1.1 Еволюція показань свідків у цивільних справах на землях України

Показання свідка є одним з традиційних засобів доказування, яким користувалися східні словяни на українських землях в часи Київської Русі ( поч. з ІХ ст.). Малограмотність населення, відсутність певних технічних досягнень, призводили до того, що письмові докази та висновки експертів на землях сучасної України почали використовуватися набагато пізніше: з XIV та XVIII ст.

Підвердженням останнього твердження є текст «Руської Правди» в якому прямо не вказується на пояснення сторін як засіб доказування, а про речові докази йдеться лише щодо кримінальних правопорушень (синці, кров’яні плями тощо), натомість показанням свідків присвячено багато статей та норм, що фактично свідчить про панівний характер показань свідків як засобу доказування в той час.

На думку Е.С. Зеленяка, поширеність показань свідків у Київській Русі, була зумовлена двома факторами: свідки були незацікавлені, а тому їх показання були достовірними; общинний спосіб життя зумовлював вчинення більшості правових дій «на людях», тобто при свідках, особливо під час укладення договорів (наприклад, позики більше 3 грн.) [76, с. 26]. Крім того, на нашу думку, показання свідків були найбільш звичайними та простими у використанні засобами доказування, які були зрозумілі для всіх.

В давньоруському судочинстві виділяли два види показань свідків, залежно від статусу самого свідка: показання видока та показання послуха [82, с. 23]. Від назви свідків окремі науковці вказували, що видоки - це очевидці, а послухи - свідки, що чули від інших, але не бачили на власні очі [136, с. 48-49]. Але такий підхід був не зовсім точним.

З аналізу норм «Руської Правди» виходить, що видок дійсно виступав свідком-очевидцем і не міг посилатися на інших осіб («а люди будут видели связан» - ст.

На відміну від видока послух виступав свідком доброї слави сторони, яка його залучала для надання показань [242, с. 518]. Так, стосовно послухів, В. Демченко вказував наступне: «будучи представлені відповідачем, який не наводив жодних позитивних фактів на свою користь, а просто заперечував висунуте проти нього звинувачення, послухи своїм голосом надавали вагу його запереченню й таким чином вели до спростування звинувачення» [67, с. 18]. Він же послухів називав «очисниками», оскільки вважав, що законодавство допускало їх використання тільки з боку сторони відповідача [67, с. 18].

М. Л. Дювернуа вказував на ще одне значення послухів у справі: окрім підтвердження сказаного стороною, вони залучалися для вияснення правила поведінки звичаєвого характеру, на підставі якого вирішувалася справа. Ось чому для отримання такої інформації запрошували людей гідних, яким будуть вірити щодо правила поведінки, на підставі якого вирішувалася справа [69, с. 181-182]. Отже, у цій ситуації роль послухів не виводилася за межі сфери доказування, але змінювався предмет доказування у традиційному його розуміння: треба було доводити існування певного правила поведінки звичаєвого характеру. Така ситуація була об’єктивною, оскільки в Київській Русі, наприклад, княжий суд, здійснював розгляд справ під час збору полюддя на місці. Князь як суддя не міг знати місцеві звичаї, а тому про них йому доповідали послухи.

Проте, норми «Руської Правди» доволі нечітко проводять різницю між послухами та видоками, оскільки пропонують їх використовувати в подібних справах. Так, ст. 2 Короткої Редакції «Руської Правди» вказує, якщо людина прийде кровава та у синцях, то видока йому шукати не треба, а при відсутності цих знаків - потрібно. Аналогічна ситуація описана в ст. 30 Короткої Редакції «Руської Правди»: якщо прийде «кровав муж любо синь, то не искати йому послуха» [142, с.

Законодавство Київської Русі вимагало різну кількість послухів для різних категорій судових справ: від двох до дванадцяти. Так, під час проведення процедури «зводу», продавець речі, на якого вказує її покупець, щоб відвести від себе підозри в крадіжці цієї речі, повинен був виставити двох послухів, які мали засвідчити факт купівлі ним цієї речі. Якщо подавалися позови про відшкодування шкоди, завданої убивством людини, той кого звинувачують у цьому, повинен був виставити 7 послухів, які мали свідчити про те, що він цього зробити не міг. Якщо ставиться вимога про стягнення заборгованості, яка випливає із договору (наприклад, позика), відповідач для підтвердження того, що він подібний договір не укладав повинен був виставити з свого боку дванадцять послухів [31, с. 717]. Дана кількість послухів мала важливе значення, оскільки в подальшому впливала на оцінку їх показань.

Повертаючись до розмежування видоків та послухів, С.В. Юшков, беручи до уваги кількість свідків, вказує, що не мало жодного правового значення подібна класифікація, оскільки в змісті «Руської Правди», окремі статті також говорять про певну кількість видоків, яких треба було запрошувати з свого боку, якщо особу звинувачували у заподіянні тілесних ушкоджень і ставили вимогу про відшкодування завданої шкоди [242, с. 519]. Тут можемо знову стверджувати, що різні в часі тексти «Руської Правди», які писалися різними особами, цілком могли допустити помилки у непослідовному використанні таких термінів як «видок» та «послух».

У Київській Русі важливе значення придавали тим, хто може бути свідком, особливо послухом, враховуючи їх важливу роль у спростуванні висунутих проти особи звинувачень. Зокрема, послухом була тільки вільна людина, яку норми «Руської Правди» називали «муж» [31, с. 718]. Отже, жінка виступати послухом не могла ні при яких обставинах.

Давньоруська держава почала формуватися як феодальна держава, де норми права розвивалися як право-привілей. Ось чому можна знайти випадки, коли послухом міг бути раб, але не будь-який, а той, хто займав посаду тіуна в боярина. Такі функції він міг виконувати, коли у справі, яку розглядав суд, не було свідка вільної людини (ст. 66 Просторової Редакції «Руської Правди») [142, с. 26].

Свідками-послухами могли бути «напіввільні» люди, яких називали закупи. Зокрема, вони могли свідчити в цивільних справах при незначній ціні вимог (позову), яка нормами Руської Правди не визначалася, даючи судді на власний розсуд вирішувати питання про допуск такого свідка у справу. Пояснюючи, чому в позовах з великою ціною не було таких свідків, М. Дювернуа вказував: їх свідчення були не надійні із-за їх залежного стану перед кредиторами [69, с. 191].

Цікаво було те, що в договорі 911 р. князя Олега з греками також було вказано, що раб може свідчити про свою крадіжку («покажется таковое отъ челядина») [168], підтверджуючи справедливість власника за віндикаційним позовом.

В тексті «Руської Правди» не має норм стосовно вимог до видоків, отже, видоком могла бути будь-яка особа, яка виступала очевидцем певної дії чи подій. Правда чи можна було до таких осіб зараховувати жінок інформації в «Руській Правді» та літописах також не має.

Залучали свідків у процес самі сторони. Це був їхній обов’язок, причому тієї сторони, яка посилалася на свідків. Держава до цієї дії не залучалася, оскільки вона навіть не викликала відповідача на суд: позивач самостійно повинен був забезпечити його явку. Аналізуючи різноманітні вислови щодо свідків у тексті «Руської Правди», С. Пахман вказує, що свідки могли самі прийти на суд («пріидеть видокъ») за власною ініціативою, якщо почують про розгляд справи [136, с. 62].

Під час дослідження показань послуха, зверталася увага на те, що останній повинен був підтверджувати всі слова, які перед цим висловила сторона справи. М.Ф. Владімірскій-Будданов вказує, що послух мав підтвердити сказане стороною дослівно: якщо послух не договорить або переговорить сторону, його свідчення втрачали всіляке значення і в підсумку сторона програвала справу [31, с.

Під час оцінки показань свідків переважали не тільки формальні тенденції, але і градація за юридичною силою. Юридично вільна людина, яка залучалася у справу як свідок, була найкращим свідком, оскільки могла виступати послухом у будь-якій категорії справ. Закуп в якості свідка допускався до свідчень, але в тих справах, де була незначна ціна позову. Раби в якості свідків були на останньому місці: вони допускалися до свідчень, якщо не було юридично вільної людини (це була умова їх допуску). Жінку в якості послуха не залучали взагалі. Показання митника (князівський чиновник, що був посередником при укладенні договору купівлі-продажу та збирав мито) дорівнювали показанням двох вільних людей («мужів») [136, с. 61-62].

В ряді випадків показання свідків мали підтверджуватися присягою. Так, в тексті «Руської Правди» можна знайти декілька випадків, коли видоки чи послухи повинні присягати на те, що вони сказали в суді. Так, якщо куплена річ виявлялася краденою, а відповідач не міг вказати у кого він купив таку річ, він повинен був виставити двох видоків, що мали на «торгу йти на роту». Якщо при укладенні договору позики, боржник почне заперечувати факт укладення такого договору, кредитор повинен виставити послуха, що «поідуть на роту» [136, с. 64].

Формалізм в оцінюванні показань свідків (та й інших доказів) у Київській Русі, на той момент було позитивним явищем, оскільки така оцінка вводила математичні (раціональні) підходи, відмовляючись від ще більш традиційних, однак нераціональних підходів в оцінюванні доказів (ордалії, судові поєдинки тощо, які апелювали не до розуму, а «волі божої» або «промислу божого»).

