1. Юридична класифікація жилих будинків і приміщень

Для існування специфічних житлових відносин важливо ви­значити, що основним об’єктом правового регулювання є жит­ло, навколо якого виникає комплекс майнових прав і обов’язків, які належать до сфери правового регулювання.

Право приватної власності на індивідуальний жилий буди­нок слід відрізняти від права приватної власності на квартиру в багатоквартирному будинку, в якому житло виступає не тіль­ки як об’єкт права власності, права володіння і користування, а й як об’єкт управління та експлуатації. В останньому випадку власнику належить не тільки квартира, а фундамент, дах, сходи та інші частини будинку, які обслуговують квартиру, вони мо­жуть складати спільну власність з державою, або якщо це буди­нок індивідуальних забудовників — спільну власність учасників будівництва або співвласників багатоквартирного жилого бу­динку. Тому при використанні житла великого значення набу­вають спільні рішення співвласників багатоквартирного будин­ку, незалежно від організаційних форм, в яких здійснюється його утримання.

Жилим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній прожи­вання. В Цивільному кодексі окрема увага приділяється саме багатоквартирному жилому будинку як окремому майновому об’єкту, і визначено, що власникам квартири у дво- або багато­квартирному жилому будинку належать на праві спільної су­місної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та ін­ше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуго­вує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які при­значені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а та­кож власників нежилих приміщень, які розташовані у жилому будинку.

Цивільний кодекс України виділяє дво- і багатоквартирні бу­динки, а також жилі будинки, не зазначаючи кількість квартир у них (ч. 2 ст. 331, статті 351, 357, 379, 380 ЦК України). Зви­чайно правовий режим дво- і багатоквартирного будинків знач­но відрізняється від індивідуального жилого будинку садибно­го типу.

Види жилих будинків відповідно до проектів будівництва можуть бути:

— одноповерхові, мансардні, дво- і триповерхові, окремо спо­руджені або зблоковані (будинок має кілька квартир з окреми­ми виходами на подвір’я);

— малоповерхові (до 5 поверхів) і багатоповерхові (більше 5 поверхів).

Квартира може бути однокімнатною або багатокімнатною. Як річ квартира може бути подільною і неподільною, може пе­ребувати у спільній частковій чи спільній сумісній власності. При цьому місця загального користування залишаються у спіль­ній сумісній власності без зміни їх цільового використання. Під іншим жилим приміщенням слід розуміти кімнату, але під ним можна вважати жиле приміщення, у жилому будинку, що побу­доване, прибудоване або відокремлене для проживання грома­дян, має вихід у квартиру. Жилі приміщення не у складі житло­вого фонду у розумінні житлового права не є житлом (дачі, пе­ресувні конструкції, готелі тощо).

До складу квартири входять і нежилі приміщення — примі­щення в жилому будинку, які не належать до житлового фонду, і не можуть бути самостійним об’єктом правових відносин. Фак­тично квартири з нежилими приміщеннями включають в себе повітряний об’єм, обмежений внутрішніми поверхнями огорожуючих конструкцій. Відповідно до житлового законодавства Республіки Білорусь, жилим будинком визнається будівля, в якій більше половини площі підлоги зайнято жилим приміщеннями.

Стаття 381 ЦК України дає визначення садиби, до якої від­носиться земельна ділянка разом із розташованим на ній жи­лим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземни­ми і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Згідно зі ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка придбала жилий будинок, переходить право на земельну ділян­ку, на якій він розміщений, без зміни її цільового призначен­ня.

Проте садиба не може бути віднесена до житлового фонду, оскільки до її складу входять, крім жилого будинку, земельна ділянка, господарсько-побутові будівлі, наземні та підземні ко­мунікації, багаторічні насадження. Житлом у садибі має визна­ватися тільки будинок. Хоча законодавець і розмістив норму ст. 381 ЦК України у гл. 28 ЦК «Право власності на житло» і вказує на те, що садиба визнається житлом, але з таким підхо­дом не можна погодитись, хоча садиба обов’язково пов’язана з наявністю жилого будинку. У цьому випадку норми, які визна­чають коло житлових прав і обов’язків громадянина, буде по­ширюватися і на земельну ділянку, господарські будівлі та спо­руди, насадження. Тому для садиби необхідно встановити спе­ціальний правовий режим, відмінний від правового режиму, що надається жилому будинку. В юридичній літературі зазначаєть­ся, що особливістю садиби є її призначення — заняття садівниц­твом, будівництво і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд.

