1. Громадяни України та інші фізичні особи як суб'єкти житлових правовідносин

Громадяни України є основним суб’єктом житлового права. Громадяни на свій розсуд і в своїх інтересах здійснюють належ­ні їм права, в тому числі розпоряджаються ними. Вони вільні у встановленні та реалізації своїх житлових прав у силу договору або інших передбачених або непередбачених законом підстав.

Для підтримання нормальної життєдіяльності житло потріб­не кожній особі. Тільки громадянам України державою нада­ються жилі приміщення державного та комунального житло­вого фонду у користування на умовах договору найму, що пе­редбачає ЖК УРСР 1983 р. Саме на задоволення потреб грома­дян України на житло, реалізацію їх конституційних прав і спря­мований проект ЖК 2005 р. та Закон України «Про житловий фонд соціального призначення». Виходячи з цього, серед фізич­них осіб як учасників житлових відносин слід окремо виділити, перш за все, громадян України. Крім громадян України, носія­ми житлових прав і обов’язків можуть визнаватися й інші осо­би. Так суб’єктами права власності на житло можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Законом Укра­їни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 12) визначено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, також мають право на підста­вах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення. Стаття 132 і ЖК УРСР передбачає випадки надання житла біженцям. Тобто право на житло можуть мати фізичні особи, незалежно від їх громадянства і постійного місця проживання, за умови, що вони не мають житла, потребують поліпшення житлових умов, їх доход недостатній для придбан­ня житла.

Однією із суттєвих особливостей житлового права є суб’єкт­ний склад. Оскільки носієм житлових прав виступає виключно людина, то й суб’єктом права на користування житлом може бу­ти лише фізична особа.

Визначальним критерієм права на житло є момент, а не під­става його виникнення. Людина набуває особисті немайнові права, в т. ч. і право на житло, від дня народження, навіть у ви­падку якщо вона народилася у батьків, які мають житло. Тобто право на житло є природним, а не позитивним. Сучасне розу­міння права на житло ґрунтується на визнанні цього права як невід’ємної частини прав людини. Незважаючи на це, воно ви­магає не тільки проголошення, а й відповідного нормативного закріплення. Природний характер права на житло вказує на те, що це право належить як дієздатній особі, так і особі з непов­ною дієздатністю внаслідок віку чи стану здоров’я та повністю недієздатній особі.

Цивільна правоздатність — це визнана можливість фізичної особи мати цивільні права та обов’язки. У своїй основі право­здатність має юридичний факт — момент народження.

Виникає правоздатність із моменту народження, припиня­ється на момент смерті людини і визнається в рівній мірі за всі­ма фізичними особами. Правоздатність полягає у можливості набуття прав, виконання обов’язків, а не їх наявності. Так, лю­дина згідно зі ст. 26 ЦК України може мати цивільні права і обов’язки, мати усі особисті немайнові права, передбачені Кон­ституцією, ЦК України, законами, що зокрема конкретизують­ся у можливості мати житло у власності, право користуватися жилими приміщеннями, успадковувати та заповідати житло, а також мати інші майнові й особисті немайнові права, які не су­перечать закону і моральним засадам суспільства. Але реаліза­ція визначених законодавством прав можлива тільки за наявнос­ті певних об’єктивних умов. Реалізація правоздатності можлива за наявності відповідної нормативної бази на підставі юридич­них фактів відповідно до вимог об’єктивного права.

Щоб самостійно реалізувати правоздатність на житло, фізич­ні особи мають бути дієздатними, тобто усвідомлювати значен­ня своїх дій і керувати ними, бути спроможними набувати для себе права та створювати для себе обов’язки, самостійно їх ви­конувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО ЦК України). Громадянин має право, при дотриманні встанов­лених законодавством вимог, розпоряджатися своїми суб’єк­тивними правами (користуватися та розпоряджатися житлом, укладати договір найму житла, здійснювати інші юридичні дії). Стаття 31 ЖК УРСР прямо закріплює право громадян на одер­жання жилого приміщення як елемент правоздатності. Катего­рії право- і дієздатності за наявності спільних рис є різними пра­вовими категоріями, хоча зміст їх тісно пов’язаний між собою. Так, мати дієздатність не означає можливість особисто реалізу­вати право на житло, тому що це право не обумовлене.

За законодавством громадянин України може бути особою, яка потребує житла, або особою, що потребує поліпшення жит­лових умов. Але щоб отримати самостійне право на отримання житла, він повинен досягти дієздатного віку.

