<<
>>

Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого

Одним із завдань кримінального судочинства, визначених в статті 2 КПК України, є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь. Для реалізації активності особи, якій злочином було заподіяно шкоду, з тим, щоб більш повно здійснити охорону її прав та законних інтересів, необхідне набуття певного процесуального статусу, а саме статусу потерпілого.

Набуття такого статусу можливе, якщо особа відповідає певним закріпленим в законі ознакам та визнана потерпілою процесуальним актом.

Питання визнання особи потерпілою від злочину вивчалося різними вченими різних часів[145]. Процесуальний статус потерпілого свого часу досліджував В.П. Бож’єв[146], Ю.О. Гурджі обґрунтувала правове становище жертви — постраждалої від злочину особи, не визнаної потерпілою[147], окремі вчені дослідили проблему, що порушується, з точки зору охорони прав потерпілого . З врахуванням оновлення кримінально-процесуальних відносин та необхідністю прийняття принципово оновленого КПК України залишається актуальним питання щодо визнання особи потерпілим від злочину, про статус близьких родичів потерпілого в кримінальному процесі та про правове становище особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою.

Визнання особи потерпілою було відоме вітчизняному праву ще з часів його зародження. Вже статті “Руської правди” свідчать, що потерпілим визнавалась особа, яка, внаслідок злочину чи замаху на його вчинення, отримала фізичну, моральну або майнову шкоду[148] [149]. При цьому статус потерпілого надавався автоматично після вчинення злочину, ще до моменту подання заяви до суду особа, яка зазнала шкоди від злочину, мала право розшукувати докази своєї правоти. В окремих випадках необхідні були показання свідків.

У сучасному кримінальному судочинстві України відповідно до статті 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу[150]. Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав[151]. Питання про те, хто є потерпілим в конкретній справі, вирішується в кожному окремому випадку, залежно від встановлених обставин.

У літературі зазначається, що “потерпілий “створюється” самим фактом вчинення суспільно небезпечного діяння, в результаті чого саме йому безпосередньо заподіюється моральна, фізична або майнова шкода”[152], — але в даному випадку мається на увазі потерпілий в кримінально-правовому значенні. Юридичним фактом виникнення потерпілого (як суб’єкта правовідносин) в кримінально-правовому розумінні є факт скоєння злочину, факт заподіяння шкоди. Він, як правило, як і свідок, є очевидцем того, що трапилось (хоч не завжди), може бачити, чути, а також сприймати обставини події злочину на дотик, чутливість шкіри.

Від свідка потерпілий відрізняється тим, що може й не бути очевидцем злочину, але все одно відчуває на собі заподіяну злочином шкоду, “перетерплює” її особисто.

Саме шкода — кримінально-правове поняття — є основною підставою виникнення фігури потерпілого в кримінальному судочинстві, набуття особою відповідного процесуального статусу. Не вважаємо за можливе погодитися з думкою В.В. Мальцева, який стверджував, що саме порушення норм права без фактичних шкідливих наслідків швидше є протиправним діянням, яке лише підпадає під ознаки злочину, протиправністю без суспільної небезпеки, формою без змісту[153] [154]. На нашу думку, шкода заподіюється будь-яким злочином, незалежно від його наслідків. Ця шкода має місце щодо суспільства, яке в особі держави встановило для власної безпеки кримінально-правові заборонні норми.

Будь-яке порушення норм права є виявом неповаги правопорушника до встановлених норм, проявом правового нігілізму. І суспільна небезпека якраз і полягає в тому, що непритягнення такого порушника до відповідальності на підставі відсутності фактичних шкідливих наслідків (в першу чергу матеріального характеру) може призвести надалі до нового порушення цією ж особою чи іншою, яка отримала заохочення безкарністю. Як у ХІХ ст. зазначав процесуаліст А.К. Вульферт: “Коли протиправна дія заперечує основні засади співжиття і спільності правової свідомості, піддає сумніву й ослабленню фундамент існуючого в даному суспільстві порядку, тоді ми маємо справу зі злочином, в якому порушення окремих юридичних відносин є разом з тим

,,154

порушенням всього суспільного ладу .

У свою чергу, це положення можна застосувати для обґрунтування визнання особи потерпілим у випадках відсутності фактичної шкоди, але якщо є підстави вважати (враховуючи спрямованість злочину), що шкода могла бути заподіяна конкретним діянням конкретній особі. В результаті опитування працівників судових та правоохоронних органів, встановлено, що 27% з них підтримують можливість визнання особи потерпілим навіть якщо злочин було припинено на стадії готування (Додаток Б).

За чинним законодавством для визнання особи потерпілим достатньо зазнання нею хоча б одного з визначених законом видів шкоди. Вважаємо за необхідне коротко охарактеризувати кожен вид шкоди, який згадується в КПК України.

Фізична шкода — це сукупність змін, що сталися об’єктивно, внаслідок скоєння злочину в стані людини як фізичної істоти. Сюди відносять: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Фізична шкода не має та й не може мати певної методики обрахування її грошової оцінки, компенсуються лише майнові втрати, пов’ язані з лікуванням, обґрунтовується відшкодування упущених, внаслідок втрати працездатності, доходів.

Щодо майнової шкоди, то під нею розуміють втрату, присвоєння, знищення або пошкодження майна. Окремі вчені висловлюють пропозиції про включення до змісту матеріальної шкоди упущеної вигоди .

