Функції цивільного процесу України

Будь-яка форма професійної діяльності людини піддається науковому аналізу і вченими виробляються найліпші критерії її подальшого розвитку. Тому не важко сприйняти й зміст цивільного процесу як науки1, спрямованої на вирішення таких основних завдань:

- поліпшення цивільного судочинства шляхом вироблення критеріїв по удосконаленню процедури розгляду цивільних справ, закріпленої у Цивільному процесуальному кодексі України;

- підвищення кваліфікації суддів та осіб, які беруть участь в цивільному процесі;

- підготовка студентів для подальшої професійної діяльності.

Такі завдання цивільного процесу зумовлені невпинним накопиченням відповідної інформації, яка стосується позитивних і негативних явищ, які сьогодні мають місце в реальному судочинстві. Ця інформація аналізується і узагальнюється за допомогою певних заходів, усуваються негативні явища в цивільному процесі, створюється нова інформація про цивільний процес і розробляються зміни до законодавства. Тому цивільний процес характеризується позитивізмом.

На підставі всебічного науково-практичного аналізу розробляються й рекомендації по створенню наукової і практичної літератури, що має позитивно вплинути на удосконалення знань фахівців і студентів, які вивчають цю цікаву і необхідну дисципліну.

Тому, вивчаючи цивільний процес, студенти мають оволодівати не тільки знаннями норм Цивільного процесуального кодексу (надалі - ЦПК), а й останніми досягненнями, які мають місце в науці й практиці. Цивільний процес в системі пра-

ва України займає самостійне місце, перебуваючи водночас у певних зв’язках з іншими галузями права. Будучи процесуальною галуззю, цивільний процес щодо матеріального права є певним порядком вирішення спірних і, зокрема, конфліктних правовідносин, забезпечення відновлення порушених, встановлення невизнаних прав та усунення спірності цивільних (у широкому розумінні) прав, свобод та інтересів фізичної особи, інтересів юридичної особи та держави.

Наведене вище визначає зміст норм, які входять до цивільного процесу, природу його інститутів, характер, зміст і суб’єктний склад правовідносин, які виникають у цивільному судочинстві при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Тому для характеристики цивільного процесу, а саме його сутності, єдності його норм та інститутів, потрібно поряд з такими категоріями, як предмет і метод правового регулювання використовувати категорію «функції цивільного процесу».

Важливість категорії «функції цивільного процесу» полягає у науковій і практичній значимості, а саме: 1) надає можливість визначити ту роль, яку виконує цивільний процес, і забезпечити постійний зв’язок між трьома його складовими частинами: теорією, законодавством та практикою його застосування; 2) визначити напрями подальшого правового регулювання поведінки суб’єктів цивільних процесуальних відносин, які виникають між судом та іншими учасниками при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Отже, дана категорія має дворівневий зміст, оскільки у першому випадку характеризує цивільний процес з точки зору відповідності теорії, законодавства та практики тій ролі, яку вони виконують при забезпеченні реального судочинства важелями впливу на його суб’єктів, щоб судочинство відповідало проголошеним у Конституції принципам. Так, у статтях 1 та 8 Конституції встановлено, що Україна є правовою державою і діє принцип верховенства права. Коротко формулюючи зміст ст. З Конституції в контексті діяльності суду можна стверджувати, що суспільство очікує від судочинства в Україні, що воно забезпечить людині її права на життя і здо-

ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, а у разі їх порушення - право на їх відновлення та компенсацію тощо.

Права, свободи людини, громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції). Суд як орган держави є головним суб’єктом, який виконує юрисдикційну функцію шляхом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних, юридичних осіб та держави (ст.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 предметом судового розгляду можуть бути будь-які правовідносини, які виникають у державі, як ті, що регулюються правовими нормами, так і ті, при вирішенні яких суд може виходити з аналогії закону чи аналогії права.

Тому перед цивільним процесом стоїть завдання налагодити зв’язок між теорією, законодавством та практикою його застосування таким чином, щоб громадяни мали реальний захист своїх прав у судах, а не тільки право на звернення до суду. Слід зазначити, що критичні зауваження щодо діяльності судів в Україні і, зокрема, щодо цивільного судочинства, свідчить про те, що існують істотні неузгодженості між теорією, законодавством та практикою його застосування2.

Тому вироблення наступних змін до законодавства і практики його застосування - це одне із основних завдань цивільного процесу як науки і її складової практики, спрямованої на дослідження та удосконалення цивільного судочинства. Цією діяльністю займаються як Верховний Суд України, який аналізує практику застосування судами норм законодавства та виробленням єдиної практики діяльності суддів, що закріплюється у відповідних постановах3, так і науковці, які у

своїх працях пропагують законний і обґрунтований шлях вирішення спірних правовідносин різними суб’єктами цивільного судочинства4 та правильного застосування ними норм законодавства5.

