Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин

Дискусії, які тривають навколо визначення підстав виник­нення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідно­син, насамперед стосуються їх назви, оскільки в ЦПК України поняття «цивільні процесуальні правовідносини» взагалі не за­стосовується, а також не надається відповідна кваліфікація вини­кнення, зміни чи припинення процесуальних правовідносин.

Зазначимо, що серед учених-процесуалістів немає однос­тайності не тільки щодо термінології, але й стосовно змісту за­значених понять. Деякі вважають, що передумовами виникнення зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є норми цивільного процесуального права, правоздатність учас­ників, юридичні факти. Інші - що підставою виникнення цивіль­них процесуальних правовідносин є передбачені законом юри­дичні факти, а основною передумовою є процесуальний закон.

М. Й. Штефан зазначав, що для виникнення цивільних про­цесуальних правовідносин необхідними є наявність:

- підстави;

- приводу;

- процесуальних передумов.

Підставами виникнення цивільних процесуальних право­відносин автор називав факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред’явлення позовної заяви у справах позовного провадження; заяви у справах окремого та наказного проваджень.

Приводом є необхідність захисту порушеного або оспорю­ваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність установлення певних обставин - юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наяв­ністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення, зміну при­пинення суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови - це обставини процесуально-правового хара­ктеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхід­ною для реалізації права на звернення до суду за захистом пору­шеного або оспорюваного суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.

Остання концепція вважається найбільш обґрунтованою, оскільки в ній охоплюються всі найважливіші аспекти виник­нення цивільних процесуальних правовідносин і можливості їх розвитку.

Норма цивільного процесуального права не може розгля­датися як підстава виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин. Норма є основою, навколо якої розгортаються правовідносини. Відтак завдяки встановленому у ст. 118 ЦПК України порядку будь-яка позовна заява прий­мається судом першої інстанції, реєструється, передається судді, який вирішуватиме питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України) тощо. У ЦПК установлено відповідний обов’язок суду щодо прийняття заяв і вимоги, яким має відпові­дати позовна заява. Саме з моменту прийняття позовної заяви або заяви про забезпечення доказів і виникають цивільні проце­суальні відносини між судом та особою, яка звернулася до суду. Саме дія позивача або заявника спонукає діяльність суду, а в по­дальшому - і відповідача, третіх осіб, свідків та ін.

Норма права може розцінюватися лише як певна форма, що дає змогу відмежовувати позовну заяву (дію позивача), від­повідну встановленим у законодавстві вимогам, від незаконної.

Зв’язок між нормами цивільного процесуального права і цивільними процесуальними правовідносинами у тому, що норми не тільки визначають права і обов’язки суб’єктів, але й вказують на шляхи і засоби швидкого і правильного розгляду і вирішення цивільних справ. Саме норми закріплюють мож­ливість і умови, за якими особа може набути процесуальне становище того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин.

Наприклад, обставини, які необхідні для того, щоб стати стороною у справі, зазначені у ст.ст. 28-30, 118-121 та інших нормах ЦПК України.

Виникнення цивільних процесуальних відносин, за за­гальним правилом, пов’язують з моментом пред’явлення позов­ної заяви (заяви окремого провадження, заяви про видачу судово­го наказу) до суду. Винятком є подання заяв про забезпечення доказів, забезпечення позову у справах із захисту інтелектуаль­ної власності, які подаються до пред’явлення позовної заяви до суду.

Згідно зі ст. 3 ЦПК України приводом для звернення до су­ду є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу. Це положення трансформується в вимоги, які пред’являються до позовної зая­ви, а саме - необхідно зазначити зміст позовних вимог. Для того, щоб такі вимоги стали конкретними, необхідно вказати: хто порушив або оспорив права позивача тощо, тобто визначити особу відповідача і пред’явити до нього конкретні вимоги через суд. Якщо заява не встановлює обставини правопорушення, оспорення права, не має вимог до відповідача або вони незакон­ні, а також особа не вказує на неможливість користування своїми правами внаслідок неможливості підтвердити певні юридичні обставини, то суд відмовить у прийнятті заяви чи у задоволенні вимог позивача чи заявника.

