4. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарства несільськогосподарськихпідприємств

Право селянського (фермерського) господарства на земель­ну ділянку, її цільове призначення було обумовлено правовим статусом селянського (фермерського) господарства, визначе­ним ст.

В радянський період існували сільські двори, які в період ко­лективізації були перетворені в колгоспні двори. Оскільки кол­госпи не платили колгоспникам за колгоспну працю, то колгосп­ним дворам надавалися у користування невеличкі земельні ділянки (городи) для ведення підсобного господарства з метою надання можливості їм виробляти власну сільськогосподарську продукцію для підтримки сім'ї продуктами харчування. Оплата праці колгоспників вважалася основним джерелом доходів, а сільськогосподарська продукція, вироблена на земельних ділян­ках (садибах) колгоспного двору, вважалася допоміжним дохо­дом з підсобного господарства. Насправді ж, все було навпаки. Підсобне господарство було основним джерелом забезпечення селян продуктами харчування. Більше того, лишки продукції з городів колгоспники мали право продавати на колгоспних рин­ках з тим, щоб набути хоч якихось коштів для сплати сільсько­господарського податку.

Примірним статутом колгоспу, прийнятим Третім Всесоюз­ним з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 р. і затвердженим Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р., закріплені за колгоспом у користування землі державної власності поділялися на землі громадського користування і при­садибні землі. Присадибні землі відмежовувалися в натурі від земель громадського користування1. Згідно із п. 42 Примірного статуту сім'ї колгоспника (колгоспному двору) надавалася в ко­ристування присадибна ділянка землі під город, сад та інші по­треби у розмірі до 0,50 гектара, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях — до 0,20 гектара.

ЗК УРСР від 8 липня 1970 р. (ст. 50) передбачалося, що землі сільськогосподарського призначення надавалися у безстрокове користування колгоспам, іншим' сільськогосподарським під­приємствам для ведення сільського господарства і громадянам — для ведення особистого підсобного господарства без застосування найманої праці. Відповідно до ст. 63 ЗК України кожний колгосп­ний двір мав право на присадибну земельну ділянку, яка надава­лася в порядку і в межах норм, встановлених статутом колгоспу2. Оскільки у селах УРСР до прийняття Примірного статуту колгос­пу (1969 р.) ділянки надавалися у розмірі до 0,60 гектара, то для колгоспних дворів, яким земельна ділянка уже була надана у та­кому розмірі, цей розмір у них зберігався й надалі.

Пункт 42 Примірного статуту колгоспу, яким було визначено право колгоспного двору на одержання в користування при­садибної ділянки, вміщено у розділі X «Підсобне господарство сім'ї колгоспника (колгоспного двору)». Це дає підстави вважати, що присадибна земельна ділянка колгоспного двору використо­вувалася для підсобного господарства.

У Законі СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. (ст. 37) була застосована правова норма, яка дещо відрізняється від норми ЗК УРСР про присадибну ділянку колгоспного двору. Вона викладена так: «Колгосп чи інший сільськогосподарський кооператив створює умови для розвитку особистого підсобного господарства членів кооперативу та інших громадян, надаючи їм в користування ділянки землі, надає допомогу в їх обробітку, а також в реалізації виробленої продукції та її переробки». І далі: «Особисті підсобні господарства громадян, опираючись на допо­могу колгоспу чи іншого сільськогосподарського кооперативу, покликані виробляти сільськогосподарську продукцію перш за все для власного споживання. Громадяни, які мають підсобні гос­подарства, можуть реалізувати вироблену продукцію по догово­ру з господарствами, організаціями споживчої кооперації, інши­ми підприємствами і на ринку».

Дещо інакше врегульовано питання права громадян на зе­мельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення ЗК УРСР від 18 грудня 1990 р.1, який набув чинності з 15 березня 1991 р. і діяв до дня набуття чинності ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.2

Цим кодексом (1990 р.) було встановлено, що у довічно успад­ковуване володіння земля надається громадянам України:

—для ведення селянського (фермерського) господарства;

—для ведення особистого підсобного господарства;

— для будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель;

—для садівництва;

—для дачного і гаражного будівництва;

—для традиційних народних промислів;

— у разі одержання у спадщину жилого будинку або його при­дбання.

Відповідно до ст. 50 ЗК УРСР 1990 р. громадянам УРСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці членів їх сімей, на­давалися за їх бажанням у довічно успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх зе­мель.

Статтею 56 ЗК 1990 р. було встановлено, що для ведення осо­бистого підсобного господарства громадянам УРСР за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель сільськогосподар­ського призначення надавалися у довічно успадковуване во­лодіння земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищу­вати 2 гектарів.