Але в межах цивільного процесу досліджується не тільки порядок вирішення цивільних справ, а й його зв’язок з нормами інших галузей права. Так, діяльність суду іноді виходить за межі, визначені законодавством, оскільки суд наділяється обов’язком вирішувати спори, а не формально застосовувати закон, тому суди уповноважені вирішувати справи за аналогією закону або праву.

Отож пропонується цивільний процес розглядати ширше ніж сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини між судом та іншими учасниками процесу при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Термін «функція права» вживається для характеристики соціального призначення права або напряму правового впливу на суспільні відносини, або те і інше разом взяте. Тому характеристика поняття «функція права» повинна здійснюватись через «правовий вплив» і «правове регулювання». До цього потрібно додати «функціонування права» - шляхи і форми впливу права на суспільні відносини в сучасних умовах. Тобто це реалізація функцій права, втілення їх у суспільних відносинах. «Правовий вплив» характеризує функції права з точки зору форм і засобів впливу права на суспільні відносини. «Правове регулювання» - здійснюване за допомогою сукупності правових засобів (норм права, правових відносин, правових приписів тощо) регулювання суспільних відносин. Наведені категорії визначають соціальний феномен права, у тому числі і цивільного процесу, його нормативно-ціннісний зміст.

Більшість авторів виділяють регулятивну і охоронну функції права, а деякі додають і виховну. Ці функції притаманні цивільному процесу, але з деякими особливостями. Регулятивна функція цивільного процесу полягає у впливі норм цивільного процесуального права на цивільні процесуальні відносини шляхом їх нормативного закріплення, а також вплив на цивільні процесуальні відносини шляхом офор-

млення їх руху (динаміки). Дана функція в цивільному процесі виявляється у визначенні процесуально-правового становища суб’єктів цивільних процесуальних відносин, їх процесуальних прав та обов’язків, їх процесуальної правоздатності та дієздатності, порядку руху процесу по стадіях тощо.

Охоронна функція в цивільному процесі виявляється у забезпеченні доступності правосуддя в цивільних справах з метою захисту прав та інтересів особи (фізичної, юридичної), інтересів держави. В цивільному процесі ця функція виявляється повно.

Отже, виділяти виховну функцію цивільного процесу немає потреби, оскільки вона виявляється у регулятивній та охоронній функціях.

Наведені функції цивільного процесу в межах самої галузі можуть мати особливості в інститутах цивільного процесу. Це залежить від мети і завдань інституту, характеру і змісту ци- вільних процесуальних відносин, їх суб'єктного складу, мети, завдань, функцій учасників процесу.

Викликають заперечення виділення в літературі з цивільного процесу ідеологічної функції, функції соціального конт-

ролю, оскільки цивільний процес повинен бути не політичним, а спрямованим на захист прав та інтересів конкретного суб’єкта незалежно від його політичної належності і всі суб’єкти мають наділятися рівними правами.

Отже, основна функція цивільного процесу полягає в забезпеченні цивільного судочинства науково обґрунтованими та практично апробованими формами і засобами впливу на цивільні процесуальні відносини з метою справедливого, неупе- редженого та своєчасного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Говорячи ж про цивільний процес необхідно його сприймати у двох площинах як певну наукову дисципліну та реальний процес, який відбувається в судочинстві. Реальний цивільний процес характеризується певною динамікою виникнення, зміни і припинення сукупності цивільних процесуальних відносин у зв’язку з порушенням, розглядом і вирішенням цивільної справи. Регламентується такий комплекс прав та обов’язків суб’єктів цивільного процесу ЦПК і складається в процедуру розгляду конкретної справи в суді. Відмінність кожної конкретної справи від всіх інших досягається за рахунок діяльності суб’єктів, які можуть використовувати різноманітні права, передбачені законодавством, оскільки загальна процедура розгляду справ судами універсальна. Тому сучасне цивільне судочинство передбачає можливість кожного із суб’єктів творчо ставитися до наданих йому процесуальних і матеріальних прав і належно користуватися такими правами, але в межах, обумовлених законодавством. Виконання ж обов’язків, встановлених у ЦПК, - це безумовне зобов’язання кожного із суб’єктів. Так, у ЦПК чітко встановлюється комплекс прав та обов’язків суб’єктів цивільного судочинства шляхом визначення процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, інших осіб в межах цивільних процесуальних відносин, а також у якій послідовності такі дії можуть або повинні

здійснюватися та які юридичні наслідки можуть настати при реалізації таких дій або утриманні від їх вчинення.

