§ 3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші право­відносини, мають визначену внутрішню будову. Вони містять три елементи: зміст, суб'єкти і об'єкти.

У теорії цивільного процесу питання про зміст правовідносин ви­рішується по-різному.

Остання точка зору є найбільш обґрунтованою. У правовідносинах треба виділити матеріальний та юридичний зміст. Юридичний зміст — це суб'єктивні права та обов'язки, а матеріальний — реальна поведін­ка, яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен здійснити. Зміст правовідносин є єдиним, не можна виключати із змісту проце­суальних правовідносин суб'єктивні права та обов'язки, оскільки вони визначають взаємовідносини між суб'єктами. Не можна також виклю­чати із змісту правовідносин і дії, в результаті яких відбувається реа­лізація суб'єктивних прав та обов'язків.

Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин досить широкий. Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовід­носин становлять судові органи та їх посадові особи. У процесуальних правовідносинах за загальним правилом одним із суб'єктів завжди виступає суд.

До посадових осіб судових органів належать судді. Склад суду ви­значається законом. Відповідно до ст. 18 ЦПК цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головую­чим і діє від імені суду. У випадках, встановлених цим Кодексом, ци­вільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у скла­ді одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні право­суддя користуються всіма правами судді.

Утім слід мати на увазі, що відповідно до закону, коли судді чи головуючому надається право вирішувати окремі питання одноособо­во, то і в цьому випадку він діє від імені суду. Виходячи з особливостей правового статусу, до посадових осіб судових органів належать судовий розпорядник, секретар судового засідання.

До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, які беруть участь у справі: сторони, треті особи, пред­ставники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого про­вадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтере­совані особи, їхні представники. Статус осіб, які беруть участь у спра­ві, мають також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. У справах про оскарження рі­шення третейського суду та про видачу виконавчого листа на приму­сове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб (ст. 26 ЦПК).

Для осіб, які беруть участь у справі, характерно те, що вони мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи, захищають у процесі свої суб'єктивні права чи інтереси, що охороняються законом, права та інтереси інших осіб, державні чи громадські інтереси. Для осіб, які беруть участь у справі, характерно також те, що вони своїми діями можуть чинити вплив на рух цивільного процесу.

Третя група суб'єктів цивільних правовідносин — це особи, які сприяють здійсненню правосуддя. До них належать: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, особи, які надають правову допомогу (статті 50, 53, 54, 55, 56 ЦПКтощо).

У процесуальній літературі набула широкого поширення думка, що процесуальні правовідносини виникають тільки між судом та іншими учасниками процесу і суд є обов'язковим суб'єктом цивільних про­цесуальних правовідносин. Справді, як правило, у процесуальних правовідносинах суд завжди є суб'єктом процесуальних правовідносин, однак у деяких випадках, як виняток із загального правила, процесу­альні відносини можуть виникнути і між заінтересованими особами. Як приклад, можна навести те, що сторони між собою можуть укласти мирову угоду (ч. З ст. 31 ЦПК).

Наступний елемент цивільних процесуальних правовідносин — об'єкт. Об'єкт правовідносин — це те, заради чого виникають певні правовідносини, це явища матеріального і духовного світу, на які спря­мовані суб'єктивні права та обов'язки. Іншими словами, об'єкт право­відносин — це різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, які здатні задовольнити потреби правомочних суб'єктів.

Існують різні погляди на те, що є об'єктом цивільних процесуаль­них правовідносин. Одні автори вважають таким суспільно значущу діяльність суб'єктів, другі — матеріально-правові відносини, які за­хищаються судом, треті розрізняють загальні та спеціальні об'єкти. До загального об'єкта відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, який повинен вирішити суд, а до спе­ціальних — блага, на досягнення яких спрямовані будь-які правовід­носини, чи суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, чи по­рядок судочинства, чи фактичні дані, повідомлення й інші докази, необхідні для здійснення правосуддя .

Перш за все не може бути об'єктом цивільних процесуальних пра­вовідносин процесуальна діяльність, оскільки в ній реалізуються права й обов'язки, які в нероздільній єдності становлять зміст проце­суальних правовідносин. З цих же причин не можна вважати об'єктом процесуальних правовідносин суб'єктивні права й обов'язки.

