Електронний документ

При характеристиці електронних засобів доказування в цивільному процесі окреме місце займають питання сутності та співвідношення документа та електронного документа. Очевидно, складність дослідження вказаних питань полягає у відсутності у цивільному процесуальному законодавстві поняття та ознак електронного документа.

Питання тлумачення змісту таких засобів доказування є практично значущими, однак Пленум Верховного Суду України [199] та Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ [200] у своїх постановах приділяють недостатньо уваги тлумаченню документа як різновиду письмових доказів, найчастіше використовуючи як синоніми поняття «письмові докази» та «документи». Зазначена позиція викликає зауваження, оскільки не передає особливості сутності документа, аналізу якого і присвячено даний підрозділ дисертаційного дослідження.

Використання електронного документа як засобу доказування є одним з елементів більш широкої проблеми впровадження електронних технологій в судочинство в цілому. Така проблема стала одним з ключових питань модернізації цивілістичних процесів у країнах Західної Європи, але в процесуальній літературі зазначається, що в цивільному процесі Україні цьому питанню не приділено достатньо уваги [149, c. 620-623].

Правову природу електронних документів у цивілістиці досліджувала низка вчених, але й досі електронний документ залишається складним, комплексним поняттям на перетині різних галузей науки, а його використання як засобу доказування в цивільному процесі потребує подальшого дослідження та належної регламентації в процесуальному законодавстві.

В той же час нормативне закріплення питань використання електронних технологій у судочинстві робить лише перші кроки. Так, з червня 2013 року у всіх місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції запроваджено порядок щодо обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу в частині надсилання судом таким учасникам процесуальних документів в електронному вигляді, паралельно з документами у паперовому вигляді [179].

Для правильного вирішення питань, пов’язаних з використанням електронних документів як засобів доказування, необхідно перш за все з’ясувати правове значення документа як традиційного паперового носія інформації, а також документів в електронній формі. В той же час аналіз документа як правової категорії варто розпочати з загального поняття «документ». Академічний тлумачний словник української мови визначає документ як «діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь» [262, c. 356].

Більш широке поняття документа розтлумачено в Енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона: «Документ у цивільному праві в широкому сенсі - це будь-який матеріальний знак, який слугує доказом юридичних відносин та подій, наприклад, межові стовпи, які визначають межі володінь, білети на вхід до театру, ярлик, отриманий у найнятого візника, марка швейцара, який прийняв плаття на зберігання тощо. У вузькому сенсі під документом розуміють переважно папери, які здатні служити письмовими доказами юридичних відносин та подій» [348, c. 898].

За латинської documentum - свідчення, спосіб доказування. З часів римського права документ використовувався як засіб оформлення цивільних правовідносин, та, як наслідок, як доказ у суді.

Поняття документа у вітчизняній правовій системі формувалось під сильним впливом германської доктрини. У різні часи зазвичай виділяли наступні ознаки документа:

1. Письмова форма;

2. Властивість засвідчувати події чи факти, які мають правове значення;

3. Властивість бути виразом людської думки;

4.

5. Наявність необхідних реквізитів;

6. Зрозумілість його змісту для оточуючих;

7. Відомість органу або особи, від якого походить документ [92, с. 54-58; 130, с. 68-75].

Письмова форма як ознака документа виділялася більшістю юристів [17, с. 113; 281, с. 15; 357, с. 21]. В той же час у німецькому праві не вимагається, щоб документ був складений на папері або в письмовій формі; будь-який засвідчувальний знак може бути визнано документом, оскільки він виражає певну думку та свідчить про юридично значущий факт. В Англії, навпаки, було встановлено, що документ - це щось письмове [325, с. 62]. Лише у ХХ ст. англійські вчені відійшли від цієї ознаки - в 1946 році Вільямс запропонував вважати документом лише те, що має певну цінність окрім того, що повідомляє про якість факти або фіксує обіцянку [130, с. 74].