А. С. Александров, аналізуючи теорію формальних доказів вказував таке: «перехід доказів, що базувалися на забобонах - ордалія, жереб, клятва, взяття на гарячому, до розвиненої системи формальних доказів, був дуже прогресивним свого часу» [3, с.

У Галицько-Волинському князівстві (кін. ХІІ - сер. XIV ст.) судовий процес базувався на «Руській Правді» [82, с. 18]. Тому інститут показань свідків у судочинстві змін не зазнав. Хоча, з іншого боку, надзвичайно мало писемних пам’ятків із-за монголо-татарської навали про ті часи збереглося, а тому категорично стверджувати про подібну стабільність не має можливості.

В польсько-литовський період (сер. XIV - сер. XVII ст., а на західно українських землях - до II пол. XVII ст.) судовий процес як і в Київській Русі не був поділений на цивільний і кримінальний. Система судових доказів у Польщі складалася з власного зізнання (confessio), присяги (Juramentum), показання свідків (testes), висновок судового виконавця (visio), письмові докази (офіційні і приватні). Причому суд вказував, які докази кожна із сторін повинна надати до суду [101, с. 149].

Свідком могла бути тільки добросовісна особа (probi), яка здатна (idonei) давати показання. Оскільки показання будь-якого свідка підтверджувалося присягою на хресті, свідками могли бути виключно християни. Саме тому представники іншої віри в якості свідків на суд не викликалися. Як і не викликалися ті, хто був відлучений від церкви.

В цей час вперше на українських землях законодавчо закріплюється процедура відводу свідків, якщо ними виступали родичі сторони цивільної справи. В судах суворо слідкували за дотриманням строку подачі такої заяви: відвід свідку можна було заявити в той момент, коли судовий чиновник оголошував ім’я свідка в судовому засіданні. Якщо відвід заявлявся пізніше, судом до уваги така заява не бралася.

Хоча в законі нічого й не зазначено, але судова практика розрізняла свідків, які були присутніми під час вчинення дії, або проступку, тобто були очевидцями (viderunt) того, про що на суді свідчили, і свідків, що допускалися до суду тільки in testimonium, тобто для дачі свідчення про те, що вони знають або ручаються у правдивості свідчень сторони. Відповідно цьому свідки-очевидці починали

присягу такими словами: «Оскільки ми при цьому були...»., а ті, хто не були очевидцями, - «Оскільки ми знаємо, то свідчимо.».. Інакше кажучи, свідками, з сучасної точки зору, ставали тільки ті, які були присутніми під час вчинення певної поведінки стороною, а інші були звичайними співприсяжниками (conjuratores, consacramentales)» [101, с. 150].

Як вказує І.Й. Бойко у майнових спорах у більшості випадків до свідчень залучалися не очевидці, а співприсяжники, які нагадували по своїм функціям послухів Київської Русі, оскільки вони підтверджували добру репутацію, доброчесність сторони справи. «Чисельність співприсяжників не перевищувала 15 чоловік, а в середньому коливалася до 12. Присягати могла особа у визначеному віці, психічно здорова, без заплямування честі, а у спорах щодо нерухомого майна особа повинна була належати до того округу та тієї суспільної групи, що й інші співприсяжники» [20, с. 526].

Співприсяжники не свідчили про достовірність об’єктивній дійсності тих або інших обставин справи, про які говорили сторони, які їх викликали в суд, адже вони не були очевидцями, але вони висловлювали свої погляди щодо правдивості свідчень тієї особи, яка їх викликала, тобто вказували довіряють вони її словам чи ні.

Висловлюючи присягу не можна було допуститися словесної помилки, яка називалася «почитель», оскільки це могло привести до програшу у справі. Але з часом, недотримання словесної формули присяги, перестало тягнути такі суворі наслідки: особу піддавали штрафу та надавали їй можливість принести присягу ще раз.

До XV ст. співприсяжники виголошували присягу по пам’яті, а вже потім за допомогою судового виконавця: вони повторювали сказані ним слова. Але навіть у цій ситуації, якщо була допущена помилка при повторенні слів за судовим чиновником, судді вагалися в тому, брати присягу до уваги чи ні.

Згодом в Польському королівстві ситуація міняється на прямо протилежну: інститут співприсяжників, що був притаманний для родоплемінного устрою усувається показаннями звичайних свідків у сучасному розумінні. Зокрема, у Віслицькому статуті та в Повному зводі законів Казимира Великого міститься багато статей про свідків-очевидців та мало про співприсяжників. Такі зміни були викликані масовими зловживаннями сторін, які, залучаючи родичів, сусідів, знайомих до співприсяжництва, намагалися виграти справу. Звичайно, що це не сприяло встановленні істини в справі, а тому в 1477 р. польський король Казимир ZV заборонив залучати родичів як співприсяжників [20, с. 527].

Відповідно до ст. CXXXVII Повного зводу законів Казимира Великого свідків на суд доставляють возні, а їх показання записував судовий писар. За це їм платили 4 скойца та 6 грошей відповідно [100, с. 107].

Оцінка показань свідків була формальною і за внутрішнім переконанням суддів не проводилася. Наочно це правило підтверджується інститутом співприсяжників, які виконували такі же функції як послухи в період Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Крім того, в ряді випадків показанням свідків віддавали явну перевагу перед іншими судовими доказами. Так, описуючи еволюцію письмових доказів у польсько-литовський період в цивільному процесі, В.П. Луцович вказувала, посилаючись на ст. 39 Віслицького статуту 1347 р., міщанин, який звертався до суду з позовом проти шляхтича про стягнення із нього грошового боргу, зобов’язаний був ще за допомогою свідків довести, що це грошове зобов’язання було між ними укладено. Така тенденція зберігалася тільки у спорі представника привілейованої та непривілейованої верстви [108, с. 315]. З іншого боку, це також вказує на більш ускладнений механізм стягнення заборгованості міщанином з шляхтича, оскільки, маючи на руках боргову розписку, міщанину все-рівно треба було виставляти свідків, які повинні були підтверджувати факт позики.

У Великому князівстві Литовському в судових процесах також застосовувалися показання свідків. Тривалий час процесуальне право Литви нагадувало процесуальне право Київської Русі, оскільки «Руська Правда» діяла на українських землях, що були включені в дану державу. Але з часом Литва розробляє власне законодавство, де основним джерелом процесуального права стають Литовські статути.

Показання свідків у Литві, як і у Польщі ділилися на показання свідків- очевидців та показання «свідків доброї волі».

Вимоги до свідків були аналогічні тим, що ставилися в Польщі: християни, не холопи, не душевнохворі люди, добрі люди, віри гідної, які не були під вартою. Так, холопу у справі свого пана, заборонялося свідчити, інакше пан міг зробити з ним що завгодно (якщо він свідчив проти пана - Авт.), а свідчення все рівно до уваги не бралися [245, с. 190]. Цікаво було те, що відповідачі в одній справі не могли бути свідками щодо один одного [89, с. 168].

В окремих категоріях цивільно-правових спорів до свідків висувалися додаткові вимоги: у спорах щодо землі свідки повинні регулярно (щорічно) «бути у своїх капеланів або попів на сповіді», «приймати причастя», «мати добру славу в окрузі», «не бути замішані ані у крадіжках, ані у підробці чого-небудь» (ст. 5 розд. VIII Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.) [179, с. 263].

Загалом, вимога наявності доброї репутації («добра слава», «добрі люди») у свідків зумовлювала ще одну додаткову, але не менш важливу вимогу: осілість. Люди, які не мали осілості, не мали можливості свідчити, оскільки про них ніхто нічого не знав, а тому до них ставилися з підозрою й довіри до них не було.

Також був законодавчо закріплений інститут відводу свідків. Як пише С.Г. Ковальова, «з представлених стороною свідків інша сторона могла обрати («злюбити») одного або декількох, а інших мала право «отставити». У справі про спадщину між удовою Сороки Гапидовича і її сином від першого шлюбу із трьох поіменно вказаних свідків позивачка обрала одного [89, с. 169].

Як правило, підставою для «отставлення» були споріднені відносини між свідком і стороною. У такому разі суддя визнавав таких свідків «неслушними» й погоджувався на усунення їх від процесу. Але показання «злюблених» свідків уже вважалися безсумнівними, і справа вирішувалася згідно з їхнім свідченням» [89, с. 169].

Свідки перед свідченням приводилися до присяги возним (арт. 5 розд. IV Литовського статуту 1566 р.) [180, с. 297].

