Розділ 8 Право екологічної безпеки. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Забезпечення екологічної безпеки на території України є конституційним обов’язком держави^[406]. «Безпека» - стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує; стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз^[407].

Законодавець пов’язує екологічну безпеку зі станом навко­лишнього природного середовища, при якому забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей, тобто з таким станом, при якому відсутній ризик екологічно небезпечних наслідків. Однак у практичній діяльності виникають складнощі з градацією ризику. Для цього використовуються розроблені екологічні нормативи^[410].

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Політичними заходами гарантування екологічної безпеки є визначення основних напрямків формування державної політи­ки у цій сфері. Відповідно до Конституції, Верховна Рада України визначає основні напрямки державної політики у сфері забезпе­чення екологічної безпеки.

Верховна Рада визначила основні пріоритети з охорони дов­кілля та раціонального використання природних ресурсів, до яких належать:

- гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

- поліпшення екологічного стану басейнів річок України та якості питної води;

- стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

- будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

- формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

- збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

До політичних заходів гарантування екологічної безпеки та­кож можуть бути віднесені передбачені законодавством можли­вості участі громадян у формуванні та реалізації державної політики^[411].

Економічним інструментом гарантування екологічної безпе­ки є в першу чергу розглянутий раніше економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

Крім того, застосування інституту юридичної відповідаль­ності в частині фінансових санкцій теж можна віднести до еко­номічних заходів гарантування екологічної безпеки. Завдяки притягненню винних осіб до відповідальності, по-перше, ком­пенсується шкода, завдана недотриманням вимог екологічної безпеки, по-друге, досягається ефект запобігання порушенню вказаних вимог у майбутньому як правопорушником, так і ін­шими особами (спеціальна та загальна превенція).

До технічних заходів гарантування екологічної безпеки належить встановлення технічних нормативів. Одним із видів таких нормативів є технічні регламенти.

Метою розроблення і застосування технічних регламентів є захист життя та здоров’я людини, тварин, рослин, національної безпеки, охорони довкілля та природних ресурсів, запобігання недобросовісній практиці. Відповідність введених в обіг в Україні продукції, процесів та послуг технічним регламентам є обов’язковою. Вимоги, встановлені технічними регламентами, повинні відображати ризики стосовно споживачів, довкілля та природних ресурсів, які створюватиме невідповідність продукції, процесів і послуг. Для оцінювання ризиків повинна розглядати­ся, зокрема, наявна науково-технічна інформація, пов’язана з переробними технологіями або кінцевим використанням про­дукції, процесів або послуг^[412].

Організаційними заходами гарантування екологічної безпеки є створення та функціонування спеціальних органів, на які по­кладено ці обов’язки. Детально завдання та повноваження таких органів розглянуто в темі присвяченій екологічному управлін­ню.

Державно-правовими заходами забезпечення екологічної безпеки є передбачені законодавством вимоги екологічної без­пеки.

- пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів вико­ристання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

- гарантування екологічно безпечного середовища для жит­тя і здоров’я людей;

- запобіжний характер заходів щодо охорони навколишньо­го природного середовища;

- екологізація матеріального виробництва на основі ком­плексності рішень у питаннях охорони навколишнього природ­ного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх техно­логій.

Слід зауважити, що реалізація заходів забезпечення еко­логічної безпеки покладена не тільки на державні органи та ор­гани місцевого самоврядування, але й на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності.

Нормативно-правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки стають частиною інших сфер законодавчого регулюван­ня різних видів суспільної діяльності: комерційної, інноваційної, інвестиційної, управлінської, наукової та науково-технічної. Стає все менше сфер правового регулювання діяльності, де немає ви­мог щодо забезпечення екологічної безпеки. Це пов’язано з од­ним із названих вище правових принципів, що містяться в зако­нодавстві, - екологізації матеріального виробництва.

При проектуванні, розміщенні, будівництві, введенні в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об’єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових техно­логічних процесів та устаткування, а також в процесі експлуата­ції цих об’єктів забезпечується екологічна безпека людей, раціо­нальне використання природних ресурсів, додержання норма­тивів шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана з шкідливим впливом на навколишнє природне сере­довище, незалежно від часу введення їх у дію повинні бути обладнані спорудами, устаткуванням і пристроями для очищен­ня викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.

Фактично, екологічні вимоги охоплюють усі стадії госпо­дарської діяльності - до експлуатаційну, експлуатаційну, після експлуатаційну.

До експлуатаційна стадія включає в себе чотири ланки - роз­міщення об’єкта, проектування, будівництво, прийом в експлуа­тацію; експлуатаційна передбачає найважливіші параметри екологічної діяльності об’єкта - паспортизацію, дозволи на ви­кид, встановлення нормативів викидів, контроль за їх виконан­ням; після експлуатаційна стадія характеризується двома напрямками - випуском продукції та розміщенням відходів.

Розміщення об’єкта - визначення його конкретного місце­знаходження у навколишньому природному середовищі. Тому виділяють два елементи - земельно-правовий та еколого- правовий^[413].

