§ 5. Перегляд судових рішень Верховним Судом України

На сьогоднішній день основним завданням для нашої країни є реформування судової системи та наближення до європейських стандартів, оскільки метою України є вступ до Європейського Со­юзу та отримання повноправного членства у ньому.

Відповідно, сучасні тенденції реформування системи судочин­ства спонукають звернути увагу на її найвищу інституцію — Вер­ховний Суд, оскільки саме його правовий статус на сьогоднішній день є предметом багатьох дискусій.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод при здійсненні правосуддя у цивільних справах на засадах верховенства права досягається, зокрема, шляхом забез­печення права на оскарження судового рішення та його перевірки судом вищестоящої інстанції, в тому числі Верховним Судом.

Сучасний стан судової системи України вже тривалий час зазнає неабиякої критики не тільки від представників юридичної спільно­ти, але й від суспільства загалом. Причин тому багато, серед них: високий рівень корупції, високий рівень завантаженості суддів, брак часу на вивчення суддею справи, правового матеріалу спору та відповідної судової практики, брак уніфікованої судової практики у певних категоріях спорів, брак досвіду у вирішенні певних кате­горій спорів, відсутність додаткової спеціальної освіти суддів, недо­статнє матеріально-технічне забезпечення, відсутність спеціалізації судів і, відповідно, стійкої та поглибленої спеціалізації суддів.

В 1913 році Є. В. Васьковський писав, що «як би добре не були підготовлені до своєї діяльності судді, як би добросовісно і уважно не ставилися вони до виконання своїх обов’язків, у будь-якому разі вони не можуть бути повністю застраховані від промахів і поми­лок»^[213].

Важливим етапом удосконалення судової системи було при­йняття Верховною Радою 2 червня 2016 року Закону України № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності з 30 вересня 2016 року.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» покликаний за­безпечити імплементацію відповідних змін та містить низку новел для українського законодавства у сфері судоустрою, зокрема: усу­нено парламент від формування суддівського корпусу; закріплено істотні зміни в частині переходу судової системи до трьох рівнів; передано повноваження щодо вирішення питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності Вищою радою правосуд­дя та інші.

Верховний Суд України постійно та послідовно дотримується позиції, що судову реформу в Україні має бути завершено впрова­дженням таких механізмів, які давали б змогу забезпечувати права та свободи людини і громадянина шляхом здійснення ефективного, незалежного й безстороннього правосуддя. Оновлення суддівсько­го корпусу — це запит суспільства. Реформи необхідні, проте за умови дотримання норм Основного Закону України в частині за­безпечення гарантій незалежності суддів та за умови балансу між очікуванням суспільства й захистом конституційних прав громадян, зокрема гарантованого права на судовий захист.

Особливість діяльності Верховного Суду визначається основним завданням, яке виконує кожен суд під час здійснення цивільного су­дочинства, — справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизна­них або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а також специфіч­ними завданнями, які повинен вирішувати даний судовий орган, пов’язаними, зокрема, із забезпеченням єдності судової практики та безпосередньою участю у процедурі впровадження та виконання на території України рішень Європейського суду з прав людини.

Так, відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій і ста­тус суддів» Верховний Суд — найвищий суд у системі судоустрою України.

1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випад­ках, визначених процесуальним законом, — як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;

3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосу­ються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою;

4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради Украї­ни письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

5) звертається до Конституційного Суду України щодо консти- туційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;

6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним зако­ном;

7) здійснює інші повноваження, визначені законом.

За законом до складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот. У складі Верховного Суду діють: Велика Палата Верховного Суду; Касаційний адміністративний суд; Касаційний господарський суд; Касаційний кримінальний суд; Касаційний цивільний суд. До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації. У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.

Передбачається, що дана судова реформа залучить до системи юристів осіб, які раніше не мали досвіду роботи у суддівській сис­темі. Відтепер суддями зможуть бути громадяни України не молод­ші тридцяти та не старші шістдесяти п’яти років. Суддею Верхов­ного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання під­твердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, а також відповідає одній із таких вимог: 1) має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років; 2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;

3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвину­вачення щонайменше десять років; 4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) щонайменше десять років.

Призначати суддів безстроково будуть одразу, і не Верховна Рада, як зараз, а президент за поданням Вищої ради юстиції. Цю раду трансформують у Вищу раду правосуддя, повністю змінивши її склад. Реформа позбавляє президента права утворювати суди. Натомість це робитиме Верховна Рада окремим законом.