Не досить обґрунтованим здається твердження, що об'єктом ци­вільних процесуальних правовідносин виступають матеріально-правові відносини, які захищаються судом. В основі цих висновків лежить прямолінійний підхід до співвідношення матеріальних (цивільних, трудових та ін.) і процесуальних правовідносин як співвідношення змісту та форми. Процесуальні правовідносини не можна розглядати як форму реалізації матеріальних правовідносин. Наявність процесу­альних правовідносин не обумовлена наявністю матеріально-правових відносин і навпаки. Процесуальні правовідносини виникають для ви­рішення юридичної справи (спору про право цивільне чи охоронюва- ного законом інтересу) і не пов'язані з матеріальними правовідноси­нами. На підтвердження цього досить звернутися до закону. Згідно із статтями 118, 119, 122 ЦПК пред'явлення позову та відкриття прова­дження у справі і виникнення цивільних процесуальних правовідносин заявника з судом, а далі — з іншими учасниками цивільного процесу не пов'язується з матеріальними правовідносинами. Наприклад, у ст. 122 ЦПК передбачено правило про те, що суддя відмовляє у від­критті провадження у справі: 1) якщо заява не підлягає розглядові в судах у порядку цивільного судочинства; 2) якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прий­няття відмови позивача від позову або про затвердження мирової

Зейдер, Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения [Текст] / Н. Б. Зей­дер. - Саратов, 1965. - С. 53.

угоди сторін. Тут же передбачені й деякі умови, які мають винятково процесуальне значення.

Вирішуючи питання про об'єкт цивільних процесуальних право­відносин, більш правильно виходити з необхідності виділення загаль­ного об'єкта для всіх цивільних процесуальних правовідносин і спе­ціальних об'єктів для окремих конкретних цивільних процесуальних правовідносин.

Система цивільних процесуальних правовідносин, що складають­ся на основі фактичного динамічного складу — процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу, спрямована на один загальний об'єкт. Таким об'єктом виступає мета цивільного судочинства. У стат­ті 1 ЦПК зазначено, що метою цивільного судочинства є захист по­рушених, визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізич­них осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для окремих процесуальних правовідносин можна виділити спе­ціальні об'єкти.

У правовідносинах позивача, відповідача та третіх осіб із судом об'єктом є захист заінтересованими особами суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом.

Спеціальний об'єкт можна виокремити і в процесуальних право­відносинах суду, коли беруть участь у справі органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади і місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи у випадках, передбачених законом, — ст. 45 ЦПК). Участь цих суб'єктів в цивільному судочинстві спрямована на охорону дер­жавних, громадських інтересів та інтересів приватних осіб.

Свій спеціальний об'єкт мають і правовідносини за участю свідків та експертів. Об'єкт цих правовідносин — наведення суду фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи.

При теоретичному аналізі будь-яких правовідносин можуть бути визначені спеціальні об'єкти. Однак абстрактним аналізом проблема об'єкта цивільних процесуальних правовідносин не може бути вичер­пана. З практичної точки зору проблема загального об'єкта цивільних процесуальних правовідносин має суттєве юридичне й соціально- політичне значення, проблема ж спеціальних об'єктів цивільних про­цесуальних правовідносин прикладного, практичного значення не має.

Науково-практичне значення загального об'єкта цивільних про­цесуальних правовідносин виявляється в тому, що його законодавче

Однією з актуальних проблем юриспруденції останнього часу є проблема зловживання правом. Це стосується й науки цивільного процесуального права .

Розгляд питань зловживання процесуальними правами ведеться, як правило, удвох напрямах, що не виключають один одного, — з точ­ки зору оцінки зловживання як негативного процесуального явища або аналізу окремих форм зловживань процесуальними правами. Виника­ють і дослідження, в яких заперечується правомірність конструкції зловживання процесуальними правами.

Проблема зловживань процесуальними правами органічно пов'язана з питаннями поняття та ознак цивільних процесуальних правопору­шень і цивільної процесуальної відповідальності, хоча існування цих конструкцій у процесуальній науці також не є безспірним. Початком дослідження цих проблем слід вважати спільну роботу Н. О. Чечиної та П. С. Елькінд, присвячену кримінальній та цивільно-процесуальній відповідальності , в якій вперше було вжито поняття «цивільна про­цесуальна відповідальність».

У наш час можна визнати, що проблема зловживань процесуаль­ними правами є важливою, і це пояснюється такими факторами:

1) поширеністю процесуальних зловживань на практиці, що зако­номірно породжує питання про боротьбу з негативними проявами;

2) відсутністю загальновизнаних та підтриманих законом критері­їв зловживання процесуальними правами, встановлення яких на прак­тиці могло б потягнути застосування до суб'єкта заходів процесуаль­ного примусу;

3) універсальністю цієї проблематики, оскільки будь-яке процесу­альне питання може (а в ряді випадків і повинно) аналізуватися в кон­тексті попередження процесуальних зловживань. Будь-яка процесу­альна норма, що приймається законодавцем, повинна оцінюватися з точки зору можливості адресата такої норми неналежним чином ви­користовувати надані нею правові можливості з урахуванням фактора зловживання процесуальними правами.

