<<
>>

Історичний розвиток третейського розгляду цивільно-правових спорів

Як стверджується, найдавнішою формою розв’язання спорів зазвичай були самосуд, застосування сили та самоуправство, однак третейський розгляд як спосіб розгляду та вирішення цивільно-правових спорів був відомий ще у стародавньому світі.

Поступовий перехід від особистої розправи до договірного вирішення спору на думку більшості дослідників остаточно завершується до ІІ тисячоліття до н. е. у Вавилонії, до Х ст. до н. е. в Давньому Єгипті, до епохи Гомера (ХІ-ІХ ст. ст. до н.е.) у Давній Греції та у доісторичний період actio sacramenti (V ст. до н. е.) у Давньому Римі і передує виникненню самої держави, а отже і державних судів [79, с. 25]. В епоху звичаєвого права і ранні форми самого третейського судочинства зазвичай також були пов’язані з самоуправством, оскільки «авторитет пособника - це передусім авторитет дружби та кулака» [111, с. 83], а забезпечення виконання присуду арбітра покладалося як на нього самого, так і на сторін. Основною ж метою такої діяльності було примирення сторін, а вже другорядною - відновлення справедливості, оскільки «примирителі в умовах боротьби за виживання племені та високої агресивності його членів виходили в першу чергу з насущної необхідності відновити мир та стабільність у племені і лиш у другу чергу - із своїх уявлень про належне та справедливе» [64, с. 84].

Зі становленням перших держав, і як наслідок - перших судових систем, саме недосконалість судової системи на перших етапах її розвитку спонукала сторін до застосування доступного і звичного їм позасудового способу вирішення спору: давньогрецькому праву було відомо вирішення спору за допомогою посередників (diaeteta). При цьому існувало дві форми третейського суду - приватний (де суддів обирали самі сторони) та державний (арбітри обирались щорічно шляхом жеребкування з метою розвантажити магістратів від особистого розгляду значної кількості цивільних спорів).

В результаті такого розгляду (diaetesia), який розпочинався з примирної процедури - діалогу (diallage), а у разі недосягнення згоди міг завершуватися винесенням обов’язкового рішення (krisis), сторони могли найбільш повно врахувати власні інтереси та досягти певних взаємних домовленостей, що гарантувало стійкість рішення і відкидало необхідність застосування додаткових судових процедур і примусу [67, с. 24].

Однак третейський розгляд у приватно-правовій сфері на етапі його становлення не можна відокремлювати від третейського розгляду між першими державними утвореннями: у Давній Греції (VI ст. до н. е.), окрім найперших форм третейського розгляду, знайшов своє застосування інститут проксенії, назва якого походить від грецького слова «гостинність». Його сутність полягала у даруванні представнику іншого поліса статусу проксена (proxenetas) з метою встановлення та підтримання зв’язків, ведення переговорів між окремими громадянами, сім’ями, родами, містами-державами (полісами). Такий посередник направлявся довірителем до приймаючої сторони, де він користувався гостинністю, певними привілеями та ніс обов’язки щодо погодження інтересів обох сторін [68, с. 130]. Тобто, будучи прообразом дипломатичної служби, проксенія частково задовольняла потребу в посередництві, однак не між простими громадянами, а між полісами. Ще однією формою давньогрецького третейського суду, на думку А. О. Іншакової та С. Ю. Казачонок, були симахії - керівні органи військово-політичних союзів, що вирішували питання припинення війни, встановлення кордонів тощо. І хоча такі арбітражі отримували свої повноваження не стільки від факту створення союзу, скільки від окремого міжнародного договору учасників симахії, що прирівнювався до інших матеріально-правових угод. Такі угоди містили у собі положення щодо місяця та часу розгляду спору, статусу представників сторін та арбітрів, засобах військового та політичного захисту учасників розгляду, а також засоби забезпечення виконання договору (зазвичай - заручників) [83, с.

57]. Звісно, що проксенія, що симахія, не можуть розглядатися у якості прямих витоків формування третейського розгляду у сучасному розумінні через їхню публічно-правову природу, однак сам факт їхнього існування доводить поширеність та застосування певних елементів арбітрування при вирішенні спору, а нечітке розмежування права публічного та права приватного дозволяло застосовувати приватно-правові методи вирішення спору у публічно-правовій сфері, що, до речі, було характерно не тільки для Давньої Греції, а й як буде вказано далі, і для окремих князівств Давньоруської держави.

Навіть римський цивільний процес, як зазначав Р. Зом, виник з третейського судочинства: римська держава примушувала сторін звернутися до санкціонованого державою третейського суду, звідки і виникли дві частини процесу: в першій частині призначався третейський суд (in jure), а в другій відбувався розгляд третейським судом (in judicio) [82, с. 121-122]. Вірогідно, передумовою виникнення та залучення третейського суду були не тільки завантаженість та недосконалість системи державних судів, недовіра сторін до них та виникнення спорів, для розв’язання яких потребувались спеціальні знання, а й неприпустимість для сторін звернення до суду, оскільки, на думку А. Ліндгейма (Alfred von Lindheim), втручання в цілком дружні відносини «чужих суддів» було принизливим для обох сторін через «декретність» права, що нав’язувалося суддями ззовні, а сам факт судового розгляду протиставлявся можливості мирного розв’язання суперечки [2, с. 27-28].

Згодом Законами ХІІ таблиць (451-450 р. до н. е.) остаточно було зафіксовано відмінність між суддею, що призначається державною владою (judices), та суддею-посередником, що призначається сторонами (arbitri): «невже ти будеш вважати суворою постанову закону, що карає смертною карою того суддю або посередника, які були призначені при судоговорінні [для розгляду справи] і були викриті в тому, що прийняли грошову винагороду по [цій ] справі?» (Табл. ІХ § 3) [121, c. 12]. Обрання третейського судді за Законами ХІІ таблиць допускалося, зокрема, у спорах: 1) щодо поновлення порушених меж земельних ділянок (Табл.