Моральна шкода пов’язана з внутрішніми душевними переживаннями особи, що виникають у зв’язку із вчиненням щодо неї злочину. Оскільки ж моральна шкода носить особистий характер, то можна вважати, що вона заподіюється особі лише в тому випадку, коли та усвідомлює посягання, спрямоване проти неї. Зважаючи на вищесказане, моральна шкода завжди має самостійне значення і може спричинятись як окремо, так і з іншими видами шкоди. Під моральною шкодою Н.П. Сільчева розуміла спричинення особі моральних страждань, викликаних зганьбленням її честі, доброго імені, приниженням її особистої гідності, а також спричинення шкоди її душевному

стану під час будь-якого злочину, що порушує права та законні інтереси особи, внесення ускладнень в його особисте, сімейне життя чи суспільний стан .

Вперше за часів незалежної України нормативне визначення моральної шкоди з’явилось у 1992 році в Законі України “Про охорону праці”. Частина 2 статті 12 цього закону передбачала, що “під моральною втратою потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру . Крім того, відшкодування моральної шкоди, як зазначалося, можливе без втрати потерпілим працездатності, і цим підкреслюється, що не лише фізичні наслідки спричиняють моральну шкоду. Вона може супроводжувати і майнову шкоду, коли особа відчуває душевні переживання у зв’язку із заподіяними збитками, пошкодженням, знищенням, викраденням майна тощо, або ж застосовується самостійно.

У кримінально-процесуальній літературі моральна шкода визначається лише щодо фізичної особи. Проте з розширенням кола потерпілих і включенням до нього юридичних осіб поняття моральної шкоди має бути аналогічно розширене, оскільки порушення психічного стану стосується тільки фізичної особи.

Кримінально-процесуальний закон не пов’ язує визнання особи потерпілим із бажанням чи згодою особи, якій злочином завдано шкоду[155]. Фактично, особу може бути визнано потерпілим навіть всупереч її бажанню. Це можна констатувати як домінування принципу публічності. Вважаємо, що порядок визнання особи потерпілим, виходячи зі специфіки кримінального процесу, має залишатися відповідним публічному началу, проте перспективним є обґрунтування диспозитивного заявлення особою про надання їй відповідного [156] [157] [158] процесуального статусу потерпілого (визнання належним учасником процесу), обстоювання наданого їй права через оскарження до осіб, які здійснюють нагляд за законністю досудового провадження, або ж в судовому порядку. Також розширенням диспозитивності може бути детальне закріплення в КПК України прав особи до визнання її потерпілим та врахування бажання чи небажання особи брати участь у проведенні слідчих дій.

Зазнавши шкоди від злочину, особа не має процесуальних прав потерпілого навіть після порушення справи, доки не буде винесена постанова чи ухвала про визнання її потерпілим. Справедливо вказав О.М. Ларін, що акт визнання особи потерпілим слугує юридичною передумовою для того, щоб дана особа отримала комплекс специфічних процесуальних прав158 [159] [160] [161] [162]. Винятком є окремі повноваження особи на стадії порушення справи, пов’язані з поданою заявою про вчинення злочину. Для зміни стану безправ’я особи до визнання її потерпілим вченими в літературі обґрунтовується введення такого суб’єкта як жертва злочину або постраждалий .

Очевидно, що процесуальний статус постраждалого повинен бути ширшим від процесуального статусу заявника, обсяг прав постраждалого має включати в себе всі права заявника, а також ті, що випливають з особливого становища особи, якій суспільно небезпечним діянням було завдано шкоду. Л.І. Шаповалова визначає постраждалого як особу, “чиї права та інтереси, що охороняються кримінальним законом, порушені або поставлені під загрозу порушення суспільно-небезпечним діянням і якій під час розгляду заяви чи повідомлення про злочин та проведення дослідчої перевірки роз’яснені її права та обов язки, про що складений протокол .

У літературі обґрунтовується необхідність надання постраждалому певного комплексу процесуальних прав: право на негайну реєстрацію, розгляд і вирішення його заяви; право на повідомлення про прийняте за його заявою рішення і на одержання копії цього рішення; право на одержання інформації, наведення довідок про хід розгляду заяви; право на ознайомлення з матеріалами, на підставі яких прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи; право надавати до компетентних органів матеріали, предмети, документи для підтвердження своєї скарги[163]. До наведеного переліку можна додати також передбачене в КПК України право на оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Право на оскарження повинні мати незалежно один від одного і заявник, і постраждалий, коли заяву (повідомлення) про злочин писав не він.

Якщо достатньо даних про спричинення особі моральної, фізичної чи майнової шкоди, її має бути визнано потерпілим негайно, інакше зволікання призведе не лише до обмеження прав особи, а й до зниження об’єктивності розслідування. Наприклад, у справі за звинуваченням Н. за ч. 2 ст. 358, ч.1 ст. 222 КК (підробка документа, вчинена повторно, шахрайство з фінансовими ресурсами) заява від В., на чиє ім’я незаконно був оформлений кредит, про порушення кримінальної справи надійшла 23.02.2007 року, справа була порушена 04.04.2007 року, а потерпілим В. була визнана лише 25.05.2007 року, тобто через 50 днів після порушення справи (і 3 місяці після звернення до правоохоронних органів)[164].

