2.3 Оцінка показань свідків у цивільних справах

Вся діяльність суб’єктів доказування, направлена на залучення та дослідження показань свідків у цивільній справі, в кінцевому результаті приводить до необхідності здійснення їх оцінки.

Е. С. Зеленяк, розкриваючи сутність оцінки судових доказів, вказав, що доктрина цивільного процесу наразі виробила три підходи (концепції), що пояснюють природу оцінки доказів: розумовий підхід, процесуальний та розумово-процесуальний. Критерієм їх поділу є співвідношення розумової та процесуальної складової в понятті оцінки доказів [77, с. 332].

Повторимо думку стосовно того, що судове доказування виступає процесуально-розумовою діяльністю суду та учасників справи. З цих міркувань логічно буде притримуватися цієї думки при розкритті природи оцінки судових доказів, що виступає частиною процесу судового доказування.

Керуючись наведеним вище, можна стверджувати, що оцінка судових доказів виступає розумово-процесуальною діяльністю, що завершує процес використання судових доказів у цивільній справі. Ця діяльність формується з двох боків, розумової та процесуальної, які є рівнозначними. Змістом цієї діяльності виступає визначення належності, допустимості, достатності, достовірності судових доказів та визначення взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.

Показання свідків, будучи одним із засобів доказування, піддаються оцінці на підставі як загальних критеріїв, так і спеціальних. Перші притаманні всім судовим доказам, а другі - тільки показанням свідків. Спочатку варто розглянути оцінку показань свідків на підставі загальних критеріїв, що визначає ч. 2 ст. 89 ЦПК України.

Першим критерієм оцінки показань свідка, є критерій належності.

В попередньому розділі було проаналізовано належність показань свідка як ознаку даного засобу доказування. Але тут потрібно проаналізувати належність як загальний критерій оцінки показання свідка. Ніяких протиріч в цьому не має. З цього приводу М.К. Треушніков писав, що належність доказів це не тільки їх ознака, але і правило поведінки суду, в силу якого він приймає, витребує, досліджує тільки ті докази, які здатні підтвердити факти, що мають значення для справи [188, с. 113]. До вказаних слів залишається тільки додати, що належність це також правило поведінки суду при оцінюванні судових доказів.

Виходячи з того матеріалу, що був присвячений аналізу ознаки належності показань свідка, можна зробити висновок, що належними вважаються ті показання свідка, які містять інформацію щодо предмету доказування, тобто ті обставини цивільної справи, без яких неможливо її правильно вирішити (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Показання свідків будуть мати значення для справи тільки тоді, коли вони проявляють зв’язок з фактами предмету доказування. Цей зв’язок носить об’єктивний характер, допомагає встановити на підставі показань свідків те, що відбувалося раніше. «У наявності такого взаємозв’язку і проявляється властивість доказів як засобу встановлення обставин справи» [118, с. 158].

М.К. Треушніков визначає як саме треба суду вирішувати питання належності судових доказів, у тому числі, й показань свідка, при їх оцінюванні. Зокрема, спочатку слід визначити, які факти у справі треба встановити та чи оспорюються вони сторонами, а вже далі шляхом логічного аналізу необхідно вирішити чи може доказ (показання свідка) за своїм змістом підтвердити або спростувати факти, які відносяться до справи [188, с.

Показання свідків оцінюються на належність судом два рази: спочатку на етапі їх залучення у цивільну справу (попередня оцінка показань свідків), а вже потім у нарадчій кімнаті при винесенні рішення суду (кінцева оцінка показань свідків). Перша оцінка показань свідків робиться для того, щоби не залучати до цивільної справи не потрібні показання людей, витрачаючи час на їх дослідження. Друга оцінка показань свідка направлена на винесення обґрунтованого рішення у цивільній справі. Висновок суду по вимогам чи запереченням сторін повинен базуватися на дійсно встановлених у судовому засіданні обставинах справи. Якщо цього не відбулося, визнавати встановленими ті або інші обставини справи суд не має права, а відтак, і не має права ставити їх в обґрунтування рішення суду. Недотримання цього критерію оцінки показань свідка зумовить скасування рішення суду вищестоящою інстанцією як необґрунтованого.

Загалом застосування критерію належності оцінки показань свідка особливих труднощів на практиці не викликає, оскільки завжди є можливість через завдані свідку запитання, однозначно вияснити чи має його показання відношення до встановлюваних обставин справи чи ні. В цьому полягає перевага показань свідка перед так званими «німими свідками», якими вважають речові докази

Іншим загальним критерієм оцінювання показань свідка є критерій допустимості. Як з приводу належності, нами даний критерій у вигляді ознаки показань свідка, аналізувався у попередньому розділі. Тут зверненому увагу щодо поведінки суду при оцінювання показань свідка за критреієм їх допустимості.