VII § 5); 2) щодо розподілу спільного спадкового майна між спадкоємцями (Табл. V § 10); 3) про відшкодування шкоди, заподіяною будинкам та іншій власності дощовою водою внаслідок зміні її напрямку (Табл. Vn § 8); 4) про подвійну винагороду, яку повинен сплатити той, хто приніс на судоговорінні підробну річ чи заперечує сам факт судоговоріння (Табл. ХІІ § 3); 5) щодо захоплення чужих матеріалів для свого будинку (Табл. VT § 7); 6) щодо розподілу спільного майна та деякі інші справи [111, с. 496-497]. Повноваження третейського суду засновувалися на двох угодах: по-перше, угода між сторонами (compromissum), за якою вони зобов’язуються підкоритися рішенню (sententia), яке винесе уповноважена ними особа, подруге, угода між сторонами з арбітром (receptum arbitri), за якою арбітр зобов’язується винести рішення у переданій на його розгляд справі. Зазвичай арбітра обирав позивач як ініціатор розгляду, а вже після згоди відповідача він призначався претором. Можливі були випадки обрання третейського судді безпосередньо претором, що тягнуло за собою в подальшому надавало право сторонам заявити арбітру відвід.

Окрім цього, у Давньому Римі знаходило застосування залучення приватних суддів - рекуператорів (recuperatores), переважно при укладанні торгових угод між громадянами та іноземцями (перегринами), що можна вважати прообразом міжнародного комерційного арбітражу. Однак, відомості щодо цього інституту неповні та не дають однозначно визначити практику їх застосування: за деякими даними рекуператори обиралися сторонами з числа присутніх під час виникнення спору [49, с. 6], за іншими ж - призначалися претором, в тому числі з числа плебеїв та іноземців [94, с. 99].

І хоча відсутність чіткого законодавчого регулювання певною мірою сприяла поширенню третейського розгляду, з ускладненням цивільних правовідносин необхідність хоча б часткової регламентації та систематизації вже існуючих положень була очевидною у зв’язку з поширенням зловживань сторін під час розгляду справи та виконання рішень.

Дигест Юстиніана (530533 рр. н. е.) зазначає, що згода сторін на передачу їхнього спору на розгляд третейському суду діє подібно судовому порядку та має на меті завершення спору без всякої участі публічної влади (Д. 4. 8. 1). Врегулювання укладення сторонами угоди з арбітром, яка до цього не мала певної форми та засновувалася лише на довірі, дозволило підкреслити публічну сторону укладеного receptum та закріпити за претором право за заявою сторін застосування того ж обсягу заходів примусу до арбітрів, який він мав відносно звичайних суддів, зокрема, примус арбітра до виконання ним прийнятих у receptum зобов’язань з вирішення спору, призупинення чи заборони продовжувати третейський розгляд (Д. 4. 8. 3. §1). Однак, примус претора не міг розповсюджуватися на магістратів, що мали рівну чи вищу владу по відношенню до претора (не зважаючи на час вступу третейського судді на посаду магістрата та прийняття ним обов’язку третейського судді) та осіб, наділених владою (potestas), оскільки щодо таких осіб претор не мав вищої влади (imperium) (Д. 4. 8. 3. §3, 4), а також примус виключався у випадках якщо обидві сторони образили третейського суддю, обравши іншого, а потім вирішили повернутися (Д. 4. 8. 11); якщо не було угоди сторін про передачу спору третейському судді; третейський суддя не міг бути примушений винести рішення у день, у який державні судді (judex) не зобов’язані виносити рішення (Д. 2. 12), окрім випадку, коли строк на розгляд спору, визначений сторонами, спливає та не може бути подовжений (Д. 4. 8. 13. §3); якщо відмова судді від винесення рішення викликана ворожнечею, що виникла між ним та стороною чи сторонами, віком чи хворобою, що змушують його скласти повноваження, тривалий від’їзд чи виконання державних обов’язків (Д. 4. 8. 15); якщо угодою передбачено винесення наперед визначеного рішення (Д. 4. 8. 19) та ін. [121].

Відомий був також і колегіальний розгляд спорів третейськими суддями, що мав певні особливості, оскільки існувала можливість залучення парної кількості суддів: у разі, коли двоє суддів, залучених до розгляду, не приходили до спільного рішення, до вирішення справи долучався третій суддя, особа якого заздалегідь була вказана у договорі.

Якщо ж угодою між сторонами передбачалося, що судді самі обирають третього суддю, така умова вважалася недійсною, оскільки судді могли не погодити між собою третього суддю. При розгляді справи трьома суддями достатньо було щоб хоча б двоє суддів дійшли до спільного висновку, але при цьому повинен бути присутній третій суддя, оскільки вважалось, що у разі присутності він міг переконати когось із суддів підтримати його думку, тоді яу його відсутність призводила до недійсності рішення (Д. 4. 8. 17-18).

З прийняттям рішення третейський суддя переставав бути суддею у даній справі, а отже не міг змінити своє рішення навіть у випадку допущення помилки. Однак ще в імператорську епоху знаходяться свідчення застосування відносно рішень третейських суддів інституту, подібного до апеляції, який спочатку застосовувався на підставі exceptio doli mali - виключення з закону, що робилося з мотивів справедливості у разі зловживання стороною своїм правом. З Дигесту випливає, що Імператором Антонієм було застосовано exceptio doli mali відносно рішення, винесеного суддею, який за показаннями свідків упереджено ставився до однієї зі сторін (Д. 4. 8. 32. 14).