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» передбачає у ст. 6 повноваження спеціаль­но уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного контролю за використанням та охо­роною земель. До повноважень цього органу належить здійснення державного контролю за використанням та охоро­ною земель у частині розміщення, проектування, будівництва та введення в дію об’єктів, що негативно впливають або можуть вплинути на стан земель. Ст. 7 регламентує повноваження спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у сфері державного контролю за додержанням вимог законодавства України про охорону земель.

Екологічна складова розміщення об’єктів проявляється наприклад у тому, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, інші органи виконавчої влади, підприєм­ства, установи та організації забезпечують оприлюднення ін­формації через засоби масової інформації про наміри щодо роз­міщення об’єктів підвищеної екологічної небезпеки, які потре­бують проведення оцінки впливу на навколишнє природне сере­довище^[414].

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля передбачає, що зацікавлена громадськість адекватно, своєчасно та ефективно інформується, залежно від обставин, або шляхом публічного повідомлення, або в індивіду­альному порядку на початковому етапі процедури прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, серед іншого, про те, яка екологічна інформація, що стосується запропонованого виду діяльності, є в наявності; і з охопленням даного виду діяльності національною або транскордонною про­цедурою оцінки впливу на навколишнє середовище.

Закон України «Про екологічну експертизу» визначає вимоги до матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середо­вище, передбачає, що в матеріалах оцінки впливу на навко­лишнє природне середовище запланованої чи здійснюваної діяльності обґрунтовуються її доцільність та способи реалізації, можливі альтернативні варіанти рішень, характеристика стану навколишнього природного середовища території, види та рівні впливу на нього в нормальних і екстремальних умовах, можливі зміни його якісного стану, еколого-економічні наслідки діяль­ності, заходи щодо зменшення рівня екологічного ризику і за­безпечення вимог екологічної безпеки.

Вимоги законодавства України відповідають прийнятому у Західній Європі та США розумінню завдань ОВНС та її місцю у плануванні господарської діяльності.

Державні будівельні норми (ДБН) А.2.2-1-95 «Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд визначають основні положення проектування», що забезпечу­ються впровадженням процедур ОВНС у проектування госпо­дарської діяльності і є основним документом, яким керуються відповідні органи під час здійснення державної екологічної експертизи відповідних об’єктів, у тому числі проектної доку­ментації. Ці ж норми використовуються і під час проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи відповідних об’єктів, у тому числі проектних матеріалів^[415].

ОВНС проводить державна екологічна експертиза і в разі негативної оцінки об’єктів державною екологічною експертизою замовник зобов’язаний забезпечити їх доопрацювання

відповідно до вимог еколого-експертного висновку і своєчасну передачу матеріалів на додаткову державну екологічну експер­тизу. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є дійсним протягом трьох років від дня його видачі. Якщо за цей час не розпочато реалізацію рішення щодо об’єкта державної екологічної експертизи, то він підлягає новій державній еко­логічній експертизі.

У разі проведення комплексної державної експертизи інве­стиційних програм і проектів будівництва вона включає в себе державну екологічну експертизу інвестиційних програм та про­ектів будівництва об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України^[416].

Під об’єктом будівництва слід розуміти окремий будинок або споруду (з усім устаткуванням, яке до них відноситься, інстру­ментом і реманентом, галереями, естакадами, внутрішніми ін­женерними мережами водопостачання, каналізації, газопрово­ду, теплопроводу, електропостачання, радіофікації, підсобними і допоміжними надвірними будівлями, благоустроєм та іншими роботами і витратами), на будівництво, реконструкцію яких по­винні бути складені окремо проект і кошторис. Якщо на будівельному майданчику за проектом (робочим проектом) спо­руджується тільки один об’єкт основного призначення, то по­няття «об’єкт будівництва» збігається з поняттям «будова»^[417].

На стадії будівництва основною екологічною вимогою є до­тримання екологічної складової проекту. Чинне законодавство передбачає засоби та гарантії виконання екологічних вимог - систему спеціальних контрольно-наглядових органів при здійснення будівництва:

- авторський нагляд - наприклад, за виконанням проекту землеустрою здійснюється розробниками документації із земле­устрою. За необхідності до авторського нагляду залучаються представники підрядних організацій, які реалізують зазначений проект^[418];

- санітарно-епідеміологічний нагляд - здійснює державна санітарно-епідеміологічна служба як урядовий орган державно­го управління у складі Міністерства охорони здоров’я^[419];

- архітектурно-будівельний контроль - утворений у складі Міністерства будівництва, архітектури та житлово- комунального господарства України (Мінбуд України), яке відповідно до покладених на нього завдань бере участь у здійсненні архітектурно-будівельного контролю, державного контролю за плануванням, забудовою та іншим використанням територій згідно з Положенням про державний архітектурно- будівельний контроль^[420];