У Декларації ООН “Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою” (1985) вказано, що та чи інша особа має визнаватися жертвою злочину незалежно від того, чи був встановлений, заарештований чи відданий до суду правопорушник. Крім цього, Декларація передбачає, що на визначення особи потерпілим не впливають родинні відносини між нею та

правопорушником. Процесуальне визнання не вимагає від неї ніякої заяви чи

165

іншого волевиявлення .

На момент порушення кримінальної справи є достатньо даних, що свідчать про відповідність діяння ознакам злочину, достовірно відомо, що злочин скоєно чи підготовлено, оскільки ці умови є підставами для початку кримінального переслідування. Тому для визнання особи потерпілим залишається встановити наявність шкоди та зв’язок між злочином і цією шкодою. Фактично ж, оскільки всякий злочин несе за собою шкоду (чи суспільству в цілому, чи конкретним особам), потрібно визначити особу, яка зазнала шкоди від злочину. В окремих злочинах особа, що постраждала, є очевидною (тілесні ушкодження, замах на вбивство, зґвалтування тощо), що дозволяє негайно з порушенням справи визнавати її потерпілою. Цю ж думку підтримують і інші вчені .

У юридичній літературі вже давно дискутується питання про можливість визнання потерпілими осіб, щодо яких вчинявся злочин, але не був доведений до кінця. Скажімо, В.П. Бож’єв дотримується думки про необхідність визнання таких осіб потерпілими. У своїй роботі він підкреслює, що при обґрунтуванні цієї точки зору потрібно враховувати матеріальний закон, який, встановлюючи кримінальну відповідальність, виходить з того, що замах створює загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам громадян. Захист громадян повинен мати місце не лише у випадках заподіяння шкоди злочином, а й у випадках, коли лише існує можливість спричинення такої шкоди[165] [166] [167]. До цієї думки приєднується і Л.Д. Кокорев[168]. Обґрунтовуючи свою позицію, він також посилався на норми матеріального права. Кримінальний закон, вказував Л.Д.

Кокорев, захищає осіб, на інтереси яких було вчинено замах, вони ж повинні захищатись і кримінально-процесуальним законом.

Подібну позицію підтримує і Л.І. Шаповалова. Вона наполягає на тому, що особу треба визнавати потерпілим не тільки у разі скоєння закінченого злочину, але й у разі замаху на злочинне діяння. Свою думку Л.І. Шаповалова обґрунтовує тим, що будь-яке злочинне посягання, у тому числі і в стадії замаху, обмежує реалізацію суб’єктивних прав особи, можливість

користуватися та розпоряджатися матеріальними і духовними цінностями .

Логічно виникає запитання: чи в усіх випадках незакінченого злочину особу можна визнати потерпілою (в процесуальному розумінні)? У Кримінальному кодексі України передбачено, що лише готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках незакінченого злочину, якщо немає добровільної відмови, кримінальна відповідальність настає на загальних підставах.

Між стадією готування і стадією замаху є суттєва різниця. Під готуванням у кримінальному праві розуміється підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК України). Як би довго не тривало готування, воно ще не є тотожним посяганню і саме собою не спричинить наслідків, визначених об’єктивною стороною. Тоді як замах означає, що посягання, передбачене в об’єктивній стороні складу злочину, вже розпочалося.

Оскільки для кримінально-процесуального розуміння поняття

“потерпілий” необхідною ознакою є заподіяння шкоди або загроза її заподіяння (що обґрунтовувалося вище), то потрібно звернути увагу на зв’ язок шкоди зі стадіями злочину, визначеними кримінальним правом. Категорія шкоди відноситься в кримінальному праві до об’єктивної сторони складу злочину як можливий наслідок злочину. Оскільки на стадії готування об’єктивна сторона [169] злочину ще не почалася, то немає підстав стверджувати, що на цій стадії заподіяна чи може бути заподіяна шкода. Тому, якщо злочин щодо особи припинено на стадії готування, вона за чинним законодавством не може бути визнана потерпілою в кримінальному судочинстві.

У разі добровільної відмови винного від вчинення злочину, що відбулася на стадії замаху, особа може бути визнана потерпілим, оскільки це матиме значення під час і після закінчення кримінального розслідування і розгляду справи. За добровільної відмови особи від злочину органи дізнання, слідства та суд мають встановити обставини суспільно-небезпечного діяння, обставини добровільності відмови та інші обставини, в яких може бути зацікавлений потерпілий. Після закриття справи встановлені обставини можуть мати значення для захисту прав особи, постраждалої від злочину, у порядку цивільного судочинства.

Важливим є питання щодо кола осіб, які можуть отримати процесуальний статус потерпілого, а отже, і реалізувати належні йому права. Поняття жертви в міжнародному праві за суб’єктним складом включає в себе: 1) осіб, яким індивідуально чи колективно було завдано шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання, матеріальні збитки або суттєве обмеження основних прав внаслідок дії чи бездіяльності, що порушують чинні національні кримінальні закони; 2) близьких родичів чи утриманців безпосередньої жертви; 3) осіб, яким було завдано збитків при спробі надати допомогу жертві, що перебуває у тяжкому стані[170]. Варто зауважити виділення безпосередньої жертви злочину та інших осіб, яким шкода заподіяна у “вторинному порядку” внаслідок злочину.