В подальшому римське право суттєво впливало на формування правової системи Західної та Центральної Європи, в тому числі і відносно третейського розгляду, чому також сприяв активний товарообіг між державами, який потребував швидкого та ефективного вирішення спору без зайвих обтяжливих процедур.

Одним з перших свідчень застосування арбітражу на українських землях є застосування третейського розгляду на території античних держав Північного Причорномор’я: так, М. В. Скржинська наводить приклад третейського вирішення у ІІ ст. до н. е. внутрішніх суперечок громадян Херсонеса. Влада, не змігши їх вгамувати, вирішила залучити до розв’язання конфлікту шанованого ольвіополіта Нікерата, який спромігся примирити ворогуючі сторони [172, с. 10]. З залученням третьої сторони вирішувались і тогочасні суперечки між державами Північного Причорномор’я: з VI ст. до н. е. відомі випадки передачі територіальних суперечок між державами (містами-полісами) на розгляд незацікавленій третій державі, або ж авторитетному громадянину з такої держави, жрецям дельфійського або іншого авторитетного святилища. В той же час, держави зобов’язувалися визнати рішення третейського суду, а його виконання залежало від доброї волі сторони, хоча іноді і використовувалась значна застава, якої позбавлялася зобов’язана сторона у разі невиконання рішення [51, с. 160].

Оскільки Київська Русь є першим державним утворенням на території сучасної України, з яким пов’язується подальше безперервне українське державотворення, історію розвитку третейського судочинства на українських землях більшістю дослідників зазвичай прийнято розглядати саме з ХІ століття. Як зазначав Ф. М. Дмитрієв, «третейська розправа є найдавніша форма руського процесу» [70, с. 147], хоча це не означає, що на українських землях до цього часу третейський розгляд не застосовувався: раніше вже було вказано на його існування на території Північного Причорномор’я, очевидно що такий розгляд існував і на інших територіях. За часів Київської Русі, інститут третейського розгляду був найбільш розповсюдженим способом вирішення спорів і навіть мав деякі спільні риси з давньоримським третейським судом, що пояснюється простотою і очевидністю суду третіх.

Руська Правда як основне джерело писаного права Київської Русі не дає однозначних підстав стверджувати, що третейський суд застосовувався на території давньоруської держави. Стаття 15 Руської Правди (Академічний список) вказує на розбір справи дванадцятьма мужами: «Аже гдю възъщетъ на дроузтъ проче, а wh сл запирати почнетъ, то ити ему на изводъ пред(ъ) 12 ч(е)л(овю)ка, да аще боудетъ обидл не вдалъ боудетъ достоино ємоу свои скотъ, а за обидоу 3 гривню» [221]. Однак серед дослідників відсутня єдина думка щодо цієї норми: перші тлумачать її як розгляд справи громадою на відміну від князівського суду (Н. Д. Іванішев, М. Ф. Владимирський-Буданов та ін.); другі вважали це вказівкою на третейський суд посередників, утворений самими сторонами (С. В. Пахман, М. М. Ковалевський та ін.); треті вважали цих 12 осіб свідками, за допомогою яких потерпілий доводив наявність збитків, спричинених пропажею речі, а не невиплатою боргу (М. О. Максимейко) [41, с. 137].

Недостатність письмових свідчень застосування третейського розгляду на сучасній Київщині, Чернігівщині, Галичині та Волині частково пояснюється монголо-татарською навалою: руйнуванням найбільших міст та подальшим занепадом цих земель у другій половині ХІІІ ст. Однак з розпадом Київської Русі на окремі князівства, норми Руської Правди продовжували діяти в виділених князівствах та стали основою для подальшого розвитку законодавства тих земель. Саме вцілілі пам’ятки Новгорода, Пскова доводять, що застосування третейського розгляду було відомим та звичним для того часу. Так, найдавніше пряме свідчення застосування суду третіх, датоване 1362 роком, наводить О. І. Віцин у своєму дослідженні: «А чего ми будеть искати на твоихъ Боярехъ, или чего искати тобт на моихъ Боярехъ, намъ отослати отъ собе по Боярину, тъ тому учинять исправу, а ци о какова дълъ межи собе сопрутся ъхати имъ на третий, кого собъ изберуть, тамо ъхавъ перемолвятся», що знайшло відображення у договірній грамоті князя Дмитра Донського та князя Серпухівського Володимира Андрійовича Хороброго [47, с. 5]. Однак це, на думку дослідника, не спростовує застосування третейського суду до цього періоду, а навпаки - дозволяє стверджувати, що інститут третейського суду ґрунтувався на звичаї і був загальновідомим та розповсюдженим, оскільки у договірних грамотах та інших джерелах лише посилаються на суд третіх, не зазначаючи при цьому ані порядку його створення, ані порядку розгляду спору, а отже сторонам вони були відомі в силу звичаю і не потребували детального закріплення.

М. Ф. Владимирський-Буданов вказував, що процесуальні відносини сторін встановлювалися, за загальним правилом, договором між ними, зміст якого складали наступні питання: предмет спору, суддя, до якого належить йти за рішенням, строк явки до суду [48, с. 637]. Таке твердження засноване на тому, що давньоруське право спочатку ще не знало державного суду, обов’язкового для сторін, а кожен суддя фактично був третейським суддею, оскільки сторони за взаємною згодою передавали спір на вирішення суду, обирали суддю, з яким дійшли згоди і якому вони довіряють. Головним завданням посередників було саме примирення сторін, що виходить зі слів, якими позначено їхню діяльність - «рядити», «уряжати», тобто домовлятися, дійти згоди, примиритися на відміну від «судити», тобто розглядати справу суворо за законом [95, с. 25].