Суттєве переосмислення сутності документа стало можливим завдяки розвитку наук про інформацію. З другої половини ХХ ст. вчені акцентували увагу на чіткий зв'язок документа та інформації, що в подальшому стало пріоритетним в розумінні документа. Польські дослідники розглядали документ як «матеріально зафіксований зміст людської думки», а німецькі - «будь-який об’єкт, який може слугувати доказом або джерелом інформації» [274, с. 169]. Я. М. Яковлєв зазначав, що «змістом документа, який відрізняє його від інших предметів, в яких письмовими знаками закріплено думки людини, завжди є дані про обставини, з наявністю яких діюче право пов’язує юридичні наслідки, тобто про юридичні факти» [358, с. 13]. І. Д. Тінновицька та А. Б. Венгеров у 70-ті роки ХХ ст. розробили таке тлумачення поняття: «документ - це носій такої інформації, змісту та способам фіксації якої діюче законодавство надає певного правового значення» [285, с. 32-38].

Для розуміння сутності документа як засобу доказування, варто розпочати з дослідження норм матеріального права. Як приклад, у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) міститься багато норм, які використовують поняття

«документ», зокрема можна виділити 14 різновидів.

Якщо буквально розтлумачити норми ЦК України, в яких згадуються документи, можна зробити висновок про те, що ЦК України розглядає документ як певний матеріальний об’єкт, але не обов’язково паперовий. Зокрема, законодавець використовує такі словесні форми, як «зафіксований у відповідному документі» (ст. 7) «вчинення виконавчого напису на борговому документі» (ст. 18), «розробляють установчі документи, які викладаються письмово» (ст. 87) «оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами» (ст. 795) тощо, які передбачають апріорне розуміння документа як чогось у письмовій формі. Але завдяки системному тлумаченню ЦК України можна констатувати, що письмова форма - це різновид документа, а не його обов’язкова характеристика. Зокрема, ст. 244 ЦК України закріплює, що «довіреністю є письмовий документ», тобто передбачається існування інших, неписьмових документів.

Крім того, звертає увагу те, що у законодавстві містяться інші характеристики документів. Так, у ст. 303 ЦК України наводиться перелік особистих документів, до яких, зокрема, належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали, тобто законодавець відокремлює документи від інших записів, архівних матеріалів. В той же час, у ст. 296 ЦК України зазначаються такі різновиди документів, як звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали, де архівні документи та аудіо-, відеоматеріали вже наводяться як різновиди документа. Це формально суперечить цивільному процесуальному законодавству, оскільки ст. 57 ЦПК України закріплює аудіо- та відеозаписи як різновиди речових доказів, а не документів, які є відповідно письмовими доказами поряд з актами, довідками, листуванням службового або особистого характеру або витягами з них (ч. 1 ст 64 ЦПК

України). Виходячи зі вказаної норми можна зробити висновок, що документ має чимось відрізнятись від актів, довідок чи листування, однак критеріїв для такого відмежування процесуальний закон не містить. Так само закон не містить і характерних ознак документа як засобу доказування.

Таким чином, наявна певна непослідовність законодавця у визначенні поняття «документ» у матеріальному і процесуальному праві, яка породжує розбіжності у тлумаченні та перешкоджає правильному розумінню сутності документа. Крім того, суттєвим недоліком ЦК України та ЦПК України є те, що незважаючи на активне використання поняття «документ», законодавець не закріпив його нормативне визначення у відповідних кодифікованих актах.

Що стосується нормативного врегулювання правового статусу документів, то слід звернути увагу і на те, що можна прослідкувати наявність двох протилежних підходів до розуміння сутності документа.

Перший підхід можна прослідкувати у наступних нормативних актах. Так, Закон України від 9 квітня 1999 року (в редакції Закону України від 16.10.2012 №5461-VI) № 595-XIV «Про обов'язковий примірник документів» зазначає, що документ - це матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві [110].

В Законі України від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію» (в редакції Закону України від 03.07.2012 N 5029-VI) № 2657-XII вказано, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі [109].

Крім того, визначення документа міститься у деяких Державних стандартах, зокрема у ДСТУ 3017-95: «Документ - матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі» [95]. Цей підхід отримав у літературі назву матеріального, коли в якості документа розглядається сам матеріальний носій, тобто матеріальна сутність.