Велика Палата Верховного Суду наділяється наступними повно­важеннями: у визначених законом випадках діє як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування норм пра­ва касаційними судами; діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнен­ня судової практики. Кожен касаційний суд у складі Верховного Суду обирає по п’ять суддів до Великої Палати Верховного Суду. До складу Великої Палати Верховного Суду також входить Голова Верховного Суду за посадою.

Суддя Верховного Суду згідно з редакцією нового закону: 1) здій­снює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним зако­ном; 2) бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання Пленуму Верховного Суду; 3) аналізує судову практику, бере участь у її узагальненні; 4) бере участь у розгляді питань, що виносяться на збори суддів відповідного касаційного суду.

Окрім цього, Законом передбачена процедура моніторингу спо­собу життя судді, а також необхідність заповнення декларації ро­динних зв’язків судді, декларації доброчесності судді.

Що ж стосується змін до ЦПК України, то на теперішній час існує лише проект, що дещо ускладнює визначення правового ста­тусу та компетенції Верховного Суду.

Аналізуючи за чинним ЦПК України коло осіб, які можуть бути суб’єктами права на звернення до Верховного Суду України із за­явою про перегляд судового рішення у цивільній справі, залежно від того, що стало підставою для такого звернення, можна поділити на 2 групи:

1) суб’єкти права на звернення до Верховного Суду України у зв’язку із неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права; неоднаковим застосуван­ням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуаль­ного права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушен­ням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права;

2) суб’єкти права на звернення до Верховного Суду України у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрис­дикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом^[214].

Окремо варто згадати осіб, які не брали участі у справі, але коли суд вирішив питання про їх права й обов’язки. Відповідно, дані суб’єкти звертаються до суду з апеляційною чи касаційною скар­гою саме тому, що суд вирішив питання про їх права й обов’язки, а отже вони мають особисту юридичну заінтересованість в результаті розгляду справи. Крім того, саме за їх скаргою суд апеляційної чи касаційної інстанції відкриває апеляційне чи касаційне проваджен­ня у справі. Тобто своїми процесуальними діями дані особи без­посередньо впливають на виникнення цивільних процесуальних правовідносин з судом апеляційної чи касаційної інстанції. Таким чином, можна зробити висновок, що особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права й обов’язки, і які на цій підставі подавали апеляційну чи касаційну скаргу в цій справі, з моменту їх звернення до суду можна вважати особами, які беруть участь у справі. Непритягнення їх судом першої інстанції до участі у справі є наслідком не відсутності у них юридичної заін­тересованості у цій справі, а помилкою суду, а тому така помилка не може впливати на правовий статус даних осіб та обмежувати їх процесуальні права.

Додатковим аргументом на користь того, що вказаних суб’єктів необхідно відносити до складу осіб, які беруть участь у справі, є положення п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивіль­них справ в апеляційному порядку», відповідно до якого особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов’язки відповідно до ч. 9 ст. 6 ЦПК України, мають право отримувати в суді, який ухвалив рішення, усну або письмову інформацію про результати розгляду відповідної справи, знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал, а при розгляді справи в апеляційній інстанції — набувають права осіб, які беруть участь у справі^[215].

Що ж стосується компетенції Верховного Суду, згідно з проек­том, дещо розширюється перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах. Так ст. 355 ЦПК Ук­раїни викладена в наступній редакції:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстан­ції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовід­носинах;

2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил гла­ви 2 розділу I проекту ЦПК;

3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдик­ція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права;

5) встановлена Конституційним Судом України неконституцій­ність закону чи його окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи.

Даний перелік підстав для подання заяви про перегляд Верхов­ним Судом судових рішень у цивільних справах є вичерпним і роз­ширеному тлумаченню не підлягає.

Що ж стосується строків подання заяви про перегляд судових рішень, згідно зі ст. 356 проекту ЦПК України, слід зазначити, що суттєвих змін вона не зазнає, порівняно з нині діючим Кодексом. Так, заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців (згідно з проектом ЦПК України — дев’яносто днів) з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про пере­гляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюєть­ся посилання на підтвердження підстав, передбачених п. 1 і 2 ч. 1 ст. 355 Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше од­ного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Щодо ч. 2 ст. 356 ЦПК України, заява про пере­гляд судових рішень подається не пізніше одного місяця (згідно з проектом ЦПК України — тридцяти днів) з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою уста­новою, юрисдикція якої визнана Україною, стало або мало стати відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 355, подається протягом трьох місяців (згідно з проектом ЦПК Украї­ни — дев’яносто днів) з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подається заява про перегляд, або з дня прийняття поста­нови Верховного Суду України, на яку здійснюється посилання на підтвердження підстави, але не пізніше одного року з дня ухвален­ня судового рішення, про перегляд якого подається заява.