Відповідно до ст. 383 Цивільного кодексу України власник жилого будинку, квартири має право використовувати помеш­кання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб. З огляду на різну термінологією Є. О. Мічурін про­понує замінити словосполучення «жилі будинки» та «жилі при­міщення» на термін «житло», що сприятиме єдиному вживан­ню та систематизації термінології у житлових правовідносинах.

Відповідно до ст. 4 ЖК УРСР житловий фонд охоплює всю сукупність жилих будинків і жилих приміщень на всій терито­рії України, що визнані у встановленому порядку житлом, при­датним для проживання громадян незалежно від форми влас­ності.

Житловий фонд — сукупність усіх видів та категорій житла. За формою власності житловий фонд поділяється на такі види:

5) приватний житловий фонд; 2) державний житловий фонд, який складається з об’єктів житлового фонду, що належать дер­жавним підприємствам, установам, організаціям на праві госпо­дарського відання або оперативного управління; 3) комуналь­ний житловий фонд, який належить на праві власності терито­ріальним громадам сіл, селищ, міст; 4) жилі будинки, інші жилі приміщення, що перебувають у спільній власності різних суб’єк­тів приватної, державної, комунальної форм власності.

Жилий будинок — будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного в ній про­живання.

Жилі будинки повинні бути придатними і призначеними для проживання людей. Значна кількість будівель можуть бути приміщеннями, придатними для постійного проживання в них. Разом із тим, ці будівлі та приміщення з правової точки зору не належать до житлового фонду, хоча відповідають усім санітар­ним і технічним умовам. Саме тому в 2003 р. вперше Цивільний кодекс України у статтях 379, 380, 382 у самому широкому сен­сі визначає поняття житла. Під житлом фізичної особи розумі­ється жилий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Жилим будин­ком визнається тільки будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими норматив­но-правовими актами (ст. 380 ЦК України). Ізольоване помеш­кання в жилому будинку є квартирою (ст. 382 ЦК України).

Виходячи із зазначеного індивідуальним жилим будинком повинна визнаватися індивідуально визначена будівля, яка скла­дається із кімнат, а також приміщень допоміжного використан­ня, призначених для задоволення громадянами побутових та ін­ших потреб, пов’язаних із проживанням у такій будівлі. Будинок повинен мати номерний знак і покажчики встановленого зраз­ка. Багатоквартирний жилий будинок — це жилий будинок з двома і більше квартирами. Допоміжні приміщення жилого бу­динку — це приміщення, призначені для забезпечення експлуа­тації будинку та побутового обслуговування мешканців будин­ку. Нежиле приміщення у багатоквартирному жилому будин­ку не належить до житлового фонду і може бути самостійним об’єктом цивільно-правових відносин.

Квартирою визнається частина багатоквартирного жилого будинку, яка призначена і придатна для постійного у ньому про­живання однієї або кількох сімей і має обладнані одну чи кіль­ка кімнат і підсобні приміщення, окремий вихід на сходову пло­щадку, галерею, в коридор або на вулицю.

Комунальна квартира — квартира, заселена двома і більше наймачами чи власниками жилих приміщень (кімнат), що спіль­но використовують місця загального користування та інженер­не обладнання в цих місцях.

Кімнатою визнається частина жилого будинку або квартири, призначена для використання як місця безпосереднього в ньому проживання. Кімната — жиле приміщення, обмежене стінами від підлоги до стелі, у жилому будинку, структурно відокремленій частині будинку, що побудоване, прибудоване або відокремлене для проживання громадян, має вихід у місця загального корис­тування багатоквартирного чи індивідуального жилого будинку або будівлі.