Протилежний підхід до розуміння документа використано, зокрема, у ДСТУ 2392-94: «Документ - записана інформація, яка може розглядатися як одиниця під час здійснення інформаційної діяльності» та ДСТУ 2732:2004: «Документ - інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі» [94].

Отже, перший висновок, який стосується понятійної характеристики сутності документа - існують матеріальний та інформаційний підходи до цієї проблеми. І це необхідно взяти до уваги, оскільки інформація хоча і є об’єктом цивільного обігу, але для її використання та захисту вона повинна бути задокументована, тобто зафіксована на носії та володіти реквізитами, які дозволяють цю інформацію ідентифікувати. Документування є необхідним в силу того, що інформація нематеріальна та невідчутна, рухлива, фізично невідчужувана, а тому для включення в цивільний обіг необхідна її фіксація на матеріальному носії [73, с. 226]. Фіксація інформації на матеріальному носії забезпечує її статичність та можливість подальшого використання. Матеріальний носій в документі є необхідним елементом, але, тим не менш, вторинним стосовно його змісту. Первинним елементом для створення документа є інформація і форма її представлення [260, с. 94].

Поряд з цим, фіксація інформації на матеріальному носії це необхідна, але не достатня умова для того, щоб вважити її документом, оскільки ключовим моментом є мета документування. Зокрема, можна звернути увагу на такі поняття як «record» та «document», які мають схоже значення та часто розглядаються і перекладаються як тотожні, найчастіше як «документ», але насправді вони мають різне значення.

Термін document не перекладається як документ, а характеризує форму, закріплення інформації на будь-якому носії. Інформаційним об’єктом може бути будь-яке інформаційне повідомлення на будь-якому носії, незалежно від того, чи має інформація правове значення та ідентифікуючі ознаки, чи ні.

Більш точно вітчизняному розумінню поняття документ у міжнародному приватному праві відповідає не термін document, a record, який під яким розуміється інформація, створена або отримана і збережена організацією або фізичною особою як свідчення і відомості на виконання правових обов’язків або під час ділової діяльності [172]. Тобто в цьому випадку документ (record) розглядається не просто як матеріальний об’єкт з зафіксованою інформацією, а як письмовий запис, як доказ, а тому до нього пред’являються певні вимоги (щодо письмової фіксації відомостей, щодо змісту документа, щодо його збереження). При цьому документ (record) може фіксувати будь-які юридично значимі відомості: показання свідків, реєстраційні дані, рух судового процесу, біографію, досьє, інші дії чи події [342, с. 15].

Таким чином, в англомовному суспільстві необхідно розрізняти документ як інформаційний матеріал, тобто матеріальну форму фіксації інформації (вищевказані приклади українського законодавства, яке відповідає поняттю document) та документ як письмовий доказ (міжнародно-правове розуміння, відповідає поняттю record). На думку дисертанта, неоднозначне визначення документа у вітчизняному праві, про що мова велася вище, може викликати розбіжності в розумінні поняття «документа» в практиці укладання та виконання міжнародних договорів. Відповідно до законодавства України, документом, як вважаємо, є будь-яке інформаційне повідомлення, в тому числі запрошення на обід, білет до театру, повідомлення електронної пошти, рекламні матеріали тощо, за умови можливості їх ідентифікації. В той час як під документом варто розуміти форму вираження та закріплення інформації про юридичні дії з метою надання відносинам письмової форми та використання як доказу.

Виходячи з вищенаведеного, необхідно розрізняти документ як правову категорію і як сукупність інформації та її носія. Документ підтверджує обставини, що мають юридичне значення. Сукупність інформації та її носія ще не є документом, але може бути таким за наявності умов, встановлених в матеріальних та процесуальних нормах (можливість ідентифікації, юридичне значення інформації). Вважаємо, що саме такою логікою необхідно керуватися при тлумаченні ст. 64 ЦПК України, в якій зазначено, що «письмовими документами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру, або витяги з них». Документи, як письмові докази, таким чином відокремлені від інших письмових матеріалів.

В інформації можна виділити безпосередньо змістовну частину та допоміжну (наявність необхідних реквізитів, підписів, печаток). В практичному аспекті важливе значення належить як змістовній, так і допоміжній частині, оскільки без останньої ідентифікація інформації стає неможливою.