Крім наймача, носієм суб’єктивних житлових прав може бу­ти власник житла, якщо проживає у власному житлі. Цивільна дієздатність фізичних осіб виникає у повному обсязі з настан­ням повноліття, після досягнення особою 18-річного віку.

Громадяни самостійно здійснюють право на одержання жи­лого приміщення в будинках державного і комунального жит­лового фонду з настанням повноліття (18-річчя), за місцем про­живання громадян, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу в передбачених законом випадках до досягнення вісім­надцятирічного віку, — відповідно з часу одруження або влаш­тування на роботу.

Право на жиле приміщення державного і комунального жит­лового фонду фізичної особи виникає з договору найму житла, згідно з яким у всіх членів сім’ї наймача рівні права і обов’язки (ст. 61 ЖК УРСР). Разом із тим, аналіз чинного законодавства свідчить про відсутність достатньої правової регламентації по­няття члена сім’ї. Тому, на наш погляд, необхідно визначити юридичну природу права члена сім’ї наймача на жиле примі­щення, в якому він проживає, оскільки це значною мірою впли­ває на власний обсяг його житлових прав. З цього приводу в юридичній літературі висловлювалися різні точки зору. Так, деякі вчені зазначають, що у випадках, коли йдеться про жит­лові права членів сім’ї, в основі їх права на жилу площу лежать сімейно-правові відносини і тому норми цивільного права на них не поширюються. Цивільно-правові відносини виникають ли­ше при розірванні шлюбу і мають умовою угоду про безплатне користування жилою площею. Стаття 816 ЦК України визна­чає, що у договорі найму житла мають бути вказані особи, які постійно проживають з ним. Проте право користування житлом може виникнути в силу договору або в силу сімейного зв’язку для осіб, не включених до договору найму.

Стаття 31 Житлового кодексу Російської Федерації до чле­нів сім’ї власника жилого приміщення відносить дружину, яка проживає разом з власником, а також дітей і батьків власника. Крім того, членами сім’ї у виключних випадках можуть бути визнані інші родичі, непрацездатні утриманці, за умови, що во­ни були вселені власником як члени сім’ї.

В юридичній літературі зазначається, що права членів сім’ї, які вселилися до будинку (квартири) власника, на користуван­ня жилим приміщенням виникають у силу сімейних відносин між ними і власником. Члени сім’ї наймача задовольняють по­требу в житлі власними діями, самостійно користуючись жит­лом без втручання інших сторонніх осіб.

При вирішенні питання надання жилої площі у будинках дер­жавного та комунального житлового фонду в поданих докумен­тах обов’язково вказуються всі члени сім’ї, які не досягли 18-річного віку, і включаються в ордер. За договором комерційного найму таких вимог законодавство не висуває.

Визначення поняття члена сім’ї наймача жилого приміщен­ня має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення. Традиційно сім’ю складають особи, які спільно проживають, по­в’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Відповідно до статей 2—4 Сімейного кодексу України сімей­ні особисті немайнові та майнові відносини виникають між по­дружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усинов­леними, між матір’ю та батьком дитини; між бабою, дідом, пра­бабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між ін­шими членами сім’ї.

У силу закону і моралі не можуть виникати сімейні відно­сини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за похо­дженням.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоло­вік не проживають спільно. Дитина, яка досягла 18-ти років, на­лежить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними прожи­ває. Права члена сім’ї в силу закону має одинока особа. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усинов­лення, а також на інших підставах, не заборонених законом і та­ких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 291 ЦК України кожна фізична особа не­залежно від віку та стану здоров’я має право на сім’ю, на прожи­вання в сім’ї і не може бути проти її волі розлучена з сім’єю.

За ст. 64 ЖК УРСР до членів сім’ї наймача належить дру­жина наймача, їхні діти та батьки, а членами сім’ї може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо ці особи перестали бути у правовому плані членами сім’ї наймача, але про­довжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони ма­ють такі самі житлові права і обов’язки, як наймач і члени його сім’ї. Проте в науці залишається питання щодо того, хто нале­жить до членів сім’ї наймача. Деякі автори вважають, що жит­лове законодавство містить вичерпний перелік осіб, які можуть набути право на житло. Інші вважають, що в ЖК УРСР не міс­титься поняття члена сім’ї наймача, а норми зазначеної статті чітко не визначають коло осіб, а лише згадують про членів сім’ї.

Деякі зовсім не виділяють членів сім’ї як категорію ст. 816 цивільного права, зазначаючи, що тільки особи, визначені як та­кі, що проживатимуть з наймачем, набувають рівних обов’язків щодо користування житлом. Проте виникає питання, чи є по­няття ЦК України ідентичними поняттям у Сімейному законо­давстві України. Вважаємо, що правильне застосування норм ЦК неможливе без урахування положень Сімейного і Житлового кодексів.

Житло є найважливішим елементом матеріального забезпе­чення сім’ї. Поліпшення житлових умов є необхідним факто­ром функціонування сім’ї. Жила площа за своїм призначенням знаходиться в спільному користуванні сім’ї. Тому ЖК УРСР визнає право на житло на підставі сімейних стосунків і підкрес­лює, що поряд із наймачем жилого приміщення члени сім’ї най­мача, що проживають спільно з ним, набувають права і обов’яз­ки, що випливають з договору найму. Всі члени сім’ї мають право на жилу площу і несуть солідарну відповідальність за цивільни­ми зобов’язаннями. Слід зазначити, що в житловому праві існує особливе поняття сім’ї, що ґрунтується на спільному проживан­ні і веденні спільного господарства. В цивільному праві відбу­вається розрив подружнього і кровного зв’язку членів сім’ї від фактичних відносин, пов’язаних із спільним проживанням і ко­ристуванням житлом.

В юридичній літературі виникає питання про наявність жит­лових прав фактичного подружжя, осіб, шлюб яких визнано не­дійсним, а також дітей, народжених при фактичних шлюбних відносинах, коли підстави для визнання батьківства відсутні. В будь-якій галузі права: цивільному, сімейному, житловому поняття сім’ї повинно базуватися на спільних основах, що ґрун­туються на сімейному праві. Н. М. Єршова зазначає, що було б неправильно автоматично виводити наявність права на житло тільки із відносин шлюбу, родства. З такою позицією не можна погодитися, хоча вона і була підтримана в літературі. Рішення цього питання полягає у тому, щоб визнавати членами сім’ї най­мача при умові спільного з наймачем проживання і ведення з ним спільного господарства не інших осіб взагалі, а тільки ро­дичів.

Оскільки приватизація житла, як правило, здійснювалася на паритетних засадах, то й правочини з ним повинні вчинятися за згоди всіх членів сім’ї.

Ю. Г. Басін зазначає, що в будь-якій галузі законодавства слід виходити із загального поняття, що враховує традиційні, соціальні, етичні уяви про сім’ю як суспільну ячейку, що ґрун­тується на шлюбі та родстві.

З іншого боку, і це було визнано радянською наукою і судо­вою практикою, шлюб не тягне за собою автоматичного визнан­ня права на жилу площу подружжя, так само, як і розірвання шлюбу не тягне втрату цього права.

У той самий час не можна не враховувати, що в сфері жит­лових правовідносин шлюб або родство є обов’язковими озна­ками сім’ї. Тому не випадково ЖК обмежує коло членів сім’ї, що мають право на жилу площу, подружжям, родичами і непраце­здатними утриманцями.

Типовим об’єктом найму житла є окрема квартира для сім’ї, що складається із подружжя і дітей. Самостійний характер пра­ва користування жилим приміщенням притаманний і членам сі­м’ї власників приватного житлового фонду. Вони мають право на постійне користування житлом. Як випливає із вищесказа­ного, норми житлового законодавства виходять із факту існу­вання сім’ї і містять важливі особливості житлових правовідно­син, в яких беруть участь члени сім’ї. Вони вказують на підста­ви виникнення житлових правовідносин у членів сім’ї, прав на житло, визначають склад сім’ї, виходять із самостійного харак­теру прав членів сім’ї на користування жилим приміщенням, гарантують їх інтереси при зміні або припиненні договору жит­лового найму.