Жила площа квартири — площа жилих приміщень кварти­ри, в яких згідно з діючими нормами можливе обладнання спа­льних місць. Загальна площа квартири — площа жилих кімнат (кімнати) і підсобних приміщень квартири з урахуванням пло­щі лоджій, балконів і терас, веранд та холодних комор.

До приватного житлового фонду входять зведені жилі бу­динки, придбані, побудовані, приватизовані квартири (будин­ки), що належать на праві приватної власності фізичним чи юридичним особам та призначені для задоволення житлових потреб власників і членів їхніх сімей, або для передачі в оренду чи найм іншим особам.

В юридичній літературі пропонуються й інші підходи до ви­значення видів житлових фондів. Так, Ю. К. Толстой пропонує класифікувати жилі приміщення не за формами власності, а за­лежно від підстав їх надання: 1) житло, що надається за догово­ром соціального найму; 2) жилі приміщення, що надаються за договором комерційного найму; 3) жилі приміщення у будин­ках житлово-будівельних та житлових кооперативах; 4) житло, що знаходиться у власності громадян; 5) службові та спеціалі­зовані жилі приміщення; 6) жилі приміщення, що надаються в користування громадянам за інших підстав.

П. І. Седугін вважає, що необхідно також виходити із при­значення жилих приміщень. Залежно від цього виділяє жит­ловий фонд соціального використання (жилі приміщення, що надаються громадяни для проживання в режимі соціального ви­користання) і житловий фонд, що використовується на комер­ційних засадах (для використання за договором найму жилого приміщення з метою отримання прибутку).

П. В. Крашенинников пропонує виходити при класифікації житлових фондів із двох ознак: 1) належність до форми власнос­ті. За даною ознакою житловий фонд поділяється на: а) приват­ний житловий фонд (до якого належить громадський житло­вий фонд і житловий фонд житлових і житлово-будівельних кооперативів); б) державний житловий фонд; в) муніципаль­ний житловий фонд; 2) залежно від використання поділяється на чотири групи: соціальний, індивідуальний, комерційний і спе­ціалізований.

Вважаємо, що висловлені в юридичній літературі зауважен­ня щодо класифікації житлового фонду мають своє місце.

На наш погляд, житловий фонд можна класифікувати за дво­ма ознаками: за належністю до форми власності та залежно від використання.

Хоча житловий фонд можна поділити і за місцем розташу­вання: сільська місцевість, адміністративно-територіальна оди­ниця (село, селище, районний, обласний центр, м. Київ), оскіль­ки зміст прав і обов’язків у власників такого житла значно від­різняється.

Також житловий фонд можна поділити за кількістю мешкан­ців, що проживають у будинку, та кількості поверхів. А саме: на:

— одноповерхові будинки, призначені для проживання од­нієї чи кількох сімей;

— багатоповерхові будинки.

Тимчасова методика оцінки жилих приміщень, затверджена наказом Міністерства будівництва Росії від ЗО жовтня 1995 р. № 17-115, наприклад, передбачає перелік функціональної мо­делі «квартира»: 1) місце знаходження; 2) капітальність; 3) за­гальна площа; 4) жила площа; 5) площа кухні; 6) поверхове роз­міщення квартири; 7) кількість прохідних кімнат; 8) висота при­міщень; 9) кількість балконів (лоджий); 10) наявність телефону.

Правовий режим у таких будівлях значно відрізняється. Тут можуть виникати цивільно-правові відносини щодо утримання майна. Також у таких будівлях права і обов’язки розподіляють­ся серед значної кількості не пов’язаних між собою родинними стосунками осіб, які спільно повинні належно утримувати бу­динки, ефективно використовувати прибудинкову територію. Слід погодитись із думкою, що індивідуальний будинок, спо­руджений у сільській місцевості для задоволення потреб однієї чи кількох сімей, не створює проблем правового регулювання, оскільки в більшості ці правовідносини є простими.

При використанні приміщень багатоквартирного будинку, особливо із вбудованими або прибудованими нежилими примі­щеннями, необхідно дотримуватися вимог законодавства. Для цього мають бути розроблені та впроваджені в практику єдині вимоги до використання нежилих приміщень у багатоквартир­них будинках.

