Чому при настанні одних підстав провадженняу справі закривається, а при інших — заява залишається без розгляду? Які особливості їх застосування?

Незважаючи на те, що зазначене питання в своїй суті більше теоретичне, проте знання відмінностей між ними, їх особливостей та наслідків застосування має надзвичайно важливе значення для судової практики, оскільки відноситься до завдання цивільного судочинства.

Відповідно до діючого цивільного процесуального законодавства, кожна цивільна справа повинна, як правило, закінчуватись ухваленням по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення, яким вирішується спір між сторонами, визначаються їх права та обов'язки. Проте можуть виникнути такі обставини, які роблять неможливим або недоцільним подальший розгляд справи і закінчується закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, виключний перелік яких передбачений статтями 205 і 207 ЦПК. Закінчення справи без ухвалення рішення є виключним способом ліквідації процесу у справі без вирішення її по суті, тому слід чітко дотримуватись меж застосування таких процесуальних наслідків відкриття провадження у справі.

Відхилення від звичайного порядку розгляду справ, передбаченого процесуальним законодавством, пояснюється рядом обставин. Як відомо, Конституція України та процесуальне законодавство надає безмежну можливість звернення до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів. Разом з тим, це ще означає, що кожна особа, яка звернулась в суд, отримає від суду відповідь у вигляді постановлення ухвали про відкриття провадження у справі, так як відправлення правосуддя здійснюється у порядку, чітко регламентованому процесуальним законодавством. На це звертає увагу й ч. 1 ст. З ЦПК, в якій зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом: своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Принцип диспозитивності тісно пов'язаний з активною роллю суду, так як свобода сторін розпоряджатися матеріальними і процесуальними правами викликає необхідність не лише сприяння з боку суду, а контролю суду.

Тому, можливість практичного здійснення права на звернення до суду за судовим захистом залежить від певних передумов, які в науці цивільного процесуального права називаються передумовами права на звернення до суду. Передумови б це ті обставини, з якими пов'язує закон право конкретної особи звернутися до суду з позовом по даній справі. Ці передумови поділяють на суб'єктивні, що залежать від суб'єкта права (процесуальна правоздатність сторін справи, процесуальна заінтересованість), і на об'єктивні, пов'язані з предметом спору (правовий характер спору, дотримання юрисдикції, відсутність судового рішення, що набрало законної сили, відсутність ухвали про відмову від позову чи визнання мирової угоди, відсутність в провадженні суду тотожного позову, відсутність рішення третейського суду).

Крім передумов права на звернення до суду, якщо є право на звернення до суду, необхідно ще й дотримання умов реалізації цього права (підсудність, наявність дієздатності позивача, наявність належним чином оформлених повноважень представника, відповідність заяви певній формі та змісту, а також оплата судового збору і сплата витрат на технічно-інформаційне забезпечення). Відсутність передумовправа на звернення до суду чи порушення умов реалізації цього права тягне за собою неоднакові процесуальні наслідки.

Відсутність передумов права на звернення до суду є перешкодою для розгляду справи. Суддя зобов'язаний був відмовити у відкритті провадження у справі, а, помилково здійснивши цю дію, зобов'язаний постановити ухвалу про закриття провадження у справі, яка позбавляє цю особу права повторного звернення до суду з тотожним позовом.

Якщо ж не дотримані умови реалізації права на звернення до суду, то суддя при вирішенні питання про відкриття провадження у справі зобов'язаний був або залишити заяву без руху або повернути заявникові.

Зазначені процесуальні наслідки помилкового відкриття провадження у справі застосовуються незалежно від того, на якій стадії процесу вони виявлені. Якщо ж вони виявлені на стадії апеляційного чи касаційного провадження, то, крім закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду, скасовуються всі ухвалені у справі судові рішення.

Процесуальна регламентація за вичерпним переліком підстав для закриття провадження у справі є гарантією того, що правильно прийнята до провадження заява буде розглянута по суті. Вихід за межі цього переліку є по суті відмовою в правосудді.

Необхідність закінчення цивільної справи без ухвалення рішення шляхом закриття провадження у справівикликана певними обставинами, визначеними в законі, які можна згрупувати наступним чином: 1) обставини, які свідчать про те, що у позивача чи заявника відсутнє право на звернення до суду за судовим захистом (пункти 1,2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК); 2) обставини, пов'язані з розпорядчими (диспозитивними) діями сторін в уже розпочатому процесі (пункти 3, 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК); 3) події, які перешкоджають продовженню процесу з причин, які від суду і учасників процесу не залежать (пункти 6, 7 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Залишення заяви без розгляду можливе з підстав, наведених в ст. 207 ЦПК і цей перелік є вичерпним, а вихід за межі цього переліку розглядається як відмова у правосудді і порушення права на правосуддя. Ці підстави можна поділити на дві групи: а) підстави, які викликають обов'язкове залишення заяви без розгляду, незалежно від волі заінтересованих осіб (пункти 1, 2, 4, 5, 6, 7, 9ч. 1 ст. 207 ЦПК) та б) факультативні підстави (пункти 3 і 8 ч.

Перша група підстав вказує на те, що такі обставини існували на час відкриття провадження у справі, однак з різних причин суддею не були виявлені, і законодавець надає можливість усунути цю помилку. Друга група підстав вказує на те, що вони виникають після відкриття провадження у справі і свідчать про те, що позивач не виконує покладених на нього процесуальних обов'язків.

Слід звернути увагу й на те, що інститут залишення заяви без розгляду застосовується й у кримінальному судочинстві (статті 291, 328 КПК).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи и. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції праві встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допуститисудовий процес у безладний рух. Разом з тим, Європейський суд зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним (Рішення Суду у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992 р. (Judgement of ECHRof16 December 1992 De Geouffre de la Pradelle v. France If Series AN253-B).