Формалізм в оцінюванні показів свідків проявлявся в тому, що в багатьох категоріях цивільних справ необхідно було виставляти свідків певної кількості, тобто свідчення однієї особи було недостатнім для висновку суду про встановлення певного факту. Наприклад, за ст. 56 Розділу ZV Статуту Великого князівства Литовського 1566 року позивач для виграшу цивільної справи мав надати трьох або двох свідків, але це правило не діяло у справах про честь, зґвалтування, наїзд на домівку, про землю, де покарання для відповідача становила смертна кара. У зазначених винятках чисельність свідків могла бути значущою. Зокрема, в одній із цивільних справ, яка стосувалася земельного спору через межу й розглядалася 24 червня 1495 року, позивач Погорєльський змушений був за дорученням судді виставити 50 свідків. З них відповідач Волинський обрав 18 осіб, на свідченнях яких і ґрунтувалася вирішена справа. Фактично в цьому випадку йдеться не стільки про свідків-очевидців, скільки про свідків доброї слави, тобто співприсяжників, покази яких мали вважатися безсумнівним доказом, на базі якого мало бути постановлене судове рішення [76, с. 39-40]. Отже, на відміну від Польщі, в Литві показання співприсяжників у судовому процесі, все ще зберігало актуальність і відбулося значне збільшення питомої ваги свідчень співприсяжників у процесі доказування [175, с. 13].

Інколи значення показань свідків у Литві було настільки великим, що сторона могла програти справу тільки з тих причин, що свідок не з’явився до суду. Так, згідно арт. 52 розд. IV Литовського статуту 1566 р., у зв’язку з першою неявкою свідків суд відкладав слухання справи назавтра, але при його повторній неявці - сторона програвала справу [180, с. 319]. З даного прикладу слідує, що явку свідків у справу повинні були забезпечити самі сторони (суд такими питаннями не переймався), а при невиконанні цього - наставали такі істотні процесуальні наслідки як програш справи. На нашу думку, це було зумовлено необхідністю формування високого авторитету новостворених земських судів, вказівки яких повинні були виконувати всі, незалежно від їх соціального стану. З іншого боку, земський суд не працював постійно, а на сесійній основі, а тому могло мати місце істотне перенесення розгляду справи на декілька місяців.

Відсутність негативних наслідків неявки свідків для самих свідків, показує збереження приватноправових, а не публічних засад в інституті показань свідка: давати свідчення в якості загального обов’язку не було закріплено. Навпаки для сторін був виписаний обов’язок шукати собі свідків у певних справах та наслідки їх відсутності або не з’явленні на судове засідання. Але допускалося щоби свідки з’являлися до суду за власною ініціативою, якщо їм було що-небудь відомо по справі, яку суд розглядав. Цьому сприяв гласний розгляд цивільних справ.

Цікаво було те, що свідки в Литовській державі могли бути суб’єктами доказування. Дуже добре це проявлялося під час процедури відводу свідків при вирішенні земельних спорів та інших спорів, пов’язаних із нерухомістю. Так, сторона цивільної справи, яка не була допущена до принесення присяги мала право відвести свідків тієї сторони, яка до неї допущена. Якщо вона всіх відводить, не обираючи необхідної кількості свідків і через це протилежна сторона може програти справу, свідки мали право відстоювати свою гідність у принесенні присяги (аналогічні дії могла робити сторона, в інтересах якої вони свідчили - Авт.) (арт. 15 розд. VIII Литовського статуту 1529 р.) [179, с. 267]. Отже, якщо в наш час, будь-які факти, які будуть вказувати на недостовірність показань свідків у цивільному процесі повинні доводити сторони справи, раніше аналогічні процесуальні дії могли вчиняти самі свідки, тобто збирати докази та подавати їх на розгляд суду. Звідси випливає ще один важливий висновок: свідки, які допускалися до присяги, активно відстоюючи свою здатність свідчити в суді на користь сторони, опосередковано були зацікавлені у вирішенні справи на її користь.

Окремі пам’ятки права того часу допускали можливість свідка-послуха йти зі стороною справи на судовий поєдинок. Зокрема, таке положення закріплювала Псковська судна грамота 1467 р., яка базувалася на нормах Руської Правди [239, с. 131-132]. Фактично свідок боровся з протилежною стороною справи, ризикуючи своїм життям, щоби довести правоту сторони справи. Зацікавленість свідка була очевидною. Хоча з іншого боку, існувало правило, яке забороняло допускати до свідчення тих осіб, які є «упереджені до сторони» (арт. 53 розд. IV Литовського статуту 1566 р) [180, с. 319]. Але тут «упередження» варто було сприймати більше в негативному значенні (ворожі відносини, спірні відносини тощо), а ніж в позитивному (добросусідські стосунки, приятельські відносини тощо). Адже в земельних спорах, в першу чергу, мали виставляти свідків-сусідів.

Якщо підстави відводу свідків не підтвержувалися, сторона, яка намагалися спаплюжити честь свідка, повинна була їм платити винагороду: «шляхтичу - як шляхтичу, а селянину - як селянину, як нібито його поранили» [179, с. 267]. Виплата грошової винагороди на користь свідка була зумовлена тим, що порушувалися її немайнові права: право на бездоганну репутацію, яка мала важливе значення серед усіх верств населення. Образа честі розглядалося як нанесення рани, причому гірше фізичної: заплямування імені наносило шкоду всьому роду, обмежуючи правоздатність представників певної сім’ї. Зокрема, такі особи в подальшому не могли виступати свідками у справах. Саме тому репутація доброго імені ретельно оберігалася.

Інколи показання свідка міг перевірити за своєю ініціативою суд, використовуючи вижа. Зібрана вижем інформація підтверджувала або спростовувала показання свідка. Свідчення вижа мало більшу юридичну силу ніж свідка: «жодний вижа пересвідчити не може» (арт. 35 розд. VI Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.). Якщо сторона сумнівається в показаннях вижа, останній виставляв понятих, які підтверджують його слова [179, с. 252]. Пізніше в Литовському статуті 1566 р. говориться про возного, якого суд споряджає на вчинення багатьох процесуальних дій. Про факт їх вчинення або вчинення певних процесуальних дій сторонами, возний міг свідчити у суді, наприклад, про те, що отримував від позивача позовну заяву цілу, без виправлень та підчищень у тексті та її даті (арт. 23 розд. IV Литовського статуту 1566 р.) [180, с. 306].

Литовське законодавство виокремлювало не тільки свідків кожної із сторін, але і так званих спільних свідків, показання яких були вирішальними для виграшу у справі: справа вирішувалася на користь тієї сторони, пояснення якої свідок підтверджував своїми показаннями.

Литовський статут 1588 р. загалом та в деталях статус свідків від попередніх статутів не змінив.

У козацький період (сер. XVII - ІІ пол. XVIII ст.) процесуальне законодавством розвивалося на підставі козацьких звичаїв та гетьманських універсалів, а також польсько-литвоського законодавства, зокрема, Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Проводилася кодифікація козацького законодавства, результатом якої стало розроблення універсального (не галузевого) правового кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Даний кодекс введений в дію не був, але його зміст відображав правові реалії того часу та показував рівень розвитку правової думки. Хоча окремі науковці вказують, що в судовій практиці його норми застосовували [81, с. 234].

Стаття 13 Глави VIII Кодексу 1743 р. дає перелік судових доказів, які можна було використовувати в судових провадженнях для підтвердження обставин справи (процес на цивільний і кримінальний все ще не був поділений - Авт.): 1) власне зізнання; 2) письмові докази; 3) показання свідків; 4) присяга; 5) розшук або катування й муки [141, с. 129].

Пункт 6 статті 12 Глави VIII Кодексу 1743 р. дає градацію судових доказів: «гсли UMtεm^,b писмгнія какїя доводи или свідитглєй, о тіхь имгно обявить и на оныхъ свідттглгй ссилаться. В нєимінїи жг ниписмнныхъ доводовъ, ни свідитглствн, пущат тотъ довод на присягу...» [141, с. 127].

Козацьке законодавство до свідчення допускало не тільки християн, але й представників іншої віри. Головне, щоби вони були «люде честного состоянія». Проте, згідно правил допустимості показань іновірців, вони застосовувалися, якщо не було свідків християнської віри.

Також до свідків ставилися такі вимоги, які не були притаманні для польсько- литовського періоду: вони не повинні бути легковажними та мали бути повнолітніми (п. 1 ст. 15 Глави VIII Кодексу 1743 р.) [141, с. 131]. !снувала мінімальна вікова межа для свідків - 20 років, нижче якої особи до показань не закликалися.

Кнувало надзвичайно велике коло тих осіб, які не допускалися до надання показань: 1) злочинці, вина яких підтверджена судовим рішенням; 2) явні клятвопорушники, які вже давали фальшиву присягу; 3) прокляті, чародії та ворожки, а також правильно відлучені від церкви, поки вони не покаються і назад не будуть прийняті; 4) які ніколи не причащалися або не причащалися більше року; 5) явні прелюбодії, які за нього були публічно покарані або самі про це публічно хвалилися; 6) особи, які нищать межові знаки; 7) свідки, які підкуплені дарами та грошима; 8) душевно хворі особи, природні дураки, малолітні до 20 років та престарілі особи старше 70 років; 9) жінки, якщо є свідки чоловіки, оскільки вони навіть без свого опікуна в суді справу не можуть мати; 10) іноземці та новоприбульці, про постійне та непорочне життя яких нічого не відомо; 11) особи, які не були очевидцями тощо [141, с. 133-134].

Такий перелік показує існування загальних та спеціальних вимог, які висувалися до свідків. Загальні вимоги повинні були проявлятися у всіх категоріях справ (так, злочинці до свідчень не допускаються), а спеціальні стосувалися окремих випадків (так, жінки не допускалися, якщо є свідки чоловіки). Також, показовим у цьому списку є те, що визначалася максимальна вікова межа, як вимога до свідка, вище якої особа до показань не допускалася: 70 років.

Вперше на законодавчому рівні надання показань визначається обов’язком, а не правом особи, порушення якого каралося арештом (п. 9 арт. 15 Гл. 8 Кодексу 1743 р.). З переліку тих осіб, які не допускалися до показань, видно було, що деякі особи, все-таки мали імунітет від даного покарання, оскільки звільнялися від показань щодо певної категорії людей. Деякі винятки нагадують сучасні імунітети свідка (наприклад, діти щодо батьків), а деякі відповідають духу феодальної епохи (наприклад, піддані проти своїх панів). Цікавим було те, що неповнолітні до 20 років не могли бути свідком у справі.

За лжесвідчення призначалася кара, яка відповідала тим правовим наслідкам, яким була піддана сторона справи: втрата маєтку, здоров’я, честі або життя. Не важливо, було виконано рішення чи воно тільки мало виконуватися. Свідка притягали до відповідальності навіть за його намір застосування таких заходів до сторони справи (п. 2 арт. 18 Гл. 8 Кодексу 1743 р.) [141, с. 136].

Існувала можливість відвести свідка з процесу. Сторона, що бажає заявити свідку відвід повинна подати клопотання до початку дачі свідком присяги та його допиту. Підстави відводу обов’язково повинні бути доказані, інакше клопотання про відвід свідка суд не задовольняв. Якщо сторона не доводила підстави відводу свідка, повинна була йому заплатити відразу ж у залі суду за заплямовану честь залежно від статусу свідка (п. 1 ст. 17 Гл. 8 Кодексу 1743 р.) [138, с. 26].

Дослідження показань свідка допускалося тільки після надання відповідачем пояснення. Але існувала можливість допитати свідків раніше, якщо свідок планує куди-небудь поїхати, що затягне слухання справи або ж він хворий і є загроза, що він не поправиться (п. 5 арт. 15 Гл. 8 Кодексу 1743 р.) [141, с. 132]. В деякій мірі це нагадує сучасний інститут забезпечення доказів, але тоді він називався «свідитєлство всєгдашнєй памяти» [141, с. 132].

Якщо під час дослідження показань свідків вони суперечили один одному, вже в ті часи практикувалася очна ставка, щоби в «переговори, другъ друга уличить могли» (п. 5 ст. 16 Глави VIII Кодесу 1743 р.) [141, с. 134].

За загальним правилом показання свідків заслуховували в суді, але були винятки із нього, зумовлені правом-привілеєм. Так, знатних людей, шляхетських жінок, які не повинні були з’являтися до суду, допитувалися на дому. Такий допит проводив не суддя, а писар (п. 6 арт. 15 Гл. 8 Кодексу 1743 р.) [141, с. 132]. Такому свідку писарем передавалися перелік питань, що складав суддя, а сторони (чи одна з них) або їх повірені повинні бути присутні при приведенні свідка до присяги та такому допиті (п. 7 арт. 15 Гл. 8 Кодексу 1743 р.). Показовим у цьому прикладі є те, що жінки вже допускалися до свідчення в якості свідків (хоча за певних умов, як вище було показано, де аналізувалися випадки не допуску свідків у справу - Авт.), а також те, що тут мало місце відступ від принципу безпосередності сприйняття судових доказів, оскільки не суддя проводив допит.

За вищеописаною процедурою також допитувалася немічна особа.

Оцінка показань свідків за межі формальної теорії не виходило. Причому Кодекс 1743 р. заклав для цього нормативні підстави, здійснюючи формальну градацію свідків: покази чоловіків мали перевагу над показами жінок, покази християн - над свідченням іновірців, покази знатної особи («знатного члвка») - над показами незнатної («худого»), покази вченого - над показами не ученого, священнослужителя - над показами світської особи тощо. Також двоє або троє чесних, не підозрілих осіб можуть пересвідчити більшу кількість свідків, якщо останні не володіють чеснотами перших (п. 4 ст. 16 Глави VIII Кодесу 1743 р.).

Існувало загальне правило в оцінці показань свідків: свідченнями одного свідка факт підтвердити не можна («голос єдиного - голосъ никакїй»). Але якщо інша сторона не має свідків, а протилежна тільки одного, тоді треба брати до уваги показання цього одного свідка (п. 2 ст. 16 Глави VIII Кодесу 1743 р.) [141, с. 134].

Як і у польсько-литовські часи вимагалося не менше двох-трьох свідків для підтвердження певної обставини справи. Дана кількість свідків мала біблейське походження: «А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків» (Євангелія від Матвія, 18:16) [72]. У справах, що стосувалися маєтку, землі або інших цінних позовів, свідків могло бути й більше. До того ж соціальний статус та кількість свідків на боці тієї чи іншої сторони могло вирішувати долю справи («лучшихъ и болше будет согласныхъ свъдителей, при том и доводъ имъетъ бать») [76, с. 47].

Ліквідація Гетьманщини в ІІ пол. KVlll ст. зумовило поширення царського законодавства Російської імперії на українські землі. Судовий процес все ще не був поділений на цивільний та кримінальний, а тому інститут показань свідків розвивався єдино для розгляду як цивільних, так і кримінальних справ.

Імперський період розвитку процесуального права ділиться на дореформений та післяреформений, який починається з 1864 р.

В 30-х роках ХІХ ст. у Російській імперії була проведена масштабна систематизація та кодифікація законодавства, внаслідок чого було видано Повне зібрання законів Російської імперії та Звід законів Російської імперії. Законодавство у сфері цивільного судочинства було поміщено в десятий том ЗЗРІ, зокрема, частина ІІ «Закони про судочинство та стягнення цивільні».

Відповідно до ст. 314 ЗССЦ, доказами в спірних та позовних справах виступали власне зізнання, письмові докази (акти), особистий огляд, показання знаючих людей, показання свідків, повальний обшук та присяга [170, с. 67].

В ст. 360-367 ЗССЦ, визначалися вимоги до свідків. Як вказує В.В. Молчанов «вільне походження свідка поступово втратило колишнє значення як умова допуску до свідчень» [119, с. 19]. Свідками могли бути як чоловіки, так і жінки, фізично та душевно здорові або які знають предмет, по якому треба свідчити, коли не має причин вважати, що їх свідчення буде невірним (ст. 361 ЗССЦ) [170, с. 75]. Свідками були тільки очевидці (ст. 406 ЗССЦ).

Не допускалися до показань під присягою неповнолітні, які не досягли 15 років, душевнохворі, глухонімі, певні злочинці (вбивці, розбійники, злодії, ті, які псують межові знаки тощо), особи, які не були у святого причастя, іноземці, про яких нічого не відомо та ін. (ст. 362 ЗССЦ). Цікаво було те, що не могли виступати свідками кріпосні селяни, яких поміщики відпустили на волю. Але вони не могли свідчити тільки проти чи на користь даного поміщика або їх дітей, проте в інших випадках допускалися до свідчення (ст. 363 ЗССЦ) [170, с. 76].

Для деяких категорій свідків ставилася умова їх допуску в цивільний процес. Так, особи, які перебувають на службі у сторони справи, отримуючи від неї зарплату, можуть бути свідками тільки тоді, коли не має інших осіб (ст. 364 ЗССЦ); мусульманин може бути допущений до показань, коли на нього як на свідка вкажуть обидві сторони справи (ст. 367 ЗССЦ) [170, с. 76].

Існував відступ від принципу рівності свідків перед їх здатністю давати показання по фактам, що вказує на збереження все ще формального підходу в оцінюванні їх інформації. Зокрема, ті обставини справи, які мали бути підтверджені двома свідками-християнами, магометани (мусульмани) повинні підтверджувати в кількості чотирьох чоловік (ст. 367 ЗССЦ) [170, с. 76].

Сторони викликали свідків на суд для допиту. Проте, допускався їх виклик поліцією. Окремі категорії свідків могли допитуватися по місцю їх перебування (вихованці військових закладів, хворі, знатні особи, дворянки тощо). Особи, які знаходилися дуже віддалено допитувалися місцевим начальством, якому направлялися «допросні пункти». Ті, кого викликали для допиту, не могли ослухатись під страхом покарання (ст.ст. 368-374 ЗССЦ) [170, с. 77-78].

Цікаво було те, що вперше на нормативному рівні було передбачено відшкодування витрат свідку за рахунок тієї сторони, яка програла справу. До складу таких витрат відносилися шляхові затрати та інші, які пов’язані з явкою до суду (ст. 375 ЗССЦ) [170, с. 78].

Все ще допускався відвід свідка, де підстави відводу мали доводитися за допомогою доказів. Проте відвід можна було заявити, поки свідка не привели до присяги. Далі відвід допускався тільки тоді, коли про підстави відводу стороні стало відомо пізніше присяги свідка. Сторона могла заявити відвід свідку без подачі доказів, з проханням про їх збір. Протягом часу витребування документів, які підтверджують підстави відводу, свідка могли допитати, але без присяги (ст.ст. 377-379 ЗССЦ) [170, с. 78]. Подібне правило було викликано виясненням того, наскільки показання даного свідка є важливими для справи і чи не можна без них обійтися.

Допитували свідків виключно після їх приведення до присяги, яка давалася в церкві. Якщо її поблизу не було, свідки до присяги приводилися в слідчих кімнатах. Свідок давав присягу обов’язково у присутності сторін справи. Якщо в один і той же час прийшли свідки обох сторін, то першими допитували свідків сторони позивача. Нормативно закріплювалося правило, яке забороняло допитувати свідків разом: виключно окремо один від одного. Мало того, свідків допитували навіть окремо від сторін справи (ст.ст. 386-390 ЗССЦ) [170, с. 79-80].

Сказане свідками під час їх допиту обов’язково фіксувалося письмово. Це могли зробити самі свідки або чиновники суду з їх слів. Письмові показання потім підписувалися самими свідками. Якщо вони неграмотні, замість них підпис ставлять священнослужителі або сторонні особи, яким вони довіряють (ст.ст. 396­398 ЗССЦ) [170, с. 80].

Оцінка показань свідків більше базувалася на формальних засадах, ніж на логічному мисленні. Логічне мислення при оцінці показань свідків проявлялося в не багатьох правилах. Так, відповідно до ст. 404 ЗССЦ, якщо показання свідків суперечили один одному, суду слід було брати до уваги ті показання, вірогідність яких була високою та підтверджувалися показаннями інших свідків (говорячи сучасною мовою, іншими доказами у справі - Авт.).

Але на цьому раціональні формулювання в оцінюванні показань свідків закінчувалися. Далі визначалися правила, які все ще показували збереження теорії формальної оцінки судових доказів у судочинстві того часу. Показання чоловіка переважали над показаннями жінки, показання знатного над незнатним, вченого над невченим тощо.

Всі показання свідків за якісним критерієм ділилися на два види: досконалий доказ та недосконалий доказ. Показання двох свідків, яких сторони не відвели і вони не суперечать один одному вважалися досконалим доказом. В той час як покази однієї особи вважають недосконалим доказом, окрім випадку, коли на цього свідка покажуть обидві сторони або якщо дано показання батька чи матері проти своїх дітей (дитини) [170, с. 81].

Різновидом показань свідка був так званий повальний обшук, хоча він і виокремлювався в окремий засіб доказування (ст. 407 ЗССЦ) [170, с. 82], відмінний від показань свідка. Але їх пов’язаність була наочною, оскільки багато процесуальних дій при отриманні показань свідків та повальному обшуку були спільними: допит проводився окремо від інших осіб, могла бути проведена очна ставка, відповідальність за лжесвідчення тощо. В оцінюванні показань також важливе значення мала кількість свідків.

Показання свідків мали нерозривну взаємодію між собою: при наявності конкретних свідків, яких надали сторони, повальний обшук вчиняти заборонялося.

Повальний обшук більше вказував на існування слідчих засад в цивільному процесі, коли посадовці опитували окольних (місцевих) людей про обставини справи. Тому під час проведення повального обшуку заборонялося відводити осіб, яких допитують, навіть, якщо й будуть наявні підстави для відводу.

Неважко помітити, що інститут показань свідків у цивільних справах в період Гетьманщини багато в чому нагадував розвиток даного інституту в І пол. ХІХ ст. в українських губерніях царської Росії. Це було пов’язане з намірами царської влади зблизити правову систему України та Росії, щоби усунути відмінності в правовому регулюванні суспільно-політичного життя. Але разом із тим існували певні особливості, зумовлені польсько-литовськими джерелами правової системи Гетьманщини та специфікою її соціально-економічного і політичного розвитку.

Друга половина ХІХ ст. знаменувалася для царської Росії рядом буржуазних реформ, однією із найбільш радикальних та ґрунтовних виявилася судова реформа, яка завершила тривале співіснування цивільного та кримінального процесу, розділивши дані види судочинства. Був розроблений окремий закон, що регламентував цивільний процес: Статут цивільного судочинства 1864 р. Даний кодифікований закон реформував цивільний процес таким чином, що надав йому більш сучасного вигляду, прибравши з нього ті феодальні пережитки, які не відповідали соціально-економічним реаліям того часу.

Цивільний процес почав базуватися на змагальних засадах. Законодавець максимально усунув слідчі засади у сфері цивільного судочинства. Останнє, звісно, вплинуло на доказове право в сфері цивільного процесуального права загалом та інститут показань свідка зокрема.

Показання свідка відносилися до засобів доказування поряд із такими засобами, як власне зізнання, письмові докази, свідчення окольних людей, висновок експертів, присяга та огляд на місці (речові докази).

Порівнюючи показання свідків з іншими засобами доказування, можна побачити, що сфера їх використання значно звузилася за рахунок письмових доказів. Так, існувало загальне забороняючи правило: показаннями свідків не можна було спростовувати письмові документи, складені із дотриманням існуючого порядку (ст. 106 СЦС) [191]. Коло обставин справи, що підтверджувалися письмовими доказами значно розширилося в порівнянні з попереднім періодом: близько 70 статей СЦС регламентували їх процесуальний статус та сферу використання. Таким чином, роль показань свідка як переважаючого засобу доказування була втрачена. Цьому також сприяв той факт, що було закріплено абсолютно нове правило їх оцінки: за внутрішнім переконанням судді. Жоден із судових доказів для суду не мав наперед визначеної сили. Тобто, формальна оцінка показань свідків (як й інших судових доказів - Авт.) заборонялася. Так, зазначалося: «Сила показань свідків, зважаючи на достовірність свідка, ясність, повноту та ймовірність його свідчень, визначаються судом, який повинен вказати у рішенні підстави, за якими покази свідка прийняті ним як докази, або чому надана перевага показам одного свідка над показами іншого» (ст. 411 СЦС) [191]. Отже, остаточно зникає кількісне вираження оцінки показань свідків у цивільному процесі.

Чітко визначалося, що свідком могли бути тільки ті особи, які не мають статус юридично зацікавлених в рішенні суду учасників процесу (сторін, третіх осіб тощо).

Як і раніше існувала вікова обмеженість допуску особи до свідчень в якості свідка: не допускалися діти до 7 років (ст. 372 СЦС) [191]. Була можливість заявити відвід свідку з боку сторони справи до їх виклику в суд або до приведення їх до присяги. Свідок сам міг самоусунутися, але по таким підставам як наявність матеріальної зацікавленості у результатах вирішення справи, подружжя щодо іншого, яке виступає стороною справи тощо.

Дореволюційний вчений, Є.В. Васьковський, аналізуючи СЦС, чітко вказував на перелік тих осіб, що запрошувалися в справу в якості свідків, яких міг усунути суддя, що розглядав справу за власною ініціативою: 1) осіб, про яких суду заздалегідь відомо, що вони не мають відомостей про ті обставини, для підтвердження яких викликані. До вказаних суб’єктів прирівнювалися фізично чи розумово неповноцінні, глухі стосовно чого-небудь сказаного, сліпі стосовно чого-небудь побаченого, неграмотні стосовно написаного; 2) осіб, які може й мають інформацію щодо обставин цивільної справи, але не у змозі передати її суду, оскільки не можуть пояснюватися ні на словах, ні письмово (ст. 371 СЦС); 3) осіб, свідчення яких не заслуговують довіри або зважаючи на їх близькі стосунки до сторін (свідчення дітей проти батьків), або зважаючи на душевну хворобу (особи, визнані офіційно божевільними або які знаходяться, за розпорядженням органів влади, на випробуванні внаслідок розладу розумових здібностей) (ст. 371 СЦС); 4) духовних осіб не можна допитати про те, що їм сказано на сповіді (ст. 371 СЦС) [27, с. 260-261].

Свідки викликаються за клопотанням сторін, в якому зазначалися обставини справи, які свідок може підтвердити, його місце проживання та прізвище. Можна також було вказувати кличку особи, якщо прізвище не було відомим (ст. 374 СЦС) [191].

Як і раніше існувало загальне зобов’язання, що свідків на суд повинні доставляти самі сторони, в іншому разі вони викликаються судовою повісткою на підставі клопотання сторони (ст. 379 СЦС) [191]. Отже, вперше на українських землях було передбачено виклик на суд свідка на підставі судової повістки. Якщо свідок проживає далеко від міста де знаходиться суд на відстані (більше 25 верств), то він міг просити про свій допит за місцем свого проживання місцевим судом (ст. 382 СЦС) [191].

За неявку без поважних причин свідок піддавався штрафу в розмірі від 50 копійок до 25 рублів, залежно від важності справи та майнового становища свідка. Протягом місяця свідок мав право оспорити цю ухвалу суду (ст.ст. 383-384 СЦС) [191].

Як і раніше свідок міг попросити про компенсацію йому витрат, пов’язаних із явкою до суду, але не пізніше одного дня після його допиту. Витрати складалися із шляхових витрат та винагороди за відрив його від занять. Причому така виплата могла йти свідку незалежно від того чи він був викликаний судовою повісткою чи його на суд привели сторони. Виплата свідку за рішенням суду проводиться відразу з тієї сторони справи, яка викликала свідка. Рішення суду щодо виплати свідку було остаточним і оскарженню не підлягало.

Кардинально змінюється підхід щодо дослідження показань свідків: вони мали доказове значення разі, якщо давалися перед судом, який розглядає справу (ст. 385 СЦС) або суддею, що діє за його дорученням (ст. 386 СЦС) [191]. Фактично це відповідає сучасній вимозі щоби всі судові докази, які оцінює суд були дослідженні в судовому засіданні безпосередньо перед складом суду, який розглядає справу. Якщо показання свідка отримані за межами суду, навіть у письмовій формі, вони не мали сили доказу.

Свідок давав свідчення тільки в усній формі. Якщо він не володів мовою судочинства, забезпечувався перекладачем. В такому разі в протоколі записували його показання обома мовами, але свідок підписував той текст його показань, який він розумів. Необхідність підпису свідком своїх показань було направлено на недопущення підлогу документу. Якщо свідок був не грамотний, замість нього підписувався один із членів суду у присутності даного свідка.

Показань свідків за внутрішнім переконанням обмежувалися рядом формальних правил: а) показаннями свідків не можна доводити тих фактів, що мали бути підтверджені письмовими актами. Але із цієї заборони існували два винятки: якщо документ був украдений або знищений, можна було посилатися на показання свідків (ст. 409 СЦС); б) показаннями свідків не можна спростовувати зміст публічних актів, які видаються органами державної влади (ст. 410 СЦС).

У ІІ пол. ХІХ ст. існувала цікава практика, коли сторона посилалася на свідків, не називаючи їх поіменно. Йдеться про окольних осіб, яких допитували при розгляді земельних спорів для вияснення фактичного володіння землею та її меж.

Даний інститут в І пол. ХІХ ст. як заначалося вище називався повальний обшук, а за СЦС - допит через окольних людей. Формально такий допит визначався як окремий засіб доказування, що існував поряд із показаннями свідків, хоча фактично його можна було розглядати різновидом показань свідка.

Жителі певної місцевості в суд не викликаються, а за дорученням суду певна особа (суддя чи мировий суддя) виїжджав на місцевість і разом із сторонами проводив допит людей за наперед визначеним списком (список формувався на підставі даних від місцевої влади, куди входили старожили або власники місцевих домогосподарств). Люди за списком викликалися у місцеву поліцію чи волосне або сільське управління, допитувалися за правилами допиту свідків, а свідчення заносяться у протокол. Показання окольних людей оцінювалися так само, як і показання свідка (ст. 437 СЦС) [76, с. 55].

Збереження інституту допиту окольних людей в земельних спорах було зумовлено недоліками веденням земельного кадастру, коли певні документи на землю були відсутні або їх зміст був нечітким або незрозумілим. Тому і вимагався колективний допит людей для вирішення питання про володіння землею та існування права власності на підставі давності володіння [120, с. 34-35].

На відміну від звичайних свідків окольних людей можна було відвести безпідставно у кількості двох чоловік (ст. 431 СЦС), в інших випадках підстави відводу були такі ж як й у свідків (ст. 430 СЦС).

Наступний етап розвитку інституту показань свідків пов’язувався із радянською державністю, оскільки українські держави, що створювалися на поч. ХХ ст. (1917-1919 рр.) власного законодавства щодо показань свідків не малий й користувалися дореволюційним процесуальним законодавством.

Радянський період знаменував собою новий етап становлення процесуального права та законодавства, що прямо позначилося на розумінні показань свідків у цивільному процесі.

Декретом «Про суд» 1919 р. було затверджено «Тимчасове Положення про Народні Суди та Революційні Трибунали Української Соціалістичної Радянської Республіки», яке не містило жодного переліку засобів доказування, якими міг користуватися народний суд, розглядаючи цивільну справу. Було тільки вказано, що «під час провадження Народний Суд не пов'язаний жодними обмеженнями щодо способів розкриття істини» (п. 4) [34, с. 162].

Тільки у зв’язку із прийняттям першого радянського ЦПК УСРР 1924 р. чітко було визначено коло засобів доказування в цивільному судочинстві: огляд на місці, допит досвідчених осіб, допит свідків, письмові докази (ст.121). Судова практика того часу також використовувала пояснення сторони як засіб доказування.

Радянський цивільний процес базувався на принципах об’єктивної істини, а не змагальності, даючи широкі можливості суду для вияснення достовірних взаємовідносин між сторонами. Саме тому, суд мав право за власною ініціативою здійснити будь-які дії по збору судових доказів (ст. 118 ЦПК УСРР), у тому числі й викликати свідка у справах позовного провадження. Це було дуже важливе правило, оскільки воно зберігало свою дію протягом всього радянського етапу розвитку доказового права в межах цивільного процесу.

Повністю зникло нормативне правило, яке визначало мінімальний вік особи, з якого вона допускалася до свідчень. Дана зміна була важливою, оскільки вона давала можливість допитувати дітей, хоча особливість їх допиту ніяким чином не відображалася в інституті показань свідків того часу.

Відповідно до ст. 128 ЦПК УСРР вказувалося, що показаннями свідків не можна доводити певні дії та відносини, для яких встановлена обов’язкова письмова форма [55, с. 137]. Тобто, показаннями свідків можна було встановлювати будь-які обставини справи, окрім тих, які мали бути підтверджені письмовими доказами (договорами, актами, купчими тощо) або висновками експертів.

ЦПК УСРР 1924 р. не передбачав можливість свідку звільнитися від дачі показань (один із елементів імунітету свідка), але він містив заборону на допит тих осіб, які володіли державною або службовою таємницею (ст. 129 ЦПК УСРР). Вказані суб’єкти повинні були з’явитися до суду та вказати причини, по яким суд не вправі був їх допитати [55, с. 140]. Таким чином, допиту в якості свідків підлягали всі, окрім двох вищевказаних категорій осіб, незалежно від наявності чи відсутності родинних або шлюбних відносин. Проте вказані обставини справи могли бути підставою відводу свідка, що ініціювався тільки сторонами справи (ст. 130 ЦПК УСРР) [55, с. 140]. До таких обставин також належало зацікавленість свідка у результатах вирішення справи. Цікаво було те, що сторона, навіть довівши підстави відводу, не обов’язково відводилася, оскільки відвід свідка був правом, а не обов’язком суду. Безумовних підстав відводу для свідків в той час не існувало. Так, суд міг допустити родичів сторони до свідчення, якщо він враховував дані родинні відносини при оцінюванні їх показань. Тобто, в цих правилах закладалося майбутнє нормативне обґрунтування ліквідації відводу свідків у цивільному процесі.

В структурі ЦПК УСРР 1924 р. існувала глава, яка називалася «Штрафи». Багатьом науковцям, при збереженні даного інституту в ЦПК, дало підстави говорити, про існування поряд із кримінальними та адміністративними, цивільних процесуальних штрафів [233, с. 233]. Важливість цього інституту полягала в тому, що з його допомогою забезпечували явку свідків у цивільних справах, а також дачу ними свідчень. Так, за першу неявку свідок повинен заплати штраф в розмірі від 3 до 10 рублів золотом (зважаючи на його майновий стан), а при повторній неявці - привід та штраф у подвійному розмірі (ст. 49 ЦПК УСРР 1924 р.). За відмову від дачі свідчень свідок також піддавався штрафу в розмірі до 50 рублів золотом (ст. 50 ЦПК УСРР 1924 р.), в той час як наразі це тягне за собою кримінальну відповідальність. Відмова від свідчень не тягнула такі санкції, якщо вона обумовлювалася поважним причинами.

Як і раніше свідку відшкодовували витрати, пов’язані з явкою до суду, які складалися лише з вартості проїзду. Ці вирати відшкодовувался тільки в тому разі, якщо: а) свідок проживав за межами району суду, що розглядав справу, б) місце проживання свідка від суду, що слухав справу знаходилося на відстані більше 3 верств (майже 3200 м.). Оплата проводилася з врахуванням проїзду на найбільш дешевому транспорті, тому якщо між судом та місцем проживання свідка було трамвайне сполучення, заборонялося оплачувати доставку свідка візником.

Вперше в інституті показань свідка з’явилася норма, що передбачала для свідка, який працював, збереження середньої заробітної плати за місцем роботи або служби під час виконання обов’язків свідка. Таким чином, саме з цього моменту почалася тривала історія несення роботодавцем грошових витрат у цивільній справі, яка жодним чином його не стосувалася. Водночас, в інтересах роботодавців було передбачена можливість протягом місяця після виплати свідку вказаних сум, звернутися до суду з їх включенням до складу судових витрат у розглянутій справі. Якщо подібна заява надходила вже після винесення рішення у справі, виплачені роботодавцем кошти стягувалися з сторони, яка програла справу в порядку наказного провадження [55, с. 74].

Непрацюючі свідки могли вимагати виплати їм винагороди після проведення їх допиту, розмір якої визнав суд, однак такий розмір не повинен бути вище середньої заробітної плати у даній місцевості (ст. 42 ЦПК УСРР) 1924 р. Ця винагорода виплачувалася тільки за заявою свідка; за власною ініціативою суд не мав права її присуджувати. Вказана винагорода виплачувалася свідку навіть у тому разі, якщо він з’явився до суду, але його не допитували.

Кошти свідку наперед оплачувала сторона, яка заявила клопотання про виклик свідка, а потім вони стягувалися з тієї сторони, яка програла справу. Якщо свідка викликав суд за власною ініціативою, гроші вносилися наперед обома сторонами порівну (ст. 45-46 ЦПК УСРР).

Оскільки СРСР у внутрішній політиці проводив атеїстичну політику, перед початком допиту свідка, він вже не давав присягу в церкві чи іншій культовій споруді відповідно до свого віросповідання як у дореволюційні часи. Свідок тільки попереджався про кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення по ст. 178 КК. На практиці свідки інколи відмовлялися підписувати документ про відповідальність за дачу хибних свідчень, внаслідок чого суди притягували їх до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу. Згодом така практика була визнана незаконною, оскільки ЦПК УСРР не передбачав в обов’язковому порядку відібрання подібних розписок [55, с. 142].

В судовій практиці того часу були випадки коли суди, що розглядали справу отримували від свідків їхні письмові показання з підписами та посвідченнями нотаріусів або райвиконкомами. Це визнавалося грубим процесуальним порушенням, що тягнуло за собою скасування рішення у справі, оскільки доказове значення мала лише усна форма показань свідків [55, с. 142].

Кожен свідок допитувався окремо, а черговість їх допиту визначалася головуючим у судовому засіданні. Свідок міг бути повторно допитаний не тільки за ініціативою сторони, але і суду.

Існувала можливість отримання показань свідка через механізм забезпечення доказів та судового доручення. Але перший інститут в структурі ЦПК УСРР виокремлювався в самостійну главу, що показувало його загальний характер щодо всіх засобів доказування, а другий був тільки у підрозділі, що стосувався показань свідків, оскільки в порядку судового доручення можна було дослідити виключно цей засіб доказування. Щодо інших засобів доказування така процедура не була виписана. Слід сказати, що сам термін «судове доручення» ще не вживався, але підставою його застосування було тільки віддаленість свідка від місця розгляду справи.

Відстань між свідком та судом мала важливе значення як для свідка, так і для суду, що слухав справу. Свідок, який мешкав за межами міста або сільської дільниці народного суду міг відмовитися від явки до суду за адресованою йому повісткою без того, щоби бути притягнутим до відповідальності. В такому разі суд, що слухав справу направляв для його допиту доручення народному суду за місцем проживання свідка для його допиту в судовому засіданні. Якщо суду, що слухав справу, важко було визначити суд, якому треба направляти доручення, він його адресував губернському суду, який мав передати доручення за належністю.

Оцінкою показань свідка займався виключно суд першої інстанції. Вищестоящі інстанції, навіть касаційна, яка переглядала справу за першою інстанцією, не мали права оцінювати значення та силу показань свідка. Оцінка показань свідка базувалася на внутрішній правосвідомості суддів, яка визначалася не тільки радянським законодавством, але і політикою правлячої Комуністичної партії (більшовиків) України.

В 1929 році був прийнятий інший ЦПК УСРР, який загалом не змінив інститут показань свідків за своєю суттю. Коло доказів було встановлено за взірцем попереднього кодексу 1924 р., серед яких також виділяли показання свідків (ст. 141) [229, с. 43]. Як і раніше суд оцінював показання свідків за внутрішнім переконанням, окрім ряду формальних правил, які забороняли використання показань свідків за умови недотримання письмової форми договору.

Незначні зміни інституту показань свідка на підставі ЦПК УСРР 1929 р. зводилися до наступного: 1) претендувати на грошову винагороду за відрив від занять під час виконання функцій свідка могли вже не тільки особи, які працювали не за трудовим договором, але і безробітні (ст. 52); 2) відкладаючи слухання справи суд повинен був допитати тих свідків, які з’явилися. Тільки за окремою ухвалою суду можна було свідків не допитувати і викликати їх знову до суду (ст. 125). Перша половина цього правила відповідає сучасному правилам ЦПК України.

В 60-х роках в УРСР була проведена масштабна кодифікація галузей права, внаслідок чого з’явився ЦПК УРСР 1963 р. Особливість інституту показань свідка у даному кодексі полягала в наступному: 1) всіх зацікавлених учасників цивільного процесу нормативно було включено в групу «особи, які беруть участь у справі» (ст. 98). Інших учасників справи доктрина цивільного процесу назвала «особи, які сприяють розгляду справи», куди були віднесені також свідки; 2) з’явилося легальне визначення свідка: «кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи» (ст. 41); 3) з’явилися нормативні перепони для тих, хто не може бути визнаний свідком: особи з фізичними чи психічними вадами, що заважали їм правильно сприймати обставини справи тощо (ст. 42); 4) за відмову від дачі свідчень передбачалася кримінальна, а не цивільна процесуальна відповідальність (ст. 44); 5) склад судових витрат, які виплачувався на користь свідка розширювався за рахунок включення до них витрат, пов’язаних із найманням житла та добові (ст. 71); 6) було передбачено використання свідком письмових заміток під час його усного допиту у тому разі, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці замітки пред'являлися суду та особам, які беруть участь у справі, приєднувалися до справи за ухвалою суду (ст. 183); 7) визначена особливість допиту неповнолітніх свідків (ст. 184).

Загалом в 60-х роках ХХ ст. інститут показань свідків максимально наблизився у своєму розвитку до сучасного його стану, хоча не можна сказати, що він не мав можливості для свого подальшого вдосконалення. Постійні редагування статей ЦПК, які його закріплювали тільки наочно підтверджують дану тезу.

Прийняття в 2004 чинного ЦПК України та в жовтні 2017 року його нової редакції є новим етапом в становленні інституту показань свідків у цивільному процесі, процесуально-правовий режим використання яких досліджуться в наступних частинах цієї роботи.

1.2 Поняття та процесуально-правовий статус свідків у цивільному процесі

Показання свідка виступають одним із засобів доказування, за допомогою якого можна встановити обставини цивільної справи. Джерелом таких показань виступає сам свідок, що є одним із учасників процесу. Взаємодія між свідком та показаннями свідка носять об’єктивний характер, оскільки інформація як нематеріальний об’єкт (показання, що надає свідок), повинна мати свій носій у вигляді матеріального об’єкту (свідка). Ось чому вказують, що свідок є джерелом фіксації доказової інформації, тобто показань свідка.

Неврахування процесуально-правового статусу свідка в цивільному процесі перешкоджає повноцінному зясуванню юридичної природи показань свідка як засобу доказування у цивільних справах, оскільки свідок з точки зору теорії доказів виступає матеріальним носієм доказової інформації. Будь-який судовий доказ у цивільному процесі складається зі змісту та процесуальної форми. Під першим розуміють певну інформацію, а під другим - її носій, порядок його формування та залучення у справу [188, с. 79; 215, с. 92].

Деякі науковці порядок залучення доказу в цивільну справу виводять в якості окремої ознаки [171, с. 126], але це не правильно, оскільки процесуальна форма це тотожна тріаді трьох елементів: умов, строків та порядку вчинення певних процесуальних дій. Тому порядок залучення доказів у справу виступає частиною процесуальної форми. Вищевказане має важливе методологічне значення щодо розкриття сутності показань свідка.

У багатьох підручниках з цивільного процесу, посібниках з судового доказування в цивільному судочинстві тощо, ознаки свідка розкривають незалежно від ознак показання свідка, мовляв це різні речі [155, с. 183-185; 188, с. 171-178]. Але, якщо виходити із того, що необхідним елементом будь-якого судового доказу, виступає матеріальний носій доказової інформації, визначення ознак свідка, буде пов’язуватися із визначенням ознак показань свідка. З іншого боку, таке визначення стосується тільки одного структурного елемента даного судового доказу: процесуальної форми, яка має відношення до матеріального носія фіксації доказової інформації. Зокрема, психофізіологічні ознаки свідка, що вказують на його здатність сприймати обставини цивільної справи повинні бути враховані при оцінюванні показання свідка з точки зору їх достовірності. Тому, підтримуємо думку П.В. Логінова, який правильно вказував стосовно особистих доказів: людина (свідок) бере участь у формуванні доказу. Знання впливу суб’єктивного моменту на процес формування доказової інформації та тих умов, в яких він проходив, важливі для правильного дослідження та оцінки такої інформації [104, с. 4-5].

Отже, виходячи з вищенаведеного, всебічний аналіз процесуально- правового статусу такого учасника цивільного процесу як свідок, націлений на розкриття юридичної природи показань свідка як судового доказу з позиції матеріального носія доказової інформації.

Наукове вивчення свідка в цивільному судочинстві на землях України почалося ще в позаминулому столітті. Задовго до проведення відомої судової реформи 1864 р., у царській Росії почали з’являтися наукові праці, які замислювалися над поняттям та ознаками свідка як учасника процесу.

Так, аналізуючи свідка за Соборним уложенням 1649 р., К. Кавелін у своїй магістерські роботі 1844 р., вказував, що свідок повинен знати те, про що свідчить та мати бажання давати про це істинні свідчення [83, с. 98].

Т.М. Яблочков у своєму підручнику 1878 р. вказував, що свідки - це сторонні особи, незацікавлені у вирішення справи, які вказують суду факти, очевидцями яких вони були [243, с. 88].

І.Є. Енгельман вказував, що «свідками називають осіб, які не беруть участь в спорі, дають на суді показання по особистих спостереженнях, що відносяться до обставин, які мають вирішальне значення по спірній справі» [240, с. 301].

Не важко помітити, що у даних визначеннях дореволюційних процесуалістів вказується на таку визначальну рису свідків як сприйняття ним обставин цивільної справи особисто, тобто йдеться про свідка-очевидця. Така дефініція давалася не випадково, оскільки до свідчення за законодавством царської Росії не допускалися особи, які володіли інформацією від інших осіб (по слуху).

В радянські часи багато науковців досліджували процесуально-правовий статус свідка в цивільному процесі, акумулюючи результати аналізу його ознак у різноманітні дефініції свідка.

Так, К.С. Юдельсон вказував, що «свідок - це психічно розвинена особа, яка не є та не може бути суб’єктом даного процесу, викликана в суд для дачі показань (повідомлення відомостей), що мають значення для вирішення справи» [241, с. 164].

П.В. Логінов вказував, що свідок - це «юридично не зацікавлена у вирішенні справи особа, що викликається в суд для повідомлення інформації про факти, які він сприймав безпосередньо або повідомлених йому, що мають значення для справи» [104, с. 5-6].

Багато інших науковців радянського періоду, які займалися дослідженням питань судового доказування в цивільному процесі давали такі або їм подібні визначення свідка. Неважко помітити, що в таких визначеннях акцент на безпосередньому способі сприйняття свідком інформації вже не формулюється як єдино можливий.

Прийняття ЦПК України 2004 р. дало можливість вітчизняним науковцям пропонувати свої дефініції свідків як учасників цивільного процесу.

Так, В. В. Комаров свідком вважає особу, яка є «юридично незаінтересованою...в результаті вирішення справи, не є учасником матеріально-спірних відносин» [96, с. 376]. Вказівка на те, що свідок не є учасником матеріальних відносин, які набули спірного характеру, є важливою ознакою цього суб’єкта.

С. Я. Фурса вказує, що «свідок - це дієздатна фізична особа, якій відомі будь-які обставини, що мають значення для розгляду та вирішення справи, крім випадків, передбачених у ст. 51 ЦПК» [225, с. 184]. Тобто, з одного боку, введення у дефініцію елементу застереження щодо тих осіб, які не підлягають допиту, як свідки, нормативно виправдано, але, з іншого боку, вказівка на дієздатність свідка, доволі спірна, бо, як правильно вказується у правовій літературі, «процесуальна правосуб’єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності» [233, с. 262]. Детальніше про це вкажемо нижче при визначенні цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності свідків у цивільному процесі.

Інколи зустрічаються випадки таких дефініцій свідків, де взагалі не має вказано жодної їх визначальної ознаки. Зокрема, С.В. Васильєв пише, що свідок - це «такий учасник цивільного процесуального відношення, якому відомі будь-які обставини, що стосуються справи» [25, с. 52]. Подібне визначення доволі універсальне і воно може підійти для сторін чи третіх осіб у справі. Ось чому, важливе значення для розвитку вчення про свідків відіграє розроблена система його ознак, які будуть вказувати на визначальні риси цього суб’єкта цивільних процесуальних відносин. Вони допоможуть краще зрозуміти його природу, а відтак і правильно сприйняти його показання у справі.

Визначаючи систему ознак, що притаманна свідкам, треба виходити із того, що дана система повинна характеризувати власне свідка не тільки як учасника цивільного процесу, але і як джерела фіксації доказової інформації. Багато науковців, визначаючи ознаки свідків, не помічають, що вони одночасно визначають показання свідка як засобу доказування. Інколи не тільки ті ознаки, що характеризують свідка як носія інформації, але і саму інформацію, що вилучається від свідка [155, с. 185]. Подібних підходів, де зміщується акцент із суб’єкта, на висловлювану ним інформацію, у доктрині цивільного процесу вистачає. Але це закономірний результат не дуже вдалої законодавчої дефініції щодо свідка: «свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи» (ч. 1 ст. 69 ЦПК України). По-перше, словосполучення «кожна особа» в подальшому обмежується вказівкою на осіб, які володіють певного роду інформацією. По-друге, дане визначення також містить вказівку не стільки про суб’єкта, скільки про його показання: його інформація має стосуватися обставин справи. Це говорить про таку ознаку показань свідка як належність.

Отже, підсумовуючи вищенаведене, ознаки свідка, що його характеризують - це одночасно ознаки показань свідка, але тільки з боку носія доказової інформації.

Визначаючи ознаки свідка, слід відштовхуватися від можливостей особи правильно сприймати, зберігати та висловлювати сприйняту ним інформацію.

Потрібно зосередитися на аналізі джерела фіксації інформації, а не самої інформації. Недоліки джерела фіксації інформації однозначно відобразяться на самій інформації.

На нашу думку, свідка повинна характеризувати така система ознак: а) свідком може бути тільки фізична особа; б) свідок повинен мати такий фізичний та психічний розвиток, що дає йому можливість правильно сприймати обставини та/або висловлюватись про них; в) свідок повинен володіти інформацією, необхідною для вирішення справи; г) свідок не повинен мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи; ґ) свідок сприймає обставини справи безпосередньо або опосередковано; д) сприйняття обставин справи свідка не пов’язано з її розглядом; е) залучення особи в якості свідка у цивільну справу на підстави ухвали суду.

Варто вказану систему ознак розглянути більш детально, аналізуючи її зміст, розкриваючи її значення для змісту показань свідка.

1. Свідком може бути тільки фізична особа.

Безпосередньо чинний ЦПК України про те, що свідком має бути тільки людина нічого не пояснює. Визначаючи свідка, він тільки вказує, що ним може бути «кожна особа» (ч. 1 ст. 69 ЦПК України). Але з формально-логічного, граматичного та системного аналізу норм ЦПК України, які стосуються правового статусу свідка, випливає, що йдеться лише про фізичну особу. Зокрема, це випливає із можливості притягнення свідка до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 230 ЦПК України), з вимоги щодо достатнього рівня фізичного та психічного розвитку свідка (п. 1 ч. 1 ст. 70 ЦПК України) тощо. Відзначимо, що ця ознака в доктрині цивільного процесу раніше виділялася [155, с. 183].

Свідком може бути не просто фізична особа, а тільки особа, яка чітко індивідуалізована. Історико-правовий матеріал щодо інституту показань свідка в цивільному процесі показав, що раніше існувала можливість посилатися на невизначене коло свідків, які можуть підтвердити певні обставини справи («повальний обшук», «допит окольних людей»). Наразі всі свідки заявляються у справу поіменно. Зокрема, це випливає із реквізитів заяви про виклик свідка (ч. 2 ст. 91 ЦПК України). На практиці суд відмовляє у задоволенні клопотання про виклик свідка, яке не містило конкретних даних про його особу. Так, відповідач та його представник просили викликати в судове засідання в якості свідка представника юридичного відділу виконавчого комітету Крюківської районної ради м. Кременчука, що брав участь у розгляді справи №537/2192/13-ц, в якості представника третьої особи, який надав суду копію нотаріального свідоцтва №49 від 06.07.2006 року та підтвердив факт існування цього документу. Мотивування незадоволення заяви про виклик свідка зводилось до наступного: «суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача та його представника про допит невідомої особи представника юридичного відділу Крюківської районної ради м. Кременчука» [201].

Значення цієї ознаки в правовому статусі свідка є важливим, оскільки не всі учасники цивільного процесу повинні виступати в якості фізичної особи. Існує можливість юридичній особі бути залученій для участі в справі в якості сторони, третьої особи, заявника тощо. В той час як всі «інші учасники судового процесу» (особи, які сприяють розгляду справи) повинні бути виключно фізичними особами (секретар судового засідання, спеціаліст, експерт, перекладач тощо). Єдиний виняток становлять особи, які володіють письмовими або речовими доказами. Ними можуть бути також юридичні особи.

Також дана ознака взаємопов’язана з змістом показань свідка, тобто іншим його структурним елементом. Справа у тому, що за джерелом походження всі судові докази поділяють на особисті та предметні (інколи виділяють змішані, куди зараховують висновок судового експерта) [223, с. 119]. Показання свідків зараховують до особистих судових доказів, оскільки вони виходять від людини, яка виступає джерелом їх фіксації. А все це, в свою чергу, впливає на порядок їх залучення у справу, дослідження та оцінку.

2.