Перелічувати обставини процесуально-правового характе­ру за кваліфікації правовідносин немає сенсу, оскільки вони ана­лізуватимуться під час визначення права на звернення до суду та відкриття провадження у справі, а також розгляду підстав зали­шення заяви без розгляду тощо. Зокрема, коли до суду звертаєть­ся не та особа, права якої порушені, то уповноважена особа зо­бов’язана надати відповідні докази її повноважень: довіреність, ордер, договір або інші документи (ст. 42 ЦПК України).

Можна і необхідно аналізувати не тільки стадію виник­нення цивільних процесуальних правовідносин, коли вони фор­муються лише між судом та особою, яка звернулася за захистом своїх прав, а й етапи їх розвитку, коли до участі в справі приєд­нуються інші учасники процесу.

Тобто під розвитком цивільних процесуальних правовідно­син пропонується розуміти збільшення кількості учасників циві­льного процесу. Відтак у разі відкриття провадження у справі відбувається розвиток цивільних процесуальних правовідносин, оскільки зазначений у позовній заяві відповідач стає учасником цивільних процесуальних правовідносин і набуває відповідні процесуальні права, зокрема, заперечувати щодо притягнення його до участі в справі зі статусом відповідача, брати участь у попередньому судовому засіданні тощо.

Наступний етап розвитку цивільних процесуальних право­відносин може бути пов’язаний з попереднім судовим засідан­ням, де згідно зі ст. 130 ЦПК України вирішується питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, про витребування доказів і виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів тощо.

Відповідним розвитком цивільних процесуальних право­відносин може бути залучення до справи третіх осіб із самостій­ними вимогами щодо предмета спору та інші чинники, напри­клад, надання доручення іншому суду на вчинення відповідних процесуальних дій тощо.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин є процесуальна правосуб’єктність.

Процесуальна правосуб’єктність - це специфічна влас­тивість суб’єктів цивільного процесуального права, яка дає змогу їм бути носієм прав та обов’язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Правосуб’єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб’єктами прав і обов’язків, відтак конкретизує коло правовід­носин, що виникають на основі правосуб’єктності. Процесуальна правосуб’єктність є, так би мовити, ступенем реалізації норм цивільного процесуального права, реальною передумовою вини­кнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абст-

рактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб'єктності не іс­нує, а є правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб'єктність має свій зміст. Він струк- турований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і нести обов'язки (правоздатність); по-друге, мож­ливості самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність).

Для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна правоздатність є невіддільною від процесуальної дієздатності та має спеціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб взаємозв'язку між процесуальною правоздатністю і дієздат­ністю, як відомо, немає, а процесуальна правоздатність стано­вить рівну можливість у цивільному процесі зайняти становище і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи. Саме з огляду на це, в цивільному процесуальному законодавстві формулюються процесуальна правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним змістом (статті 28, 29 ЦПК). Оскільки правоздатність та дієздатність у складі право­суб'єктності інших учасників процесу мають спеціальний, а не загальний характер і не відображають загальних власти­востей всіх суб'єктів цивільного процесуального права, то і фор­мулювати їх зміст у спеціальних статтях закону було б зайвим з погляду юридичної техніки. Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність для кожного суб'єкта цивільного процесуаль­ного права є специфічною.

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздат­ність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, належить тим фізичним особам, що досягли повноліття.

Правосуб'єктність, наприклад, судових представників визначається по-іншому. Відповідно до статей 40, 41 ЦПК

не можуть бути представниками особи, які не досягли повноліт­тя, особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок, а також судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як представ­ники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

У змісті процесуальної правосуб’єктності свідків, експер­тів також є свої особливості. Відповідно до ст. 51 ЦПК не підля­гають допиту як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лі­кувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відо­мості; священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді; професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, тех­ніки, ремесла тощо, судом призначається експертиза (ст. 143 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правосуб’єктність експерта визначається його спеціальними знаннями. Якщо особа не воло­діє такими знаннями, то вона повинна відмовитися від давання висновку (ч. 6 ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб’єктності і не може бути експер­том. Цивільна процесуальна правосуб’єктність перекладача ви­значається знанням мов (ч. 1 ст. 53 ЦПК).