Допустимість доказів - це такий критерій оцінки доказів, що зобов’язує суд приймати тільки такі докази у справу, що вимагає чинне законодавство. Незаконним доказами підтверджувати обставини справи заборонено. Так, не можна підтверджувати обставини справи показаннями осіб, психофізичні властивості яких, не дають їм можливості адекватно сприймати обставини справи.

Значення цього загального критерію оцінки показань свідків важливо з історичної позиції: критерій допустимості судових доказів у цивільному процесі традиційно розглядався як обмеження на використання показань свідків у зв’язку з недотриманням письмової форми правочину для підтвердження факту укладення такого правочину або його умов (абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України). Дане обмеження з’явилося з розповсюдженням письмової форми договорів та інших актів. В ЦПК України вказаний загальний критерій оцінювання судових доказів сформульовано наступним чином: «обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування» (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Таке обмеження на використання показань свідків у відносинах, які випливають з укладеного правочину виступає своєрідним покаранням тим суб’єктам, які не попіклувалися завчасу надати своїм матеріальним відносинам більш стійкої форми, тобто оформити домовленість у письмовому вигляді, яка буде чітко визначати умови домовленості та належним чином сприйматися і тлумачитися. Самовпевнено сподіватися у такій ситуації на добросовісність протилежної сторони договору є марною справою, враховуючи її протилежні інтереси [10, с. 181]. М.А. Гурвіч був упевнений, що захист юридичних дій, які неналежним чином оформлені, приведе до масовості правопорушень у сфері дотримання форм договорів. Сторони договору повинні бути зацікавлені у необхідності закріплення певної інформації в незмінному вигляді протягом тривалого проміжку часу. Ось чому показаннями свідків замінити правильно оформлений договір не можна [62, с.

Проте на даний час, таке звужене розуміння допустимості як загального критерію оцінювання судових доказів загалом та показань свідків зокрема не властиве теорії цивільного процесу.

Наразі, при оцінюванні показань свідка за критерієм допустимості, треба брати до уваги три моменти:

1) обставини цивільної справи можна встановлювати на підставі тих засобів доказування, що передбачає чинне законодавство. Діючий ЦПК України вказує зсоби доказування, якими можна встановити обставини справи: показання свідків, письмових доказів, речових доказів, електронних доказів та висновків експертів (ч. 2 ст. 76). Отже, показання свідків за всіх інших рівних умов включається до числа допустимих у цивільному процесі засобів доказування;

2) в ряді випадків законодавець вказує якими певними засобами доказування слід встановлювати факти предмету доказування. Подібне правило має більш звужену сферу дії за попереднє правило. Воно може формулюватися по різному. Певний факт чи декілька фактів можна встановлювати будь-якими засобами доказування, крім одного. Вище ми наводили приклад: «заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків» (ч. 2 ст. 218 ЦК України). Далі законодавець може передбачити, що певний факт може бути встановлений тільки одним засобом доказування, а інші використовувати його для цього не можна. Наприклад, виключно висновком судового експерта можна встановити характер і ступінь ушкодження здоров'я; психічний стан особи; вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст.

Якщо йдеться про показання свідків, то, як правило, вони не виступають єдиними засобами доказування. Їх завжди можна використовувати на альтернативній основі, де головним альтернативним засобом доказування буде виступати письмовий доказ. Тим не менше, є одна категорія цивільних справ, де тільки показаннями свідків можна буде встановити обставини справи. Так, відповідно до ч. 2 ст. 493 ЦПК України, якщо не збереглися документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження, суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення. Як правильно вказують, у частині першій ст. 493 ЦПК «акцент зроблено на розгляд заяви по суті шляхом дослідження деяких письмових доказів» [96, с. 1020]. Але не у всіх випадках буде віддаватися перевага письмовим доказам. В ряді випадків підтвердження таких цивільних процесуальних фактів як надсилання судової повістки учасникам процесу, можна буде підтвердити тільки допитом свідків, якщо не будуть збережені повістки чи інакша письмова фіксація надсилання повідомлення про час та місце слухання справи [98, с. 169]. Тому в цій ситуації можна буде використати тільки один засіб доказування: показання свідка. Подібне правило виписано в ст. 105 ЦПК України, але щодо висновку судового експерта: не має документів, що встановлюють вік особи;

3) допустимість засобів доказування, у тому числі й показань свідка, пов’язується з дотримання встановленого порядку одержання та залучення таких доказів у справу. Відповідно до ч. 1 ст. 78 ЦПК України «суд не повинен брати до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом». Як правило, порядок одержання доказів та порядок залучення доказів не співпадають, бо у більшості випадків сторони збирають докази у справу із додержанням вимог матеріального законодавства, а потім, із додержанням вимог цивільного процесуального законодавства їх залучають у матеріали справи. Якщо суд як суб’єкт доказування сам проявив ініціативу у зборі доказів (наприклад, справи окремого провадження), то процедура одержання та залучення доказів у справу будуть співпадати і, як правило, регламентуватися нормами процесуального законодавства [10, с. 186-187].

