РОЗДІЛ 3 Право власності на природні об'єкти

Спеціальна норма, ст. 4 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» розкриває право власності на природні ресурси.

Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження при­родними багатствами республіки.

У державній власності перебувають всі землі України, за ви­нятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Повновладдя народу України в галузі охорони навколишньо­го природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через республіканські органи державної влади відповідно до законодавства України.

Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України.

Право власності на природні ресурси, з перших днів неза­лежності України, було під пильним наглядом законодавців. Так, Декларація про державний суверенітет України проголоси­ла у розділі VI «Економічна самостійність», що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, ма­теріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її грома­дян.

Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР»^[175] на основі Декларації про державний суверенітет України відтворив це положення у ст. 4, якою регламентуються відноси­ни власності в Українській РСР: основу економічної самостій­ності Української РСР утворює власність її народу на національ­не багатство. Власністю народу України є земля, її надра, по­вітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходять­ся в межах території Української РСР, природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташова­ний на території республіки.

Правовий інститут права власності належить до цивільного права як галузевий, а для інших галузей права, в тому числі і для екологічного права, він вважається міжгалузевим. Саме поняття права власності було розроблено ще за часів Римської імперії і визначалось як Dominium - синонім Proprietas у понятійному відношенні: загальне правове панування особи над матеріаль­ною річчю. Власність розрізняли як панування: пряме, повне, виключне, абсолютне, що легко пристосовується, єдине, правове та над матеріальною річчю^[176].

Зміст права власності складають правомочності, які належать власнику. Чинне законодавство встановлює, що власник харак­теризується наявністю у нього права володіння, права користу­вання та права розпорядження^[177].

Правомочність володіння - основана на законі, тобто юри­дично забезпечена можливість мати у себе дане майно, утри­мувати його у власному господарстві (враховувати на балансі і т.ін.).

Правомочність користування - основана на законі мож­ливість експлуатації, господарського чи іншого використання майна шляхом вилучення із нього корисних властивостей, його споживання (для виробничих чи особистих потреб).

Правомочність розпорядження - можливість визначення юридичної долі майна шляхом зміни його приналежності, стану чи призначення (у формі відчуження за угодою, передачі у спадщину, знищення тощо).

Виділяють три функції інституту права власності:

- встановлення належності того чи іншого майна окремій особі;

- закріплення правомочності власника з володіння, користу­вання та розпорядження належним йому майном;

- передбачення правових засобів охорони прав та інтересів власника^[178].

Конституція України передбачає право власності Українсько­го народу, відносячи до неї всі види природних об’єктів, що знаходяться на території України. До них включається також атмосферне повітря, хоча з наукової точки зору^[179] і виходячи зі змісту Закону України «Про охорону атмосферного повітря»^[180] інститут права власності на цей природний об’єкт має бути від­сутній внаслідок його фізико-географічних властивостей.

Конституція також передбачає соціалізоване право власності на природні ресурси у ч. 3 ст. 13 тим, що власність зобов’язує, і вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспіль­ству. Можна говорити про «екологічну зв’язаність» права влас­ності на природні ресурси. У законодавстві це здійснюється шляхом визначення цільового використання природного ресур­су, що знаходиться у власності того чи іншого суб’єкта. Напри­клад, цільове використання земельної ділянки полягає у вико­ристанні її за призначенням, визначеним на підставі документа­ції із землеустрою у встановленому законодавством порядку^[181].

Щодо права власності на землю, то положенням ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» не слід користуватися, бо, відповідно до ч. з ст. 78 ЗК України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Земельний кодекс України є спеціальним нормативним актом по відношенню до Закону, і тому останнім не слід керуватися при визнанні форми власності на землю. От­же, визначаючись щодо форм власності на природні ресурси, слід керуватись спеціальними природоохоронними законами та кодексами.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми. Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення^[182].

Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць) референдуми.