Іноді в науці використовується термін «юридичний документ», коли мається на увазі правовий зміст документа [1, c.8; 47, c. 5; 338, c. 366; 57, c. 11]. Але у законодавстві цей термін не застосовується, оскільки документ самостійно не тягне за собою правових наслідків і не є юридичним фактом. Документ - це лише зовнішня форма, яка містить відомості про юридичні дії та події, але не самі дії та події. Ця позиція знаходить підтвердження в дослідженнях відомих радянських цивілістів.

Аналогічної позиції дотримувався і М. Д. Єгоров. «Під договором розуміють і юридичний факт, який покладено в основу зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплено факт встановлення зобов’язальних правовідносин» [86, c. 7-9; 74, c. 584].

О. С. Іоффе використовував конструкцію «документ» для визначення цивільно-правового договору та вказував на його формальне значення: «Договір - це документ, який фіксує факт виникнення зобов’язання по волі його учасників» [328, c. 208; 118, c. 26; 119, c. 385-386].

М. М. Агарков зазначав, що «документ... не відіграє ролі в динаміці правовідносин. Правовідносини виникають, існують, змінюють та припиняються незалежно як від наявності документа, так і від його змісту» [1, c. 9].

Існує точка зору, що будь-який документ є юридичним, оскільки якщо він не містить відомості про юридичні факти, то це не документ, а звичайне повідомлення. Документ існує тільки в рамках правовідносин. «Якщо немає правовідносин, то не існує і юридичного документа, навіть якщо існує певна записана інформація, яка має всі атрибути (в т.ч. юридичний підпис)» [267].

На нашу думку, як засіб доказування документ є інформацією, яка зафіксована на матеріальному носії, отримана і збережена для підтвердження правових обов’язків або ділової діяльності та містить реквізити, що дозволяють її ідентифікувати. При цьому необхідно враховувати, що документ завжди є відображенням людських думок певними письмовими або графічними знаками.

Після з’ясування сутності і основних ознак документа як засобу доказування, є логічним приділити увагу електронному документу з метою з’ясування його особливостей при використанні як засобу доказування.

На перший погляд, електронний документ - це документована інформація, представлена в електронній формі, тобто у вигляді, придатному для сприйняття людиною з використанням електронних обчислювальних машин, а також для передачі по інформаційно-телекомунікаційним мережам або обробки в інформаційних системах. Простіше кажучи, електронний документ - сукупність даних у пам’яті електронно-обчислювальної машини, призначена для сприйняття людиною з допомогою відповідних програмних та апаратних засобів.

На думку О. П. Вершиніна, суттєвими ознаками електронного документа є його зміст (інформація) і форма (технічний електронний носій інформації). Електронним документом є інформація, яка зафіксована на електронних носіях та містить реквізити, що дозволяють її ідентифікувати [46, c. 40-41]. Втім, це визначення не позбавлене недоліків, головних з яких є те, що зовсім не врахована специфіка документа в цілому, досліджена нами раніше. Крім того, варто додати, що на відміну від звичайного документа, електронний документ може «прочитаний», а точніше перетворений у форму, доступну для сприйняття людиною лише за допомогою спеціальних технічних засобів (персонального комп’ютера тощо), а іноді за допомогою спеціальних програм та/або спеціальних знань і вмінь.

Досліджуючи електронний документ як засіб доказування, в юридичній літературі пропонується розуміти під ним відомості про обставини, що підлягають встановленню у справі, які записані на перфокарту, перфоплівку, магнітний, оптичний, магнітооптичний накопичувач, карту флеш-пам’яті чи інший подібний носій, які отримані з дотриманням процесуального порядку їх збирання [101, с. 44].

В свою чергу, інший автор пропонує визначати електронний документ як відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси, представлені в електронно-цифровій формі, зафіксовані на машинному носії за допомогою електромагнітного впливу або такі що передаються каналами електрозв’язку шляхом електромагнітних сигналів з реквізитами, що дозволяють ідентифікувати такі відомості [48].

На наш погляд, можна виділити такі характерні ознаки електронного документа яка засобу доказування.