- технічний нагляд - перевірка відповідності об’єкта вста­новленим технічним вимогам^[421]. Здійснювати технічний нагляд і контроль, відповідно до ст. 320 Господарського кодексу України, має право замовник, не втручаючись у господарську діяльність підрядника, за відповідністю обсягу, вартості і якості виконаних робіт проектам і кошторисам. Він має право перевіряти хід і якість будівельних і монтажних робіт, а також якість матеріалів, що використовуються;

- екологічний контроль - здійснює державна екологічна ін­спекція (Держекоінспекція), яка є урядовим органом державно­го управління і діє у складі Мінприроди і йому підпорядковуєть­ся. Держекоінспекція має право обмежувати чи тимчасово при­пиняти в установленому порядку діяльність підприємств, уста­нов і організацій та експлуатацію об’єктів (в тому числі будів­ництво, реконструкцію та розширення об’єктів) і подавати Мін­природи пропозиції щодо припинення діяльності цих підприємств, установ і організацій у разі порушення вимог зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, за винятком суб’єктів підприємницької діяльності (інвесторів), що провадять свою діяльність відповідно до законодавства про уго­ди щодо розподілу продукції.

Питання у справах про правопорушення у сфері містобуду­вання, у тому числі справах, пов’язаних з недотриманням еко­логічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів чи споруд, недотриманням державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва, самовільним будівництвом бу­динків або споруд, розглядаються начальниками відповідних інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю згідно з Положенням про державний архітектурно-будівельний контроль та Законом України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопору­шення у сфері містобудування».

Після закінчення будівництва об’єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в установленому порядку. Прийняття в експлуа­тацію закінчених будівництвом об’єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуата­ції об’єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово- громадського, так і виробничого призначення, інженерних ме­реж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пуско­вих комплексів (закінчені будівництвом об’єкти), їх інженерно- технічного оснащення відповідно до затвердженої в установле­ному порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування^[422].

Загальні екологічні вимоги, які пред’являються до діючих підприємств і інших господарських суб’єктів, викладені в ст. 51 Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища». У цілому вони об’єднуються в інститут екологічної правоспроможності господарюючого суб’єкта щодо охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки. Основні елементи цього інституту проявляються через еко­логічну паспортизацію.

Відповідно до ч. з ст. 24 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища», збір, обробка і подання відповідним державним органам зведеної статистичної звітності про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використан­ня природних ресурсів, виконання завдань по охороні навко­лишнього природного середовища та іншої інформації, ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною системою в по­рядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. На жаль, Кабінет Міністрів України і досі не розробив методики екологіч­ної паспортизації. Хоча в порядку експерименту вже є спроби запровадження еколого-технологічних паспортів підприємств.

«Державні санітарні правила охорони атмосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними та біологічними речовинами) »1 передбачають санітарні вимоги до охорони атмо­сферного повітря населених місць при розробці містобудівної документації. Там, зокрема, у п. 2.3. передбачаються заходи що­до запобігання, зниження або ліквідації забруднення атмосфер­ного повітря шляхом впровадження сучасних рішень пла­нувального характеру, а також врахування можливості здійснення ефективних рішень технологічного, санітарно- технічного та організаційного характеру, позитивного вітчизня­ного та зарубіжного досвіду їх використання, включаючи за­стосування маловідходної та безвідходної технології, комплекс­не використання природних ресурсів, споруд та пристроїв для ефективного вловлювання, знешкодження та утилізації шкідли­вих речовин і приладів для контролю вмісту їх у викидах та ат­мосферному повітрі.

Державні санітарні правила планування та забудови населе­них пунктів^{[423] [424]} у п. 4.3. передбачають, що у сельбищній зоні насе­леного пункту допускається розташування промислових підприємств, які не є джерелами викидів шкідливих речовин, не створюють шуму, вібрації, електромагнітних та іонізуючих ви­промінювань вище нормативних рівнів, не потребують обладна­ння під’їзних залізничних шляхів, інтенсивного руху авто­мобільного транспорту (понад 40 автомобілів за добу). При цьому відстань до житлових будинків, ділянок дитячих до­шкільних закладів, шкіл, закладів охорони здоров’я, відпочинку та фізкультурних споруд слід встановлювати за погодженням з органами державного санітарного нагляду, але не менше 50 м від межі території об’єкта.

Законодавством забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, на яких не забезпечено в повному об­сязі додержання всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах на будівництво та реконструкцію (роз­ширення та технічне переоснащення).

Національне законодавство України не має єдиного норма­тивного акту, який би комплексно регулював питання, пов’язані з виробництвом хімічних речовин їх обігом, використанням як виробничої сировини, зберіганням, утилізацією та управлінням у цій сфері.

Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки»^[425] за­кріплює правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і спря­мований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкід­ливого впливу аварій на цих об’єктах шляхом запобігання їх ви­никненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків. Об’єктом підвищеної небезпеки визнається об’єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або пе­ревищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Закон встановлює перелік державних органів, які здійснюють контрольно-наглядові повноваження, порядок ідентифікації об’єктів підвищеної небезпеки та декларування безпеки таких об’єктів, порядок реалізації дозвільної діяльності при будів­ництві та експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транс­портування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехно- логії та інших біологічних агентів»^[426] встановлює, що підприєм­ства повинні одержати дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехно- логії та інших біологічних агентів. Без відповідного дозволу про­вадження зазначеної діяльності забороняється. У разі вироб­ництва, зберігання, транспортування, використання, захоронен- ня, знищення та утилізації отруйних речовин підприємства та громадяни-підприємці зобов’язані дотримувати норми, які га­рантують безпеку для здоров’я населення та навколишнього природного середовища.

Правові відносини, пов’язані з державною реєстрацією, вироб­ництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, торгівлею та безпечним для здоров’я людини і навколишнього природного се­редовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає пра­ва і обов’язки підприємств, установ, організацій та громадян, а та­кож повноваження органів державної виконавчої влади і посадо­вих осіб у цій сфері визначає Закон України «Про пестициди і аг- рохімікати»^[427]. Передбачені цим законом вимоги є єдиними для пе­стицидів та агрохімікатів як вітчизняного, так і закордонного виро­бництва. В рамках цього ж закону закріплюються положення щодо безпечності сільськогосподарської сировини і харчових продуктів рослинного і тваринного походження, при виробництві, зберіганні і транспортуванні яких використовувалися пестициди і агрохіміка- ти.

Вимоги щодо обліку наявності та використання пестицидів і агрохімікатів, періодичності інвентаризації пестицидів і аг- рохімікатів визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державного обліку наявності та використання пестицидів і агрохімікатів»^[428].

Порядок^[429] проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і аг­рохімікатів, дозволених до використання в Україні, розробляє Кабінет Міністрів України.

Вилучення, утилізація, знищення та знешкодження непри­датних або заборонених до використання пестицидів і аг- рохімікатів та тари від них здійснюється підприємствами- виробниками, іншими підприємствами, які мають дозвіл санітарно-епідеміологічних служб Міністерства охорони здо­ров’я та Міністерства охорони навколишнього природного сере­довища і ядерної безпеки^[430]. Вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню підлягають непридатні або заборонені до вико­ристання пестициди і агрохімікати та тара від них, які визнані такими на основі результатів дослідження контрольно- токсикологічних лабораторій та проектно-розвідувальних станцій хімізації сільського господарства, висновків органів МОЗ і Мінсільгосппроду.

Перелік пестицидів, заборонених до використання в сільсь­кому господарстві розробляє та затверджує Міністерство охоро­ни здоров’я^[431].

Законодавство встановлює, що використання в народному господарстві та побуті будь-якого небезпечного фактора хімічної та біологічної природи допускається лише за наявності серти­фіката, що засвідчує його державну реєстрацію. Діяльність, пов’язана з потенційною небезпекою для здоров’я людей, підлягає ліцензуванню в порядку, встановленому законодавством.

Діяльність пов’язана із обігом хімічних речовин підлягає ліцензуванню. Такою діяльністю є: виробництво та реалізація особливо небезпечних хімічних речовин; виробництво пести­цидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами; транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл. Перелік небез­печних хімічних речовин затверджується Кабінетом Міністрів^[432] і складається з понад двохсот найменувань таких речовин.

Окремо в законодавстві на основі міжнародних договорів^[433] врегульовано питання охорони озонового шару. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму припинення в Україні виробництва та використання озоноруйнуючих ре­човин»^[434] визначила, що однією з умов скорочення використання ОРР є забезпечення ліцензування їх імпорту та експорту. Цим самим було запроваджено певні обмеження та створено умови щодо контролю за переміщенням озоноруйнуючих речовин че­рез український кордон.

Кабінет Міністрів України щорічно затверджує переліки то­варів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуван­ню. До цього списку постійно включаються озоноруйнуючі речо­вини та переліки продукції, яка може містити озоноруйнуючі речовини і експорт та імпорт якої підлягає ліцензуванню^[435]. Таке закріплення є підставою здійснення контролюючої діяльності митними органами, органами екологічного контролю.

Допустимі рівні впливу хімічних речовин, в тому числі ново- створених, на довкілля та здоров’я населення розробляються для кожного природного об’єкта^[436] окремо, а їх викиди чи скиди в залежності від джерела внесення¹.

Закон України «Про хімічні джерела струму»^{[437] [438]}, призначений врегулювати відносини у сфері поводження з хімічними джере­лами струму і спрямований на суттєве поліпшення екологічної ситуації в Україні за рахунок зменшення впливу відпрацьованих хімічних джерел струму шляхом їх утилізації. Даний закон пря­мо зазначає, що дія Законів України «Про металобрухт» та «Про відходи» не поширюється на відносини, що виникають у сфері хімічних джерел струму.

