інших судових актів. Адже він одночасно є і актом, що приймається органом судової влади, та проце­суальним документом, і виконавчим документом, що виконуєть­ся органами державної виконавчої служби відповідно до про­цедури виконавчого провадження.

Узагальнюючи поняття судового наказу, можна виокреми­ти такі його ознаки:

1) судовий наказ є судовим рішенням, яке видається суддею одноособово;

2) судовий наказ видається у спрощеному порядку, без розгляду справи по суті;

3) судовий наказ наділяється силою норми матеріального права, а винесення судом наказу становить видання правозасто- совного акта держави;

4) судовий наказ видається за доказами, наданими лише однією зі сторін (стягувачем);

5) судовий наказ видається з вимог, які можна назвати без- спірними. У цьому разі уточненню підлягає той аспект, що спір між стягувачем і боржником є, оскільки стягувач звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, однак докази правочину для суду є безспірними, надані стягувачем докази до­статні для вирішення справи в порядку наказного провадження, інакше спір підлягатиме вирішенню за правилами позовного провадження.

2.