В цей же період землі Київщини, Поділля і Волині вже входять до складу Великого князівства Литовського, однак деякий час на цих землях існувала подібність правової і судової системи до тієї, що існувала за часів Київської Русі. Також знайшов своє застосування і третейський розгляд: існування системи приказань (доручень), що давалися князем намісникам, старостам чи воєводам, а також Пани-Раді, для здійснення третейського розгляду, поряд із системою полюбовних і приятельських судів, давали можливість зменшити кількість спорів, що розглядалися великокнязівським судом, а сторонам - можливість примирення на більш вигідних умовах. Склад третейського суду призначався великокнязівською канцелярією після відповідного звернення сторін про намір полюбовного вирішення спору, тобто третейський суд призначався окремо для кожної справи та не мав постійного складу, що, на думку С. Г. Ковальової дає змогу відмежувати третейський суд від маршалківського, асесорського, комісарського суду за ознакою наявності волі сторін щодо передачі спору на їхній розгляд та згоди з кандидатурами суддів [86, с. 69]. Така система зберігалася у першій половині XIV - середині XV століть, однак з ліквідацією станової системи та централізації держави та проведенням судової реформи 1564-1566 рр. дещо змінився і статус третейського суду.

За часів Гетьманщини (XVQ-XVIQ ст. ст.) на рівні вищих судів третейські суди створювалися за сприяння гетьмана та Генеральної військової канцелярії, зменшуючи кількість справ, що розглядалися канцелярією та Генеральним військовим судом. Кодифікація законодавства Лівобережної України «Права, за якими судиться малоросійський народ», хоч і не набрала законної сили, повною мірою відобразила у собі використовувані на той момент правові норми Литовських Статутів, «Саксонського зерцала», звичаєвого права тощо. Артикул 24 Глави 7 «Про третейський суд» зберіг вже існуючу практику та можливість передачі третейському суду «для скоръйшого дтль челобитческихъ отправленія, учережденну быть надлежитъ по прежнему, изъ персонъ разнихъ чиновъ знатних, добросовтстнихъ и въ правах икуснихъ» [84, с. 131]. Підставою для передачі на розгляд справи були ініціатива позивача («росправочние діла по челобитию истцовъ») та воля Генеральної військової канцелярії (окрім кримінальних справ, пов’язаних з публічним покаранням та смертною карою, хоча інші кримінальні справи могли розглядатися третейським судом). Процесуальний порядок був подібний до розгляду справи у судових установах, хоча мав і певні особливості: виклик відповідача здійснювався за рахунок позивача посильним, а не через возних; декрети у цивільних та вироки у кримінальних справах зазвичай скріплювалися підписами та печатками суддів та видавалися «правій» стороні, за виключенням випадків, коли статус сторін є вищим за статус самих суддів (у цьому разі видавалися позовні укази Генеральної військової канцелярії). Існувала і можливість оскарження рішення третейського суду: апеляція подавалася до Генерального військового суду у загальному порядку.

Поряд з цим, як вказує М. Є. Слабченко, існувала можливість скликання третейського суду не тільки за ініціативою позивача, а і за згодою сторін. Це давало можливість, використовуючи процесуальний порядок розгляду справи, виносити рішення, засноване на принципах справедливості та совісті, а не на правових нормах [173 с. 34-35]. Мирові суди, що діяли поряд із третейськими, могли бути сформовані за обопільною згодою сторін та досягненням компромісу шляхом переговорів та шляхом запрошення мирителів, які б, винісши рішення по совісті, примирили б сторін (Артикул 25 Глави 7). Полюбовні суди із запрошенням мирителів більш повно, аніж третейські, врегульовані «Правами, за якими судиться малоросійський народ» та цілком відповідають ознакам третейського суду по совісті. З їх компетенції також виключалися кримінальні справи щодо злочинів, за які передбачено смертну кару чи позбавлення волі, однак злочини, вчинені неумисно, з необережності, нещасного випадку, могли бути передані за згодою сторін на розгляд мирового суду.

Перед обранням мирових суддів сторони давали «підписки» з зобов’язанням підкоритися винесеному рішенню, якщо воно прийняте щодо усіх вимог сторін та не виходить за їхні межі, що забезпечувалося штрафом, пропорційним задоволеним вимогам. У цих же розписках сторонами гарантувалося, що вони не матимуть ніякої образи та не чинитимуть помсти суддям, які за статусом або чином є нижчими за сторін.

Апеляція на рішення мирителів не допускалася, окрім випадків порушення самого порядку розгляду: недотримання вимог до кандидатури мирителів; винесення рішення без згоди сторони/сторін на мировий розгляд, чи згоди взяти на себе зобов’язання підкоритися та виконати таке рішення, чи незабезпечення зарукою чи штрафом; недотримання письмової форми рішення чи непідписання його усіма мирителями; винесення рішення за межами вимог, заявлених сторонами; використання матеріалів і свідчень, що не надавалися сторонами чи їх неприйняття судом. Таке поширення практики вирішення цивільних і незначних кримінальних справ у квазісудовому порядку, на думку Л. С. Г амбурга, потенційно створювало в українському суспільстві сприятливі умови для зміцнення автономії особи та громадяни на засадах природного права [56, с. 67].

Як вказується, у Московській державі третейський суд не набув такого широкого застосування, причиною чого вважається нетерпимість з боку воєвод до самостійної діяльності громади та збільшення ролі писаного права у вирішенні спорів (XVII ст.), через що поступово відпала потреба в знавцях звичаєвого права [71, с. 144]. Соборне уложення 1649 року (стаття 5 глави XV) фактично було першим законодавчим актом, що закріпив застосування третейського суду у Московській державі. Сторони полюбовно, за взаємною згодою домовлялися між собою на суд третіх та давали третім запис, який зобов’язував їх підкоритися рішенню суду, яке визнавалося остаточним і підлягало негайному виконанню, неможливість його оскарження в апеляційному порядку іноді мала виключення у вигляді волевиявлення верховної влади. У разі невиконання рішення застосовувалася пеня, яку вказує государ, встановлювалася також і відповідальність суду за винесення неправосудного рішення.