Також слід зазначити, що ст. 355 проекту ЦПК України розши­рюється однією підставою, порівняно з нині діючим Кодексом, а саме: «встановлена Конституційним Судом України неконститу­ційність закону чи його окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи», відповідно ст. 356 проекту передбачає стро­ки саме для цієї підстави — заява подається не пізніше тридцяти днів з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 року, Велика Палата Верховного Суду аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здій­снює узагальнення судової практики. Можна стверджувати, що од­нією з проблем, що існують в цивільному судочинстві, є проблема забезпечення єдності судової практики, тобто однаково правильно- го застосування всіма судами України певних норм матеріального чи процесуального закону.

У вітчизняній юридичній літературі «судова практика» трак­тується як:

а) сукупність формально визначених, усталених приписів загаль­ного характеру (правоположень), які виникають і формулюються в процесі застосування судами неоднозначних чи занадто широко сформульованих норм законодавства, або в ході заповнення судами прогалин у праві;

б) взаємоєдність діяльності судів і результатів цієї діяльності, виражених у нових правоположеннях, вироблених судовою владою та закріплених у рішеннях із конкретних справ і/чи в актах із су­купності однотипних конкретних судових справ;

в) два аспекти судової практики: загальна діяльність із відправ­лення правосуддя і як результат такої діяльності^[216].

Відносно дослідження напрямів забезпечення єдності судової практики вбачається найбільш перспективним саме останній під­хід до розуміння терміна «судова практика», тобто як практична діяльність судів щодо відправлення правосуддя та результат такої діяльності, який втілюється у конкретних судових рішеннях. Зви­чайно, найбільше значення має саме кінцевий результат судового розгляду справи, тобто певний акт правосуддя, яким вирішується по суті правовий спір між сторонами судового процесу та який містить обов’язкові приписи, положення, сформульовані внаслі­док правозастосовної діяльності суду. Втім його не можна розгля­дати у відриві від процесуальної діяльності суду в процесі розгляду і вирішення справи, оскільки саме той «шлях», яким йшов суд до кінцевої мети, може показати всі недоліки судової діяльності та допоможе встановити причину неправильного вирішення справи, ухвалення незаконного та/чи необгрунтованого рішення.

Значення уніфікованої судової практики полягає у наступному:

1) уніфікованість судової практики сприяє рівності осіб;

2) єдина судова практика сприяє стабільності правової систе­ми, а стабільність, у свою чергу, породжує передбачуваність і в той же час забезпечує правову певність для людей, які звертаються до судів за захистом своїх прав;

3) постановляючи рішення у справах, суди не просто застосову­ють правові норми, але й приймають рішення етичного характеру і такі, що стосуються суспільних цінностей. Єдина судова практика показує, яким суспільним цінностям суди віддають перевагу і які суспільні інтереси вважаються найважливішими. Отже, якщо судо­вій практиці бракуватиме єдності, то громадянам не буде зрозумі­ло, яким цінностям суди віддають перевагу;

4) неоднакова судова практика руйнує авторитет судівництва і не сприяє довірі населення до органів судової влади;

5) єдність судової практики допомагає зменшити навантаження на суди, бо коли люди знають, як у судах вирішувались подібні справи, то, наприклад, зможуть зрозуміти безперспективність судового про­вадження та утриматись від звернення до суду у певних випадках;

6) єдина судова практика зменшує вірогідність оскарження су­дового рішення через передбачуваність позиції суду вищої інстанції щодо обставин по справі^[217].

Головна ж мета забезпечення єдності судової практики, як вка­зує М. Й. Вільгушинський, не стільки однакове, скільки правильне застосування судами законодавства^[218]. Тобто таке застосування по­винне відповідати закладеному у нього змісту.

Підтримання єдності судової практики, як правило, є однією з головних функцій найвищого судового органу тієї чи іншої держа­ви. У п. 71 Висновку № 11 (2008) консультативної ради європейсь­ких суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень відзначається, що за допомогою власної практики дослідження судової практики судів та щорічних звітів вищі суди можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень та їх оцінюван­ня. У цьому плані особливо важливо, щоб практика вищих судів була чіткою, послідовною й сталою. Вищі суди можуть також спри­яти поліпшенню якості судових рішень, розробляючи рекомендації для судів нижчого рівня, привертаючи їхню увагу до принципів, що застосовуються згідно з існуючою практикою.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та ряду міжнародно-правових документів, перш за все Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, як правило, функції верховних (вищих) судів держав поляга­ють у забезпеченні однакового застосування матеріального та про­цесуального права, а також у забезпеченні єдності судової прак­тики шляхом перегляду судових рішень судів нижчого рівня (як правило, шляхом касаційного провадження).