У кримінальному судочинстві України у справах про злочини, наслідком яких стала смерть потерпілого, його права мають близькі родичі, — це, відповідно до п. 11 ст. 32 КПК України, батьки особи, дружина[171], діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Додамо крім того, що згідно з КПК РФ (п. 4 ст. 5) близькими родичами вважаються також усиновителі або всиновлені. В Канаді, наприклад, згідно з Біллем про права жертв (1995) у випадку, коли в результаті злочину особа померла, жертвою злочину визнаються діти, батьки, утриманці чи друге з подружжя цієї особи, крім тих, кого звинувачують у скоєнні злочину[172] [173]. Таким чином, канадське законодавство передбачає не відоме для українського права визнання потерпілим особи, яка перебувала на утриманні померлого.

Варто підкреслити, що смерть потерпілого сама собою не припиняє провадження в кримінальній справі. Цілі кримінального процесу мають бути досягнуті за будь-яких умов. У червні-липні 2006 року С., працюючи листоношею, привласнила гроші в сумі 1118,73 грн., які їй були ввірені для виплат пенсій і грошових допомог. Потерпілі у порушеній 24.08.2006 року кримінальній справі були визнані наприкінці жовтня 2006 року, проте один з пенсіонерів помер у вересні і так і не був визнаний потерпілим .

Права, які належали потерпілому, за законом переходять його близьким родичам і надалі саме на них покладається реалізація цих прав. У вітчизняній юридичній науці питання про статус близьких родичів загиблого потерпілого в кримінальному процесі досі остаточно не вирішене. За останні півстоліття сформувалося кілька позицій. Частина вчених (Р.Д. Рахунов, Г.М. Миньков- ський, Л.М. Карнєєва, М.О. Якубович, Л.Д. Кокорев та інші) висловились за визнання потерпілими близьких родичів у разі смерті потерпілого[174].

Іншу позицію займав В.М. Савицький, який вважав логічним визнавати близьких родичів загиблого потерпілого його представниками[175].

На думку М.С. Строговича, близькі родичі загиблих потерпілих беруть участь у кримінальному процесі як потерпілі і представники одночасно[176]. Проте чинний кримінально-процесуальний кодекс не передбачає виконання особою одночасно функцій як одного, так і іншого.

Крім того, близькі родичі загиблого потерпілого не можуть визнаватися представниками потерпілого (за винятком випадків, коли вони були допущені як такі за життя потерпілого і за його згодою), оскільки відсутнє волевиявлення особи, інтереси якої представляють.

Потерпілими ж близькі родичі не можуть визнаватись з тієї причини, що шкода їм заподіюється не безпосередньо суспільно-небезпечним діянням, а опосередковано — через його наслідки. Кажучи про заподіяння шкоди як умову визнання особи потерпілим, законодавець мав на увазі не шкоду взагалі, а таку шкоду, спричинення якої викликає кримінально-правові наслідки — справедливо підкреслив В.П. Бож’єв[177]. Дійсно, встановлення кримінальної відповідальності за вбивство зумовлюють не моральні страждання близьких родичів загиблого (якими б великими не були), а смерть особи. Інакше, якщо зайняти протилежну позицію, то неможливо тоді, наприклад, пояснити кримінальну відповідальність за вбивство людини, особу якої так і не вдалося встановити, або людини, яка жила самотньо, не маючи близьких чи навіть далеких родичів.

На нашу думку, особам, яким злочином не заподіяна безпосередня шкода, має роз’яснюватись та надаватись за їх заявою статус цивільного позивача або роз’яснюватись право на звернення про відшкодування в порядку цивільного судочинства. Т.І. Присяжнюк також вважає, що доцільно розглядати як потерпілого лише ту особу, проти якої “безпосередньо спрямований злочин”, а не її близьких родичів або близьких їй осіб[178] [179]. І хоч дане твердження зроблене в контексті кримінально-правових норм, вважаємо за можливе поширити його і на кримінально-процесуальне право.

На практиці працівники судових та правоохоронних органів здебільшого визнають близьких родичів загиблого потерпілими. Але таке визнання не завжди можна вважати виправданим і до того ж воно не відповідає нормам КПК. Разом з тим, в нормах кримінального процесу такий учасник процесу, як “особа, до якої перейшли права потерпілого”, ніде не визначений.

На нашу думку, найбільш точно відображає перехід прав потерпілого до інших осіб (до близьких родичів) поняття “правонаступники” . Осіб, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого, можна запропонувати згрупувати на кілька черг: 1) батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інший з подружжя, онуки; 2) брати, сестри, дід, баба; 3) рідні дядько і тітка загиблого потерпілого; 4) особи, які спільно проживали із загиблим однією сім’єю не менш як впродовж останніх п’яти років; 5) інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві. Особи з наступної черги можуть бути правонаступниками померлого потерпілого лише за умови відсутності осіб з попередньої черги або їх відмови від участі в кримінальному процесі в якості правонаступників. На досудовому розслідуванні має бути встановлено коло осіб, що входять до тієї чи іншої черги, яка має право на правонаступництво, і їх бажання вступити до процесу.

Виникає питання, чи потрібно враховувати бажання особи щодо участі в кримінальному процесі як правонаступника загиблого потерпілого? В законодавстві не врегульовано, чи набуття прав близькими родичами здійснюється після їх ініціативи, чи виключно за велінням офіційної особи, без врахування бажання чи небажання близьких родичів загиблого. Якщо потерпілим особа визнається незважаючи на її волевиявлення, то правонаступник не є учасником події злочину, безпосередньо йому шкода не заподіюється, найчастіше він не є навіть свідком злочину, що робить загалом не обов’язковою його участь у досудовому розслідування та судовому розгляді.