Під зміною цивільних процесуальних правовідносин слід розуміти, не тільки заміну одного суб ’єкта іншим, а й зміну характеру взаємовідносин.

Відтак заявлений і задоволений відвід судді супроводжу­ватиметься зміною у характері правовідносин, оскільки діяль­ність кожного судді має індивідуальні риси, зумовлені його про­фесіоналізмом, наявністю чи відсутністю заінтересованості у результатах розгляду справи тощо. Тому можна говорити про те, що зміни у правовідносинах можуть виникати за різними об­ставинами і обумовлюються такими ознаками:

- зміна підстави або предмет позову тощо призводитиме до трансформації доказової діяльності позивача, якому, як правило, у цьому разі необхідно буде довести нові юридичні обставини;

- зміна суб’єктного складу призводитиме до зміни харак­теру правовідносин, зокрема, заява третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору також трансформуватиме відно­сини між суб’єктами, які беруть участь у справі. Заміна ненале­жного відповідача у справі або залучення співвідповідача приз- водитиме до зміни правовідносин тощо.

У сучасному законодавстві неналежно регламентується зміна цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у ч. 2 ст. 34 ЦПК України допускається розглядати справу спочатку лише у разі клопотання про це третьої особи з самостійними ви­могами щодо предмета спору, а не іншим особам, які беруть участь у справі. Але це положення суперечить принципу рівності прав сторін, реальній необхідності змінити правову позицію у справі, надати додаткові докази тощо. Тому значні зміни у цивільних процесуальних правовідносинах мають зумовлюва­ти можливість інших суб’єктів адекватно на них реагувати.

Припинення цивільних процесуальних правовідносин можна пов’язувати з різними юридичними обставинами, напри­клад, набранням рішенням суду законної сили (ст. 223 ЦПК України), постановленням ухвали про закриття провадження у справі (ст. 206 ЦПК України), залишенням заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК України) тощо.

Складність питання про припинення цивільних процесуа­льних правовідносин зумовлюється тим, що таке положення не закріплено у законодавстві і нема наперед установленої моделі сприйняття правовідносин у різних правових ситуаціях, оскільки передбачити їх неможливо. Зокрема позивач фактично може відмовитися від продовження участі у справі, а може за об’єктивних причин не з’явитися у судове засідання, але наслід­ком буде залишення заяви без руху і припинення цивільних про­цесуальних правовідносин саме у цій справі. Відтак неможливо встановити, з яких причин належно повідомлений позивач по­вторно не з’явився у судове засідання і повторно не повідомив про причини неявки, а також від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

З одного боку, йому дозволяється повторно звернутися до суду і такі відносини формально вважатимуться новими, а з іншого - за своєю суттю такі відносини будуть поновленням існуючих відносин. Така колізія зумовлюється тим, що повторна заява може розглядатися іншим складом суду і з початку, хоча вчинені процесуальні дії та докази можуть потрапити у нову справу за клопотанням позивача, який проситиме приєднати справу за первісним позовом до нової справи.

Також набрання рішенням суду законної сили не означа­тиме припинення процесуальних правовідносин, якщо строк на оскарження рішення суду був пропущений з поважних причин і апеляційний суд його поновить.

Аналогічно, ухвала суду апеляційної інстанції набирає за­конної сили після розгляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК України), але в особи є право на її касаційне оскарження.

Тому можна вважати цивільні процесуальні відносини ос­таточно припиненими тоді, коли процесуальна діяльність судів у справі припиняється і відновленню не підлягає:

- внаслідок вичерпання всіх процесуальних способів захи­сту прав особи, включаючи перегляд рішень судів у провадженні у зв'язку з нововиявленими обставинами і Європейським судом з прав людини;

- коли позивач відмовляється від позову формально та/або фактично;

- у разі вибуття з процесу сторони, коли правовідносини не допускають правонаступництво.

Наведений перелік не можна вважати вичерпним, оскільки і сторона може передумати або порадитися з іншим представни­ком щодо доцільності продовження захисту власних прав, коли попередній представник уважав справу програшною тощо.

3.