1. Неможливість безпосереднього сприйняття людиною інформації, зафіксованої в електронному документі в електронно-цифровому виді. При цьому створення та відтворення електронного документа потребує використання технічних та програмних засобів для приведення інформації її у придатну до сприйняття форму.

2. Наявність реквізитів, що дозволяють ідентифікувати зафіксовані відомості. Ці реквізити додаються до основної змістовної частини, яка становить суть документа, та дозволяють встановити джерело походження інформації, її призначення, час документування, а в ряді випадків і забезпечити захист від підробки. Ідентифікаційні реквізити мають бути зафіксовані на тому ж носії, що й ідентифіковані дані. Таким специфічним реквізитом є електронний підпис, питанням дослідження якого присвячено підрозділ 3.2 цього дисертаційного дослідження.

3. Наявність електронного носія інформації. Ним може виступати об’єкт матеріального світу, який придатні до використання технічними засобами для зберігання певних відомостей, такий як магнітний чи оптичний диск, флеш-карта тощо.

4. Можливість зміни форми фіксації документованої інформації. На відміну від традиційних паперових носіїв, у електронних відсутній нерозривний зв'язок з інформацією, оскільки один і той же документ може легко змінювати носій та одночасно існувати на декількох носіях без загрози втрати свого змісту та реквізитів. При цьому існуючі екземпляри електронного документа є ідентичними, оригіналами, а тому мають рівну юридичну силу. Виходячи з вищенаведеного, неможливо вести мову про електронну копію електронного документа.

5. Документ має містити інформацію, необхідну для використання у відповідних цілях, насамперед для встановлення обставин у цивільних справах.

Дискусійним є питання про місце електронного документа серед засобів доказування. Існує декілька підходів в законодавстві щодо місця електронного документа серед засобів доказування. Загалом електронний документ пропонується відносити, з окремими зауваженнями, або речових, або до письмових доказів. Обґрунтування вказаних підходів легше за все прослідковується на прикладі законодавстві країн, в яких статус електронного документа визначено найбільш чітко. В цивільному процесі Великобританії, наприклад, відповідно до сек. 10 (1) Закону про докази 1968 року, він визначається як письмовий доказ. Останнім вважається інформація, викладена на певному носії за допомогою знаків, а також інформація, яка отримала своє закріплення у фотографіях, картах, на дисках, магнітних плівках або інших носіях, на яких може бути відтворена за допомогою приладів або без таких, а також зафіксована у фільмах, негативах чи інших інструментах, в яких відтворені візуальні образи [369]. Показово, що законодавство Великобританії широко тлумачить поняття письмового доказу, та включає до нього навіть звуко- та відеозаписи, які діючий ЦПК України відносить до речових доказів.

В іншому випадку законодавство також йде шляхом визнання електронного документа письмовим доказом [72; 5]. Уявляється, що відносячи електронні документи до письмових доказів, законодавець виходив з того, що письмові докази - це відомості про факти, зафіксовані за допомогою певних символів відповідно до встановлених правил. Оскільки електронний документ за формою збереження інформації є послідовністю цифр, то його варто відносити до категорії письмових доказів. Незважаючи на логічність такого підходу, не можна однозначно погодитись з ним, оскільки все залежить від тлумачення терміну «письмові докази».

На відміну від вказаного підходу, Цивільне процесуальне уложення Німеччини 1977 року відносить електронні документи до речових доказів. Відповідно до §§415-444 ЦПУ ФРН, документи є відображенням людських думок через письмові знаки. Такий підхід заснованих на ознаках письмових доказів, які виділяються в науці цивільного процесу Німеччини: наявність думки, її вираз та безпосередність сприйняття. Останні дві ознаки відсутні у електронного документа, оскільки його сприйняття можливе лише при використанні відповідного апаратного та програмного забезпечення, а саме вираження доступне лише тимчасово, доки увімкнені вказані технічні засоби [24, с. 54-56]. Вищевказані підходи базуються на сутнісних характеристиках категорій письмових та речових доказів, які відрізняються в кожній правовій системі.

Відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно із статтею 64 ЦПК України. Отже, електронні документи відповідно до вказаного закону пропонується розглядати як письмові докази, однак беззаперечно погодитися із вказаним підходом не можна, зважаючи на наступне.