Державний житловий фонд складається з житлового фон­ду, що належить державним підприємствам, установам і органі­заціям, а комунальний житловий фонд — це фонд, що належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах.

Виходячи з положень Конституції громадський житловий фонд є різновидом приватного житлового фонду, оскільки жилі будинки і квартири знаходяться в приватній власності громад­ських об’єднань, які є юридичними особами, або у сільській влас­ності фізичних та/або юридичних осіб, Державний житловий фонд, що перебуває у повному господарському віданні чи опе­ративному управлінні державних підприємств, установ та орга­нізацій, за їх бажанням може передаватися у комунальну влас­ність за місцем розташування будинків. Цей фонд надається у власність відповідних міст, селищ і сіл безоплатно. Основні за­сади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад міст, селищ, сіл або у їх спіль­ну власність, визначаються Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 берез­ня 1998 р. № 147/98-ВР. Зазначений закон регулює механізм, пов’язаний з передачею об’єктів права комунальної власності у державну власність. Комунальний житловий фонд може знахо­дитися у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Не належать до житлового фонду України нежилі примі­щення в жилих будинках, тобто частини будинку з окремими входами, призначені для торговельної, іншої, не забороненої законом та нешкідливої для експлуатації будинку діяльності. До житлового фонду не входять вбудовані нежилі приміщен­ня в жилих будинках, призначені для торгівлі, громадського харчування, побутового та інших видів обслуговування насе­лення.

Відповідно до статей 4—6 ЖК державний житловий фонд включає в себе жилі будинки (закінчені будівництвом і здані в експлуатацію) та жилі приміщення в інших будівлях, призначе­ні для постійного проживання громадян.

Слід зазначити, що відносини, пов’язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках (котеджах, дачах, інших будиночках), не призначених для постійного проживання гро­мадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового зако­нодавства, незалежно від їх тривалості. Одним із недоліків чин­ного законодавства є відсутність механізму переводу зазначених приміщень у жилі. Такий підхід буде мати вирішальне значення у випадках: визнання громадянина потребуючим поліпшення житлових умов; при отриманні кредитів для будівництва жит­ла; при обміні житла; при поділі житла тощо.

Інструкцією про порядок проведення технічної інвентари­зації об’єктів нерухомого майна як об’єкти технічної інвента­ризації виділяються садові і дачні будинки: садовий будинок — будинок для літнього (сезонного) використання; дачний буди­нок — це жилий будинок для використання протягом року з ме­тою позаміського відпочинку.

Отже, садовий будинок не є жилим, оскільки призначений для сезонного використання, а дачний хоча і визнається жилим, але через те, що використовується з метою відпочинку, не вклю­чається до житлового фонду.

При цьому слід скористатися досвідом Російської Федера­ції. Виходячи з ч. З ст. 9 Закону РФ «Об основах федеральной жилищной политики» від 24 грудня 1992 р., громадяни, які ма­ють жилі будівлі, що розміщені на садових і дачних земельних ділянках і відповідають вимогам нормативів щодо жилих при­міщень, мають право переоформити їх як жилі будинки і сади­би на праві приватної власності. Йдеться про приведення у від­повідність матеріального змісту будівлі до її юридичної відповід­ності. І саме проведення такої «ревізії» дозволить відмежувати одні дачні, садові будинки від дачних, садових будівель капі­тального типу, призначених і придатних для постійного в них проживання.

Жилі будинки повинні відповідати архітектурно-будівель­ним, санітарно-гігієнічним, протипожежним, екологічним та ін­шим нормам і стандартам, що робить ці будівлі придатними для постійного проживання в них громадян.

Наказом Держбуду України від 18 травня 2005 р. № 80 за­тверджено Державні будівельні норми «Будинки і споруди. Жи­лі будинки. Основні положення. ДБН В.2.2-15-2005» (чинні від 1 січня 2006 р.), які поширюються на проектування нових і ре­конструкцію жилих будинків із позначкою рівня підлоги верх­нього поверху до 73,5 м (як правило, до 25 поверхів включно при висоті поверху 2,8 м): одноквартирні та багатоквартирні, у тому числі спеціалізовані квартирні жилі будинки для осіб похило­го віку і сімей з інвалідами та гуртожитки. Вимоги цих норм є обов’язковими для юридичних і фізичних осіб—суб’єктів під­приємницької діяльності на території України незалежно від форм власності та відомчої приналежності.