Після проголошення незалежності України концепція вико­ристання земель сільськогосподарського призначення розроб­лялася, виходячи із концепції економічної реформи, руйнації адміністративно-командного управління, впровадження при­ватної форми власності і господарювання, впровадження колек­тивних форм господарювання, відродження селянських (фер­мерських) господарств і збереження особистих підсобних госпо­дарств. Відповідні реформи відбулися і в земельних відносинах в Україні1.

Законом України від ЗО січня 1992 р.2 і ЗК України від 13 бе­резня 1992 р. були визнані приватна, колективна і державна форми власності на землю. Всі форми власності були визнані рівноправними.

Суб'єктами права приватної власності на землю були визна­чені громадяни України, яким із земель сільськогосподарського призначення безоплатно передавалися ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення осо­бистого підсобного господарства і садівництва. Цим самим особам і для цих самих цілей земельні ділянки передавалися у постійне і тимчасове користування, зокрема в оренду.

У ЗК України 2001 р. селянське господарство було виокремлене із сукупного суб'єкта селянського (фермерського) господар­ства, також були виокремлені із суб'єктів права на землю осо­бисті підсобні господарства та особи, які займалися особистим підсобним господарством. Натомість суб'єктом права власності на землі сільськогосподарського призначення було визнано фер­мерське господарство та окремо особисте селянське господар­ство і громадяни, які займаються веденням особистого селянсь­кого господарства (ст. 33 ЗК України). Така новела в ЗК України цілком обґрунтована і виправдана. За своїм призначенням і роз­міром, змістом господарської діяльності селянське господарство більше тяжіло до підсобного, ніж до фермерського. Для фер­мерського господарства характерними рисами є підприємництво і виробництво товарної сільськогосподарської продукції. Основ­ним призначенням селянського господарства є зайняття сіль­ським господарством сімейно-трудовим (родинним) складом у невеликих розмірах, здебільшого для задоволення особистих по­треб у продуктах харчування та в реалізації частини виробленої продукції, що залишається після задоволення потреб родини, з метою часткової компенсації витрат на виробництво і зберігання сільськогосподарської продукції, для створення невеликих ре­зервів для поповнення витрат, що мають місце у ризикованій га­лузі виробництва, яким є сільське господарство.

Н. І. Титова у своїх працях звернула увагу на те, що Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агро­промислового комплексу в народному господарстві» агропроми­словим товаровиробникам (зокрема фермерам) надано право вільного вибору форм власності та напрямів трудової господар­ської діяльності, повної власності на результати своєї праці. Вона наголошує на тому, що фермерські відносини врегульовано саме законом. Це є свідченням того, яке важливе значення надається фермерству в Україні. Професор Н. І. Титова пише, що Закон про фермерство прийнятий в Україні вперше, тому низка його положень ще вимагають вдосконалення1. її прогнози ви­правдалися. У 2003 р. було прийнято Закон України «Про фер­мерське господарство» та окремий Закон «Про особисте селян­ське господарство». На наш погляд, найбільш суттєвою новелою і ЗК України (2001 р.), і законів України «Про фермерське госпо­дарство» та «Про особисте селянське господарство» є зміни об'єкта правового регулювання і розмежування суб'єктів пра­ва — виділення фермерського господарства у самостійний суб'єкт господарювання і земельного права, визнання самостій­ним суб'єктом особистого селянського господарства, яким охоп­люється й особисте підсобне господарство, існування якого мало тимчасовий характер.

Функціонування особистого селянського господарства як суб'єкта земельних відносин і господарювання пов'язано з існу­ванням і функціонуванням сільського двору як суб'єкта земель­них відносин і місця проживання селянської сім'ї — соціального осередку сільської територіальної громади в системі сільської поселенської мережі.

У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господар­ство» особисте селянське господарство розглядається як госпо­дарська діяльність, здійснювана без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебува­ють у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, пе­рероблювання та споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням май­на особистого селянського господарства.

Таке визначення Законом особистого селянського господар­ства є невдалим. Але порівняльний аналіз норм права свідчить, що особисті селянські господарства є суб'єктами сільськогоспо­дарської діяльності, оскільки земельні ділянки надаються гро­мадянам для ведення особистого селянського господарства (п. За ст. 22). З другого боку, особисте селянське господарство розгля­дається як суб'єкт права. Так, у ст. 27 ЗК України зазначено, що сільськогосподарські підприємства, установи та організації, осо­бисті селянські і фермерські господарства, які об'єднаються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

Зміст правової норми цієї статті ЗК України свідчить, що се­лянське господарство поряд із фермерським господарством і сільськогосподарським підприємством зберігає право на свою земельну ділянку. Це означає, що цією нормою права особисте селянське господарство застосовується поряд із іншими суб'єк­тами права і наділяється правом як суб'єкт права.