У разі коли йдеться про показання свідків, то забороняється незаконно впливати на них, щоб вони свідчили про певні обставини справи (залякувати, підкуповувати тощо). Також не можна ставити в обґрунтування рішення суду ті показання свідків, якщо вони ухвалою суду не викликалися, їхні показання не досліджувалися.

З останнього правила є ряд винятків, що пов’язані з оголошенням письмових показань свідків (ст. 233 ЦПК України). Недопустимими є ті показання свідків, що надаються тими особами, яких не можна допитувати (ст. 70). Якщо просити таких суб’єктів викликати до суду, суд відповідну заяву не задовольнить. Але і тут можливі ряд винятків: надання дозволу особам, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, на розкриття таких відомостей. В ст. 90 ЦПК України є ще одне важливе правило, пов’язане з допустимістю показань свідків: якщо свідок не може вказати джерело своєї поінформованості, його показання не є доказом (можливо вони достовірні, але законодавець прямо зобов’язує суд робити висновок, що дана інформація доказом не є - Авт.). Якщо подібна інформація з очевидністю випливає з заяви про виклик свідка, вона також не буде задоволена, оскільки такі показання свідків у цивільному процесі не допускаються.

Таким чином, оцінка показань свідків за критерієм їх допустимості направлена не на зміст показань свідків, а на їх процесуальну форму, тобто сам матеріальний носій доказової інформації (свідок) або процедуру його формування (сприйняття, зберігання чи висловлення свідком доказової інформації) чи залучення у цивільну справу (порядок виклику свідка у процес).

На відміну від критерію належності, критерій допустимості показань свідка має більш звужену сферу дії, усуваючи від застосування критерій належності, в ряді випадків. Так, свідок бачив та чув про що домовляються сторони, укладаючи договір в усній формі, тобто його показання в цивільній справі будуть належними, але викликати такого свідка у справу заборонено, оскільки в цій ситуації його показання будуть недопустимими. Якщо ж такий свідок з цього приводу надав показання, то суд повинен, посилаючись на ст. 218 ЦК України, не брати їх до уваги. Тому, загальний критерій допустимості показань свідка вступає у конфронтацію із загальним критерієм належності показань свідка, породжуючи між ними колізію. Така колізія повинна вирішуватися на користь загального критерію допустимості показань свідка як правила, що має більш вузьку сферу дії.

Як і загальний критерій належності, загальний критерій допустимості, застосовується судом в першій інстанції два рази, коли проводиться попередня та кінцева оцінка показань свідків.

Отже, загальний критерій допустимості показань свідків стосується визначення взагалі допустимості їх використання у цивільній справі, допустимості формування показань свідка та допустимості їх залучення у цивільну справу за встановленою процедурою.

Наступним загальним критерієм оцінки показань свідків є критерій достовірності. Достовірність доказів - це таке законодавче положення, що пред’являється законом до будь-яких доказів, та означає їх відповідність дійсності. Підтвердження достовірності доказів полягає у з’ясуванні того, чи правдивими є показання свідка якщо йдеться про цей доказ. Тобто достовірним є той доказ, який містить правдиву інформацію про дійсність. В свою чергу недостовірний доказ не дозволяє встановити або спростувати обставини справи. [177, с. 78].

Перевірка достовірності доказу є важливим елементом оцінки доказів. Одним з основних проблемних питань, що виникають в зв’язку з цим, є питання про достовірність факту або про достовірність даних про факт. Факт слід розуміти як первинна, дійсна, реально існуюча подія, явище, що мало місце насправді. Як об’єктивна реальність факт не залежить від сприйняття його суб’єктом доказування. Факт не може бути недостовірним, оскільки недостовірність - це не властивість факту, а властивість знань про факт. Тому відомості про існування або не існування факту можуть бути достовірними, вірогідними або хибними. Отже, перевірка доказу - це перевірка достовірності його існування і достовірності наших відомостей про його зміст [18, c. 183-184]. Певною вірогідністю може бути лише переконаність суб’єкта в реальності існування факту або явища [99, с. 127].

