1. Особливості охорони та захисту житлових прав

Держава забезпечує стабільність правовідносин. Право на житло громадян як одна з форм забезпечення природних прав людини охороняється законом, його захист здійснюється судом. Це право охороняється Конституцією як актом найвищої юри­дичної сили та відповідними законами України.

Основоположні конституційні правові засади охорони та за­хисту прав на житло знайшли своє закріплення також в інших законодавчих актах України. Так відповідно до Цивільного ко­дексу України, кожний громадянин особисто або разом з інши­ми має право на захист житлових прав. Захист житлових прав, що належать громадянам, може здійснюватися нормами, що за­безпечують захист права приватної власності.

Громадяни можуть користуватися жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати й заповідати його, а також ма­ти інші майнові права. Усім громадянам-власникам житла за­безпечуються однакові умови здійснення своїх прав. Приватна власність на житло є рівноправною з іншими формами власнос­ті. Держава створює однакові умови для її охорони й захисту. При цьому цивільним законодавством також передбачається захист житлових прав громадян України як споживачів кому­нальних послуг. Так, при порушенні наймодавцем, орендодав­цем або підприємством, що надає комунальні послуги, умов їх надання, передбачених договором, наймач (орендар), власник приватного житла має право на зменшення розміру плати за від­повідні послуги відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів». Боротьба зі зловживанням монопольним станови­щем здійснюється відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Зрозуміло, що одним із важливих показників забезпечення житлових прав та законних інтересів громадян є гарантованість захисту прав і законних інтересів наймачів і власників житла. У житловому праві немає визначення поняття «охорона» та «захист» житлових прав, що потребує з’ясування їх змісту, що завжди посідало важливе місце в юридичній науці. При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними через наяв­ність розбіжностей у тлумаченні понять «правова охорона» та «правовий захист». Прихильники однієї позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спря­мованих на запобігання правопорушенням та усунення їх на­слідків. Інші обмежують правовий захист діяльністю суду щодо запобігання правопорушенням та відновлення порушеного пра­ва. Правову охорону прав і законних інтересів громадян на жит­ло в широкому значенні можна визначити як взяту в єдності всю сукупність державно-правових (юридичних) заходів, з до­помогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні від­носини, що склалися, направлений на забезпечення необхідних умов для захисту прав на житло.

Процес охорони реалізується через конкретні засоби держав­ного впливу, реакції державних органів на прояви суспільних відносин, що реалізуються у правовій формі, серед яких основ­не місце посідають закони України.

Охорона без захисту не може існувати самостійно, тому що захист виявляється тільки в моменти порушення встановлено­го режиму охорони прав і законних інтересів громадян на жит­ло. Правова охорона житлових прав громадян, не забезпечена реальним правовим захистом, не може досягти основної мети — реалізацію житлових прав і законних інтересів громадян, які во­на встановлює. Правовий захист як форма реалізації прав і за­конних інтересів громадян спрямований на поновлення пору­шених їхніх прав і законних інтересів.

Визнаючи за особою житлові права, цивільне законодавство надає особі можливості для захисту цих прав від будь-яких про­типравних посягань. Поняттям «охорона житлових прав» охоп­люється вся сукупність механізмів, які забезпечують нормаль­ний хід реалізації права громадян на житло.

Слід зазначити, що в юридичній літературі немає єдиної точ­ки зору щодо розуміння співвідношення охорони та захисту жит­лових прав. Вважається, що право на захист є складовою будь-якого суб’єктивного права, поряд із правом на власні дії, а та­кож правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб.

У свою чергу, В. П. Грібанов зазначав, що суб’єктивне пра­во, надане особі, але не забезпечене від його порушення необ­хідними способами захисту, є лише декларативним правом, а можливість правоохоронного характеру включається в зміст суб’єктивної матеріальної вимоги як одне із його повноважень.