У зв’язку з цим слід говорити про функції тих суб’єктів, внаслідок діяльності яких реальний цивільний процес відповідатиме меті, про яку йдеться у ст. 1 ЦПК. Оскільки кожна із сторін у цивільному процесі переслідує свою мету, тому їм не властива об’єктивна роль у цивільному судочинстві. Так, іноді зустрічаються випадки, коли до суду звертаються не ті особи, права яких порушені, а ті, що порушили права інших осіб. У зв’язку з цим не можна вважати, що позивач або заявник - це особа, права якої порушені, оскільки таке первісне становище суб’єкта може кардинально змінитися при пред’явленні зустрічного позову або позову третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Оскільки обов’язки стосуються насамперед суду як обов’язкового суб’єкту будь-яких цивільних процесуальних відносин, наділеному владними повноваженнями, то і забезпечення виконання функції цивільного судочинства має покладатися саме на суд. Роль суду як органу правосуддя визначає найважливішу функцію - здійснення правосуддя у цивільних справах.

Функція правосуддя в цивільних справах передбачає справедливий, неупереджений, своєчасний розгляд справи з метою з’ясування обставин справи для ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Це гарантія реалізації регулятивної та охоронної функцій цивільного процесу в правозастосовчій діяльності суду всіх інстанцій. Саме судом кваліфікуються правовідносини як за нормами матеріального, так і процесуального права, а також неупереджено вимагається дотримуватися процедури розгляду справ у суді.

В літературі з цивільного процесу виділяється така функція суду, як «контрольна*, «самоконтроль суду*. В основу виділення цієї функції покладено право суду усунути помилки у своїй процесуальній діяльності (виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні (ст.219 ЦПК), ухвалення додаткового рішення (ст.220 ЦПК), роз’яснення рішення (ст. 221 ЦПК), скасування або зміна рішення у ви-

щестоящих судових інстанціях тощо). Функція «самоконтролю» розглядається як самостійний вид контролю за здійсненням правосуддя поряд з «контролем» з боку апеляційної і касаційної інстанцій. Але дана функція суду є факультативною, а не основною, оскільки суд не повинен допускати помилок у своїй діяльності. Елементи ж контролю також притаманні, окрім суду, всім іншим учасникам процесу.

На відміну від сторін, які у переважній більшості випадків не володіють спеціальними юридичними знаннями, функцію підвищення якості цивільного судочинства виконують представники сторін, органів державної влади та місцевого самоврядування, прокуратури та адвокатури. Саме за рахунок їх діяльності здійснюється належний і професійний захист прав суб’єктів, які беруть участь в цивільному процесі. Прикладів, коли юридично необізнані особи в усіх програних справах звинувачують суд, дуже багато, але у цих ситуаціях суд не може ставати на бік некваліфікованих осіб, а має бути неупереджений і брати до уваги два основних принципи сучасного цивільного судочинства: принцип змагальності і диспозитивності, а також враховувати, що особа наділена правом на правову допомогу. Якщо ж вона не скористалася таким правом, то відсутність її належної кваліфікації і відсутність з п боку кваліфікованих дій або пояснень не може братися до уваги при вирішенні справи.

У даному конкретному випадку не може бути досягнута загальна мета, яка виступає суспільним критерієм ефективності правосуддя в цивільних справах, але на усунення цієї прогалини у цивільному судочинстві готується законопроект «Про безоплатну правову допомогу», який допоможе малозабезпеченим верствам населення знайти правову допомогу. Коли ж особа самовпевнена, але юридично некомпетентна, то вона свідомо прирече себе на програш справи.

Тому об’єктивно врівноважені процесуальні права та обов’язки учасників процесу мають зумовити адекватність їх процесуальних дій і при неупередженості суду така конструкція правовідносин має гарантувати об’єктивність і законність подальшого судового рішення і забезпечення функцій правосуддя. Отже, конкретний учасник процесу має належно ко-

ристуватися наданими йому правами та виконувати встановлені законом обов’язки, які закладені в універсальну процедуру розгляду справ, і таким чином він має досягати власної мети, яка не повинна суперечити закону.

Можна звернути увагу й на окремі інститути цивільного процесу, функціональна спрямованість яких підпорядкована загальній меті судочинства. Так, інститут забезпечення позову має сприяти подальшому виконанню рішення, оскільки на практиці відповідачі намагаються ухилитися від виконання рішення суду. Розгляд справи по суті надає можливість всім суб’єктам, які беруть участь у справі, не тільки висловити свої міркування, а й брати участь у дослідженні доказів тощо. Це положення сприяє ухваленню не тільки законного, але й обґрунтованого рішення.

У цивільному судочинстві відбувається захист цивільних прав, коли припиняється правопорушення та ліквідуються його наслідки, а також охороняються права осіб шляхом встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження. Якщо ж розглядати рішення суду в контексті його правового значення, то воно фіксує: юридичні обставини, права та обов’язки осіб і вони стають загальнообов’язковими, Отож цивільне судочинство має такі функції - захищати та охороняти права, а також фіксувати юридичні факти.

Отже, категорія «функція» є складною та багатоаспект- ною, оскільки може застосовуватися для характеристики як цивільного процесу, його інститутів, так і для цивільного судочинства І його суб’єктів.

2.