Цим Законом передбачено, зокрема, обов’язок споживачів здавати на утилізацію в спеціалізовану установу відпрацьовані хімічні джерела струму ємністю 7 А/год і більше. Передбачаєть­ся також екологічна грошова застава, що сплачується на спеціальний рахунок державного бюджету як забезпечення ви­конання споживачем зобов’язання здати відпрацьовані хімічні джерела струму для утилізації на спеціалізоване виробництво з утилізації, спеціалізованому підприємству з утилізації чи на їх приймальні пункти. Однак обов’язок сплати екологічної грошо­вої застави покладається на юридичних та фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності, які використовують у своїй діяльності хімічні джерела струму ємністю 7 А/год та більше. Враховуючи зміст цього положення, обов’язок сплати застави не поширюється на фізичних осіб, не зареєстрованих як підприємці, що може ускладнити реалізацію обов’язку утилізації ними відпрацьованих хімічних джерел струму.

Підприємства, установи та організації зобов’язані забезпечу­вати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспорту­вання, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та пред­метів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і ре­акліматизацію тварин і рослин, розробляти і здійснювати захо­ди щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини. Законодавство України у сфері забезпечення екологічної безпеки при застосуванні біотехнологій розділяється за двома основними напрямками: поводження з новими ор­ганізмами і біотехнологіями та перенесення існуючих видів жи­вих організмів на території, які вони раніше не заселяли.

Сьогодні досить перспективним напрямком наукових до­сліджень є розробка нових біотехнологій за допомогою генної інженерії. З точки зору екологічного законодавства, правовому регулюванню в даній сфері підлягає діяльність по створенню, використанню та внесенню в навколишнє середовище генетично модифікованих організмів, забезпечення екологічної безпеки населення та територій в ході такої діяльності, дотримання пра­вил безпеки при поводженні з новими біологічними (бак­теріологічними) організмами^[439].

Відповідно до законодавства України, створення нових штамів мікроорганізмів та біологічно активних речовин здійснюється тільки на підставі дозволів спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів при наявності оцінки їх впливу на навколишнє природне середови­ще та здоров’я людей. При створенні зазначених організмів і речовин повинні розроблятися нормативи гранично допустимих концентрацій, методи визначення цих організмів та речовин у навколишньому природному середовищі і продуктах харчуван­ня. Виробництво і використання нових штамів мікроорганізмів та інших біологічно активних речовин здійснюється тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу на здоров’я лю­дей і навколишнє природне середовище за дозволом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ре­сурсів.

У законодавстві України правове регулювання поводження з генетично модифікованими організмами детально не розробле­но. На міжнародному рівні одним з основних нормативних актів є Конвенція про біологічне різноманіття, яка вперше на міжнародно-правовому рівні звернула увагу на необхідність обе­режного ставлення до живих видозмінених організмів, отрима-

них у результаті біотехнології, зокрема генетично модифікова­них (ГМО). Тут вона виходила із принципу 15 Декларації Ріо^[440], який передбачає, що у випадках наукової невизначеності щодо наслідків діяльності, пов’язаної з впливом на довкілля, як це має місце з впливом ГМО, слід вживати заходів застереження^[441]. Для подальшої регламентації поводження з ГМО було розроблено Картахенський Протокол про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття. Його мета полягає у сприянні забезпе­ченню належного рівня захисту в галузі безпечної передачі, обробки і використання живих змінених організмів, отриманих в результаті використання сучасної біотехнології, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням ризиків для здоров’я людини та з приділенням особливої уваги транскордонному пе- реміщенню^[442]. Цим Протоколом, зокрема, передбачено процедуру попередньої обґрунтованої згоди, що зобов’язує експортера от­римати у письмовому вигляді від національного компетентного органу країни-імпортера згоду про транскордонне переміщення живих видозмінених організмів. Крім того, передбачено ще цілий ряд інших процедур, спрямованих на зменшення ризику шкідливого впливу ГМО на довкілля та здоров’я населення. Протоколом закріплено положення про доступ громадськості до інформації про ГМО, зокрема на основі національного законо­давства проводяться консультації з громадськістю. Слід відзна­чити, що вимоги інформування громадськості та забезпечення її участі в прийнятті рішень, встановлені Орґуською конвенцією^[443], повною мірою поширюються на питання поводження з ГМО.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення» ^[444] до факторів середовища жит­тєдіяльності відносить будь-які біологічні фактори (вірусні, пріонні, бактеріальні, паразитарні, генетично модифіковані ор­ганізми, продукти біотехнології тощо). Згідно з цим законом, виробництво, зберігання, транспортування, використання, захо- ронення, знищення та утилізація отруйних речовин, у тому чис­лі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів, здійснюються за умови дотримання санітарних норм і наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби, а також з дозволу інших спеціально уповноважених на те органів вико­навчої влади у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України^[445]. Додатком до даного Порядку являється Перелік отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологій та ін­ших біологічних агентів, виробництво, зберігання, транспорту­вання, використання, захоронення, знищення та утилізація яких здійснюються за наявності дозволу. Однак даний перелік з мо­менту його прийняття в 1995 р. не зазнав змін та ГМО до нього не внесено.