С. Н. Братусь зазначає, що забезпеченість суб’єктивного права через державний примус — це його невід’ємна властивість, і та­ка можливість існує не паралельно з іншими, закріпленими в суб’єктивному праві можливостями, а властива їм самим, оскіль­ки без цього вони не були б юридичними можливостями.

З цього випливає, що право на захист у його матеріально-правовому значенні є лише однією із правомочностей суб’єкти­вного цивільного права, одним із елементів його змісту. В юри­дичній літературі обстоюється думка, за якою право на захист як самостійне окреме суб’єктивне право виявляється лише в мо­мент правопорушення, невизнання чи оспорювання охоронюваного законом регулятивного суб’єктивного права та реалізу­ється в рамках охоронюваного цивільного правовідношення, що виникає при цьому.

В. М. Коссак зазначає, що «правовий захист нерозривно по­в’язаний з правовою охороною, проте це різні категорії. Різниця цих понять визначена в законі».

Отже, право на захист нерозривно пов’язане із суб’єктивним цивільним правом. Суб’єктивне право, яке є мірою можливої по­ведінки уповноваженої особи, включає в себе зміст низки правомочностей, зокрема право на власні дії, вимога відповідної поведінки від зобов’язаної особи і використання наданих осо­бі заходів правоохоронного характеру для захисту порушеного права.

Право на захист є однією із правомочностей суб’єктивного права, визначає його характер і зміст. Це означає, що право на захист, як і саме суб’єктивне право, є мірою можливої поведінки уповноваженої особи, яка пов’язана з використанням можливос­тей правоохоронного характеру. Тому суб’єктивним житловим правам майнового характеру властиві й відповідні способи за­хисту майнового характеру. В той самий час особисті немайнові житлові права охороняються іншими способами, оскільки осо­бисті немайнові блага — право на життя, здоров’я, місце прожи­вання, гідність, честь тощо — не підлягають матеріальній оцін­ці. За своїм змістом право на захист містить низку можливостей правоохоронного характеру, здатних гарантувати суб’єктивне право на всіх етапах його реалізації.

Можна дійти висновку, що право на захист — є юридично закріплене право особи звернутися до спеціально уповноваже­них державних органів з вимогою про відновлення порушеного права або про припинення порушення права.

Зміст права на захист визначається комплексним поєднан­ням норм цивільного, матеріального і процесуального права, які встановлюють: 1) зміст правоохоронних заходів; 2) підстави їх застосування; 3) коло суб’єктів, уповноважених їх застосову­вати; 4) процесуальний і процедурний порядок їх застосування;

5) матеріально-правові і процесуальні права суб’єктів, щодо яких застосовуються відповідні заходи.

Правові основи захисту житлових прав людини, згідно з яки­ми будь-яка особа має право не забороненими законом способа­ми захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, визначені в ст. 55 Конституції України, положення якої конкретизуються в Цивільному та Житловому кодексах України. При цьому кожному гарантується право на оскаржен­ня в суді рішень, дій або бездіяльності органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Крім того, кожний має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноважено­го Верховної Ради України з прав людини. Особа також має пра­во на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжна­родних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

У науці цивільного права прийнято виділяти дві основні форми захисту цивільних прав: юрисдикційну та неюрисдикційну.

Юрисдикційна форма захисту — діяльність державних чи уповноважених державою органів із захисту цивільних прав. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють можливість захисту цивільних прав у загальному (судовому) чи спеціаль­ному (адміністративному) порядках захисту порушених прав.

Неюрисдикційна форма захисту — дії громадян і організацій із самозахисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів без звернення до державних чи інших уповноважених органів.

Відповідно до зазначеного виділяють:

1) судовий захист (здійснюється судом, третейським судом, а також міжнародними судовими установами);

2) позасудовий захист (здійснюється державними органа­ми, органами місцевого самоврядування та місцевими держад­міністраціями, а також спеціально уповноваженими на те осо­бами, наприклад нотаріусами);

3) самозахист за допомогою дій, які самостійно здійснюють­ся особою, права якої порушені або можуть бути порушені.

Хоча ст. 55 Конституції України не забороняє особі здійс­нювати самозахист свого права та права іншої особи від пору­шень і протиправних посягань на житло, але воно має бути конкретизоване. За ч. 1 ст. 19 ЦК України самозахистом є застосу­вання особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Так, власник житла може за допомогою грубої сили виселити з житла особу, яка сва­вільно посягає на недоторканність житла. Проте така форма за­хисту має обмежене застосування, оскільки при цьому легко по­рушити права інших осіб на житло. Тому в житловому праві са­мозахист повинен застосовуватися тільки у конкретних випадках.

Слід зазначити, що хоча перелік способів захисту цивільних прав у Цивільному кодексі України розширений, але не є вичерп­ним, тому суд повинен у деяких випадках захищати цивільне право або інтереси іншим адекватним способом, що встановле­ний законом або договором (наприклад не наближатися до жит­ла особи ближче ніж на 100 метрів).

Порядок і межі застосування конкретного способу захисту цивільного права повинні залежати від змісту суб’єктивного пра­ва, яке захищається, і характеру правопорушення. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визначається не Цивільним кодексом України, а спеціальним законом, який регламентує конкретне правовідношення. Слід зазначити, що способи захи­сту цивільних прав не можуть бути однорідними за своєю юри­дичною природою. Найпоширенішим у цивілістичній літературі є поділ на засоби захисту та засоби відповідальності. Я. М. Шев­ченко вважає ці поняття різними за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, прин­ципами їх реалізації. Якщо у цивільно-правовій нормі немає вка­зівки на спосіб захисту права, то особа самостійно обирає спо­сіб захисту оспорюваного або порушеного права.

У ст. 16 Цивільного кодексу визначено способи захисту прав та інтересів: шляхом визнання цих прав; визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право відновлення ста­новища, яке існувало до порушення права; примусове виконан­ня обов’язку в натурі; припинення або зміни правовідношення; відшкодування завданих збитків, способи відшкодування май­нової шкоди, компенсації моральної шкоди, а також іншими за­собами, передбаченими законом, визнання незаконними рішен­ня, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовряду­вання, їхніх посадових і службових осіб.

Цивільний кодекс України визначає засоби захисту права власності на житло, що виникають внаслідок неправомірних дій суб’єктів житлового права, а із правопорушень.

Захист у житловій сфері, на відміну від цивільно-правового захисту, має свої особливості.

Слід за основу взяти класифікацію, запропоновану В. В. Лу- цем1, засобів захисту права власності з урахуванням поділу на речово-правове, зобов’язально-правове та законодавче закріп­лення спеціальних засобів у особливих випадках порушення прав власників.

Захист — це заходи, спрямовані на припинення правопору­шень і притягнення правопорушників до передбаченої законом відповідальності відповідно до цивільно-процесуального законо­давства України.

До основних речово-правових засобів захисту права влас­ності на житло належать:

1) витребування власником майна (житла) з чужого неза­конного володіння (віндикаційний позов);

2) вимога власника про усунення перешкод із боку осіб, що заважають здійснювати право власності (негаторний позов);

3) вимоги власника про звільнення майна з арешту.

Допоміжними речово-правовими засобами захисту, внаслі­док якого виникає право власності на житло, можуть бути: по­зов про визнання права власності на житло; позов про виклю чення житла з опису; позови про захист прав співвласника у ра­зі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов’язально-правовими засобами захисту прав на жит­ло можуть бути: захист права власності на житло в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, нада­них у користування за договором); способи захисту права влас­ності на житло в деліктних зобов’язаннях; повернення безпід­ставно отриманого чи збереженого майна.

Спеціальні засоби захисту:

— позови про визнання угоди недійсною;

— способи захисту права власності померлих та осіб, визна­них безвісно відсутніми або оголошених померлими;

— захист прав власників від неправомірного втручання дер­жавних органів.

Крім цивільно-правових засобів захисту, визначених у ст. 16 Цивільного кодексу України, в Житловому кодексі мають отри­мати правове закріплення, наприклад:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання пору­шенню при самозахваті жилого приміщення;

2) застосування грошового стягнення замість відшкодуван­ня збитків при руйнуванні або псуванні житла; при систематич­ному порушенні прав та інтересів сусідів; при використанні жит­ла не за призначенням.

Тому правовий захист перш за все являє собою передбачені законом заходи щодо правопорушників, спрямовані на встанов­лення державними органами юридичних фактів, що порушують законні права та інтереси громадян.

Можна зробити висновок, що захист права на житло здійс­нюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом засто­сування належної форми, засобів і способів захисту. Для захис­ту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту порушених прав.

За порушення прав власника житла держава, гарантуючи право власності громадянам, взяла на себе певні зобов’язання, що стосуються компенсації та відшкодування збитків і шкоди (матеріальної та моральної). У разі прийняття в Україні зако­нодавчого акта, який припиняє право власності на житло, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки відшко­довуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.

Так, у разі незгоди громадянина-власника квартири в бу­динку державного чи комунального житлового фонду, в якому частина жилих приміщень передана у приватну власність, із рі­шенням, що тягне за собою припинення його права власності (про знесення будинку, переобладнання жилого будинку в не­жилий), це рішення, відповідно до ст. 172 Житлового кодексу, не може бути виконане до вирішення спору судом. При розгля­ді такого спору вирішуються також питання відшкодування власникові завданих збитків, якщо будуть встановлені законні підстави для прийняття оспорюваного рішення. При вирішенні спорів про припинення права власності громадянина на буди­нок у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій розміщу­ється будівля, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. 171 ЖК право вибору виду компенсації належить власни­ку. Зокрема, вилучення для державних або громадських потреб земельних ділянок, наданих громадянам України, провадиться після виділення за їх бажанням радою рівноцінної земельної ді­лянки, будівництва на новому місці підприємствами, установа­ми, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жи­лих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучають­ся, і відшкодування в повному обсязі всіх інших збитків.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (не пов’язаних із позбавленням володіння).

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі ст. 394 Цивільного кодексу власник жилого будинку має право на компенсацію, пов`язану зі зниженням цінності будинку, що спричинене діяльніс­тю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела До зниження рівня шумової та екологічної захищеності території.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою ви­знання акта недійсним є також порушення у зв’язку з прийнят­тям відповідного акта прав і охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації — позивача у справі. Якщо за ре­зультатами розгляду справи факту такого порушення не вста­новлено, у суду немає правових підстав для задоволення такого позову.

Недодержання вимог правових норм, які регулюють поря­док прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого ак­та недійсним лише тоді, коли відповідне порушення спричини­ло прийняття неправомірного акта. Якщо акт у цілому узгоджу­ється з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповід­но до обставин, що склалися, тобто є правильним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо ін­ше не передбачено законодавством (роз’яснення Вищого арбіт­ражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 р. № 02-5/35).

У постанові Пленуму Верховного Суду «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопа­да 1996 р. № 9 зазначено, що суди мають суворо додержуватися передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодуван­ня за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування ма­теріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішення­ми, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Важливе значення має з’ясування питання, що слід розумі­ти під порушенням права власності, оскільки закон пов’язує по­чаток спливу строків позовної давності з виникненням права на захист у власників житла. Це необхідно для правильної право­вої оцінки явища і для вибору засобів захисту порушеного пра­ва. Але не дає підстав вважати порушеними житлові права при вибутті власника до іншої місцевості, в тому числі й за кордон. Вважаємо, що порушення права власності на будівлю має місце тоді, коли здійснюються перешкоди здійсненню правомочностей власника в сукупності.

Дуже важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення має визначення моменту виникнення права на захист, який ви­никає з моменту правопорушення. Як зазначає Ю. В. Білоусов, захисту підлягають суб’єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, за яким воно зазнало протиправного впли­ву з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне пра­во уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке1. Цей момент може бути пов’язаний з моментом виникнення права власності на житло, оскільки особа, яка проживає у жилому при­міщенні, повного мірою може використати належні їй засоби за­хисту. Хоча, відповідно до Цивільного кодексу України поло­ження щодо захисту права власника, поширюються і на невласників, осіб, які володіють житлом на законних підставах. Момент виникнення права на захист можна пов’язати з правочином щодо жилого будинку (квартири), їх частини як об’єкта нерухомості, що підлягає обов’язковій державній реєстрації. Відповідно, пра­во власності на будинок (квартиру) виникає саме з моменту дер­жавної реєстрації документів, що встановлюють право заволодіння будинком (квартирою), зміни та перереєстрації документів.

Особи, яким належить на праві власності частина квартири (будинку), можуть укладати договори про її відчуження тільки тоді, коли ця частина може бути відокремлена від інших частин будинку (квартири). При поділі будинків (квартир) у натурі має проводитися експертиза, яка визначає варіанти виділу долі зі спільного майна, можливості переобладнання, переплануван­ня. Судова практика, як зазначає Л. Є. Гузь, визначає низку пи­тань, які потребують вирішення: 1) можливий з технічної точки зору поділ у натурі відповідно до часток кожного співвласни­ка; 2) які варіанти технічно можливі; 3) поділ будинку технічно можливий, але з відступленням від ідеальних часток співвлас­ників; 4) якщо технічно поділити будинок не можна, то розгля­дається порядок користування будинком (квартирою) тощо2.

Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. 1226 Цивільного кодексу України). Проте, хоча кожен із спадкоємців має право на виділ його част­ки в натурі (ст. 1278 ЦК України), але щодо квартири у багато­квартирному будинку її реально не завжди можна здійснити. При цьому правопосвідчуючими документами про право влас­ності на житло може бути документ про право власності на жи­лий будинок і розмір часток співвласників (про надання зе­мельної ділянки для спорудження будинку і про його будівниц­тво, про купівлю-продаж, міну, дарування, спадкування, про пра­во на частку у спільному майні подружжя, рішення суду, що на­брало законної сили, про визнання права власності на будинок чи його частину, довідка з бюро технічної інвентаризації).

Право власності на індивідуальний жилий будинок, зведе­ний громадянином на відведеній йому в установленому поряд­ку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з ча­су його реєстрації у виконавчому органі місцевої ради.

Член житлового та житлово-будівельного кооперативу мо­же розпоряджатися житлом тільки після повного внесення паю за квартиру, іншу будівлю або приміщення, надані йому в ко­ристування (п. 2 ст. 384 ЦК України). Наймач стає власником квартири (будинку) відповідно до ст. 15 Закону України «Про власність» тільки після викупу (придбання на інших підставах) жилого приміщення в будинку державного, комунального жит­лового фонду. Тільки після цього він може на свій розсуд укла­дати на це майно договори купівлі-продажу, міни, дарування, оренди або інших угод, що не суперечать закону.

Відповідно до правил кредитування індивідуального жит­лового будівництва позичальник до закінчення виплати одер­жаної позички не має права відчужувати збудований або капі­тально відремонтований за рахунок позички будинок без дозво­лу банку або підприємства (організації), що видали позичку.

При вирішенні спору про право власності на будинок обо­в’язок виплатити заборгованість із позички за згодою позико­давця може бути покладено на інших співвласників-учасників будівництва. У разі відсутності такої згоди обов’язок виплати позички лежить на особі, яка її одержала (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» (п. 4) від 4 жовтня 1991 р. № 7).

При вирішенні спорів про право власності на жилий бу­динок, на квартиру в житлово-будівельному кооперативі слід виходити з роз’яснень, які надані Пленумом Верховного Суду України у прийнятих ним постановах з цих питань. А саме:

а) при вилученні земельної ділянки, на якій розміщений належний громадянину жилий будинок, інші будівлі, право приватної власності на них припиняється, якщо вилучення зем­лі проведене відповідно до законодавства і вирішене питання про надання власнику відповідної компенсації та відшкоду­вання завданих цим збитків. Спори щодо виду компенсації суд вирішує з урахуванням інтересів сторін і конкретних обставин справи;

б) при повному внесенні пайових внесків за квартиру, нада­ні члену житлово-будівельного кооперативу, в особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири.

У той самий час надання коштів для сплати вартості жилого будинку за договором купівлі-продажу може бути підставою для визнання покупцем за цим договором кредитора.

Важливе значення має визначення моменту виникнення пра­ва власності в процесі приватизації. Можна припустити, що мо­мент виникнення права власності на житло, що приватизуєть­ся, може визначатися трьома такими чинниками: а) поданням заяви та всіх необхідних документів до органів приватизації на приватизацію державного житлового фонду; б) прийняттям рі­шення органом приватизації протягом одного місяця з дня по­дачі документів шляхом його реєстрації; в) видачею свідоцтва про право власності.

У п. 31 Положення про порядок передачі квартир (будин­ків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від

вересня 1992 р. № 56, зазначено, що строк оформлення доку­ментів, від дати реєстрації заяви громадянина до видачі йому зареєстрованого свідоцтва про право власності на квартиру (бу­динок), не повинен перевищувати одного місяця. З роз’яснень Державного комітету по житлово-комунальному господарству України від 28 грудня 1994 р. випливає, що право власності ви­ никає з моменту підписання розпорядження про передачу жит­ла у власність.

Так само розвивається практика розгляду житлових спорів у Російській Федерації: Пленум Верховного суду Російської Федерації у роз’ясненнях від 24 серпня 1993 р. № 8 зазначає, що смерть громадянина, який звернувся із заявою про приватиза­цію з усіма необхідними для цього документами до оформлен­ня договору про передачу жилого приміщення у власність, не є підставою для відмовлення у задоволенні вимог спадкоємця про передачу квартири у його власність. Виявивши при житті волю на приватизацію жилого приміщення, де він мешкав, спад­кодавець із незалежних від нього причин був позбавлений мож­ливості виконати всі правила оформлення документів на при­ватизацію. І тому спадкоємці, за якими судом визнане право на отримання жилого приміщення у порядку спадкування, мають право як власники користуватися, володіти й розпоряджатися таким приміщенням згідно зі своїми потребами.

Слід зазначити, що у випадку якщо заява і документи на приватизацію надаються за життя спадкодавця самим спадко­ємцем, що діє згідно з нотаріально завіреною довіреністю, то це має силу доказу. Тобто є внутрішня воля і волевиявлення спад­кодавця — і цього достатньо для переходу права власності на житло за правом спадкування. Саме з таких правових позицій слід виходити при розгляді житлових спорів про виникнення моменту права власності на житло, що приватизується.

У разі неоформлення документів у встановлений законом місячний термін із дня подачі всіх необхідних документів, із ви­ни власника чи органу приватизації, якщо громадянин не від­кликав заяву і мав право на безоплатну передачу квартири, не­залежно від її розміру, а в приватизації йому не могло бути від­мовлено, то на спірну квартиру чи її частину відкривається спад­щина, оскільки спадкодавець висловив свою волю на здійснен­ня приватизації займаного приміщення.

Абзац 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 р. № 20 передбачає, що у випадку якщо квартира (будинок) не була передана у влас­ність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного ор­гану приватизації або власника державного чи громадського (щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно від­мовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві.

Моментом виникнення права власності на приватизоване житло є момент винесення в місячний строк рішення органом приватизації.