Забезпечення єдності та прогнозованості судової практики є не­обхідною складовою принципу правової визначеності, без дотри­мання якого неможливо забезпечити верховенство права в країні. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права.

Можна стверджувати, що практично у кожній європейській країні найвища судова інстанція опікується проблемою єдності судової практики. Правові засоби впливу таких судів на дане пи­тання є різні:

1) безпосереднє формування судової практики в процесі пере­гляду рішень судів нижчестоящих інстанцій, як правило, в каса­ційному порядку;

2) ухвалення прецедентних рішень у конкретних справах, що є обов’язковими для застосування нижчестоящими судами під час розгляду аналогічних справ;

3) на підставі узагальнення судової практики формулювання правових позицій рекомендаційного або обов’язкового характеру щодо вирішення конкретних питань правозастосування;

4) опублікування судової практики (чи найбільш важливих її джерел) для широкого доступу у збірках судової практики та ме­режі Інтернет.

Практично усі з вищевказаних засобів забезпечення єдності су­дової практики реалізовані й в Україні. Однак не всі вони зосере­джені в єдиному центрі — Верховному Суді.

Україна 9 листопада 1995 року вступила до Ради Європи, ви­знавши необхідність запровадження загальновизнаних європей­ських стандартів, які встановлюються або визнаються міжнарод­ними організаціями, міжнародно-правовими актами, актами на­ціонального права демократичних розвинутих країн, де елементом таких стандартів є права людини та забезпечення на їх території дії принципу верховенства права. Дія принципу верховенства права в Україні безпосередньо закріплена у ст. 8 Конституції України.

Конституційний Суд України у рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп визначає верховенство права як панування права у суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілен­ня у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями со­ціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законо­давством як однією з його форм, а включає й інші соціальні ре­гулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легіти­мовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України^[219].

Тому в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції Украї­ни при здійсненні правосуддя» вказується, що конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових ак­тів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конститу­цією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяль­ність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь- яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного роз­гляду конкретних справ.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод основою права, передбаченого ст. 6 Конвенції, є принцип верховенства права — визнання найвищою цінністю прав і свобод, законних інтересів людини і громадянина, серед яких особливе місце відведено праву на доступ до неупередженого, без­стороннього суду, розгляд справи у розумний строк та винесення справедливого рішення у справі.

Саме у цьому контексті на судову владу, а саме Верховний Суд як гаранта дотримання та забезпечення належного захисту закон­них інтересів, відновлення порушених прав людини, і покладено завдання ефективної реалізації конституційних прав.

Отже, завданням Верховного Суду є, зокрема, унеможливлення порушень прав людини при тому, щоб суди нижчого рівня тлума­чили національне законодавство відповідно до міжнародно-пра­вових стандартів прав людини. Наслідком цього буде уникнення порушень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Таким чином, роль перегляду судових рішень Верховним Судом простягається далі простої перевірки законності судового рішення в окремій цивільній справі. Роль перегляду судових рішень Верхов­ним Судом у цивільному процесі виявляється у виконанні Верхов­ним Судом наступних завдань:

1) перевірка законності судового рішення у цивільній справі та у випадку встановлення суддівської помилки її виправлення та ви­рішення спору по суті;

2) забезпечення єдності судової практики у цивільному процесі, усунення негативних наслідків неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм права;

3) вжиття додаткових заходів індивідуального характеру щодо виконання рішення міжнародної судової установи (відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного ста­ну, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum) та спрямування української судової практики в питаннях застосу­вання норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини при роз­гляді справ у порядку цивільного судочинства.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що Верховний Суд України є одночасно останньою судовою інстанцією в державі і орієнтиром для усіх інших судів у питаннях здійснення правосуддя і важливою складовою загальноєвропейської системи захисту прав людини і громадянина. Верховному Суду належить виключна пре­рогатива у виробленні правових позицій у складних судових спорах та спрямування судової практики. Обов’язковість його рішень по­винна базуватися на виважених і достатніх процесуальних нормах, якими забезпечуватиметься перегляд судових рішень та ухвалення рішення Верховного Суду з усіх питань правозастосування.

З прийняттям 2 червня 2016 року Закону України «Про судоус­трій та статус суддів» Верховний Суд зазнав суттєвих змін, а отже зазнає змін і процесуальне законодавство. Безперечно, судова ре­форма, а саме прийняті зміни в цілому є досить позитивними, їх прийняття є важливим кроком на шляху до створення справді не­залежної та справедливої судової системи в Україні, а отже саме такий крок наближує нас до європейських стандартів.