Чинне законодавство в окремих випадках передбачає відповідальність за самовільне або з порушенням установленого законодавством порядку виведення і використання генетично змінених організмів, поряд з незаконним переселенням, акліма­тизацією та схрещуванням тварин. Однак при детальному аналізі нормативних актів, які регламентують відповідальність, виявляється, що санкції передбачено тільки за порушення вимог щодо охорони середовища перебування і шляхів міграції, пере­селення, акліматизації та схрещування диких тварин^[446]. По- перше, про ГМО не йдеться; по-друге, відповідальність настає тільки за порушення правил стосовно поводження з дикими тваринами.

Переселення тварин у нові місця перебування, акліматизація нових для фауни України видів диких тварин, а також заходи щодо схрещування диких тварин допускаються в науково- дослідних і господарських цілях з урахуванням науково обґрун­тованих експертних висновків з дозволу спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів (Мінприроди) за погодженням із спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань мисливського господарства та полювання (Держ- комлісгосп) і рибного господарства (Держкомрибгосп).

Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України видів рослин здійснюються юридичними або фізични­ми особами з дозволу спеціально уповноважених місцевих ор­ганів виконавчої влади у галузі охорони навколишнього при­родного середовища (управління Мінприроди), що видається на підставі висновків наукових установ та організацій, а також дер­жавної служби з карантину рослин. Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється. Вимоги щодо проведення інтродукції та акліматизації дикорос­лих рослин визначаються Положенням про інтродукцію та акліматизацію рослин, яке розробляється і затверджується Мін­природи за погодженням із Національною академією наук України та Головною державною інспекцією з карантину рослин України. На жаль, таке положення на сьогодні не розроблено.

В існуючих підзаконних актах досить часто зустрічається по­силання на те, що інтродукція, акліматизація, реакліматизація об’єктів тваринного та рослинного світу без відповідних дозволів та поводжень забороняється і тягне за собою юридичну відповідальність^[447]. Адміністративна відповідальність за пору­шення порядку акліматизації згадувалася раніше, але, на жаль, більш детально дані положення не розроблено.

При проведенні фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт

обов’язково повинні враховуватися вимоги охорони навко­лишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Забороняється впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної безпеки.

Вимоги щодо охорони навколишнього природного середо­вища, раціонального використання і відтворення природних ре­сурсів та забезпечення екологічної безпеки при проведенні фун­даментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і до­слідно-конструкторських робіт викладено в таких нормативно- правових актах:

Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який формулює фундаментальні наукові дослідження як науко­ву теоретичну та (або) експериментальну діяльність, спрямовану на одержання нових знань про закономірності розвитку приро­ди, суспільства, людини, їх взаємозв’язок;

Законі України «Про науково-технічну інформацію» ^[448], де ре­гулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, викори­станні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі;

Законі України «Про наукову і науково-технічну експертизу», що передбачає проведення наукових і науково-технічних експертиз;

Законі України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», який встановлює правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні;

Законі України «Про інноваційну діяльність», який передба­чає, що метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково- технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження су­часних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоз­берігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. Правове регулювання інно­ваційної діяльності здійснюється Господарським кодексом України. Цивільний кодекс України у свою чергу регламентує виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Пріоритетні напрями інноваційної діяль­ності в Україні визначені спеціальним законом^[449];

Законі України «Про спеціальний режим інноваційної діяль­ності технологічних парків»^[450], який визначає правові та еко­номічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків (техно- парків) - юридичної особи або групи юридичних осіб (учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів з метою створення організаційних засад ви­конання проектів технологічних парків з виробничого впро­вадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпе­чення промислового випуску конкурентоспроможної на світо­вому ринку продукції;

Законі України, що затверджує Загальнодержавну комплекс­ну програму розвитку високих наукоємних технологій^[451], яка спрямована на запровадження моделі сталого економічного зро­стання вітчизняних підприємств шляхом удосконалення струк­тури їх основного капіталу та інтенсивного інвестування високо- технологічного виробництва;

Постанові Верховної Ради України, якою схвалено Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України^[452]. Се­ред головних цілей науково-технологічного та інноваційного розвитку України визначається органічне включення інновацій­них факторів до процесу соціально-економічного розвитку дер­жави, збереження довкілля та ефективного використання при­родних ресурсів.

Законі України «Про охорону атмосферного повітря» у ст. 26 передбачає настанови по дотриманню вимог щодо охорони ат­мосферного повітря під час впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного устаткуван­ня, технологій і систем. Впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного устаткуван­ня, технологій і систем, якщо вони не відповідають вимогам, установленим законодавством про охорону атмосферного по­вітря, забороняється. У разі порушення зазначених вимог така діяльність припиняється, а винні особи притягаються до відповідальності відповідно до законодавства про охорону атмо­сферного повітря.

У разі порушення встановлених екологічних вимог до науко­вої діяльності, вона припиняється уповноваженими на те дер­жавними органами, а винні особи притягуються до відповідаль­ності. Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забо­роняється (зупиняється)^[453] у разі перевищення ними лімітів вико­ристання природних ресурсів, порушення екологічних норма­тивів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпе­ки, зокрема впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, що не відповідають екологічним вимогам.

Кодекс України про адміністративні правопорушення у ст. 91-1 передбачає відповідальність за невиконання вимог еко­логічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і ма­теріалів. Тому особи, які впроваджують відкриття, винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, нову техніку, технології та системи, речовини і матеріали, що не відповідають встановленим нормативам екологічної безпеки та іншим вимогам щодо охорони довкілля, притягуються до адміністративної відповідальності.

Згідно із Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характе­ру» з метою забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері захисту населення і територій України від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру запроваджується Єдина державна система органів виконавчої влади з питань за­побігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації, яка включає територіальні і функціональні підсистеми.

Такий захист передбачається здійснювати шляхом координа­ції діяльності постійно діючих функціональних та територіаль­них підсистем у межах Єдиної державної системи.

Функціональні підсистеми створюються центральними орга­нами виконавчої влади для організації роботи, пов'язаної із за­побіганням надзвичайним ситуаціям техногенного та природно­го походження та захистом населення і територій у разі їх ви­никнення.

Завдання, організація, склад сил і засобів, порядок діяльності функціональних підсистем захисту населення і території визна­чаються положеннями про них, які затверджуються відповідни­ми міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням із спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситу­ацій техногенного та природного характеру.

Територіальні підсистеми створюються в Автономній Респуб­ліці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження. Правовий статус та порядок їхнього функціонування визначається положеннями про них, які за­тверджуються відповідно Радою міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськи­ми державними адміністраціями за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і тери­торії від надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру.

Важливе значення у системі захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру має склад сил та засобів захисту, до яких входять професійні аварійно-рятувальні служби, спеціалізовані (воєнізовані) аварійно-рятувальні служби та засоби центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, єдина держав­на система та добровільні рятувальні формування, які залуча­ються для проведення відповідних робіт.

Аварійно-рятувальні служби, згідно із Законом України «Про аварійно-рятувальні служби»^[454], — це сукупність організаційно- об'єднаних органів управління, сил та засобів, призначених для вирішення завдань щодо запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та окремих їх наслідків, проведення пошукових, аварійно-рятувальних та ін­ших невідкладних робіт.

Аварійно-рятувальна служба може бути професійною, спеціальною (воєнізованою), спеціалізованою та службою гро­мадських організацій. Не має сенсу глибоко вдаватися до аналізу функцій, що виконуються даними службами. Однак, необхідно відмітити, що існує особливий вид аварійно-рятувальних служб є Державна служба медицини катастроф, основним завданням якої є надання громадянам та рятувальникам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне, хімічне забруд­нення тощо) безкоштовної медичної допомоги^[455].

До Єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації входять: Комісія прогнозу землетрусів та оцінки сейсмічної небезпеки, Геофізична служба НАН України, Служба геодезичних спостережень, Служба гідрометеоро­логічних і геофізичних спостережень та інші.

Однак слід зазначити, що як показує практика при реагуван­ні на реально виниклі ситуації до складу вказаної Системи завжди входять сили та засоби «силових»відомств:

- Міністерство Внутрішніх Справ - забезпечення гро­мадського порядку, евакуація населення, охорона об'єктів, до­помога постраждалим та ін.

- Міністерство оборони - надання техніки та особового складу для ліквідації наслідків надзвичайної екологічної ситу­ації, охорона об'єктів та територій, допомога постраждалим, проведення відновлювальних робіт тощо.

- Служба безпеки України - підтримання правопорядку та недопущення дій, що загрожують національній безпеці.

У зв'язку з тим, що в деяких випадках для ефективної роботи вказаної системи необхідно допустити тимчасове обмеження деяких конституційних прав громадян, Конституцією та законо­давством України передбачено спеціальний правовий режим території - зона надзвичайної екологічної ситуації. Окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна си­туація, може бути оголошена зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Надзвичайна екологічна ситуація - надзвичайна ситуація, за якої на окремій місцевості сталися негативні зміни в навко­лишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.

Негативні зміни в навколишньому природному середовищі - це втрата, виснаження чи знищення окремих природних ком­плексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навко­лишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, які обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження госпо­дарської діяльності в цих умовах.

Поняття надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру як порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об’єкті на ній або на водному об’єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до немо­жливості проживання населення на території чи об’єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат наведено в Законі України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру». Закон також визначає такі поняття:

- зона надзвичайної ситуації - окрема територія, де склалася надзвичайна ситуація техногенного та природного ха­рактеру;

- аварія - небезпечна подія техногенного характеру, що спричинила загибель людей або створює на об’єкті чи окремій території загрозу життю та здоров’ю людей і призводить до руй­нування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю;

- катастрофа - велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких наслідків;

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

- значне перевищення гранично допустимих норм показ­ників якості навколишнього природного середовища, визначе­них законодавством;

- виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил при­роди чи інших факторів;

- негативні зміни, що сталися в навколишньому природно­му середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

- негативні зміни, що сталися в навколишньому природно­му середовищі, які суттєво обмежують або виключають мож­ливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

- значне збільшення рівня захворюваності населення вна­слідок негативних змін у навколишньому природному середо­вищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про ого­лошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.

Оголошення окремої місцевості Автономної Республіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації може ініціювати Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим.

В Указі Президента України про оголошення окремої місце­вості зоною надзвичайної екологічної ситуації зокрема зазнача­ються: обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; обґрунту­вання необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; межі території, на якій ого­лошується зона надзвичайної екологічної ситуації; заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забез­печення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної еко­логічної ситуації; основні заходи, що запроваджуються для по­долання наслідків надзвичайної екологічної ситуації; обмежен­ня на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної си­туації; час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запровад­жуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичай­них екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму зони надзви­чайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінан­сових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нор­малізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок про­дукції для державних потреб, реалізацію державних цільових програм громадських робіт.

Забезпечення громадського порядку в зоні надзвичайної еко­логічної ситуації здійснюється силами та засобами підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України відповідно до законодавства про ці органи.

Потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації відповідно до закону визнаються юридичні та фізичні особи, яким заподіяно шкоду внаслідок виникнення цієї ситуації або проведення робіт з ліквідації її наслідків.

Особам, які постраждали від надзвичайної екологічної ситу­ації, відшкодовується заподіяна матеріальна шкода та надається інша необхідна допомога.

Відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзви­чайної екологічної ситуації, та громадянам, залученим до вико­нання заходів з ліквідації її наслідків, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, передбачених на за­значені цілі, резервного фонду Кабінету Міністрів України, а та­кож інших, не заборонених законом, джерел.

Громадянам, залученим до виконання заходів у зоні надзви­чайної екологічної ситуації, у тому числі аварійно-рятувальних робіт, у випадках, передбачених Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», гарантується оплата праці відповідно до трудового законодавства.

Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні правового ре­жиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації, несуть юридичну відповідальність. Адміністративна відповідальність таких осіб настає за правопорушення передбачені ст. ст. 188-16, 212-2 КУ- пАП. Крім того, в окремих випадках може наставати криміналь­на відповідальність за ст. ст. 236, 237, 238 та 441 КК України.

Юридичні і фізичні особи, з вини яких іншим особам за­подіяно шкоду, пов’язану з недотриманням вимог правового ре­жиму зони надзвичайної екологічної ситуації, відшкодовують її відповідно до вимог Цивільного кодексу України із застосуван­ням особливостей встановлених спеціальним природоохорон­ним законодавством (відшкодування шкоди завданої довкіллю відповідно до затверджених такс, тощо).

Досить часто в якості прикладу зони надзвичайної екологіч­ної ситуації називається територія, що зазнала радіоактивного забруднення в наслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, що без умовно є помилковим.

До територій, що зазнали радіоактивного забруднення вна­слідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призве­сти до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту насе­лення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необ­хідність обмеження додаткового опромінення населення, зумов­леного Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності.

Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов’язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров’я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захи­сту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням за­гальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобиль­ської катастрофи, поділяється на зони. Такими зонами є:

1) зона відчуження — це територія, з якої проведено еваку­ацію населення в 1986 році;

2) зона безумовного (обов’язкового) відселення;

3) зона гарантованого добровільного відселення;

4) зона посиленого радіоекологічного контролю.

Критерії, за якими провадиться розмежування категорій зон, встановлюються Національною комісією по радіаційному захи­сту населення України.

Межі зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України на основі експертних висновків Національної комісії радіаційного захисту населення України, Національної академії наук України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у спра­вах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України за поданням обласних рад і затвер­джуються Верховною Радою України.

Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, та дані щорічних дозиметричних паспортизацій із зазначенням очікуваних доз опромінення населення оприлюд­нюються Кабінетом Міністрів України один раз на три роки, по­чинаючи з 2009 року.

Карти зазначених зон, перелік населених пунктів, віднесених до цих зон, та дані щорічних дозиметричних паспортизацій із зазначенням очікуваних доз опромінення населення один раз на три роки публікуються в загальнодержавних та регіональних друкованих засобах масової інформації і зберігаються у відповідних центральних та місцевих органах державної влади.

Питання для самоконтролю:

1. Екологічна безпека та її юридичне визначення.

2. Правове забезпечення екологічної безпеки.

3. Правова характеристика зони надзвичайної екологічної ситуації.

4. Дії ОВС по забезпеченню режиму зони надзвичайної екологічної ситуації.

5. Правовий статус територій, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Теми рефератів

1. Додержання вимог екологічної безпеки при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, техно­логій і систем.

2. Дії ОВС при забезпеченні режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації.

3. Відповідальність за порушення правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації.

4. Юридична природа заходів щодо досягнення екологічної безпеки.