Вважаємо, що оскільки близькі родичі набувають не статус, а лише права потерпілого, то повинен домінувати принцип диспозитивності. До того ж інститут правонаступництва привносить в кримінальний процес певні елементи диспозитивності, і тому небажання особи представляти інтереси потерпілого, реалізуючи його права, має бути враховане при винесенні відповідних процесуальних рішень.

Набувати прав потерпілого близькі родичі повинні лише після формулювання ними (чи одним з них, за їх спільною згодою) такого бажання. Гарантією реалізації права близьких осіб на правонаступництво мав би бути обов’язок особи, яка провадить досудове розслідування справи, чи судді повідомити їх про це право, роз’яснити це право та зафіксувати таку процесуальну дію у відповідному протоколі. З іншого боку, близькі родичі загиблого потерпілого повинні мати право звертатися з клопотанням до органів досудового слідства, прокурора чи суду про визнання за ними статусу учасників кримінального судочинства.

Питання доступу до кримінального судочинства кількох близьких осіб загиблого потерпілого також співвідноситься з диспозитивними засадами, які закріплені в кримінальному процесі. В.М. Тертишник зазначає, що до участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що виноситься відповідна постанова чи ухвала . На нашу думку, якщо одночасно кілька осіб виявлять бажання бути правонаступниками померлого потерпілого, їх не варто обмежувати в участі у кримінальному процесі, якщо відсутні об’єктивні перешкоди. В.Г. Даєв писав, що питання про те, хто з близьких

родичів братиме участь у кримінальному судочинстві, “вирішується сімейною угодою” . Винесення відповідної постанови чи ухвали, продовжує він,

відбудеться незалежно від наявності заяви близьких родичів, що наразі не узгоджується з поширенням застосування засади диспозитивності у кримінальному процесі. На нашу думку, за відсутності явного волевиявлення близьких родичів, слідчий має виносити постанову про визнання на власний розсуд когось із них правонаступниками потерпілого і запропонувати їм, якщо виявлять таке бажання, змінити особу, яка буде правонаступником потерпілого.

Вважаємо, якщо в одній особі збігаються ознаки безпосереднього потерпілого від злочину і правонаступника загиблого потерпілого, доречно буде визнати статус лише потерпілого, оскільки це спрощуватиме процес і не зашкодить реалізації прав загиблого потерпілого.

Якщо за життя потерпілий залишив розпорядження (наприклад, уклав угоду про представництво), то таке представництво має здійснюватись поряд або замість правонаступництва, якщо правонаступники відмовляються від участі в кримінальному процесі.

Немає підстав стверджувати, що у разі, якщо близькі родичі померлого будуть брати участь у кримінальному процесі як правонаступники, то вони будуть позбавлені можливості мати в процесі своїх представників, що негативно позначиться на захисті їх інтересів. В чинному КПК України прямо не передбачено право потерпілого на представника, проте зазначено (в ст. 49 КПК), що він і його представник мають певні права, зокрема, право заявляти клопотання, право особисто чи через свого представника підтримувати обвинувачення під час судового розгляду (у випадках, передбачених в КПК України). Цими правами у разі смерті потерпілого наділяються його близькі родичі, і вони, ставши правонаступниками, можуть відповідно укласти договір з особою, яка представлятиме їх інтереси, і клопотати перед особою, що [180] [181] провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом про допуск свого представника до участі у справі.

Актуальною проблемою у кримінальному процесі є можливість визнання потерпілим юридичної особи. Термін “громадянин”, який використовується в ст. 49 КПК України потрібно розуміти як “будь-яка фізична особа” — чи то громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. В країнах із системою загального права (наприклад, у США) потерпілою визнається “особа”. Водночас термін “особа” включає в себе (якщо це не суперечить змісту правової норми) поняття корпорація, компанія, асоціація, фірма, об’єднання тощо. Навіть уряд може визнаватися потерпілим від злочину, а отже, претендувати на компенсацію .

У Російській Федерації потерпілою у кримінальному процесі може бути визнано і юридичну особу, якщо злочином спричинено шкоду майну та діловій репутації (ст. 42 КПК РФ) . Варто зауважити недоречність вживання сполучника “та” у згаданій нормі Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Очевидно, не завжди спричинення злочином шкоди майну юридичної особи означає завдання шкоди одночасно і її діловій репутації та навпаки. Хоча зрозуміло, що ці поняття можуть бути взаємопов’язані.

В Україні ж визнання потерпілими юридичних осіб передбачено лише в проекті КПК.

На обґрунтування положення про необхідність визнання юридичної особи потерпілим у кримінальному процесі О.Р. Михайленко, наприклад, зазначає, що правами потерпілого у кримінальному процесі повинні користуватися і юридичні особи, оскільки їм може бути заподіяно не лише майнову шкоду, а й

•••184

завдано втрати престижу підприємства, установи, організації . [182] [183] [184]

За результатами анкетування ідею надання статусу потерпілого юридичній особі загалом підтримує 45,9% працівників правоохоронних органів (26,7% — дали відповідь “так”, 19,2% дали відповідь “швидше так, аніж ні”).

Наприклад, в Польщі вже давно потерпілим визнають як фізичну, так і

юридичну особу, життєві або майнові інтереси якої було порушено чи

поставлено під загрозу внаслідок злочину, потерпілими можуть бути навіть ті

..................................................................................................... -185

державні та громадські організації, які не мають правоздатності .