Явище «зловживання правом», як це не парадоксально, саме по собі можна розцінити як юридичний парадокс. Його внутрішня суперечли­вість була відзначена М. М. Агарковим, який звернув увагу на те, що наявність у особи суб'єктивного права унеможливлює ним зловживання за визначенням, а дії, які називають зловживанням правом, насправді вчиняються поза межами права'. Не всі вчені підтримували такий підхід, оскільки, яким не був би ступінь конкретизації дій, що входять до зміс­ту суб'єктивного права, він не може вичерпати всі можливі його прояви і відповідна норма права залишається загальним правилом поведінки. Тому і постає необхідність визначити межі здійснення суб'єктивного права, тобто встановити критерій, яким слід керуватися при оцінці пра­вомірності тих чи інших дій носія цього права .

Головний аргумент вчених, які вважають, що можливість зловжи­вання процесуальними правами не має під собою будь-яких підстав, зводиться до того, що всі процесуальні дії, умови і порядок вчинення кожної з них мають бути вказані законодавцем . Отже, якщо певна по­ведінка дозволена процесуальним законом, то немає жодних підстав розцінювати її як зловживання правом. Визнається також, що в цивіль­ному процесі може мати місце певна «незручна» поведінка, що дає суб'єкту необгрунтовані переваги (наприклад, визначення підвідом­чості та підсудності цивільної справи в результаті маніпулювання особою, що порушує цивільну справу, суб'єктним складом учасників спору), однак унеможливлення цього бачиться не в боротьбі з такими ефемерними зловживаннями, а виключно в удосконаленні процесуаль­ного законодавства .

Подібний підхід викликає такі заперечення. Законодавець з огляду на об'єктивні причини неспроможний передбачити та врегулювати всі ситуації, які можуть виникнути в цивільному процесі і в яких може мати місце недобросовісна поведінка. Неможливо створити абсолютно ідеальний порядок вирішення спорів, який не давав би учасникам цивільних процесуальних правовідносин деяких не передбачених за­коном «можливостей» для оминання закону.

Наприклад, ст. З ЦПК дає позивачу право на подання позову, однак це не означає, що позивач має право звернутися до суду із завідомо безпідставними позовними вимогами. Особа, яка бере участь у справі, наділена правом заявляти клопотання (ст. 27 ЦПК), однак це не дає їй права заявляти клопотання з метою затягування цивільного процесу. Не можна також допускати, що особи, які за процесуальним законом мають право оскаржувати судові рішення в апеляційному чи касацій­ному порядку, можуть оскаржувати судові рішення «просто так», бу­дучи повністю впевненими в їх правильності. Приклади таких випад­ків можна продовжити, втім слід зауважити, що формальна відповід­ність поведінки суб'єкта цивільного судочинства вимогам процесуаль­ного закону ще не означає правомірності такої поведінки. У випадку, якщо суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин зловживає сво­їми процесуальними правами, це повинно мати певні процесуальні наслідки і може виникнути питання про застосування до нього заходів процесуального примусу.

Незважаючи нате, що зловживання процесуальними правами тяжіє до процесуальних правопорушень, феномен зловживання процесуаль­ними правами полягає також у тому, що само зловживання не може бути однозначно визначено яктипічне цивільне процесуальне правопорушен­ня. Зловживання процесуальними правами слід віднести до особливої форми цивільного процесуального правопорушення. Основна ознака зловживання процесуальними правами полягає в тому, що дії, які її складають, вчиняються на зовні законній юридичній підставі.

Механізм зловживання процесуальними правами полягає в тому, що особа, яка бажає мати певний юридичний результат (наприклад, відкласти судове засідання, добитися зупинення провадження у спра­ві тощо), вчиняє процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на ті юридичні факти, з якими пов'язується настання необхідного результа­ту. Такі дії, однак, мають повністю штучний характер, подібно тому, як удавана угода у цивільному праві вчиняється лише для цілей при­криття іншої угоди.

З функціональної точки зору такі дії є не що інше, як імітація. На­приклад, імітація тяжкого майнового стану з метою отримання від­строчки або розстрочки сплати судового збору у справі, імітація неза­довільного фізичного стану з метою відкладення судового засідання внаслідок «хвороби» та ін. Апелювання до відсутності того чи іншого компонента судового процесу — доволі поширений мотив зловживан­ня процесуальними правами, зазвичай націлений на скасування судо­вого рішення, прийнятого «проти» особи (наприклад, створення ви­димості свого неповідомлення про час і місце розгляду справи як привід для скасування судового акта).

Очевидно, що зловживання процесуальними правами завдає шкоди як інтересам правосуддя, так і правам осіб, які беруть участь у цивіль­ній справі і вчиняються з умисною формою вини. Виходячи також з логіки поняття «зловживання правом», припуститися зловживання може особа, яка наділена певним комплексом суб'єктивних цивільних процесуальних прав, до числа яких передусім слід віднести осіб, які беруть участь у справі, та їх представників.

Феномен зловживання процесуальними правами як особливий різно­вид цивільного процесуального правопорушення полягає також у тому, що при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав. Це поло­ження відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловжи­вання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що пере­вищує (або порушує) межі здійснення суб'єктивних прав.

Суб'єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визна­чено змістом того чи іншого суб'єктивного права, або вочевидь ви­пливає з логіки існування того чи іншого суб'єктивного процесуаль­ного права. Так, наприклад, право на звернення до суду з позовними вимогами надано позивачу для захисту своїх порушених чи оспорю­ваних суб'єктивних прав. Очевидно, що звернення до суду в сутяж­ницьких цілях хоча й не суперечить змісту існуючого права на звер­нення до суду, але явно здійснюється всупереч його функціональному значенню.

Іншою нормативно закріпленою умовою здійснення суб'єктивних процесуальних прав є сумлінність. Ураховуючи саме це, у процесуаль­ному законодавстві міститься фундаментальне положення, що особи, які беруть участь у справі, повинні сумлінно користуватися усіма на­лежними їм процесуальними правами (ч. З ст. 27 ЦПК). Хоча ніякої конкретизації цього закон не містить, однак очевидно, що воно має тлумачитися як принцип і засадниче положення у механізмі реалізації суб'єктивних прав. Наприклад, у російському цивільному процесуаль­ному законодавстві вказується нате, що при невиконанні процесуаль­них обов'язків настають наслідки, передбачені законодавством про цивільне судочинство (ч. 2 ст. 35 ЦПК РФ). Арбітражний процесуаль­ний кодекс РФ виявляється дещо більш категоричним стосовно харак­теру цих наслідків і передбачає, що зловживання процесуальними правами особами, які беруть участь у справі, тягне за собою для цих осіб передбачені даним Кодексом негативні наслідки (абз. 2 ч. 2 ст. 41 АПК РФ).

Категорія «сумлінність» у цивільному процесі може бути розкрита за допомогою відокремлення інтелектуального та поведінкового ас­пектів сумлінності. Інтелектуальний момент сумлінності передбачає здійснення права з внутрішнім переконанням в існуванні певних фак­тів та наявності суб'єктивних прав. При оцінці процесуальної сумлін­ності особи основним виступатиме суб'єктивний фактор, що відобра­жає внутрішнє ставлення суб'єкта до своєї поведінки. Поведінковий аспект сумлінності відображає процес перетворення внутрішніх уста­новок особи у процесуальні дії (бездіяльність), що ним вчиняються.

Суб'єктивні процесуальні права мають здійснюватися в найбільш економічний спосіб. Зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення роз­гляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню пра­вильного рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.

Феномен зловживання процесуальними правами полягає також у тому, що різні форми поведінки, які пропонується віднести до зловживання процесуальними правами, не тільки не засуджуються, а, навпаки, підно­

сяться до рангу процесуальних дій, що вчиняються на виконання прин­ципів цивільного процесуального права. Так, нерідко принцип змагаль­ності трактується як допустимість будь-яких процесуальних методів, спрямованих на «перемогу» над процесуальним противником, адиспози- тивність розуміється як абсолютна свобода в розпорядженні своїми про­цесуальними правами. Однак принципи змагальності й диспозитивності, як і всі принципи цивільного процесу, не мають абсолютного и всеохо- плювального значення. В умовах змагального і диспозитивного цивіль­ного процесу активність суду аж ніяк не виключається. Інша справа, що вона виявляється тією мірою і в тих формах, які необхідні для досягнення мети цивільного процесу. Навряд чи можливо заперечувати допустимість такої активності суду, яка б перешкоджала різним зловживанням із боку осіб, які беруть участь у справі. Якщо, наприклад, суд встановить, що надані стороною на обгрунтування причин своєї неявки документи є під- робними, то така сторона не зможе апелювати до того, що суд порушив баланс прав сторін у доказуванні та надав допомогу одній стороні спору на шкоду інтересам іншої сторони.

Підбиваючи підсумок, зловживання процесуальними правами можна визначити таким чином: це особлива форма цивільного про­цесуального правопорушення, тобто умисні несумлінні дії учасників цивільного процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснен­ня суб'єктивних процесуальних прав і вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, які поєднуються з обманом відносно відомих обставин справи, з метою обмеження можливості реалізації або по­рушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також з метою перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгля­ду і вирішення цивільної справи, що тягне застосування заходів ци­вільного процесуального примусу.

Зловживання процесуальними правами завдають шкоди як інте­ресам правосуддя, що мають публічний характер, так і правам і закон­ним інтересам учасників процесу.