Виходячи з наведених тлумачень ознак письмових та речових доказів, можна зробити висновок про те, що вони не дозволяють в повній мірі відобразити специфіку електронного документа, оскільки особливості форми останнього потребуються специфічних методів та способів його використання як засобу доказування в цивільному процесі. З огляду на це, пропонується розглядати електронний документ як різновид електронних засобів доказування, який має свою специфіку.

Варто зазначити, що доказове значення має сама інформація, а не її носій. Оскільки електронний документ нерозривно не пов'язаний зі своїм носієм, останній може бути легко замінений таким самим або подібним технічним носієм. Наприклад, одна й та сама інформація може міститись на жорсткому диску персонального комп’ютера, дискеті, карті флеш-пам’яті або іншому подібному носії, надсилатись електронною поштою, зафіксована на відповідному носії мобільного телефону тощо. При чому зміст інформації залишиться незмінним, а будуть змінюватись лише технічні засоби, необхідні для перетворення машинного коду в доступну для сприйняття людиною форму [24, с. 478].

Щодо інформації, яка становить зміст електронного документа, завжди повинна існувати можливість її ідентифікації (розпізнавання суб’єкта за його ідентифікатором) та автентифікації (перевірки належності користувачеві інформації в системі пред’явленого ним ідентифікатора) [196], тобто має існувати можливість перевірки достовірності документа.

О. Т Боннер пропонує розуміти під електронним документом як засобом доказування будь-яку інформацію, яка записана на перфокарту, перфоплівку, магнітний, оптичний, магнітооптичний накопичувач, карту-флеш пам’яті або інший подібний носій, яку можна автентифікувати та (або) ідентифікувати. Ця інформація має бути належною, а також отриманою і дослідженою у встановленому законом порядку [24, с. 479].

Не можна погодитись з останнім визначенням, оскільки ідентифікацію та автентифікацію запропоновано в якості альтернативних процедур, які можна застосувати для перевірки інформації. Це не є коректним, оскільки процедури ідентифікації прямо пов’язано з автентифікацією: суб’єкт проходить процедуру автентифікації, і якщо вона успішна, то інформаційна система на основі факторів автентифікації визначає ідентифікатор суб’єкта. При цьому достовірність автентифікації повністю визначається достовірністю виконаної процедури автентифікації.

В той же час О. Т Боннер зазначає, що «за допомогою спеціальної апаратури та відповідної методики спеціаліст може дослідити електронний

документ, наприклад жорсткий диск комп’ютера, CD, DVD тощо, отримати з нього необхідну (в тому числі приховану чи знищену інформацію) та привести її в людино зчитувану форму» [24, с. 479]. З наведеного випливає, що під електронним документом розуміється вже не інформація, а саме матеріальний предмет, носій електронної інформації, такий як жорсткий чи оптичний диск. Така непослідовність є в цілому характерною для дослідників електронного документа, що зайвий раз доводить складність досліджуваного питання.

Особливу увагу викликає питання співвідношення традиційних та електронних документів. Деякі дослідники по суті ототожнюють електронні та паперові документи. Так, на думку С. П. Ворожбіт, «електронний документ - це інформація, зафіксована на електронному носії, яка має необхідні реквізити, що дозволяють його ідентифікувати, та підтверджує обставини, які мають правове значення. Електронний документ є письмовим засобом доказування в тій же мірі, що й паперовий, якщо доказове значення мають думки, які містяться в ньому і сприймаються шляхом читання письмових знаків. В тому разі, коли електронний документ є письмовим засобом доказування, інформація, зафіксована на електронному носії, після її перетворення за допомогою технічних засобів має бути представлена у формі письмових знаків, що утворюють слова та фрази, які несуть в собі певні відомості, необхідні для встановлення судом обставин справи. Необхідність застосування технічних засобів для сприйняття документа не впливає на його сутність як письмового засобу доказування» [53, с. 8]. Інші дослідники, зокрема О. Т Боннер, вважають, що традиційний документ та електронний документ - це самостійні види документів. Електронний документ може бути створено виключно за допомогою спеціально призначених для цього пристроїв (ЕОМ тощо). Звичайна людина, в тому числі і суддя, не може досліджувати електронний документ, оскільки він існує лише в машино зчитуваній формі [24, с. 479].