Особа, що зазнала шкоди від злочину, набуває процесуального статусу потерпілого незалежно від її волевиявлення. Диспозитивність має місце тоді, коли від потерпілого, визнаного учасником процесу, залежить чи скористається він наданими йому законом правами чи ні, заявить цивільний позов чи утримається від цього тощо.

У процесі набуття особою статусу потерпілого диспозитивність виявляється в клопотанні нею про надання відповідного статусу, оскарження прийнятих рішень. При дослідженні кримінально-процесуальних норм, що стосуються визнання особи потерпілим, логічно виникає питання, чи є в особи, щодо якої дізнавачем, слідчим чи суддею винесено постанову (судом — ухвалу) про відмову у визнанні особи потерпілим, право на оскарження такої постанови (чи ухвали)? Рівнозначною, вважаємо, є та ситуація, коли клопотання особи про визнання її учасником кримінального процесу — потерпілим — залишається без реагування.

Стаття 49 КПК України передбачає, що громадянин, визнаний потерпілим від злочину, має право подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, ухвали суду (постанови судді).

У цій статті нічого не сказано про можливість (чи неможливість) оскарження постанови (чи ухвали) особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою. Більше того, труднощі виникають ще й з того, що особа, якій [185] відмовлено у визнанні потерпілим, не має відповідного процесуального статусу (як суб’єкта кримінального процесу) і тому не має прав, передбачених ст. 49 КПК України. Тобто статус такої особи в кримінальному процесі України взагалі практично невизначений.

Проте аналіз норм КПК України, що передбачають можливість оскарження дій слідчого і прокурора, дозволяє дійти висновку все ж про наявність в особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою, права на оскарження відповідної постанови.

Стаття 234 КПК України передбачає можливість оскарження дій слідчого до прокурора або до суду. Дії прокурора, згідно зі статтею 236 КПК України, можуть бути оскаржені до суду.

Можна спрогнозувати заперечення, що дії і постанови слідчого чи прокурора — це різні об’єкти оскарження, а отже, не можна обґрунтовувати право на оскарження постанови про відмову у визнанні потерпілим нормами, що стосуються тільки оскарження дій, а не процесуальних рішень. Так, дійсно, дії слідчого чи прокурора і процесуальні акти, які вони виносять (зокрема, постанови), — це різні речі. Але винесення процесуальної постанови (зокрема, про відмову у визнанні особи потерпілою) — це теж дія, яку вчиняє слідчий чи прокурор, після того як проаналізує встановлені на конкретний момент часу обставини справи. Тому прокурор може скасувати незаконну постанову, на тій підставі, що її винесення було незаконним.

Відповідно до ст. 227 КПК України, прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, в межах своєї компетенції скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання. Такі дії прокурора треба розцінювати в тому числі і як реагування на скарги подані на дії слідчих в порядку ст. 234 КПК України. Прокурор діє в межах наданих йому повноважень, скасовуючи постанови, навіть якщо скарга подавалася на дії слідчого (тут проявляється функція контролю за законністю під час проведення досудового слідства). Це свідчить про те, що правовий механізм оскарження постанови про відмову у визнанні особи потерпілою в кримінально-процесуальному законодавстві закріплений, але очевидно, що в цій частині кримінально-процесуальне законодавство потребує вдосконалення, адже об’єктом оскарження виступає саме винесена постанова, а не дії щодо її винесення.

Більш чітко процесуальні аспекти оскарження постанови про відмову у визнанні потерпілим виражені в КПК Російської Федерації. Стаття 123 КПК РФ передбачає, що дії (бездіяльність) і рішення органу дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і суду можуть бути оскаржені у встановленому порядку учасниками кримінального судочинства та іншими особами в тій частині, в якій процесуальні дії, що здійснюються, та процесуальні рішення, що приймаються, зачіпають їх інтереси[186]. Потрібно звернути увагу, що за КПК РФ об’єктами оскарження виступають не лише дії, а й бездіяльність та процесуальні рішення, що приймаються суб’єктами кримінального процесу, які представляють державу. Також важливо, що скаржниками можуть виступати не лише учасники кримінального судочинства, а й інші особи.

Обмеженням диспозитивних засад є те, що скарга, подана до суду на дії слідчого чи прокурора, розглядається лише під час попереднього розгляду справи або під час розгляду цієї справи по суті (ст. 253 КПК України). Таким чином, до того часу особа, якій відмовлено у визнанні потерпілою, буде виключена з кримінально-процесуальних відносин і позбавлена змоги захищати свої права.

На стадії попереднього розгляду справи (ст. 253 КПК України) суддя вирішує питання про визнання особи потерпілою, про що виносить постанову. Аналізуючи норми КПК України робимо висновок, що постанова судді чи ухвала суду про відмову у визнанні особи потерпілою не підлягає апеляційному оскарженню.

Для забезпечення прав особи, якій злочином заподіяно шкоду, мають бути розширені диспозитивні засади — зафіксовано право цієї особи чи її представника на оскарження постанови про невизнання її потерпілим до

прокурора та в судовому порядку. Потрібно також безпосередньо в КПК України передбачити право на апеляційне оскарження винесеного судом рішення. І взагалі до суду має бути право на оскарження не лише дій слідчого та прокурора, а й їх рішень та бездіяльності.

