2. Уповноважені учасники житлових відносин

Учасниками житлових правовідносин, крім громадян, є юри­дичні особи, держава в особі спеціально створених органів, ор­гани місцевого самоврядування, громадські організації.

Відповідно до житлового законодавства суб’єктами жит­лових правовідносин можуть бути, з однієї сторони уповнова­жений державний орган, юридична чи фізична особа (власник житла), з другої заінтересований суб’єкт (фізична та юридична особи).

Специфіка житлових правовідносин полягає у тому, що окре­ма їх частина, особливо та, що виникає за умови забезпечення житлом державного чи комунального житлового фонду, в т. ч. і на праві соціального найму, є адміністративними правовідно­синами, а подальше користування житлом на умовах оренди чи найму є цивільно-правовими відносинами, що суттєво впливає на зміст правового становища суб’єктів житлового права, на об­сяг їхніх прав і обов’язків.

Тому за нормами житлового, цивільного законодавства сто­ронами житлових правовідносин, з однієї сторони, виступає упов­новажений суб’єкт, наділений повноваженнями, з другої — заін­тересований суб’єкт — фізична особа. Сторона, наділена влад­ними повноваженнями, представлена державними органами та їх посадовими особами. До уповноважених можна віднести: влас­ників житла — органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації (юридичні особи); житлові та житлово-будівельні кооперативи; товариства співвласників багатоквартир­ного жилого будинку.

Найзагальнішою та визнаною є класифікація суб’єктів пра­ва на юридичних та фізичних осіб, її також можна використати для класифікації суб’єктного складу осіб у житловій сфері. Але вона носить загальний характер і потребує уточнення з огляду на її особливості, залежно від кола прав і обов’язків, ступеня на­лежності у суб’єкта права на житло. Серед фізичних осіб слід вказати, насамперед, власника, наймача, орендаря, піднаймача, тимчасових жильців, які можуть виступати як зобов’язаною, так і уповноваженою особою.

Заінтересованими особами є: громадяни, їх представники, у тому числі органи опіки та піклування.

Суб’єктами права власності Цивільним кодексом визначені не тільки фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, право власності в інтересах якої здійснюють органи державної влади, та територіальна громада разом з утвореними нею орга­нами місцевого самоврядування (статті 326, 327 Цивільного кодексу). За змістом Цивільного кодексу України людина, юри­дична особа, держава та органи місцевого самоврядування висту­пають як рівноправні суб’єкти, наділені цивільно-правовою діє­здатністю. Разом із тим, тільки людина задовольняє природні потреби житлом. Інші суб’єкти, юридичні особи, органи місце­вого самоврядування можуть виступати суб’єктом речового пра­ва (уповноважена особа), а не користувачем (заінтересованою особою).

Для більш детальної характеристики суб’єктів житлового права доцільно розглянути їх правове становище відповідно до вищенаведеної класифікації.

Нині нормативно-правові акти приймаються стрімко і від­повідно до суспільних відносин, що динамічно розвиваються, що зумовлене необхідністю переходу від старої системи найму державного житла до нової системи, яка ґрунтується в основно­му на відносинах власності, притаманних ринковій економіці. Тому систему уповноважених органів слід розглядати з ураху­ванням рішень, які приймаються, і через їх вплив на суспільні відносини в житловій сфері.

Певна роль у створенні нормативно-правових актів з питань житлового законодавства належить Президентові України, який здійснює функції забезпечення дотримання конституційності, законності дій інших суб’єктів права.

Президент зобов’язаний створювати умови, що забезпечува­ли б чітке та своєчасне реагування відповідних органів держави на будь-які факти порушення конституційних норм. Як гарант прав і свобод людини він має сприяти створенню відповідних механізмів контролю та забезпечувати їх реалізацію, а обстою­ючи їх — створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод людини.

Указами Президента України поставлено завдання приско­реного реформування житлового права, затверджено Основ­ні напрями забезпечення житлом населення України на 1999—2005 рр., заходи щодо підтримки індивідуального житлового будівництва на селі, будівництва житла для військовослужбов­ців тощо.

Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, що входять до системи ви­конавчої влади, перебувають у його безпосередньому віданні та підпорядковуються йому.

Кабінет Міністрів України покликаний реалізувати держав­ну політику в житловій сфері і забезпечувати виконання жит­лової політики, що полягає зокрема у: 1) забезпеченні реалізації державної політики у цій сфері; 2) розробленні загальнодержав­ної програми розвитку соціального житла та здійснення конт­ролю за її виконанням; 3) координації діяльності центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій у цій сфері; 4) здійсненні інших повноважень у цій сфері від­повідно до закону; 5) встановленні єдиного порядку державної реєстрації прав власності та інших майнових прав на житло;

6) визначенні правил обліку та надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов; 7) затвердженні пра­вил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, їх утримання та інші нормативні докумен­ти; 8) визначенні порядку надання пільг юридичним і фізичним особам, які беруть участь у будівництві або утриманні житлово­го фонду; 9) встановленні порядку здійснення державного на­гляду та контролю за використанням і збереженням житлового фонду; 10) встановленні порядку визначення мінімальної нор­ми забезпечення загальною жилою площею для визнання гро­мадян такими, що потребують поліпшення житлових умов.

У сферах своєї діяльності центральні органи виконавчої вла­ди можуть видавати нормативно-правові акти, що підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції. Але така реєстрація не є не­заперечним доказом відповідності певного акта чинному зако­нодавству України.

Основним центральним органом виконавчої влади є Мініс­терство будівництва, архітектури та житлово-комунального гос­подарства України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2005 р. № 1725 затверджено Положення про Міністерство бу­дівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.

Відповідно до зазначеного Положення Міністерство будівни­цтва, архітектури та житлово-комунального господарства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спря­мовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основ­ними завданнями Мінбуду України є: участь у формуванні та за­безпечення реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості, будівельних мате­ріалів, житлово-комунального господарства, а також державної житлової політики; збереження традиційного характеру середо­вища, історичних ареалів населених місць, пам’яток архітектури і містобудування; реформування житлово-комунального госпо­дарства та здійснення перетворень у будівництві і промисловості будівельних матеріалів; регулювання діяльності суб’єктів при­родних монополій у сфері централізованого тепло-, водопоста­чання та водовідведення.

Відповідно до зазначеного положення Мінбуд має право за­лучати у встановленому порядку спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, представників гро­мадських організацій для розгляду питань, що належать до його компетенції.

Правила обліку громадян, які потребують поліпшення жит­лових умов і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. Вони регулюють порядок обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм у без­строкове користування жилих приміщень у будинках державно­го і громадського житлового фонду.

Учасниками житлових правовідносин можуть бути органи місцевого самоврядування, які є власниками житлового фонду. Юридичними гарантіями забезпечення прав громадян на жит­ло є надання органам місцевого самоврядування певних повно­важень, встановлення певних обов’язків у житловій сфері.

Органи місцевого самоврядування та місцеві держадмініст­рації та їх посадові особи наділені владними повноваженнями. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, місь­кі ради. Виконання своїх повноважень вони можуть доручити уповноваженому ним органу, який самостійно може виступати суб’єктом житлового права. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) за­старілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 р. № 525-У Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київ­ська та Севастопольська міські державні адміністрації, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, відпо­відно до своєї компетенції здійснюють контроль за виконанням місцевих програм реконструкції, заміни житлового фонду, в то­му числі за додержанням законодавства України під час прове­дення конкурсів із залучення інвесторів-забудовників до вико­нання зазначених програм.

Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами готують проект рішення про організацію комплексної забудови, реконструкції кварталів (мікрорайонів) та визначають на кон­курсних засадах інвестора-забудовника, встановлюють вимоги щодо будівництва об’єктів соціальної сфери на територіях комп­лексної забудови, реконструкції кварталів мікрорайонів).

Як уже зазначалося, Житловий кодекс УРСР 1983 р. ще не приведений у відповідність до чинного законодавства України.

Він і нині містить застарілі норми, що передбачають компетен­цію органів колишнього Союзу РСР. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. У містах з районним поділом, за рішенням територіальної громади міста або міської ради, можуть утворюватися районні в місті ради.

Відповідно до ст. 11 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комі­тети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи, які є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів ви­конавчої влади — також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: 1) управління об’єктами житлово-комунального господарства; 2) облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комуналь­ної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної влас­ності; 3) сприяння розширенню житлового будівництва, надання громадянам, які мають потребу в житлі, допомоги в будівництві житла, в отриманні кредитів, у тому числі пільгових, та субси­дій для будівництва чи придбання житла; надання допомоги власникам квартир (будинків) в їх обслуговуванні та ремонті; сприяння створенню об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація таких об’єднань; 4) реєстрація житлово-будівельних кооперативів; здійснення контролю за їх діяльністю відповідно до закону; 5) облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; 6) надан­ня відповідно до закону громадянам, які потребують соціально­го захисту, безоплатного житла або за доступну для них плату;

7) здійснення контролю за станом квартирного обліку та додер­жанням житлового законодавства на підприємствах, в устано­вах та організаціях, розташованих на відповідній території, не­залежно від форм власності; 8) видача ордерів на заселення жи­лої площі в будинках державних та комунальних організацій.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про комплексну ре­конструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 р. № 525-У органи місцевого само­врядування: приймають рішення щодо вилучення (викупу), пе­редачі земельних ділянок у зв’язку з проведенням комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) із заміною застаріло­го житлового фонду для задоволення суспільних потреб; сприя­ють розвитку житлового будівництва і реконструкції, заміні жит­лового фонду за рахунок усіх джерел фінансування; визнача­ють на конкурсних засадах інвестора-забудовника та укладають з ним інвестиційний договір на виконання інвестиційного проек­ту комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) заста­рілого житлового фонду; інформують населення про перспек­тиви забудови та виконання місцевих програм з реконструкції, заміни житлового фонду; здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства щодо надання житлового та нежитлового фондів на праві власності чи оренди власникам (наймачам), житловий (нежитловий) фонд яких підлягає реконструкції від­повідно до Закону; визначають порядок і терміни переселення мешканців, звільнення житлового та нежитлового фондів, а та­кож порядок і терміни знесення будівель застарілого житлового фонду; вирішують в установленому законом порядку всі спірні питання, пов’язані з відселенням наймачів та власників житла; вирішують інші питання, пов’язані з реконструкцією, заміною житлового фонду відповідно до законодавства.

Органи місцевого самоврядування відповідно до ст. 9 Зако­ну «Про житловий фонд соціального призначення»: 1) створю­ють за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших джерел фінан­сування житловий фонд соціального призначення; 2) здійсню­ють управління житловим фондом соціального призначення, організовують його належне обслуговування та ремонт, упоряд­кування та утримання прибудинкових територій; 3) здійсню­ють контроль за використанням соціального житла за призна­ченням, визначають виконавця житлових та комунальних послуг у порядку, встановленому законом, вживають заходів щодо за­безпечення збереження житлового фонду соціального призна­чення незалежно від форми власності; 4) встановлюють плату за соціальне житло; 5) приймають рішення про проведення ре­конструкції, капітального ремонту, переобладнання нежилих бу­динків у жилі або знесення непридатних для проживання жи­лих будинків з житлового фонду соціального призначення; 6) за­безпечують пристосування жилих будинків до потреб інвалідів та дітей-інвалідів, які мешкають у них, шляхом обладнання спе­ціальними засобами і пристосуваннями під’їздів, сходових пло­щадок та житла, займаного інвалідами чи сім’ями, в яких є інва­ліди та/або діти-інваліди; 7) ведуть облік громадян, які мають право на отримання квартир, садибних (одноквартирних) жи­лих будинків із житлового фонду соціального призначення, приймають рішення про надання цим громадянам соціального житла; 8) ведуть щорічний моніторинг сукупного доходу грома­дян, які перебувають на соціальному квартирному обліку або вже отримали таке житло; 9) укладають та розривають договори найму соціального житла; 10) затверджують у межах своїх пов­новажень місцеві програми розвитку соціального житла, здійс­нюють контроль за їх виконанням; 11) здійснюють інші повно­важення.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про забезпечення са­нітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лю­того 1994 р. № 4004-ХІІ органи виконавчої влади, місцевого са­моврядування, підприємства, установи, організації та громадя­ни зобов’язані утримувати надані в користування чи належні їм на праві власності жилі приміщення відповідно до вимог сані­тарних норм.

Сільські, селищні, міські ради затверджують правила додер­жання тиші в населених пунктах і громадських місцях, якими з урахуванням особливостей окремих територій (курортні, ліку- вально-оздоровчі, рекреаційні, заповідні тощо) установлюються заборони та обмеження щодо певних видів діяльності, що су­проводжуються утворенням шуму, а також установлюється по­рядок проведення салютів, фейєрверків, інших заходів із вико­ристанням вибухових речовин і піротехнічних засобів.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядуван­ня в межах повноважень, встановлених законом, забезпечують контроль за додержанням керівниками та посадовими особами підприємств, установ, організацій усіх форм власності, а також громадянами санітарного та екологічного законодавства, правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях, ін­ших нормативно-правових актів у сфері захисту населення від шкідливого впливу шуму, неіонізуючих випромінювань та ін­ших фізичних чинників.

Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адмі­ністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють міс­цеві державні адміністрації. Вони зобов’язані забезпечувати ви­конання Конституції та законів України, актів Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади.

Місцеві державні адміністрації відповідно до закону: 1) за­безпечують виконання державної політики з питань формуван­ня й утримання житлового фонду соціального призначення та здійснюють контроль за її реалізацією; 2) беруть участь у розроб­ленні загальнодержавної програми розвитку соціального житла; 3) забезпечують спільно з відповідними органами місцевого са­моврядування виконання затверджених загальнодержавної та місцевих програм розвитку соціального житла; 4) здійснюють інші повноваження у цій сфері.

Для прикладу можна навести розпорядження київської місь­кої державної адміністрації «Про заходи щодо поліпшення жит­лових умов багатодітних сімей» від 6 лютого 1998 р. № 229; «Про гуртожитки в жилих будинках м. Києва» від 28 травня 1999 р. № 813; «Про будівництво житла для молодих сімей та одино­ких молодих громадян за кошти довгострокового пільгового кредиту» від 22 травня 1999 р. № 779; «Про будівництво жи­лих будинків житлово-будівельних кооперативів» від 22 трав­ня 1999 р. № 780; рішення Київської міської ради «Про плату за землю під багатоповерховою житловою забудовою» від 29 жовт­ня 1998 р. № 34/135 тощо.

З урахуванням положень Житлового та Цивільного кодек­сів України, законів України «Про житловий фонд соціально­го призначення», «Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції органів місцевого самоврядування у житловій сфе­рі слід віднести: облік комунального житлового фонду; щоріч­ний моніторинг доходів наймача та членів його сім’ї для ви­знання їх соціально незахищеними для надання за договорами соціального найму житла комунального житлового фонду; об­лік громадян, які мають право на отримання соціального житла; визначення порядку надання жилих приміщень муніципально­го спеціалізованого житлового фонду; надання житла соціально незахищеним громадянам за договором соціального найму жит­ла; погодження перепланування і переобладнання житла; ви­знання жилих приміщень непридатними для проживання; здійс­нення контролю за використанням житлового фонду; визначен­ня відповідності жилих приміщень встановленим санітарним і технічним правилам і нормам.

Відповідно до Цивільного кодексу право власності та інші речові права на нерухоме майно, в тому числі й жилі приміщен­ня, їх виникнення, перехід, обмеження і припинення підлягають державній реєстрації. Слід відрізняти державну реєстрацію не­рухомості від державного обліку житлового фонду.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно і правочинів із ним — це юридичний акт визнання і підтвердження державою виникнення, обмеження, переходу або припинення прав на не­рухоме майно відповідно до Цивільного кодексу України. Вона здійснюється за місцем знаходження майна.