Загальний критерій достовірності в оцінюванні показань свідка відіграє надзвичайно важливе значення. Саме цей критерій, дає можливість німецьким науковцям стверджувати, що показання свідка виступають одночасно найкращим та найгіршим засобом доказування [41, с. 74]. Критерій достовірності показань свідка на практиці виступає одним із найбільш складних критеріїв перевірки показань свідка. Справа у тому, що на свідка можуть впливати багато факторів, які позначаться на його показаннях. Виявлення цих факторів, а також виявлення рівня їх впливу на інформацію, що повідомляє свідок, виступає однією із головних завдань суду, що оцінює показання свідка.

Оцінка достовірності доказу включає аналіз усього процесу його формування, а саме: умов сприйняття, збереження, передачі і фіксації відомостей про факти [76, с. 167].

При з’ясуванні того як свідок сприймав обставини справи, в першу чергу, слід з’ясувати, сприймалися дані обставини ним особисто чи свідок отримав про них інформацію з інших джерел. Особисте сприйняття свідком обставин справи збільшує ступінь їх достовірності, в той час як опосередковане сприйняття, зобов’язує суд здійснювати додаткові заходи з перевірки достовірності показань свідка. Зокрема, свідок обов’язково повинен вказати на джерело поінформованості, інакше його показання доказом не виступають (ст. 90 ЦПК України). На практиці часто виясняється, що свідки отримують інформацію про обставини справи від сторін чи інших юридично зацікавлених учасників справи. Вважаємо, якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях учасників справи, вони судом до уваги не повинні братися, оскільки ступень їх достовірності дуже низький. Тільки в одному випадку суд може відступити від цього правила, якщо свідок, будучи інформований стороною справи, буде давати показання не на її користь.

В аспекті сприймання свідком інформації, оцінці підлягають умови, обставини, при яких свідком сприймалися ті чи інші факти, з’ясовується, чи міг свідок правильно сприймати обставини справи з об’єктивних причин, наприклад, зір свідка. Такі фактори, як страх, швидкість подій, час їх настання тощо, можуть зіграти негативну роль в процесі сприйняття [188, с. 186].

Аналізуючи якість збереження свідком інформації про обставини справи, треба звертати увагу на багато аспектів: скільки часу пройшло; чи здатний свідок пам’ятати надовго певні речі; детально чи поверхнево він події або дії запам’ятав; якщо детально, то чому, яке значення для нього мало те, що відбулося. Обов’язково треба вияснити суб’єктивні особливості психіки свідка, що можуть вплинути не тільки на сприйняття ним інформації, але і на її збереження.

Загалом всі фактори, які можуть вплинути на сприйняття та зберігання свідком доказової інформації можна поділити на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. Об’єктивні фактори стосуються особливостей обстановки події, що відбулася (освітлення, звук, відстань тощо), а суб’єктивні стосуються фізичного, психічного розвитку свідка [118, с. 247].

Фактори, що впливають на здатність свідка давати правильні свідчення про обставини справи також можна поділити на об’єктивні та суб’єктивні. У першому випадку свідок може добросовісно помилятися, а в другому свідомо спотворювати обставини цивільної справи.

Несвідоме недостовірне показання свідка може мати місце із-за слабкої пам’яті, страху, що він пережив під час сприйняття обставин справи, неправильних уявлень про оточуючий світ тощо. Головною особливістю несвідомого недостовірного показання свідка є відсутність мети надати суду недостовірну інформацію та його впевненість у своїй правоті. Таке, звичайно буде усувати відповідальність за недостовірні показання.

Свідоме спотворення інформації про обставини цивільної справи може проявитися шляхом повного спотворення, де все сказане свідком не буде відповідати дійсності (фактично брехня - Авт.); шляхом часткового її спотворення, де частина інформації буде правдива, а інша ні; замовчування інформації, де при цьому недостовірні дані не повідомляються; повідомлення неповної інформації, що не дасть можливість зробити висновок про встановленість обставин справи.

Причина, за якої свідок може свідомо надати недостовірні свідчення можуть бути доволі різноманітними: бажання «допомогти» родичу, приятелю, сусіду, колезі по роботі тощо. Або навпаки, бажання може бути націлене на створення проблем стороні справи. Інколи свідками керує страх настання негативних результатів (наприклад, помста з боку сторони справи) або власний інтерес та користь. Ось чому суддя перед допитом свідка виясняє його ставлення до сторін справи та інших осіб, які беруть участь у ній. Фактично мотиви, з яких свідок надає недостовірну інформацію, виступають тим джерелом, що спонукає свідка надавати завідомо неправдиві показання. Ось чому їх успішне виявлення судом виступає запорукою успішної оцінки показань свідка.

Суддям варто не формально ставитися до виявлення взаємовідносин між свідком та сторонами, а прискіпливо звертати увагу на будь-які факти, що можуть вказувати на можливу необ’єктивність свідка. Дана порада набуває більшої ваги, коли усвідомлюєш, що свідка з цивільного процесу відвести не можна: законодавство не передбачає такої можливості.

Гарантією того, що свідок повідомить суду правдиву інформацію є можливість притягнути його до кримінальної відповідальності за завідомо не достовірні показання (ст. 384 КК України). Аналіз судової практики показує, що випадки притягнення свідків до кримінальної відповідальності за неправдиві показання в цивільній справі є. Зокрема, в одній цивільній справі про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, свідок збрехав, що спадкоємець їхав на заробітки в іншу країну, але цього на справді не було [30]. Якщо виявляється факт брехні свідка, всі його показання стають сумнівними та неможливими для подальшого використання.

Вважаємо, що в чинному ЦПК варто закріпити наступне правило, пов’язане з перевіркою показань свідка на предмет його достовірності: «якщо достовірно встановлено, що по одному питанні свідок завідомо збрехав, другі його показання у даній цивільній справі судом можуть взятися до уваги, якщо вони підтверджені іншими судовими доказами». Подібне правило, буде, з одного боку, орієнтувати суд, як оцінювати показання таких свідків, а з іншого боку - орієнтувати сторін щодо добросовісної реалізації своїх процесуальних прав, пов’язаних із залученням свідка у цивільну справу.

Разом із тим, як правильно вказують, наявність кримінальної відповідальності за неправдиве показання, не завжди виступає ефективним способом стримування свідка від брехні [17, с. 123-125; 19, с. 40-41]. Для притягнення до кримінальної відповідальності за даний склад злочину має бути наявна вина у форму прямого умислу. В той час як свідок часто може вказати на свою забудькуватість, неправильне пригадування і т.д., що буде вказувати на необережну форму вини та усувати кримінальну відповідальність.

Аналіз Єдиного реєстру судових рішень України показує надзвичайно малу кількість випадків притягнення свідків до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання в цивільних справах. Як вказують інші науковці, така ситуація з цивільним судочинством пов’язана тим, що судді не мають бажання або не хочуть витрачати свій час для вирішення питання про притягнення свідка до кримінальної відповідальності, особливо, якщо вони вважають, що завідомо неправдиве показання є незначним або дане у незначній справі, наприклад, сімейному спорі [125, с. 241-242]. В кінцевому результаті така безкарна поведінка ще більше стимулює до брехні.

Оскільки передбачення кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання свідком не гарантує ефективність цього кримінально- правового засобу, в юридичній літературі важливе значенні приділяють іншим способом виявлення брехні свідка. Так, за кордоном велике значення надають дослідженням, що націлені на виявлення брехні за вербальною та невербальною ознакою: голос, жести, використовувані слова та вирази тощо [220, с. 133-142]. Проте не має чітких критеріїв, за якими можна зробити висновок, чи говорить свідок правду [238, с. 59]. На сьогоднішній день юридична наука не може запропонувати які-небудь об’єктивні ознаки (певний жест, вираз обличчя, скорочення м’язів тощо), за якими б можна виявити брехню. Можна побачити, що свідок емоційний або його слова погано продумані, але це може бути пов’язано із незвичною обстановкою, в якій опинилася людина (наприклад, виступ на публіці в залі суду). Проте така поведінка свідка, тих хто займається оцінкою його показань, як мінімум повинна насторожити.

Також перспективним напрямком, що має забезпечити контроль за правдивістю показань свідка є можливість використання поліграфу або детектора брехні в рамках проведення психофізіологічної експертизи, яку має проводити експерт-поліграфолог. Ряд науковців вже давно висловлюють можливість використання поліграфа для перевірки достовірності показань свідків у цивільному процесі [5, с. 21].

Таким чином, значення загального критерію достовірності показань свідків є надзвичайно важливим для результатів їх оцінки: якщо показання свідка недостовірні, висновки суду про встановленість обставин цивільної справи стають невірними. Це дає підставу для скасування судового рішення вищестоящою інстанцією.

Наступним загальним критерієм оцінки показань свідків є критерій достатності. Достатність судових доказів у цивільному процесі - це такий загальний критерій, що показує можливість одного доказу чи їх групи підтвердити або спростувати певну обставину цивільної справи. Питання достатності судових доказів пов’язується з їх кількістю, чому щодо цього критерію інколи говорять повнота доказів [99, с. 131].

Так, якщо під час розгляду цивільної справи про поділ подружнього майна відповідач заявить, що мало місце окреме проживання на протязі певного періоду під час шлюбу, то інша сторона для підтвердження факту спільного перебування з протилежною стороною може посилатися на показання свідків, які у спірний період бачили їх разом. Кількість таких свідків, які, наприклад, зможуть підтвердити факт спільного відпочинку можуть бути чисельними. Всіх їх викликати у справу буде недоцільно. А тому, сторона повинна вибрати декількох свідків з основної групи, що непов’язані дружніми або ворожими стосунками з сторонами та подати клопотання про їх виклик у судове засідання для підтвердження факту спільного відпочинку [76, с. 168].

Останнім загальним критерієм оцінки показань свідків є взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до цього критерію слід встановити такий взаємозв’язок між усіма судовими доказами по справі, щоб виключити суперечності, розбіжності між ними чи невідповідність.

Показання свідка треба обов’язково співставляти з іншими доказами у справі. Причому, під іншими доказами, розуміються також й інші показання свідків (свідка), що надані внаслідок розгляду справи. Внаслідок такого співставлення можна зробити два взаємовиключаючі висновки: показання свідка з іншими доказами у справі перебуває у об’єктивному взаємозв’язку або показання свідка з іншими доказами у справі не перебуває в об’єктивному взаємозв’язку.

Для того, щоб перевірка взаємного зв’язку доказів між собою дала успішний результат, треба порівнювати докази щодо встановленості чи не встановленості однієї обставини справи або для перевірки самого доказу. Несумісні докази порівнювати між собою не доцільно, так як потрібних висновків за цим загальним критерієм їх оцінки, зроблено не буде.

Внаслідок співставлення доказів між собою суб’єкт оцінки доказів будує цілісну систему доказів зі своєю ієрархією, яку формує, виходячи із ступеня важливості підтвердження ними того чи іншого факту з предмету доказування по цивільній справі. Кваліфікований юрист має по відношенні до кожної обставини справи побудувати таку ієрархію доказів, які на його думку підтверджують пошуковий юридичний факт, щоби в суду не було жодних сумнів щодо його існування. Причому, будуючи вказану систему, дуже важливо щоби джерело доказування було різним, оскільки інформація, отримана з одного джерела може містити у собі типові помилки, які виникають під впливом однієї причини. В той час як вказівка на факт за допомогою доказів з різних джерел показує на співпадіння, яке у свою чергу дає підстави стверджувати, що вказані докази істинні [76, с. 174]. Так, в одній з цивільних справ, яка стосувалася стягнення заборгованості на 57 тис. грн. за договором позики, було допитано багато свідків, показання яких між собою не узгоджувалися. Одні свідки стверджували, що відповідач писав розписку про одержання коштів під примусом, а інші свідки, навпаки, заперечували, що розписка була написана саме в цей день і таким чином. Суд узяв до уваги показання тих свідків, що стверджували про примусове написання розписки, оскільки вони були очевидцями, які бачили, хто приходив до будинку відповідача, бачили коли та де писалася розписка, бачили предмет, зовні схожий на пістолет, яким погрожували під час написання розписки. Також вказані свідки не мали заінтересованості у справі. Їхні показання узгоджувалися з матеріалами перевірки Маловисківського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Натомість свідки, які стверджували зворотне, проживають однією сім’єю, де один свідок, виступає донькою позивача, для якого рішення суду тягне відповідні наслідки. Показання таких свідків з іншими доказами у справі не узгоджуються [164].

Одним із наслідків застосування загального критерію перевірки взаємного зв’язку показань свідків з іншими доказами у справі, у тому числі й іншими показаннями свідків, стало закріпленя в ЦПК правила щодо можливості суду одночасно провести допит свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 13 ст. 230 ЦПК України). Зрозуміло, що застосувати таке правило суд не зможе, поки не порівняє між собою показання кількох свідків. З метою вирішення суперечливості у показаннях декількох свідків, В.В. Молчанов пропонує закріпити за свідками право задавати один одному запитання [120, с. 326]. Думається, що така можливість не позбавлена сенсу, проте її варто обмежити отриманням дозволу суду на такі дії.

Інколи на практиці буває так, що при одночасному допиті кількох осіб, суперечливість їх показань не усувається, навіть у прив’язці до інших доказів, що є у матеріалах цивільної справи. Вважаємо, якщо в результаті допиту декількох свідків, суперечливість їх показань усунута не була, суд не повинен брати до уваги показання всіх даних свідків по тому питанні, по якому є розбіжність.

Отже, загальні критерії оцінки показань свідка: належність, допустимість, достатність, достовірність та перевірка взаємного зв’язку показань свідка з іншими судовими доказами у справі, дають можливість зробити висновок щодо можливості даного засобу доказування підтвердити ту чи іншу обставину цивільної справи.

Разом із тим, окремі види показань свідків породжують спеціальні критерії їх оцінки, які пов’язані з видовими особливостями даного засобу доказування.

За наявністю чи відсутність імунітету свідка, можна виділити показання, що надає свідок без імунітету та показання, які надаються свідком з імунітетом. З проблемою імунітету свідка пов’язане певне проблемне питання оцінювання показань свідка. Що робити, якщо свідок в якості джерела поінформованості вкаже на осіб, які зобов'язані були зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем? В.В. Молчанов вважає, що в такому разі використовувати показання свідка не має можливості, оскільки має місце порушення закону, оскільки така інформація було розголошена без згоди довірителя [120, с. 182]. Натомість О.А. Ісаєнков вважає, що така інформація може бути використана в якості доказів, оскільки надану інформацію слід оцінити, якщо джерело такої інформації не можливо залучити у справу по об’єктивним причинам [79, с. 18, 92].

На нашу думку, слід віддати перевагу позиції О.А. Ісаєнкова, але певними уточненнями: надана свідком інформація, навіть, якщо він у подальшому вказав чітко на джерело такої інформації, при всіх інших рівних умовах є допустимою та належною у справі. Показання такого свідка слід оцінити на загальних засадах. Зокрема, такі показання будуть похідним, а не первісним доказом, що буде знижувати ступінь їх достовірності. Так, якщо показання даного свідка знайдуть підтвердження при оцінці інших доказів у справі, їх можна ставити в обґрунтування судового рішення безсумнівно. Якщо ж показання такого свідка не будуть підтверджені іншими доказами, думається, їх можна також використати, якщо не має обґрунтованих сумнівів у їх достовірності. Тобто, суддя повинен дивитися по ситуації.

Чинна редакція ЦПК України подібний випадок оцінки показань свідка препідносить трохи інакше: «За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу» (ч. 2 ст. 90). Є спільність підходів з авторськими положеннями: пропонується брати до уваги показання свідка, якщо вони підтвердяться іншими доказами у справі, однак в іншому є різниця. По-перше, різниця у правових наслідках, якщо показання такого свідка іншими доказами не підтверджені. По­друге, різниця у суб’єктному складі, до якого має застосовуватися дане правило. Зокрема, у роботі це правило конкретизується щодо тих свідків, які вказали на осіб, на яких поширюється імунітет свідка, в той час як в ЦПК України вказується на будь-яких осіб яких не можливо допитати, це може бути, наприклад, померла особа, яка за життя надавала інформацію допитуваним свідкам, що має значення для справи. Якщо дана особа при житті висловлювала певну інформацію, то, за відсутності даних, які б вказували на заінтересованість свідка, чому його показання про те, що йому говорила померла особа, до уваги не брати.

Так, доволі часто в судах намагаються визнати недійсними заповіти, оскільки заповідач, на думку позивачів, при житті майном насправді не розпорядився. Але коли в таких справах починають допитувати свідків, вони вказують, посилаючись на слова померлої особи, як вона хотіла розпорядитися майном і чому саме так, тобто дають пояснення такої поведінки. В подальшому суди беруть до уваги показання таких свідків і позов не задовольняють [157]. Тому, вважаємо, в ЦПК варто нести відповідні зміни та не створювати підставу для заборони допиту таких свідків, у разі коли щодо використання цих доказів не має обґрунтованих сумнівів у їх достовірності.

Як зазначалося вище на підстав критерію віка свідка виділяють показання малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх свідків.

Процес оцінки показань таких свідків, особливо малолітніх, вимагає певних знань дитячої психології та досвіду. Ось чому, в роботі підтримується теза стосовно допиту таких свідків за участю дитячого психолога не на альтернативній основі, а за розсудом суду в якості загального правила.

В психології свідків існує таке явище як апперцепція. Апперцепція показує, що сприйняття обставин справи залежить від попереднього досвіду свідка. Різниця у показаннях свідків може бути зумовлена тим, що вони не просто відображають у пам’яті побачене, а пропускають побачене через власні органи чуття та судження за звичний порядок речей, який залежить від темпераменту, національності, роду занять, освіти, умов побуту тощо. Для дитини чим нижчий вік, тим більше знижується рівень адекватності сприйняття обставин справи. Ось чому науковці неоднозначно ставляться до показань свідків-дітей. Одні вважають, що діти у віці від 7 до 9 років краще сприймають обставини справи за дорослих, оскільки вони більш спостережливі, менше схильні до спотворення фактів. Натомість інші застерігають, що показання дітей ненадійне, оскільки вони схильні до фантазування, мають вузький світогляд, легко піддаються впливу дорослих, несильно розвинене відчуття відповідальності [120, с. 293].

С.В. Матвєєв пропонує в процесі допиту неповнолітніх та малолітніх свідків взагалі заборонити використовувати навідні запитання, оскільки діти більш схильні до стороннього впливу ніж дорослі, а тому при таких питаннях є загроза отримати недостовірну інформацію, оскільки свідок-дитина буде вірити інформації, що виходить від дорослого та видавати її за свою [113, с. 938].

Вважаємо, що такий підхід є не правильним. Дійсно, дитина має своєрідну пам’ять, звідки інформацію приходиться вилучати не за допомогою нейтральних запитань, а, через конкретні, предметні, запитання. Зумовлено це тим, що діти добре пам’ятають ті події, які відбулися недавно, ніж обставини справи, які мають більш тривалу історію. Тому, можливість задавати їм навідні запитання повинна залишитися, якщо мова йде за віддалені події.

Показання свідків суд повинен оцінювати за своїм внутрішнім переконанням, виходчи з того, що жоден із доказів для суду не має наперед визначеної сили (ч.1-2 ст. 89 ЦПК України).

Внутрішнє переконання судді - це його власне ставлення до своїх знань, рішень та дій [114, с. 58]. Оцінка доказів за внутрішнім переконанням суду полягає в тому, що тільки самі судді вирішують питання достовірності доказів, істинності або хибності інформації, що в них міститься, достатності для правильних висновків. Внутрішнє переконання - це не аргументована думка, а заснований на досконалому та деталізованому вивченні всіх доказів правильний висновок [188, с. 151].

Головною рисою внутрішнього переконання є його усвідомленість: суддя повинен могти сам собі пояснити, чому воно в нього склалося. Внутрішнє переконання судді не є довільним, нічим не аргументованим явищем. Воно має базуватися на матеріалах цивільної справи. Точніше воно має базуватися на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні доказів у справі. Ось чому в суб’єктивний елемент внутрішнього переконання має бути включений об’єктивний елемент, який буде виступати прогнозованою основою для внутрішнього переконання [76, с. 179].

Відсутність наперед визначеної сили судових доказів, у тому числі й показань свідків, означає, що для суду всі судові докази на початку їх оцінки перебувають на одному рівні. Заборонено в законодавчому порядку визначати переваги одних доказів над іншими. Дане правило оцінки судових доказів перекреслило існуюче раніше правило щодо формальної оцінки доказів, коли законодавчо було передбачено, що, наприклад, показання двох свідків мають більше ваги ніж показання одного свідка. Тепер суд повинен звертати увагу не на кількість показань свідків, а їх якість.

Відповідно до ч. 3 ст. 89 ЦПК України «суд... мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)». Рішення суду в цивільних справах має бути законним та обґрунтованим, оскільки тоді суд може правильно вирішити спір і тим самим захистити права й інтереси сторін, які звернулися до суду [60, с. 9]. «Обґрунтованим буде вважатися таке рішення суду, яке повністю відображає обставини, що мають значення для даної справи, а висновки суду щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні» [152, с. 195-200]. Як правильно вказує Т.М. Кучер, «категорія обґрунтованості як у лексичному, так і в юридичному значенні невід’ємна від доказів, які мають підтверджувати юридичні обставини цивільної справи» [97, с. 226]. Пункт 1-2 частини 4 ст. 265 ЦПК України, пояснює які мотиви суд має вказувати в рішенні суду з приводу доказів: мотиви, з яких суд бере до уваги чи відхиляє докази. Аналіз судової практики показує, що судді часто такі вимоги не виконують. Так, в одній з справ про встановлення факту родинних відносин суд в мотивувальній частині рішення суду вказав: «Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 дав показання, що він добре знає заявника ОСОБА_2. Йому достовірно відомо, що ОСОБА_2 був рідним братом ОСОБА_4» [165]. По-перше, висновок про достовірність показань свідка має робити суд, а не сам свідок. По-друге, з такого рішення взагалі не відомо, на підставі чого такий висновок випливає. Не має вказаної в рішенні суду свідком фактичної інформації, на підставі якої можна було би робити такий висновок.

Тому, використовуючи показання свідків у цивільному процесі, суди повинні системно викласти висловлену свідком інформацію, коротко її узагальнити, а вже потім дати оцінку. В такому разі логіка оцінювання показань свідка не буде розірвана.