Серед інших організаційно-правових форм сільськогосподар­ського землекористування, з допомогою яких громадяни реалізу­ють своє право приватної власності на землі та права користуван­ня землями сільськогосподарського призначення, Н. І. Титова на­зиває особисті селянські господарства. Вона характеризує особисте селянське господарство як самостійну організаційно-правову форму сільськогосподарського виробництва.

О. О. Погрібний визнає особисте селянське господарство суб'єктом права у своєрідній формі. Він пише, що «особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше двох гектарів, передані у власність фізичним особам». Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого госпо­дарства. Автор вважає, що обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є забезпечення вико­ристання їх за цільовим призначенням2.

Сумнів може викликати положення Закону про те, що оскільки особисте селянське господарство не реєструється юри­дичною особою, то згідно з ЦК України воно не може бути суб'єктом права.

До майна і земельної ділянки особистого селянського госпо­дарства застосовується право спільної власності громадян. Уразі якщо особисте селянське господарство засноване однією особою, то очевидно, що він є суб'єктом права власності на зе­мельну ділянку і на майно, яке на ній побудоване (садибу). Згідно зі ст. 381 ЦК України садиба є земельна ділянка разом із розта­шованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічни­ми насадженнями. На практиці садиба, як правило, належить сільській сім'ї на праві спільної сумісної власності, якщо угодою між членами сім'ї не встановлено інше. Садиба може належати на праві власності й одній фізичній особі.

ЦК України виділяє спільну часткову (ст. 356) і спільну сумісну (ст. 368) власність. Розглянемо це питання з огляду на право спільної сумісної власності. Суб'єктами спільної сумісної власності на майно, зокрема і на земельну ділянку, можуть бути фізичні особи, якщо інше не встановлено законом. Ними можуть бути подружжя або особисте селянське господарство (члени яко­го пов'язані між собою родинними стосунками). Спільне майно особистого селянського господарства, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено догово­ром, укладеним у письмовій формі. Характерним для особистого селянського господарства є те, що земельна ділянка належить на праві власності як громадянину — засновнику господарства, так і іншим членам господарства, які особисто одержали земельну ділянку у власність, наприклад, у разі приватизації земель ко­лективного сільськогосподарського підприємства. Незалежно від того, кому належить земельна ділянка особистого селянсько­го господарства (його голові чи членам господарства), у процесі виробництва вона завжди використовується спільно. Якщо немає спільності, то немає і єдиного особистого господарства. Це свідчить про те, що на одній садибі може бути два й більше особи­стих селянських господарств. Цим підтверджується цивільно-правова рівноправність громадян у відносинах, пов'язаних зі створенням і діяльністю особистих селянських господарств. Відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 369) розпорядження майном, а отже і земельною ділянкою, що є у спільній сумісній власності (а можливо, і в частковій), здійснюється за згодою всіх співвлас­ників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном, а отже щодо використання спільної земельної ділянки.

Наведене свідчить, що ведення особистого селянського госпо­дарства на засадах спільної власності відповідає нормам ЗК, ЦК і Закону України «Про особисте селянське господарство».

Особливості правового режиму земель — ділянок сільськогос­подарського призначення, наданих громадянам для ведення осо­бистого селянського господарства, проявляються в такому:

1)ведення особистого селянського господарства громадянами, яким земельні ділянки належать на праві приватної власності чи на праві оренди, за умови їх використання для спільного вироб­ництва сільськогосподарської продукції для потреб селянської сім'ї (родини) і можливої реалізації лишків виробленої продук­ції. З цих позицій особисте селянське господарство розглядаєть­ся як об'єкт земельних правовідносин, як спосіб спільного вико­ристання об'єднаних власниками земельних ділянок чи земле­користувачами в одну спільну сумісну чи спільну часткову ділянку;

2)особисте селянське господарство виступає як суб'єкт спе­цифічної організаційно-правової форми спільного виробництва громадянами (членами сім'ї, родини) сільськогосподарської про­дукції без створення юридичної особи, на добровільних договір­них засадах, об'єднаних у спільний трудовий колектив, від імені яких відповідно до правил цивільного права у відносинах з інши­ми громадянами, юридичними особами і державою діє особа, уповноважена на це членами господарства.