Саме з цього часу почалося активне законотворення щодо надання права відатися третейським судом, а весь законодавчий масив традиційно групується за наступними ознаками:

1) за територією: у 1734 році право відатися третейським судом за старими звичаями у дрібних цивільних справах надано башкирцям та іншим уфимським іноземним народам, а у Малоросії закріплено бути по існуючому звичаю третейським судам, які при гетьмані Апостолі та за його наказами, відправляли Генеральна старшина, бунчукові товариства, полкова старшина, сотники та які закінчувалися примиренням сторін чи вироком [125, с. 337, 396397]. У 1804 році для Війська Донського встановлено, що ніякий спір не розглядається судовим порядком без попереднього розгляду спору словесним судом сторонніх людей, обраних сторонами [126, с. 52], аналогічні положення у 1827 році закріплено і для Війська Чорноморського;

2) за категорією справ: Митний статут (точна дата невідома, однак в Повному зібранні законів Російської Імперії датується 1727 роком) з метою прискорення товарообігу та зменшення збитків закріпив за купцями право звертатися до словесного суду при ратушах та митницях, а у деяких категоріях спорів дозволеним способом вирішення був суд посередників, обраних сторонами чи судом, якщо сторони не могли погодити посередників [127, с. 845]. В подальші роки таке право було надано сторонам у спорах щодо проведення конкурсів (1800 р.), у спорах купців, що займаються судноплавством Волгою через Вишнєволоцький канал у разі незгоди з рішенням Судноплавної розправи (1810 р.), у спорах між авторами, перекладачами та видавцями про приналежність певної книги (1828 р.), для акціонерних компаній (1836 р.) тощо;

3) відносно стану (рос. - «сословия») населення: закріплено право розгляду спору посередниками між селянами, що належать до дворцового відомства (1774 р.), між особами гірничого відомства (1806 р.), між членами вільних матроських цехів (1834 р.) та ін.

Таким чином, у першій чверті XIX століття діяла значна кількість норм, якими закріплювалося право третейського розгляду у окремих місцевостях, категоріях спорів та відносно певного кола осіб, а це неминуче призводило до наявності прогалин та суперечностей: у деяких випадках третейський суд був обов’язковим, в інших - закріплювалася лише можливість звернення до посередників, не було єдиного розуміння порядку утворення, принципів функціонування та сили рішення третейського суду.

Іноді в історичній літературі зазначається, що подібними до третейських судів були і совісні суди, що діяли в останній чверті XVIII - першій половині XIX ст. ст. [122, с. 27]. Деякі дослідники (В. А. Григор’єв, Г. М. Барац), розглядаючи діяльність совісних судів, навіть приходять до висновку, що частково їхнє правове регулювання запозичено саме з малоросійського юридичного зводу «Права, за якими судиться малоросійський народ» [62, с. 247-256; 33, с. 3-4]. Крім деяких категорій кримінальних справ совісні суди розглядали цивільні справи, сприяючи примиренню сторін: у цьому разі совісний суд виконував функції суду першої інстанції, пропонуючи сторонам компромісне рішення, яке б їх задовольнило та виключило в подальшому можливість звернення з цим же спором до совісного чи іншого суду. Якщо ж пропозиція суду не підтримувалася сторонами, ними призначалося по одному або по два посередника, які б разом з судом запропонували сторонам прийнятні умови. У разі ж відсутності компромісу і серед посередників суд рекомендував звертатися до загальних судових органів [212, с. 36-37].

З прийняттям 15 квітня 1831 року імператором Миколою І Положення про третейський суд втратили чинність більшість з вищеперерахованих актів: натомість засновувся третейський суд добровільний та узаконений, окрім якого існували мировий добровільний розбор (добровільний розгляд тяжб та позовів через посередників без формальних записів), мировий розбор особливий (розгляд спору без запису в особливих випадках і місцях незалежно від волі сторін).

Юрисдикція добровільного третейського суду розповсюджувалася на всі справи, що буди підвідомчі цивільним судам, окрім справ про встановлення особистого стану (наприклад, законності народження, дійсності шлюбу); справ щодо малолітніх осіб чи осіб, що знаходяться під опікою; справ, пов’язаних з казною та щодо станів, закладів, що розглядає державний суд правом казеним; справи, пов’язані з кримінальними злочинами чи поліцейськими проступками. Третейський суд залучався у випадках складання сторонами, що за законом мають право на тяжби та позови, або їх представниками формального запису. На розсуд сторін залишались питання строків винесення рішення; вирішення спору по закону чи по совісті; у разі вирішення по закону - можливості застосування апеляції. У разі, якщо запис не містив таких додаткових вказівок, на розгляд справи відводилося чотири місяці, а справа розглядалася по закону з можливістю апеляції. Після підписання запису на гербовій бумазі відбувалася його явка до повітового чи надвірного суду, магістрату чи до місць, їм рівних, за місцеперебуванням сторін.

Третейський розгляд по закону відбувався за загальними правилами судочинства, однак мав свої особливості: суд розглядав справу за документами, наданими сторонами і самостійно не збирав доказів, але у разі необхідності мав змогу призначити сторонам час для подання доповнень і пояснень, а у випадку необхідності витребування відомостей з присутственних місць, видавалося свідоцтво, у якому зазначалася необхідність витребування певних доказів у справі, що розглядається. Таке свідоцтво засвідчувалося державним судом, де явлено запис, і мало таку саму силу, як і витребування доказів державним судом.