Ці питання необхідно вирішувати в кожному окремому ви­падку, особливо це стосується дачних чи садових будинків на те­риторії міста, що відповідають санітарно-технічним вимогам.

Реєстрація в органах місцевого самоврядування будівлі як жилої допускається тільки після прийняття в експлуатацію ко­місією фахівців і спеціалістів зведеного будинку.

При характеристиці житлового фонду слід відрізняти допо­міжні приміщення від підсобних приміщень жилого будинку. Хоча допоміжні приміщення жилого будинку до складу житло­вого фонду не входять, проте вони призначені для забезпечення та утримання будинку, а також побутового обслуговування на­селення за місцем проживання (вестибюль, сходова площадка, перехідний шлюз, міжквартирний коридор, колясочна, підвали, горища тощо). А підсобні приміщення входять до складу жит­лового фонду, але вони не можуть бути предметом окремого ци­вільно-правового договору.

Квартира становить частину багатоквартирних жилих бу­динків. Предметом правового регулювання у житловому праві є також частина квартири (одноквартирного будинку) — жила кімната (кімнати) у квартирі (одноквартирному будинку), при­значена та придатна для постійного проживання.

Класифікацію житлового фонду також можна проводити за призначенням: житловий фонд загального призначення; житловий фонд спеціального призначення; фонд соціаль­ного призначення.

З урахуванням положень ст. 47 Конституції України та по­ложень чинного житлового законодавства за призначенням жит­ловий фонд можна поділити на:

7. Житловий фонд загального призначення, що охоплює сукупність житла всіх форм власності, призначеного для прожи­вання всіх категорій громадян і використовується на загальних приватно-правових засадах (житло всіх форм власності, призна­чене для проживання громадян, за винятком житлового фонду спеціального призначення).

8. Житловий фонд соціального призначення — це житло, призначене для проживання громадян, які потребують соціаль­ного захисту або поліпшення умов проживання: інвалідів, вете­ранів, самотніх громадян похилого віку — їм надається житло в будинках-інтернатах та інших громадян, які не можуть задо­вольнити житлову потребу через брак коштів.

Соціальне житло надається безоплатно, проте користуван­ня житлом здійснюється за доступну плату тими громадянами України, які потребують соціального захисту. Соціальний квар­тирний облік здійснюється органами місцевого самоврядуван­ня. За змістом правовідносин таке житло повинно відповідати архітектурним нормам та санітарно-гігієнічним вимогам, що по­винні визначатися Державними стандартами щодо такого житла.

Відповідно до ст. З Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» до житла соціального призначення належать: 1) квартири в багатоквартирних жилих будинках, са­дибні (одноквартирні) жилі будинки; 2) жилі приміщення у со­ціальних гуртожитках.

Окремо, в межах житлового фонду соціального призначен­ня слід виділяти житло соціального захисту, в тому числі: а) со­ціальне — гуртожиток; б) спеціалізовані будинки для інвалідів, ветеранів, самотніх громадян похилого віку; притулки, житло для тимчасового проживання; в) спеціалізовані будинки для бідних і безпритульних. Притулки призначені для тимчасового прожи­вання громадян, які потерпіли від стихійного лиха або іншої екс­тремальної ситуації, а також для розміщення біженців.

Житловий фонд соціального призначення формується ор­ганами місцевого самоврядування відповідно до ст. 5 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» шля­хом: а) будівництва; б) реконструкції існуючих жилих будинків, а також переобладнання нежилих будинків у жилі; в) отриман­ня житла, переданого в дар; г) передачі в комунальну власність житла, вилученого на підставі судових рішень або визнаного в установленому законом порядку безхазяйним або відумерлим; ґ) передачі забудовниками місцевим радам частки жилої площі в новозбудованих будинках; д) передачі з державної в комуналь­ну власність соціального житла, побудованого за рахунок кош­тів державного бюджету; е) використання на договірних заса­дах приватного житлового фонду; є) набуття права власності на житло на інших підставах. Передача житла з житлового фонду соціального призначення не допускається.

9. Житловий фонд спеціального призначення — це житло, що надається в користування працівникам підприємств, установ і організацій на підставі відповідного договору, у складі якого виділяються фонд професійного і надзвичайного призначення (службове житло, гуртожитки, будинки маневреного житлово­го фонду, жилі будинки іншого особливого призначення).

Житловий фонд спеціального призначення формується шля­хом споруджених квартир нових будинків, переобладнання існу­ючих будинків і квартир інших категорій житлового фонду, пе­реобладнання нежилих будинків і включення їх до житлового фонду, а також шляхом переведення одного житлового фонду до фонду іншого призначення.

До житлового фонду спеціального призначення належать: а) службове житло; б) гуртожитки для проживання самотніх гро­мадян (жилі кімнати для спільного користування кількох осіб, які не перебувають у родинних зв’язках); в) гуртожитки для про­живання сімей (житло, що складається з однієї або кількох кім­нат і перебуває у користуванні окремої сім’ї); г) будинки (квар­тири) маневреного житлового фонду.

Притулки будуть належати до житлового фонду тільки у разі виникнення надзвичайної ситуації на базі існуючих приміщень, що не тягне після ліквідації стихійного лиха чи іншої екстре­мальної ситуації зміни статусу цих приміщень.

Із наведеного переліку стає зрозумілим, що правовий режим, який поширюється на житловий фонд соціального і спеціально­го призначення в частині забезпечення житлових прав осіб, що втратили житло, майже однаковий. Проте слід відмітити наступ­ні розбіжності: 1) право на житло для тимчасового проживан­ня громадян виникає тільки у визначених законом випадках;

7) Житловий кодекс УРСР прямо відносить такий житловий фонд до спеціалізованих жилих приміщень; 3) користування спеціалізованим житлом, мабуть, безоплатне, що прямо випли­ває із ст. 131і ЖК УРСР, а користування житлом соціального призначення завжди платне, що прямо встановлено у ст. 2 За­кону України «Про житловий фонд соціального призначення».

Проте схожі риси полягають у наступному:

— мета забезпечити житлом громадян, які його не мають;

— громадяни не мають можливості за власний кошт задо­вольнити свої житлові потреби, тому житло надається безоплат­но або за доступну плату;

— на мешканців такого фонду поширюються ті самі обме­ження (заборона права приватизувати, обміняти, поділити, зда­вати в піднайм тощо);

— тимчасовий характер проживання пов’язаний із можливі­стю продовження строку в разі неспроможності мешканця цьо­го приміщення набути альтернативне місце проживання. Під­ставами для дострокового припинення права громадянина на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тим­часового проживання є: надання громадянину або придбання ним іншого жилого приміщення; підвищення доходів громадя­нина до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншо­го жилого приміщення; порушення громадянином правил ко­ристування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасо­вого проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання у непридатність для його використання; інші підстави, встановлені законом.

Фонди житла для тимчасового проживання формуються шляхом: будівництва нового житла; реконструкції існуючих жилих будинків та гуртожитків, а також переобладнання не­жилих будинків у жилі; передачі житла у комунальну власність; придбання житла.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» житловий фонд соціального при­значення формується тим самим шляхом. Звичайно, якщо ЖК УРСР у редакції Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ допускає виселення сімей з неповнолітніми дітьми, вагітних жі­нок, інвалідів, осіб пенсійного віку внаслідок звернення стяг­нення на житло як наслідок неповернення кредиту банку, то та­кий житловий фонд з розвитком кредитування житлового будів­ництва за «сприяння» місцевої влади має бути пріоритетним.

Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 422, якою затверджено Порядок формування фондів житла для тимчасового проживання, визначає тільки умови формуван­ня фондів житла для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили житло внаслідок звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення, не забезпечує обов’язок дер­жавних органів надавати таке житло в безумовному порядку.