Таблиця 2

Форми власності на природні ресурси (об’єкти) в Україні. До уваги беруться норми лише спеціальних природоохоронних за-

конів без врахування вимог ст. 13 Конституції України

ЦК України та ГК України також передбачають форми влас­ності, але розглядаючи форми власності на природні об’єкти, слід ще раз наголосити на необхідності керуватися спеціальними нормативними актами, що регулюють форми власності, та при­родоохоронним законодавством.

Існує особливість щодо іноземних громадян як суб’єкта права приватної власності. Відповідно до ч. 4 ст. 22 Земельного кодек­су України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним дер­жавам. Разом з тим, згідно з ч. 4 ст. 82 Земельного кодексу України іноземні юридичні особи можуть набути право влас­ності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її спадкування. Але набувши земельну ділянку у влас­ність шляхом спадкування, такі особи зобов'язані протягом од­ного року з моменту набуття права власності на земельну ділян­ку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно з законодавством України має право во­лодіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначен­ня на праві власності.

Цей архаїзм Україна зобов'язалася вилучити із законодавства відповідно до Протоколу про вступ України до Світової ор­ганізації торгівлі^[183]. В Переліку вилучень з режиму найбільшого сприяння (РНС), відповідно до статті II ГАТС^[184], обмеження щодо національного режиму, вказано, що іноземні громадяни та осо­би без громадянства не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбан­ня земельних ділянок, що належать до державної та комуналь­ної власності, або на приватизацію земельних ділянок, що раніше були надані їм у користування.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права власності тільки на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення на території населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, та за межами населених пунктів - у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Обмежень щодо оренди землі іноземцями та іноземними юридичними особами в чин­ному законодавстві немає.

Подібне обмеження також існує і до лісів.

В країні існує стійка тенденція щодо заборони не тільки пра­ва власності іноземцям, але й права спеціального природокори­стування. Так, суб'єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Су­ду України з клопотанням визнати неконституційними поло­ження ст. 13, ч. 2 ст. 16 Кодексу України про надра, ч. 3 ст. 38 Зако­ну України «Про охорону навколишнього природного середови­ща».

Неконституційність зазначених приписів, якими допускаєть­ся можливість надання у користування надр та інших природних ресурсів особам, котрі не є громадянами України, а також іно­земним юридичним особам та юридичним особам за участю іно­земних юридичних осіб та фізичних осіб, обґрунтовується їх невідповідністю положенням ст. 13 Конституції України, за якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, що знаходяться в межах території України, природні ре­сурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Згідно з цією конституційною нормою права власника від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу­цією України. На думку авторів клопотання, вказані норми Ко­дексу і Закону порушують право власності Українського народу на природні ресурси з огляду на їх не відновлюваність.

Конституційний Суд України припинив конституційне про­вадження у справі за вказаним вище конституційним поданням за невідповідністю конституційного подання вимогам, передба­ченим Конституцією України та Законом України «Про Консти­туційний Суд України».

Розглядаючи умови набуття права власності на природні об'єкти, проілюструємо це на прикладі такого природного об'єкту, як землі.

У ст. 131 Земельного кодексу України визначено, що громадя­ни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивіль­но-правових угод щодо земельних ділянок. До інших цивільно- правових угод, за якими найчастіше набувається право власності на земельні ділянки, відносяться угоди про їх купівлю-продаж, заставу.

Вимоги щодо змісту угод про перехід права власності на зе­мельні ділянки визначено у ст. 132 Земельного кодексу України. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки уклада­ються у письмовій формі та нотаріально посвідчуються.

Право власності на земельну ділянку може також набуватися на підставі цивільно-правової угоди при переході права влас­ності на житловий будинок, будівлю або споруду (ст. 120 Зе­мельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України).

Однак, слід зазначити, що наявність рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у користування (оренду) земельної ділянки чи набуття права на земельну ділянку, жит­ловий будинок, будівлю або споруду на підставі укладення ци­вільно-правової угоди не надають права на використання зе­мельної ділянки, оскільки у ч. 3 ст. 125 Земельного кодексу України визначено, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації забороняється.