Визначаючи коло членів сім’ї наймача, ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу УРСР поділила їх на дві групи. Одні «належать» до чле­нів сім’ї наймача, інші «можуть бути визнані» такими. До пер­шої групи слід віднести дружину (чоловіка) наймача, їхніх ді­тей і батьків. Дружина наймача — особа, з якою він (вона) пере­буває у зареєстрованому шлюбі, оскільки взаємні права і обо­в’язки виникають тільки зі шлюбу, укладеного в органах РАГСу. Однак Сімейний кодекс визнає конкубінат. У ст. 74 Сімейного кодексу України передбачаються майнові права жінки та чоло­віка, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі особи відповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України не є подружжям, однак ч. 4 ст. З Сімейного кодексу України не виключає можли­вості їх як сім’ї. Однак, як вже вказувалося в юридичній літера­турі, таке правило може порушити правовий режим регулюван­ня майнових та особистих немайнових відносин для членів сім’ї. Якщо це так, то створення сім’ї без реєстрації шлюбу можливе, але для чоловіка і жінки, якщо вони проживають із власником житла, членом сім’ї власника не вважаються і можуть бути ви­селені без надання іншого жилого приміщення. Між ними ви­никають не житлові, а цивільно-сімейно-правові відносини.

Права і обов’язки сім’ї виникають одночасно з наймачем при спільному поселенні у жиле приміщення. Якщо чоловік і дру­жина проживають окремо і кожний з них має право на жилу площу у приміщеннях, які вони фактично займають, будь-яких прав і обов’язків за договором найму один з них не набуває, у тому числі й самостійного права на площу.

Зважаючи на загальний зміст Житлового кодексу, особливо розділів II і III, можна дійти висновку про такі важливі ознаки сім’ї, членства в сім’ї, як кровна спорідненість, родинні зв’язки, шлюбні відносини, а положення про встановлення батьківства, викладені у статтях 125, 126 Сімейного кодексу України, не да­ють підстав для визнання ознаками сім’ї фактичних шлюбних відносин. Відповідно до ст. 26 Сімейного кодексу України до правового обігу вводиться поняття «родичі по прямій лінії», «повнорідні та неповнорідні» брати й сестри, а у розділі 5 Сі­мейного кодексу України вжито термін «інші родичі», до яких віднесено прадіда, прабабу, діда, бабу, брата, сестру, а також віт­чима й мачуху дитини та осіб, які постійно виховували дитину й утримували її як члена своєї сім’ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу.

Необхідно зазначити, що поняття члена сім’ї, яке викорис­товується у Сімейному кодексі, не можна ототожнювати з по­няттям члена сім’ї наймача за Житловим кодексом. До членів сім’ї за сімейним законодавством належать особи, пов’язані між собою шлюбом і спорідненістю. Члени сім’ї в житловому пра­ві та члени сім’ї у сімейному праві — не тотожні поняття. Згідно з ч. 2 ст. З Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права і обов’язки. Визначальним для виникнення жит­лових прав і обов’язків є спільне їх проживання. Подружжя у сімейному праві вважається сім’єю і тоді, коли дружина, чоло­вік, дитина у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необ­хідністю догляду за дітьми та з інших поважних причин не про­живають разом.

Недієздатні і обмежено дієздатні особи як члени сім’ї най­мача, власника житла наділені рівними правами на житло зі свої­ми батьками, братами, сестрами.

У деяких випадках дружина, перебуваючи наймачем іншо­го приміщення, фактично мешкає у приміщенні чоловіка і збе­рігає право на своє приміщення. Претензії на жилу площу за фактичним місцем проживання не можуть бути задоволені, хоч належність його (її) до членів сім’ї наймача не може бути оспо­рена.

За змістом статей 64, 65 ЖК УРСР наймачу і членам його сім’ї належить право користування тільки одним жилим примі­щенням у будинку державного чи комунального житлового фон­ду. За особою, яка вселилась до наймача як член сім’ї, не може бути визнано право користування займаним ним жилим примі­щенням, якщо ця особа зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням у будинку державного чи комуналь­ного житлового фонду.

Таке саме правило застосовується і до повнолітніх дітей наймача, які проживають окремо від своїх батьків. Діти найма­ча, незалежно від того, чи є вони неповнолітніми або доросли­ми, належать до членів сім’ї наймача, якщо вони проживають разом з ним. При цьому не має значення, чи є вони дітьми най­мача, чи його дружини (чоловіка), спільні чи усиновлені. Бать­ки належать до членів сім’ї наймача у зв’язку з родинними сто­сунками і спільним проживанням, незалежно від того, чи пере­бувають вони на його утриманні.

Самостійне право на жилу площу можуть набувати особи, що спільно проживають з наймачем. Тому право на житло не виникає у тих, хто тимчасово поселився (тимчасові мешканці).

Друга група «може бути визнана» членами сім’ї наймача, якщо доведе наявність необхідних для цього обставин. Її скла­дають інші особи, які постійно проживають з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать тільки ро­дичі та особи, які перебувають з наймачем у родинних стосун­ках. Тобто непрацездатний утриманець наймача може бути ви­знаний членом його сім’ї на таких самих умовах, що й інші особи.

Обов’язковою умовою для визнання особи членом сім’ї, окрім спільного проживання, є ведення з наймачем спільного господарства. Але слід враховувати, що спільне проживання і ведення спільного господарства не завжди свідчать про наяв­ність єдиної сім’ї, зокрема, зазначені у другій групі особи мо­жуть бути визнані членами сім’ї наймача за конкретних обста­вин, якщо вони ведуть спільне господарство (загальні витрати), надають взаємну допомогу та існують інші обставини, які свід­чать про наявність родинних стосунків.

Під веденням спільного господарства судова практика розу­міла чисто матеріальну участь у сімейних витратах, у створен­ні сімейного бюджету. Вона завжди вимагала, щоб ця спільна діяльність була заснована на особистій відданості, взаємному піклуванні членів сім’ї.

У кожному конкретному випадку наймодавець або суд мо­же й не визнати їх як членів сім’ї наймача, навіть якщо вони вселилися у зазначене жиле приміщення у встановленому по­рядку, спільно проживали і вели спільне господарство.

Одним з доводів постійного спільного проживання з найма­чем є наявність у цієї особи реєстрації у даному приміщенні. Разом із тим, відсутність реєстрації не може бути достатньою підставою для відмови у визнанні особи членом сім’ї наймача. Право членів сім’ї на жиле приміщення виникає за наявності відповідних обставин. Але суд не може визнати особу такою, що постійно проживає у даному жилому приміщенні, якщо буде встановлено, що вона лише зареєструвалася на спірній жилій площі, а для проживання поселилася в іншому жилому примі­щенні. Не може бути визнане право на жиле приміщення за осо­бою, яка вселилася в нього обманним шляхом як член сім’ї най­мача з єдиною метою — вселення у житло.

За змістом ст. 65 ЖК УРСР за особою, яка проживає у най­мача жилого приміщення як член його сім’ї, не може бути ви­знане право користування іншим приміщенням, якщо вона збері­гає постійне місце проживання у приватизованому нею жилому приміщенні. Тому необхідним елементом виникнення житло­вих прав за сімейними зв’язками є суб’єктивні моменти: намір постійно проживати в квартирі (будинку); згода наймача та ін­ших повнолітніх членів сім’ї на те, що ці особи вселилися не як тимчасові мешканці, а як постійні користувачі.

Слід визнати, що поняття члена сім’ї єдине для житлового законодавства і не залежить від того, в якому виді житлового фонду мешкає громадянин.

Аналіз положень Конституції України, законів України, свідчить, що у них відсутні вичерпні норми щодо понять «член сім’ї» та «утриманство». Таким чином, законодавець не встано­вив вичерпного переліку осіб, які належать до кола членів сім’ї наймача, але визначив критерії, за якими осіб, не пов’язаних шлюбними або родинними стосунками, віднесено до них.

Що стосується поняття «член сім’ї», який проживає з най­мачем, власником, то вирішальне значення для його розуміння має з’ясування місця і часу проживання того чи іншого члена сім’ї. Тому під членом сім’ї треба розуміти особу, яка перебуває з наймачем у правовідносинах, природа яких визначається: кров­ними (родинними) зв’язками або шлюбними відносинами; по­стійним проживанням; веденням з ним спільного господарства.

Такі ознаки (вимоги) застосовуються диференційовано у кон­кретних випадках визначення членів сім’ї.

У Цивільному кодексі України слід закріпити, що члени сі­м’ї власника жилого приміщення мають право користуватися жилим приміщенням нарівні з його власником. У випадку при­пинення сімейних відносин з власником жилого приміщення за колишнім членом сім’ї не зберігається право користування жи­лим приміщенням. Проте, якщо у колишнього члена сім’ї влас­ника жилого приміщення відсутні можливості придбання або здійснення права користування іншим жилим приміщенням, право користування має бути збережене за ним на певний строк, що визначається судом. При цьому суд може зобов’язати влас­ника жилого приміщення забезпечити житлом колишнього чле­на та інших членів його сім’ї.