Для здійснення спільної господарської діяльності і додержан­ня вимог земельного законодавства щодо спільного цільового ви­користання спільної земельної ділянки особисте селянське гос­подарство наділяться відповідними правами та обов'язками (статті 27, 86-91, 133 ЗК України, глава 26, статті 1130, 1131 ЦК України, статті Закону України «Про особисте селянське госпо­дарство»), які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Оскільки іноземні громадяни та особи без громадянства не мо­жуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, вони можуть брати участь у діяльності особистого селянського господарства за умови об'єднання з іншими членами селянського господарства — гро­мадян України для спільної діяльності і земельної ділянки, що належить іноземному громадянинові чи особі без громадянства на праві довгострокової оренди.

Крім перелічених, правовий режим земель сільськогосподар­ського призначення має й інші особливості.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства землі, які перебувають у їхньому постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам і юридичним особам для викори­стання їх за цільовим призначенням, а договори оренди земель­них ділянок припиняються.

У разі приватизації земель державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, державних та комунальних за­кладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на те­риторії відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визна­ченням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у про­цесі приватизації створюють резервний фонд земель за пого­дженням його місця розташування з переліченими вище особами у розмірі до 15 % площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств. Ре­зервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та ви­користання за цільовим призначенням.

Земельні ділянки, одержані внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані меліоративні системи, використовуються спільно на підставі договору. У разі відсутності згоди щодо спільного використання зазначених земельних ділянок питання вирішується в судовому порядку.

Сільськогосподарські підприємства, особисті селянські і фер­мерські господарства, які об'єднуються в асоціації та інші орга­нізаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

При ліквідації сільськогосподарських підприємств переваж­не право на отримання земельних ділянок поряд із населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які прожива­ють у цих населених пунктах. Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної ор­ганізації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами влас­ників земельних часток (паїв).

Земельні ділянки державної і комунальної власності, які пе­ребували у користуванні сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передають­ся у власність чи користування відповідно до ЗК України.

Певні особливості правового режиму мають земельні ділян­ки, що використовуються і для інших потреб сільськогосподар­ського виробництва.

Так, відповідно до ЗК України (ст. 34) громадяни можуть орен­дувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Ор­гани виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мо­жуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.

Громадяни України із земель державної і комунальної влас­ності мають право набувати безоплатно у власність або на умо­вах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Іноземні громадяни та особи без гро­мадянства можуть мати земельні ділянки для такої ж мети на умовах оренди. Приватизація земельної ділянки громадяни­ном — членом садівницького товариства здійснюється самостій­но без згоди на те інших членів цього товариства. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відпо­відно до закону та статутів цих товариств.

Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або кому­нальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. На таких земельних ділянках не допускається закладання багаторічних плодових насаджень, а також спору­дження капітальних будівель і споруд. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені тимчасові спору­ди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудо­вані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд або за їх рахунок.

Окремо доцільно розглянути правовий режим земель сільсько­господарського та іншого призначення, що належать несільсько-господарським підприємствам і використовуються для ведення підсобного господарства. Відповідно до ст. 37 ЗК України при­ватні несільськогосподарські підприємства можуть набувати такі земельні ділянки у власність або в оренду, а державні і кому­нальні підприємства — лише в оренду. Характерною особли­вістю цих земель є те, що суб'єктами права на земельні ділянки для ведення підсобного господарства можуть бути не сільсько­господарські підприємства, установи та організації, а спеціальні структурні підрозділи без права юридичної особи, які займають­ся виробництвом сільськогосподарської продукції для потреб підприємства. Другою особливістю є те, що несільськогоспо-дарським підприємствам для означених цілей земельні ділянки надаються чи набуваються ними не лише із земель сільськогос­подарського, а й іншого призначення. Земельні ділянки для підсобного господарства можуть надаватися також із земель сільськогосподарського призначення, водного фонду, промисло­вості, транспорту, рекреаційного та іншого призначення. Так, у разі виділення земельної ділянки під будівництво великого під­приємства її незайнята частина може використовуватися під будівництво у перші 5—10 років. Другий етап будівництва може тривати ще 10-15 років, а третій — у наступні роки. Не викори­стовувані у перші роки частини земельної ділянки безпосеред­ньо для будівництва, можуть тимчасово використовуватися для підсобного господарства. На окремих земельних ділянках із зе­мель оборони існували підсобні господарства військових частин.

На підсобних сільськогосподарських господарствах виробля­лася сільськогосподарська продукція з метою поліпшення забез­печення працівників підприємств, пансіонатів, лікувальних установ, солдат продуктами харчування. За сучасних умов, коли участь приватних та інших підприємств у вирішенні соціальних проблем підприємства скорочується, розвиток підсобних госпо­дарств також скорочується.