§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхід­ні певні передумови. До них, як правило, належать: 1) норми цивіль­ного процесуального права; 2) процесуальна правоздатність; 3) юри­дичні процесуальні факти.

Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулю­вання відносин, що складаються у зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, в них знаходить вираження загальний варіант вза-

1 Гражданский процесе [Текст] / под ред. М. К. Треушникова. - М. : Изд. дом «Городец», 2010. - С. 84.

ємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам правосуддя. Таким чином, у нормі цивільного процесуального права виявляється те типове, що характерне для кон­кретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямі.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має певний практичний зміст. Для виникнення будь-яких цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність норми права. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством до­звільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними перед­умовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб'єктивних прав та обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як «владовідносини». М.

Такі твердження перенесені практично в усі підручники з курсу цивільного процесу. Однак їх правильність і практична значущість викликають сумніви. О. Т. Боннер обгрунтовано вважає, що при харак­теристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводить­ся в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім'ям держави,

вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності,

обов'язкові для всіх державних установ, підприємств, колгоспів та

інших кооперативних і громадських організацій, службових осіб, гро- . . 2 мадян і підлягають виконанню .

Рейдер, Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения [Текст] / Н. Б. Зей­дер. - Саратов, 1965. - С. 28.

2

Боннер, А. Т. Принцип законности в советском гражданском процессе [Текст] /

А. Т. Боннер. - М. : ВЮЗИ, 1989. - С. 40-42.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздат­ність трактується стосовно всіх суб'єктів цивільного процесуального права і, врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов'язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і ви­знання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних про­цесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивіліс- тичний характер та не враховує особливостей цивільно-процесуального регулювання. Так, ст. 28 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає.

Іншим є становище в цивільному праві, де правоздатність — за­гальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права й обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників, прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування, свідків, експер­тів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-яка фізична особа. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі факти, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла. Отже, лише спеціаліст у тій чи іншій галузі може бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздат­ність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. її мають тільки фізичні особи — громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні й однакові можливості участі в цивільно­

му процесі, тобто особи, які можуть бути суб'єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, слід зауважити, що як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин виступає не про­цесуальна правоздатність, а процесуальна правосуб'єктність.

Таким чином, поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своїм змістом збігаються, бо суб'єкт права — це особа, яка має правосуб'єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовід­носин. Правосуб'єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб'єктами прав і обов'язків, конкретизує тим самим коло правовідно­син, що виникають на основі правосуб'єктності. Процесуальна правосуб'єктність є, так би мовити, ступенем реалізації норм цивіль­ного процесуального права, реальною передумовою виникнення ци­вільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб'єктності не існує, а має місце правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб'єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і не­сти обов'язки (правоздатність); по-друге, можливості самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність). Для всіх суб'єктів цивіль­ного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна правоздатність є невіддільною від процесуальної дієздатності та має спеціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв'язку між про­цесуальною правоздатністю та дієздатністю, як відомо, немає, а про­цесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього, в цивільному проце­суальному законодавстві формулюються процесуальна правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним змістом (статті 28, 29 ЦПК). Оскільки правоздатність та дієздатність у складі правосуб'єкт­ності інших учасників процесу мають спеціальний, а не загальний характер і не відображають загальних властивостей всіх суб'єктів 400

цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеці­альних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, належить тим фі­зичним особам, що досягай повноліття.

Правосуб'єктність, наприклад, судових представників визначаєть­ся по-іншому. Відповідно до статей 40, 41 ЦПК не можуть бути пред­ставниками особи, які не досягай повноліття, особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок, а також судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони ді­ють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

У змісті процесуальної правосуб'єктності свідків, експертів також є свої особливості. Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати об­ставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були до­вірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судці, народні засідателі та при­сяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потре­бують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, судом призначається експертиза (ст. 143 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність експерта визначається його спеціаль­ними знаннями. Якщо особа не володіє такими знаннями, то вона по­винна відмовитися віддавання висновку (ч. 6 ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб'єктності і не може бути експертом.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідно­син, крім цивільної процесуальної правосуб'єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти — передбачені в гіпотезах проце­суальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виник­нення, зміна чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслід­ки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодав­ством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних проце­суальних правовідносин (подання позовної заяви стороною, відкриття суддею провадження у справі, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової уго­ди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Особливістю таких юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальна бездіяль­ність — форма невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передба­чених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, за­соби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обме­жений характер, — привід свідка, попередження тощо (статті 91-94 ЦПК).

У теорії цивільного процесуального права інколи дається неадек­ватна інтерпретація процесуальної бездіяльності — як невикористан­ня свого процесуального права. Така інтерпретація не лише формаль­но не відповідає закону, а й дозвільному способу правового регулю­вання процесуальних відносин. У протилежному випадку процесуаль­ною бездіяльністю — юридичним фактом — довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, небажання вступу у справу як за­інтересованої особи тощо.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і при­пинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість по­лягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних на­слідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасника­ми процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін сам по собі не може викликати зупинення або закриття провадження у справі. Прова­дження у справах за певних умов у такому випадку зупиняється або закривається через дію суду — винесення ухвали про зупинення або закриття провадження в цивільних справах (статті 201, 205 ЦПК).

Залежно від наявних умов, з якими законодавство пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні фак­ти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад, залучення судом співвідповідачів при заміні нена­лежного відповідача (ч. 1 ст. 33 ЦПК), залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійної вимоги щодо предмета спору (ст. 36 ЦПК), тощо. Утім найчастіше в цивільному процесі трапляють­ся складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних право­відносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції необ­хідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя відкрити провадження у справі. Такий юридичний факт прийнято на­зивати юридичним складом.

Урешті-решт, для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон у деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої процесуальної дії, а також її документальне оформлення. У та­кому разі вимоги форми, документального оформлення мають консти­тутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то передба­чені законом процесуальні наслідки не настають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх прав чи інтересів тільки шляхом подання до суду позов­ної заяви. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява подається до суду у пись­мовій формі. Вона повинна містити в собі: найменування суду, до якого подається заява; точну назву позивача і відповідача, їх місце про­живання або знаходження; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що ствер­джують позов, та ряд інших реквізитів. Якщо заява не відповідає ви­могам, то суддя залишає заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у вста­новлений строк не виконає перераховані у ст. 119 ЦПК вимоги, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачу (ст. 121 ЦПК).