Юридичні наслідки невизнання особи потерпілим (рівно як і несвоєчасне визнання) на досудовому слідстві можуть бути різними, згідно з різними позиціями вчених. Можна виокремити три точки зору. Згідно з першою, якщо органи досудового розслідування не винесли постанови про визнання громадянина потерпілим, то це повинен зробити суд (Г.М. Міньковський, М.Ю. Рагінський). Згідно з другою, невизнання особи потерпілим на досудовому слідстві матиме наслідком повернення справи для додаткового розслідування (Л.М. Карнєєва, В.А. Короткова). Третя передбачає, що вирішувати питання про те, чи належить справу повертати на додаткове розслідування, слід вирішувати у кожному конкретному випадку, залежно від наслідків, до яких призвело невизнання особи потерпілою (О.П. Кучинська) . Остання позиція, на нашу думку, є найбільш обґрунтованою, адже не всяке невизнання особи потерпілим може розцінюватись як істотне порушення, без якого справа не може бути призначена до судового розгляду186 [187] [188]. Проте встановлення істотності порушення прав потерпілого має обов’язково тягнути повернення справи на додаткове розслідування. Встановлюючи рівень істотності шкоди, мають враховуватись як конкретні обставини справи, так і думка потерпілого. Якщо суд запитуватиме потерпілого про його позицію, це безумовно розширить засади диспозитивності в кримінальному процесі і дозволить краще врахувати інтерес потерпілого.

У літературі неодноразово звертались до питання реалізації прав неповнолітньою особою, яка потерпіла від злочину. Зрозуміло, що основною особливістю неповнолітнього потерпілого є специфічний рівень усвідомлення своїх прав та законних інтересів. Цей рівень є основним для визначення обсягу процесуальної дієздатності особи. Правоздатність потерпілого від віку, психічного стану, стану здоров’я чи інших подібних обставин не залежить. Особа має визначатись потерпілим лише за ознакою заподіяння їй шкоди злочином безвідносно від інших обставин. Але зрозуміло, що реалізувати належним чином права, якими наділяє закон потерпілого вона не зможе. Ця проблема на практиці виражається неправильним застосуванням кримінально- процесуального закону. Наводиться приклад, коли група неповнолітніх з восьми чоловік у підвалі будинку зґвалтувала малолітню Г.Н. Корольову, слідчий в постанові про визнання її потерпілою вказав наступне: “Корольову Галину Миколаївну, в особі її батька Корольова Миколи Федоровича, визнати

„189

потерпілою .

Цікавою є позиція О.Р. Михайленка та М.В. Джиги, які вважають, що повна дієздатність особи в кримінальному процесі залежить від фізичного й розумового розвитку конкретного неповнолітнього та конкретних матеріалів справи, ситуацій, що можуть виникнути, та питань, які необхідно вирішувати неповнолітньому потерпілому190. Подібну пропозицію давала і В. А. Лазарева, яка зазначала, що набуття дієздатності неповнолітніми має вирішуватись слідчими і судом залежно від обставин справи, розумового розвитку

потерпілого та його бажання[189] [190] [191]. Вважаємо, що такий підхід є найбільш гнучким і дозволяє дійсно врахувати особливості психіки конкретної особи в

конкретному випадку. Проте зазначене положення матиме певні труднощі під час практичної реалізації. Припускаємо, що дізнавач, слідчий, прокурор чи суддя не є достатніми фахівцями у галузі психології людини. Тому для

визначення рівня фізичного й розумового розвитку конкретного неповнолітнього необхідним буде участь відповідного експерта. А це, у свою чергу, є нереальним для визначення кожного разу того, наскільки неповнолітній розуміє ту чи іншу процесуальну дію.

Тому загалом схиляємося до думки, що уніфікований вік процесуальної дієздатності для всіх потерпілих є більш зручним для практичного застосування. Такий вік має збігатися з віком повної дієздатності цивільного позивача (фізичної особи) в кримінальному процесі. Приєднуємося до пропозицій вчених, які пропонують, щоб віком повної дієздатності потерпілих та цивільних позивачів у кримінальному процесі був вік 18 років . Потерпілі, які не досягли цього віку, мають забезпечуватись обов’язковим представництвом.

Висновки до 1 розділу

Межі диспозитивності безпосередньо залежать від історичної форми кримінального процесу, вони можуть варіюватися, виходячи з методу, що обраний для правового регулювання. Найбільш яскраво розширення засад диспозитивності проявляється в статусі потерпілого.

Диспозитивність має різні форми прояву: як принцип, як метод правового регулювання, як правовий феномен. Висновок про те, що диспозитивність в кримінальному процесі є принципом, випливає з відповідності проявів диспозитивності в кримінальному судочинстві ознакам принципу.

Наукове обґрунтування диспозитивності розпочалося з ХІХ століття. Спочатку вона належала винятково до цивільно-правових галузей, пізніше з’явилося обґрунтування принципу диспозитивності як принципу юридичного процесу безвідносно до тієї чи іншої галузі (В.О. Рязановський).

У радянський період ґрунтовних досліджень диспозитивності в кримінальному процесі не проводилось, але на існування цього явища в [192] кримінально-процесуальних нормах зверталась увага А.Л. Ципкіним, М.С. Строговичем, В.М. Савицьким та іншими.