Таким чином, пропонується таке визначення досліджуваного поняття. Електронним документом є інформація, отримана і збережена як доказ для підтвердження правових обов’язків або ділової діяльності, яка зафіксована на електронних носіях та містить реквізити, що дозволяють її ідентифікувати.

Електронний документ може бути перетворено у форму, яка доступна для сприйняття людиною, але після такого перетворення цей документ, по суті, перестає бути електронним. Цей документ може бути досліджено як і звичайний письмовий. У зв’язку з тим, що найчастіше комп’ютер, за допомогою якого створюється електронний документ, використовується лише як удосконалена друкарська машинка, електронний документ фактично є лише зручною формою кодування, зберігання та передачі традиційного документа. Тому за відсутності спору щодо автентичності документа електронний документ, переведений у доступну для людського сприйняття форму, може розглядатися як звичайний документ, кодованою формою якого він і є [24, c. 480].

Але в той же час слід звернути увагу, що електронний документ має специфіку, яка зумовлена механізмом його створення, зберігання, внесення змін та знищення. Оскільки час та обставини створення такого документа не можуть бути відображені в матеріальній формі, необхідно забезпечити їх наявність у змісті. Іншими словами, електронний документ володіє набагато ширшим колом реквізитів (метаданних) у порівнянні з паперовим. Для того щоб забезпечити достовірність інформації, необхідні додаткові засоби: підрахунок контрольних характеристик файла за певними алгоритмами, використання електронного цифрового підпису тощо. Специфічна технічна інформація, яка виступає своєрідними реквізитами електронного документа, здатна як полегшити, так і ускладнити процедуру ідентифікації документа.

Повне ототожнення електронного та традиційного документа є помилковим, оскільки електронний документ використовується комп’ютером. Саме тому, як зазначає Е. М. Мурад'ян, сучасному терміну «електронний документ» в літературі передував термін «машинний документ» [175, c. 12-13]. Електронний документ може містити не тільки письмові знаки, але й медіа-контент (зображення, звуки або навіть відеозапис). Очевидно, що в цьому разі такий зміст неможливо перетворити у письмову форму. Тому необхідні інші методи надання та дослідження таких документів.

Використання поняття електронного документа для найменування фактично будь-яких електронних засобів доказування, створених людиною за допомогою технічних засобів, на сьогодні є достатньо поширеним, про що свідчать проаналізована наукова література. Однак на нашу думку, такий підхід є некоректним, оскільки втрачається специфіка саме документа, дослідженню якої була присвячена значна частина даного підрозділу.

Нарешті, на підставі вищевикладеного, можна сформулювати наступне визначення електронного документа як засобу доказування. Ним є інформація, отримана і збережена як доказ для підтвердження правових обов’язків або ділової діяльності, яка зафіксована на електронних носіях та містить реквізити, що дозволяють її ідентифікувати. Електронний документ є різновидом електронних засобів доказування, який має як родові ознаки вказаної групи, так і власні, такі як наявність спеціальної мети та специфічного реквізиту - електронного підпису.

Ознаками електронного документа, що дозволяють його ідентифікувати та відмежувати від інших електронних засобів доказування, полягають, на думку дисертанта, у наступному. Електронний документ, на відміну від простого листування, створюється спеціально для підтвердження правових обов’язків або ділової діяльності та містить специфічний реквізит - електронний підпис, який забезпечує встановлення авторства повідомлення та виконує інші функції, які будуть предметом окремого дослідження у підрозділі 3.2 дисертаційної роботи.

Саме таке розуміння доцільно законодавчо закріпити як у процесуальному, так і в матеріальному законодавстві з метою усунення непорозумінь у тлумаченні та гармонізації національного законодавства із міжнародними стандартами про які йшла мова вище. У подальшому в межах даного дисертаційного дослідження поняття «електронний документ» також буде використовуватись саме в наведеному значенні, а особливості дослідження та оцінки такого різновиду електронних засобів доказування будуть проаналізовані у третьому розділі.

2.3.