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. № 19522-ІУ регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень — офіційне визнання і під­твердження державою фактів виникнення, переходу або припи­нення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що су­проводжується внесенням даних до Державного реєстру речо­вих прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, а саме: 1) право власності на нерухоме май­но; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного корис­тування земельною ділянкою; г) право користування земель­ною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік;

2) обмеження речових прав. Обмеження речових прав на неру­хоме майно (обтяження нерухомого майна) — обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлені від­повідно до правочину (договору), закону або актів органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прий­нятих у межах повноважень.

Державна реєстрація речових прав проводиться в такому по­рядку: облік заяви про державну реєстрацію речових прав; прий­няття і перевірка документів, поданих для державної реєстрації речових прав; установлення відсутності підстав для відмови в державній реєстрації речових прав; державна реєстрація речо­вих прав або відмова в такій реєстрації прав та внесення даних до Державного реєстру прав; присвоєння кадастрового номера об’єкту нерухомого майна; видача документів, що підтверджу­ють зареєстроване речове право.

Підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: державний акт про право власнос­ті на земельну ділянку; нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ді­лянки або іншого нерухомого майна; договір про приватизацію майна державних підприємств; договір купівлі-продажу неру­хомого майна, зареєстрований на біржі в установленому поряд­ку; нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об’єднання нерухомого майна; свідоцтво про право на спадщи­ну; свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання нерухомого майна з при­людних торгів; свідоцтво про право власності на будівлю (час­тину будівлі), споруду; рішення суду про право власності на об’єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації; договори про іпотеку, оренду строком біль­ше одного року, інші визначені законом документи щодо речо­вих прав на нерухоме майно; рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали закон­ної сили; інші акти органів державної влади або органів місце­вого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах пов­новажень.

Державна реєстрація обмежень речових прав на нерухоме майно проводиться органом державної реєстрації прав на під­ставі: договору застави (іпотеки) нерухомого майна; ухвали су­ду про забезпечення позову; рішення суду про звернення стяг­нення на нерухоме майно; рішення суду про визнання власни­ка нерухомого майна банкрутом; постанови органів досудового слідства, державного виконавця про накладення арешту на не­рухоме майно; накладення заборони на відчуження нерухомого майна нотаріусом; накладення заборони на відчуження нерухо­мого майна посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради в населених пунктах, де немає нотаріу­сів; інших актів органів державної влади чи місцевого самовря­дування, їх посадових осіб.

Державна реєстрація прав зводиться до: 1) реєстрації доку­ментів; 2) правової експертизи і перевірки законності провочинів; 3) встановлення суперечностей між заявленими правами і зареєстрованими правами як підстава для відмови або призупи­нення державної реєстрації прав; 4) видачі свідоцтва про держав­ну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Юридичні особи також можуть виступати як уповноваже­ний і зобов’язаний суб’єкт житлового права. Так, підприємство, установа, організація як уповноважений суб’єкт житлових пра­вовідносин виступають у випадках, коли вони як юридичні осо­би володіють і надають житловий фонд своїм працівникам, ви­ступають замовниками житлового будівництва розподілу жит­ла. Як зобов’язальні особи вони можуть бути наймачем за дого­вором найму житла.

Житлові і житлово-будівельні кооперативи, об’єднання спів­власників багатоквартирного жилого будинку виступають упо­вноваженими суб’єктами житлових правовідносин. Закон «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 лис­топада 2001 р. № 2866-ІІІ визначає правові та організаційні за­сади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єд­нань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку. Кооперативи та об’єднання співвласників багатоквар­тирного будинку є юридичною особою, створеною власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управ­ління, утримання та використання неподільного та загального майна. Вони є неприбутковою організацією і не мають на меті одержання прибутку.

За дорученням власників майна управитель, який є юридич­ною особою, може здійснювати управління неподільним та за­гальним майном житлового комплексу і забезпечує його належ­ну експлуатацію тощо. Уповноваженою особою власника може бути юридична чи фізична особа, яка мешкає в цьому будинку, або запрошена зі сторони для роботи за трудовою угодою. Зви­чайно при цьому буде мати велике значення кваліфікація та про­фесійні здібності фізичних осіб, які будуть здійснювати функ­ції управителя чи представляти інтереси мешканців жилого бу­динку в силу спеціальних повноважень.

Носієм прав і обов’язків у кооперативі та об’єднанні спів­власників багатоквартирного жилого будинку залишається кож­ний власник квартири. Як спосіб самоорганізації об’єднання мо­жуть створюватися тільки знизу, оскільки необхідність ство­рення об’єднань може позбавити мешканців можливості вибору найкращих рішень з приводу вирішення постійно виникаючих локальних побутових проблем.

Державний контроль, що здійснюється уповноваженими на те органами, які мають чітко визначені права і обов’язки, має свої правові рамки і тягне відповідні правові наслідки. Якщо вчине­ні протиправні діяння в житловій сфері, то цей контроль здійс­нюють правоохоронні органи.

Загальний контроль за додержанням і правильним засто­суванням законодавства в житловій сфері здійснюється Гене­ральним прокурором України і підпорядкованими йому про­курорами.

Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють спеціальний контроль за додержанням законодавства. Міністер­ства, відомства, інспекції та органи нагляду можуть здійснюва­ти відомчий та міжвідомчий контроль — кожен у певній, чітко визначеній сфері суспільного життя.

Так, Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 р. № 1875-ІУ визначає, що контроль за дотри­манням стандартів, нормативів, норм, порядків і правил у сфе­рі житлово-комунальних послуг здійснюють центральні орга­ни виконавчої влади та інші спеціально уповноважені на це органи виконавчої влади, а також органи місцевого самовряду­вання відповідно до їхніх повноважень. Вони можуть залучати до своєї роботи на громадських засадах представників органів самоорганізації населення та членів правлінь об’єднань спів­власників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних ко­оперативів, молодіжних житлових комплексів тощо.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. № 4004-ХІІ установами та закладами Державної санітарно-епідеміологічної служби проводиться державна санітарно-епідеміологічна експертиза на відповідність вимогам санітарних норм (гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах та жилих приміщеннях, вимоги до жилих приміщень, захист населення від шкідливого впливу шуму, нєіонізуючих ви­промінювань та інших фізичних чинників.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядуван­ня, підприємства, установи, організації та громадяни при здійс­ненні будь-яких видів діяльності з метою відвернення і змен­шення шкідливого впливу на здоров’я населення шуму та інших фізичних чинників зобов’язані: забезпечувати під час роботи закладів громадського харчування, торгівлі, побутового обслу­говування, розважального та грального бізнесу, культури, при проведенні концертів, дискотек, масових святкових і розважаль­них заходів тощо рівні звучання звуковідтворювальної апара­тури та музичних інструментів у приміщеннях і на відкритих майданчиках, а також рівні шуму в прилеглих до них жилих і громадських будівлях, що не перевищують рівнів, установле­них санітарними нормами; вживати заходів щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітар­ними нормами, в жилих будинках і прибудинкових територіях, лікувальних, санаторно-курортних закладах, будинках-інтернатах; готелях і гуртожитках. Шум при здійсненні будь-яких ви­дів діяльності не повинен перевищувати рівнів, установлених са­нітарними нормами для відповідного часу доби.

У нічний час, із двадцять другої до восьмої години на захи­щених об’єктах забороняються гучний спів і вигуки користуван­ня звуковідтворювальною апаратурою та іншими джерелами по­бутового шуму, проведення салютів, фейєрверків, використан­ня піротехнічних засобів.

Проведення на захищених об’єктах ремонтних робіт, що су­проводжуються шумом, забороняється у робочі дні з двадцять першої до восьмої години, а у святкові та неробочі дні — цілодо­бово. Власник або орендар приміщень, у яких передбачається проведення ремонтних робіт, зобов’язаний повідомити мешкан­ців прилеглих квартир про початок зазначених робіт. За згодою мешканців усіх прилеглих квартир ремонтні та будівельні робо­ти можуть проводитися також у святкові та неробочі дні. Шум, що утворюється під час проведення будівельних робіт, не пови­нен перевищувати санітарних норм цілодобово.

Спеціальний контроль здійснюють також спеціально упов­новажені державні органи — Антимонопольний комітет Укра­їни є державним органом, покликаним забезпечувати відпо­відно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, органи санітарного нагляду тощо.

Основними завданнями Антимонопольного комітету Украї­ни, відповідно до Закону «Про Антимонопольний комітет Украї­ни» від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ, є захист законних інте­ресів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного за­конодавства, накладання стягнень за порушення антимонополь­ного законодавства в межах своїх повноважень; сприяння роз­витку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Державний контроль в житловій сфері виявляється в про­веденні юридично значимих дій з нагляду і перевірки відпо­відності виконання підконтрольними суб’єктами нормативно-правових приписів і недопущення та припинення неправових дій відповідними організаційно-правовими засобами. Здійсню­ється відповідно до закону, на основі права і тягне юридичні наслідки.

Загальний парламентський контроль за додержанням кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постій­ній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з метою захисту прав і свобод людини і громадя­нина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; запобігання порушен­ням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх понов­ленню; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реа­лізації людиною своїх прав і свобод тощо.

Для здійснення спеціального контролю в сфері приватиза­ції житла Верховною Радою України створено спеціальну конт­рольну комісію з питань приватизації, місцеві контрольні ко­місії. Такі види спеціального контролю можуть здійснюватися епізодично або це може бути основною діяльністю організацій та їх органів.

Контроль органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Результати перевірок відповідності дотримання стандартів, нормативів, норм, порядків і правил у сфері житлово-комуналь­них послуг та висновки, отримані в результаті роботи комісій, які створені з ініціативи або за участю органів місцевого само­врядування та/чи органів самоорганізації населення та членів правлінь об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних кооперативів, молодіжних житлових комп­лексів тощо, мають безперешкодно надаватися для ознайомлен­ня цим представникам за їхнім зверненням.

У Російській Федерації в адміністративно-територіальних одиницях з метою захисту прав та законних інтересів громадян і держави при наданні житлових і комунальних послуг, викорис­тання і збереження житлового фонду незалежно від його фор­ми власності створюються спеціальні державні житлові інспек­ції з окремими повноваженнями з контролю.

На підприємствах, установах, організаціях можуть створю­ватися профспілки. Профспілки та їх об’єднання мають повно­важення щодо забезпечення житлових прав громадян, праців­ників підприємства, установи, організації. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХІУ профспілки, їх об’єднання відповідно до своїх статутів (положень) беруть участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів, спрямованих на розвиток житлового будівництва, по­ліпшення використання та забезпечення збереження житлово­го фонду, у захисті економічних та соціальних прав громадян, пов’язаних з одержанням, утриманням і збереженням житла.

Відповідні органи професійних спілок здійснюють контроль за станом квартирного обліку на підприємствах, в установах, організаціях. Відповідно до Закону України «Про житлово-ко­мунальні послуги» громадський контроль у сфері житлово-ко­мунальних послуг здійснюється, перш за все, через, громадські слухання. Громадські слухання у сфері житлово-комунальних послуг проводяться в порядку, визначеному статутом територі­альної громади. З метою забезпечення прав населення на отри­мання інформації щодо дотримання вимог законодавства, а та­кож стандартів, нормативів, норм і правил у сфері житлово-ко­мунальних послуг органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень: 1) не рідше одного разу на рік через засо­би масової інформації інформують населення про стан та плани, проекти розвитку, реформування житлово-комунального гос­подарства відповідного населеного пункту; 2) залучають пред­ставників органів самоорганізації населення та членів правлінь об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних кооперативів, молодіжних житлових комплексів тощо, які зареєстровані в установленому порядку, до участі в обговоренні стану та планів, проектів розвитку, реформування житлово-комунального господарства відповідного населеного пункту; 3) готують пропозиції органам місцевого самоврядуван­ня щодо погодження інтересів територіальних громад та вико­навців/виробників у разі виникнення розбіжностей при визна­ченні потреби територіальної громади в цих послугах, їх кількос­ті, якості та вартості. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов’язковому розгляду орга­нами місцевого самоврядування.

Спеціальний контроль за станом квартирного обліку на під­приємствах, в установах, організаціях здійснюється виконавчи­ми органами місцевих рад і відповідними органами професійних спілок.