-TT- • ^ •

У сучасній вітчизняній науці кримінального процесу диспозитивності приділяється значна увага, частина вчених визначає диспозитивність як самостійний принцип у кримінальному судочинстві (Л.М. Лобойко, С.Л. Деревянкін, В.І. Шишкін, В.Т. Нор, Д.В. Філін, В.В. Навроцька, С.О. Ковальчук), інші вказують лише на прояви диспозитивності в кримінальному процесі (В.В. Вапнярчук, О.Р. Михайленко, М.О. Ноздріна).

Диспозитивність є загальним правовим явищем, феноменом, який знаходить свій прояв в принципі, методі, правових нормах. Для вирішення цієї проблеми потрібно встановити наявність чи відсутність ознак принципу в проявах диспозитивності у кримінальному процесі. Відзначено основні ознаки принципів кримінального процесу: 1) нормативність (закріплення в законі); 2) відображення панівних в державі політичних і правових ідей; 3) визначення спрямованості і побудови кримінального процесу; 4) визначення форми і змісту стадій та інститутів кримінального процесу; 5) настання кримінально- процесуальних санкцій за порушення принципів.

На основі аналізу проявів диспозитивності зроблено висновок про їх відповідність ознакам принципу кримінального процесу.

Принцип диспозитивності має конституційно-правове закріплення, проте виражений він в нормах Конституції України не повною мірою. Можна стверджувати про необхідність повного закріплення в конституційних нормах принципу диспозитивності. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі класифіковано як міжгалузевий, закріплений в КПК, функціональний принцип.

Принцип диспозитивності є міжгалузевим, особливості його прояву в кожній галузі відрізняється залежно від закріпленого співвідношення приватних і публічних інтересів.

Відзначено, що зіставляти диспозитивний метод правового регулювання та принцип диспозитивності (через які феномен диспозитивності впливає на діяльність потерпілого в кримінальному процесі) неможливо, оскільки це різнорівневі поняття.

Сутність диспозитивності найкраще розуміється через зіставлення з її протилежністю — публічністю. Ці два юридичні начала проявляються через принципи, методи та правові норми, і в умовах їх поєднання реалізуються кримінально-процесуальні права потерпілого.

Аналізуючи структуру принципу диспозитивності, можна виділити елемент (основу), який об’єднує інші елементи принципу диспозитивності в одну систему — це положення про свободу здійснення передбачених законом можливостей.

Уточнено класифікацію елементів принципу диспозитивності, що складають собою структуру, в тому числі: 1) основне положення, що виражає зміст принципу та 2) положення, які забезпечують реалізацію основного положення. Запропоновано класифікацію елементів принципу диспозитивності за суб’єктами кримінального процесу, уповноваженими їх здійснювати: ті, що здійснюються всіма, групою суб’єктів чи виключними (окремими) суб’єктами.

Обґрунтовано уточнений перелік елементів матеріальної диспозитивності, які стосуються потерпілого: 1) ініціювання порушення справи; 2) ініціювання закриття справи; 3) діяльність потерпілого щодо подальшого підтримання обвинувачення у разі відмови прокурора від обвинувачення чи зміни прокурором в суді попереднього обвинувачення; 4) діяльність щодо зміни матеріальних вимог (зміни обвинувачення) у справі; 5) діяльність щодо апеляційного чи касаційного оскарження.

Формальна (процесуальна) диспозитивність реалізується у всіх видах кримінального провадження і полягає у свободі вибору процесуальних засобів захисту і здійснення їх учасниками кримінального процесу, в тому числі і потерпілим. Правомочності, що виділяють у змісті формальної (процесуальної) диспозитивності, складають собою практично невичерпний перелік, що може розширюватись в процесі лібералізації кримінально-процесуального законодавства. В наступних дослідженнях важливо буде звернути увагу на межі прояву елементів, що належать до формальної диспозитивності.

Диспозитивність в кримінальному процесі поки що все ще потребує детального обґрунтування, додаткового наукового дослідження, подальшого розширення і нормативного врегулювання.

Обґрунтовується можливість визнання особи потерпілим у випадках відсутності фактичної шкоди (на стадіях готування, замаху).

Отримало додаткове обґрунтування положення про необхідність домінування публічних засад при визнанні особи потерпілим, проте запропоновано розширити засади диспозитивності щодо кола осіб, які можуть бути визнані потерпілими, їх процесуального статусу до визнання учасником процесу, закріплення гарантій активності особи, що зазнала шкоди від злочину.

Підтримана і додатково обґрунтована позиція, згідно з якою близькі родичі не набувають статусу потерпілого, а лише отримують змогу користуватися його правами. Автором підтримана і додатково обґрунтована пропозиція дослідників кримінального процесу про застосування щодо таких осіб терміну “правонаступники”.

Осіб, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого, можна згрупувати на кілька черг: 1) батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інший з подружжя; 2) брати, сестри, дід, баба; 3) особи, які спільно проживали із загиблим не менш як впродовж останнього одного року; 4) інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві.

Необхідною є процесуальна регламентація права постраждалої особи на представника (в тому числі адвоката), порядку вступу представника до процесу, що забезпечить захист її прав та законних інтересів.

кримінальному процесі України / Лобойко Л. М. —

С. 9.

С. 100—104.

136[259]Шишкін В. Вказ. праця. — С. 14.

— С. 104.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого:

  1. ЗМІСТ
  2. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  3. Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого
  4. 3.1. Здійснення потерпілим процесуальних прав на досудових та судових стадіях провадження справи
  5. Вдосконалення нормативно-правового регулювання договірних підрядних відносин у капітальному будівництві як засіб його непрямої державної підтримки
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -