§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхід­ні певні передумови. До них, як правило, належать: 1) норми цивіль­ного процесуального права; 2) процесуальна правоздатність; 3) юри­дичні процесуальні факти.

Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулю­вання відносин, що складаються у зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, в них знаходить вираження загальний варіант вза-

1 Гражданский процесе [Текст] / под ред. М. К. Треушникова. - М. : Изд. дом «Городец», 2010. - С. 84.

ємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам правосуддя. Таким чином, у нормі цивільного процесуального права виявляється те типове, що характерне для кон­кретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямі.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має певний практичний зміст. Для виникнення будь-яких цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність норми права. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством до­звільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними перед­умовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб'єктивних прав та обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як «владовідносини». М. Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що суд, посідаючи головне становище, є провідним, основ­ним суб'єктом правовідносин, всі ж інші його суб'єкти мають стано­вище, підлегле суду .

Такі твердження перенесені практично в усі підручники з курсу цивільного процесу. Однак їх правильність і практична значущість викликають сумніви. О. Т. Боннер обгрунтовано вважає, що при харак­теристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводить­ся в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім'ям держави,

вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності,

обов'язкові для всіх державних установ, підприємств, колгоспів та

інших кооперативних і громадських організацій, службових осіб, гро- . . 2 мадян і підлягають виконанню .

Рейдер, Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения [Текст] / Н. Б. Зей­дер. - Саратов, 1965. - С. 28.

2

Боннер, А. Т. Принцип законности в советском гражданском процессе [Текст] /

А. Т. Боннер. - М. : ВЮЗИ, 1989. - С. 40-42.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздат­ність трактується стосовно всіх суб'єктів цивільного процесуального права і, врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов'язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і ви­знання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних про­цесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивіліс- тичний характер та не враховує особливостей цивільно-процесуального регулювання. Так, ст. 28 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає. Нею володіють тільки сторони (позивач, відповідач) та треті особи, заявник та заінте­ресована особа в наказному і окремому провадженні, оскільки відпо­відно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки визнається за всіма громадянами України незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин, а також за державними підприємствами, установами, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями, які користуються правами юридичної особи.

Іншим є становище в цивільному праві, де правоздатність — за­гальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права й обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників, прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування, свідків, експер­тів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-яка фізична особа. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі факти, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла. Отже, лише спеціаліст у тій чи іншій галузі може бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздат­ність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. її мають тільки фізичні особи — громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні й однакові можливості участі в цивільно­

му процесі, тобто особи, які можуть бути суб'єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, слід зауважити, що як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин виступає не про­цесуальна правоздатність, а процесуальна правосуб'єктність. Проце­суальна правосуб'єктність — це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своїм змістом збігаються, бо суб'єкт права — це особа, яка має правосуб'єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовід­носин. Правосуб'єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб'єктами прав і обов'язків, конкретизує тим самим коло правовідно­син, що виникають на основі правосуб'єктності.

Процесуальна правосуб'єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і не­сти обов'язки (правоздатність); по-друге, можливості самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність). Для всіх суб'єктів цивіль­ного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна правоздатність є невіддільною від процесуальної дієздатності та має спеціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв'язку між про­цесуальною правоздатністю та дієздатністю, як відомо, немає, а про­цесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього, в цивільному проце­суальному законодавстві формулюються процесуальна правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним змістом (статті 28, 29 ЦПК). Оскільки правоздатність та дієздатність у складі правосуб'єкт­ності інших учасників процесу мають спеціальний, а не загальний характер і не відображають загальних властивостей всіх суб'єктів 400

цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеці­альних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки. Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність для кожного суб'єкта цивільного процесуального права є специфічною.

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, належить тим фі­зичним особам, що досягай повноліття.

Правосуб'єктність, наприклад, судових представників визначаєть­ся по-іншому. Відповідно до статей 40, 41 ЦПК не можуть бути пред­ставниками особи, які не досягай повноліття, особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок, а також судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони ді­ють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

У змісті процесуальної правосуб'єктності свідків, експертів також є свої особливості. Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати об­ставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були до­вірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судці, народні засідателі та при­сяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потре­бують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, судом призначається експертиза (ст. 143 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність експерта визначається його спеціаль­ними знаннями. Якщо особа не володіє такими знаннями, то вона по­винна відмовитися віддавання висновку (ч. 6 ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб'єктності і не може бути експертом. Цивільна процесуальна правосуб'єктність пере­кладача визначається знанням мов (ч. 1 ст. 53 ЦПК).

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідно­син, крім цивільної процесуальної правосуб'єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти — передбачені в гіпотезах проце­суальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виник­нення, зміна чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслід­ки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодав­ством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних проце­суальних правовідносин (подання позовної заяви стороною, відкриття суддею провадження у справі, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової уго­ди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Особливістю таких юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальна бездіяль­ність — форма невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передба­чених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, за­соби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обме­жений характер, — привід свідка, попередження тощо (статті 91-94 ЦПК).

У теорії цивільного процесуального права інколи дається неадек­ватна інтерпретація процесуальної бездіяльності — як невикористан­ня свого процесуального права. Така інтерпретація не лише формаль­но не відповідає закону, а й дозвільному способу правового регулю­вання процесуальних відносин. У протилежному випадку процесуаль­ною бездіяльністю — юридичним фактом — довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, небажання вступу у справу як за­інтересованої особи тощо.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і при­пинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість по­лягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних на­слідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасника­ми процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін сам по собі не може викликати зупинення або закриття провадження у справі. Прова­дження у справах за певних умов у такому випадку зупиняється або закривається через дію суду — винесення ухвали про зупинення або закриття провадження в цивільних справах (статті 201, 205 ЦПК).

Залежно від наявних умов, з якими законодавство пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні фак­ти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад, залучення судом співвідповідачів при заміні нена­лежного відповідача (ч. 1 ст. 33 ЦПК), залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійної вимоги щодо предмета спору (ст. 36 ЦПК), тощо. Утім найчастіше в цивільному процесі трапляють­ся складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних право­відносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції необ­хідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя відкрити провадження у справі. Такий юридичний факт прийнято на­зивати юридичним складом.

Урешті-решт, для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон у деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої процесуальної дії, а також її документальне оформлення. У та­кому разі вимоги форми, документального оформлення мають консти­тутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то передба­чені законом процесуальні наслідки не настають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх прав чи інтересів тільки шляхом подання до суду позов­ної заяви. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява подається до суду у пись­мовій формі. Вона повинна містити в собі: найменування суду, до якого подається заява; точну назву позивача і відповідача, їх місце про­живання або знаходження; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що ствер­джують позов, та ряд інших реквізитів. Якщо заява не відповідає ви­могам, то суддя залишає заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у вста­новлений строк не виконає перераховані у ст. 119 ЦПК вимоги, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачу (ст. 121 ЦПК).