Безумовно, що дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа, за­реєстрованого в установленому порядку, але за наявності рішен­ня відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у кори­стування (оренду) земельної ділянки чи наявність цивільно- правової угоди про набуття права на земельну ділянку, житло­вий будинок, будівлю або споруду, які на ній розміщені, не мо­жуть бути кваліфіковані як «самовільне зайняття земельної ділянки». Вчинення таких дій є «використанням земельної ділянки без правовстановлюючого документа», відповідальність за що не передбачена^[185].

Охорона права власності на природні об’єкти під час підтри­мання працівниками міліції громадського порядку є невід‘ємною складовою механізму адміністративно-правової охорони. Зміст охорони громадського порядку полягає в ком­плексній діяльності щодо: 1) створення умов, за яких проти­правна діяльність чи бездіяльність окремих осіб не спричиняла би громадянам перепон у здійсненні своїх суб’єктивних прав, у виконанні ними установлених обов’язків, задоволені їх інтересів та потреб; 2) забезпечення умов для спокійної праці та відпо­чинку громадян; 3) попередження й присікання правопорушень, притягнення винних до юридичної відповідальності.

Складовою частиною охорони громадського порядку є забез­печення громадської безпеки, яка полягає в суворому виконанні правил поводження із зброєю, боєприпасами, вибуховими, сильнодіючими отруйними речовинами, правилами дорожнього руху, протипожежними правилами, правилами техніки безпеки на підприємствах, будівництві, в науково-дослідницьких закла­дах, санітарних правил, правил безпеки при виконанні небез­печних робіт тощо. Виключною ознакою громадської безпеки є мета, що обумовлює її зміст, склад відносин та характер - це охорона життя і здоров’я людини і громадянина та її майна.

Охорона громадського порядку здійснюється трьома спосо­бами: кримінально-правовим, цивільно-правовим та адміністра­тивно-правовим. Міліція громадської безпеки переважно здійснює охорону громадського порядку адміністративно- правовим способом^[186].

З початку 2007 року міліція розкрила півтори тисячі зло­чинів, пов’язаних із незаконними земельними операціями. Про це, 17 жовтня 2007 року сповістив начальник департаменту Державної служби по боротьбі із економічними злочинами МВС України Сергій Черних^[187]. «Посадовці здійснюють зловживання, купують ділянки через підставних осіб, за гроші тіньового по­ходження», - підкреслив він.

По його словам, 1150 злочинів у цій сфері пов’язано з прива­тизацією землі. Із загальної кількості злочинів, що розкрито, які пов’язані із приватизацією землі, в 26 випадках ущерб склав більше 1 мільйону гривень.

Складну ситуацію правоохоронці також відмічають на узбе­режжі Чорного та Азовського морів, де фіксуються злочини, що пов’язані з рекреаційними ділянками землі.

На той час були розслідувані та передані до суду матеріали по 558 злочинам, щодо незаконних операцій з землею, до кри­мінальної відповідальності притягувалось 752 посадовця, із яких 397 представники органів влади та управління.

В Чернігівській області міліція порушила кримінальну справу по відношенню до посадових осіб одного із районних відділів земельних ресурсів, котрі роздавали на паї землі на території двох сільрад, де знаходяться охоронювані законом пам’ятки ар­хеології. По інформації МВС України, вартість незаконно вилу­чених у держави пам’яток археології складає більше 62,2 мільй­она гривень.

Питання для самоконтролю:

1. Право власності на природні об’єкти за Конституцією України.

2. Поняття, зміст права власності на природні об’єкти та форми власності на них: їх законодавче закріплення.

3. Права і обов’язки власників природних об’єктів. Особли­вості «соціалізованого» права власності на природні ресурси.

4. Право власності Українського народу на природні об’єкти.

5. Право державної та комунальної власності на природні об’єкти.

6. Право приватної власності на природні об’єкти.

7. Виникнення, зміна та припинення права власності на природні об’єкти.

Теми рефератів:

1. Територіальна ознака як підстава виникнення права власності, юрисдикційні повноваження України щодо ре­алізації права власності на природні об’єкти.

2. Форми і методи охорони права власності на природні об’єкти.