У разі розгляду справи по совісті посередники пропонували сторонам способи примирення, на які вони можуть погодитися, якщо ж взаємної згоди не досягнуто, третейський суд виносив рішення на власний розсуд, яке ухвалювалось одноголосно чи більшістю голосів, а спільний третейський посередник залучався до розгляду справи лише після розділення голосів порівну (оскільки кількість посередників була парною). Спільний посередник мав право підтримати одну з думок приватних посередників, навіть якщо за неї віддано найменшу кількість голосів, або ж викласти свою думку, яка має бути підтримана хоча б одним приватним посередником. Якщо спільний посередник не зможе обрати одну з думок чи його власну думку жоден посередник не підтримає, суд вважається таким, що не відбувся і закривався.

Рішення третейського суду мало відповідати формі рішень державного суду та містити посилання на правові норми (якщо спір розглядався по закону); кінцеве рішення, до якого прийшли посередники; вказівку на наявність окремої думки суддів у разі прийняття рішення не одноголосно; підписи усіх посередників. З дня проголошення рішення воно набувало законної сили, третейський суд закривався, а справа передавалася до суду, у якому вона попередньо розглядалася, а якщо судового розгляду не було - до суду, де було вчинено явку запису. Апеляційне оскарження на рішення третейського суду до державного суду першої інстанції допускалося протягом одного року тільки у випадку, якщо розгляд відбувався по закону і запис не містив заборони на оскарження, а виконання рішення третейського суду провадилося наказом того судового місця, до якого воно буде передано, на загальних підставах через ті самі поліцейські місця та осіб, до повноважень яких віднесено виконання рішеннь державних судів.

Виключною компетенцією узаконеного третейського суду, який залучався незалежно від бажання сторін, були спори між учасниками торгового дому, об’єднаних на законних підставах у торгівлі, страхуванні, перевезеннях та іншій промисловості, що діють під спільним найменуванням компанії чи товариства; спори компаній, заснованих на акціях (корпоративні спори) та спори між власниками застрахованих будинків та Санкт-Петербурзьким страховим від вогню товариством. Спори між учасниками товариства розглядалися узаконеним третейським судом незалежно від того, виникли вони до передання справи на розгляд державному суду чи під час такого розгляду (у цьому разі державний суд вказував на необхідність розгляду справи у третейському узаконеному суді).

Формальний запис обов’язково містив у собі відомості щодо імен та звань обраних від кожної сторони посередників, спільного посередника чи вказівку посередникам на власний розсуд обрати спільного посередника у випадку розподілу голосів. Після укладення запису здійснювалась його явка, аналогічна явці запису добровільного третейського суду. У разі ухилення сторони від обрання посередників чи укладення запису, державний суд, якому підвідомчі справи цього товариства, за скаргою іншої сторони міг самостійно призначити посередників з осіб, що перебувають за місцем розташуванням третейського суду та належать до стану сторони, що ухиляється.

При вирішенні спору узаконений третейський суд мав виходити з правил та звичаїв, що прийняті у торговій практиці, намагаючись також «найкоротшим шляхом» вирішити спір, та мав всі повноваження добровільного суду щодо витребування доказів, спонуканню сторін до подання документів та укладення мирової угоди тощо. Винесення та виконання рішення здійснювалося на засадах, аналогічних для рішення добровільного третейського суду, але якщо у запису було передбачено апеляцію, то строки та порядок її подання визначалися на загальних підставах для апеляційної скарги, а рішення узаконеного третейського суду заміняло собою рішення державного суду першої інстанції.

Законодавче закріплення статусу третейського суду частково виправдало себе, проте обтяження формальностями не сприяло розповсюдженню даного інституту: узаконений третейський суд застосовувався в поодиноких випадках, час розгляду справи значно перевищував розгляд у звичайному порядку і взагалі не сприяв примиренню сторін. Судова реформа Олександра ІІ, проведена у 1864 році, радикально змінила державну судову систему, утворивши «новий» суд, заснований на принципах гласності, рівності перед законом та судом, незалежності суду. Застосовуючи досвід європейських країн при укладенні Статуту цивільного судочинства, зміни торкнулися і третейського суду. Перш за все, було скасовано обов’язковий для сторін узаконений третейський суд, оскільки «право избирать посредниковъ для ртшенія спорныхъ дтлъ принадлежитъ к естественнымъ правам, провозглашаемымъ во всъхъ законодатлъствахъ»[\82, с. 652].

Відійшовши від принципу призначення рівної кількості третейських суддів-представників від кожної сторони з правом вибору суперарбітра, вдалося вирішити певні проблеми, що виникали під час винесення рішення представниками. Відтепер сторони могли передавати спір на розгляд одному чи декільком (однак обов’язково непарній кількості) незалежним третейським суддям, обраних за взаємною згодою сторін. До цього на арбітрів фактично було покладено не тільки обов’язок вирішення спору у якості судді, але і функції представника сторони при виборі спільного посередника, що нерідко перешкоджало встановленню істини та вирішенню справи.

З компетенції третейського суду виключалися справи: про особисті права стану; справи, пов’язані з малолітніми та іншими особами, що знаходяться під опікою; справи, пов’язані з інтересами казених управлінь, земських, міських чи сільських товариств; справи, пов’язані зі злочином чи проступком, окрім тих, які на підставі закону можуть бути завершені примиренням сторін; справи, пов’язані з відшкодування шкоди чи збитків, спричинених злочином чи проступком, що розглядаються цивільним судом після кримінального провадження. Згодом даний перелік було доповнено категорією справ щодо нерухомого майна, якщо серед учасників є особи, обмежені законом у праві його набуття, володіння чи користування ним.

Угода сторін про передачу спору на розгляд третейському суду містилася у третейському записі, написаному на простій бумазі та підписаному сторонами і посередниками. В третейському записі обов’язково зазначались прізвище, ім’я, по батькові, звання сторін та обраних представників, предмет спору. Як зазначав А. Х. Гольмстен, при укладенні третейської угоди спір мав бути наявним, а отже неможливо було укласти запис на розгляд спору, який ще не виник, оскільки на його думку: 1) вимога вказувати у записі третейських суддів означає, що судді мають бути обрані заздалегідь, що важко зробити до виникнення спору; 2) третейська угода є строковою, а отже не може бути укладено договору на майбутній спір, оскільки відсутня можливість визначити строк договору в умовах, коли спір ще не виник і невідомо чи виникне [58, с. 214-215].

Додатково за взаємною згодою сторін могли бути зазначені й інші умови (наприклад, щодо місця засідання посередників, завідування діловодством та зберігання документів, порядку надання пояснень сторонами, строків розгляду справи, забезпечення позову тощо). Змінилися і вимоги до явки запису: тепер її можна було здійснити, засвідчивши у нотаріуса чи мирового судді, оригінал запису видавався посередникам, а сторонам - копії, оскільки посередники по закінченні розгляду повинні надати запис разом із рішенням до належного судового місця для видачі виконавчого листа. Якщо спір розглядався державним судом, з моменту пред’явлення запису провадження припинялося, однак заходи забезпечення позову залишалися в силі до винесення рішення третейським судом, якщо сторонами у записі не було вказано іншого.

При вирішенні справи третейський суд та сторони звільнялися від усіх обрядів та формальностей судового провадження, окрім тих, що були вказані у записі, а строк розгляду справи встановлювався у чотири місяці, однак міг бути подовжений за взаємною згодою сторін та посередників, якщо сторони не погодили іншого у записі. Якщо ж у встановлений строк не відбувалось вирішення справи, а новий строк не встановлювався, третейський суд вважався закритим та таким, що не відбувся. При цьому з боку держави не було жодних засобів спонукання до винесення рішення, що пояснювалося неможливістю примусити посередників винести рішення по совісті та справедливості у певний строк [182, с. 667-668].

Рішення, прийняте більшістю голосів, підписувалось усіма посередниками і вступало в силу з моменту його оголошення сторонам, а з метою недопущення випадків, коли одна зі сторін ухиляється від явки на оголошення рішення та його підписання, було встановлено, що рішення вважається оголошеним в останній день строку, встановленого для вирішення спору. Після цього повноваження третейського суду припинялися, справа разом з третейським записом, оригіналом рішення передавалася мировому судді чи до окружного суду, якими у загальному порядку видавалися виконавчі листи. Зберігалася можливість у місячний строк з дня оголошення визнати рішення третейського суду недійсним повністю (у разі винесення рішення після вказаного у записі строку чи з порушенням інших умов запису або якщо запис не був підписаний усіма особами, що приймали у ньому участь) або частково (відносно осіб, що не приймали участі в укладенні запису, предмету спору, який записом не передавався на вирішення третейського суду, та категорій справ, непідсудних третейському суду).

У такому вигляді третейський суд без значних змін проіснував до 1917 року, коли вже радянською владою з прийняттям Декрету Ради Народних Комісарів РСФРР «Про суд» №1 від 24 листопада 1917 року, яким скасовувалися донині існуючі судові установи (окружні суди, судові палати та правлячий сенат зі всіма департаментами, військові, морські та комерційні суди, що замінювалися судами, обраними на засадах демократичних виборів), вводилися революційні трибунали. Діяльність інституту мирових суддів було призупинено та замінено місцевими судами в особі постійного місцевого судді та двох засідателів. Разом з цим, у всіх цивільних та кримінальних справах приватного обвинувачення зберігалася можливість застосування третейського суду, розгляд спорів у якому мав регулюватися подальшими декретами [69, с. 124-125].

Що стосується території Східної України, то з проголошенням більшовиками радянської влади в Україні у грудні 1917 року у Харкові на І Всеукраїнському з’їзді Рад, на її території визнавалася дія декретів та інших законодавчих актів радянської Росії. Цим самим було започатковано становлення радянської судової системи, яка проіснувала в Україні до проголошення її незалежною державою. Вже 16 лютого 1918 року Всеросійським центральним виконавчим комітетом прийнятий Декрет про третейський суд. Усі спори у цивільних справах, за виключенням справ, підсудних спеціальним судам чи іншим установам, на підставі законів про трудовий договір та про соціальне страхування, а також усі кримінальні справи приватного обвинувачення, за якими покарання застосовується лише на вимогу скаржника чи потерпілого, могли були передані на розгляд третейському суду [69, с. 476]. Третейський суд засновувався на розсуд сторін або у складі одного посередника, або однакової кількості членів третейського суду з кожної сторони та одного посередника, обраного останніми. Сторони мали право подати заяву до місцевого суду за підсудністю з метою відзиву призначеного ними третейського судді та обрання нового, а якщо сторони не призначали замість відкликаного судді або судді, що вибув з інших підстав, нового, чи якщо одна із сторін умисно ухиляється від призначення свого третейського судді, його призначав місцевий суддя.

Угода сторін про передачу спору до третейського суду містилася у третейському записі, де зазначалися сторони, предмет спору (однак третейський суд був наділений повноваженням розширити предмет спору) та строк розгляду справи (якщо строк у записі не вказано, він становив чотири місяці). Така угода могла бути укладена як до звернення до місцевого суду, так і під час розгляду ним справи (у цьому разі оригінал справи передавався посередникам, а судове мито повторно не стягувалося).

Після вирішення справи рішення третейського суду, підписане усіма третейськими суддями, передавалося разом із записом та матеріалами справи на зберігання до місцевого суду, який міг звернути рішення до виконання у примусовому порядку шляхом вчинення відповідного напису на ньому. На рішення третейського суду допускалося касаційне оскарження до місцевих з’їздів суддів у встановлені для касації строки, а у разі скасування рішення третейського суду справа передавалася до загального суду в залежності від підсудності.

Із внесенням змін до Цивільного процесуального кодексу РСФСР та доповненням його у якості додатку Положенням про третейський суд Постановою ВЦВК від 16 жовтня 1924 року змінився і третейський розгляд. Аналогічні норми були відтворені у ЦПК УРСР 1924 та 1929 років. Будь-який спір про цивільне право між приватними особами та колективами міг бути переданий на розгляд третейському суду, окрім таких категорій справ: 1) про злочини, пов’язані з порушенням Кодексу законів про працю (розглядалися особливими трудовими сесіями народних судів); 2) земельні спори (розглядалися земельними комісіями); 3) спори про майнові права між державними органами (розглядалися центральними та місцевими арбітражними комісіями).

Третейський суд утворювався тільки для розгляду конкретного спору, що вже виник: положенням прямо зазначалося, що домовленість про передачу усіх спорів чи спору, що може виникнути у майбутньому, на розгляд третейському суду не позбавляє права цих сторін звернутися до суду у звичайному порядку за Цивільним процесуальним кодексом. Склад третейського суду не зазнав змін відносно попереднього Декрету, однак вимоги до третейського запису були розширені, він засвідчувався нотаріально та мав містити: а) повне найменування та адреси сторін; б) зазначення повноважень на утворення третейського суду у випадку укладення запису від імені іншої особи чи колективу; в) предмет спору; г) прізвище, ім’я, по батькові обраних суддів із зазначенням головуючого; д) строк розгляду справи (якщо не зазначався, вважався встановленим в один місяць з дня засвідчення); е) місце та час укладення третейського запису; є) підписи учасників спору та членів третейського суду.

Відмова від угоди до закінчення строку на розгляд справи чи заміна суддів до закінчення розгляду справи заборонялася, однак сторона мала змогу відмовитися від угоди, якщо доведе, що будь-хто із суддів зацікавлений у розгляді справи, про що не було відомо до підписання третейського запису. У випадку смерті, хвороби чи від’їзду одного із суддів сторони погоджували або передати спір на розгляд наявному складу суду, або ж обрати нового суддю тією стороною, яка обирала попереднього. Сама процедура третейського розгляду була менш формалізованою, порівняно з державним судочинством, однак вирішення справи було неможливим без заслуховування пояснень сторін. За результатами розгляду справи більшістю голосів третейських суддів приймалося рішення, для якого встановлювалася письмова форма із зазначенням дати, місця розгляду та складу третейського суду, третейського запису, на підставі якого суд розглядав справу, найменування учасників спору, предмету спору, самої суті рішення із зазначенням розподілу витрат третейського розгляду.

У період НЕПу законотворення щодо діяльності третейських судів тимчасово активізується: приймається Постанова Ради праці та оборони від 22 серпня 1922 року, якою створювалися арбітражні комісії при товарних біржах, що фактично були третейськими судами з розгляду спорів між учасниками біржі; Положення ЦВК та РНК СРСР «Про товарні і фондові біржі і товарні відділи при фондових біржах» від 01 жовтня 1925 року закріпило застосування внутрішнього постійно діючого арбітражу.

У цей же час триває процес переходу арбітражу до державної сфери: вони за своїми ознаками нагадували суди, хоча формально і не відносилися до судової гілки влади. 21 вересня 1922 року ЦВК та РНК РРФСР затвердили положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та організаціями, яким утворені Вища арбітражна комісія при Раді праці та оборони, арбітражні комісії при обласних економічних радах, а згодом - і при губернських економічних нарадах [175]. В Україні 16 листопада 1922 року було прийнято постанову Раднаркому УСРР про організацію Вищої арбітражної комісії УСРР. Систему республіканських і місцевих арбітражних комісій очолила Арбітражна комісія при Раді праці й оборони СРСР, положення про яку було затверджено 06 травня 1924 року. Арбітражна комісія розглядала справи у складі трьох осіб з обов’язковою участю юриста та керівного робітника за правилами Цивільного процесуального кодексу з деякими особливостями [176].

Новий спосіб господарювання соціалістичної планової економіки та перехід до командно-адміністративних методів управління зменшив роль третейського суду у внутрішньому житті СРСР, але застосування міжнародного комерційного арбітражу, звичного для торгової практики інших країн, все ж мало місце. При Всесоюзній торговій палаті в Москві утворено Морську арбітражну комісію (1930 р.) та Зовнішньоторговельну арбітражну комісію (1932 р.), яку 14 грудня 1987 року Указом Президії Верховної Ради СРСР перейменовано на Арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті СРСР.

В той же час, у середині 60-х років все ж здійснювалися спроби реанімувати внутрішні третейські суди та підвищити їхню роль, саме на цей час припала активізація наукових досліджень цього інституту, особливо в контексті включення Положення про третейський суд (Додаток №2) до Цивільного процесуального кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року.

В такому вигляді майже без змін третейський суд проіснував до розпаду СРСР, хоча все одно не набув широкого застосування. Вже у часи незалежності

України відбулося формування чинного третейського законодавства: прийняття законів України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (24 лютого 1994 року) та «Про третейські суди» (11 травня 2004 року); змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо врегулювання питань оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчого листа на його примусове виконання.

1.3.

<< | >>
Источник: БУТ ІЛЛЯ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ ТРЕТЕЙСЬКИМИ СУДАМИ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Історичний розвиток третейського розгляду цивільно-правових спорів:

  1. § 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада
  2. § 5. Оскарження заочного рішення
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Поняття та правова природа третейського розгляду цивільно-правових спорів
  6. Історичний розвиток третейського розгляду цивільно-правових спорів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -