Розділ 5 Екологічне управління

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» управління охороною нав­колишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експер­тизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Державне управління в галузі охорони навколишнього при­родного середовища здійснюють Кабінет Міністрів України, Ра­ди та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально упов­новажені на те державні органи по охороні навколишнього при­родного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами управ­ління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки Крим віднесено здійснення зазначе­них функцій.

Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими

об’єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природ­ного середовища є реалізація законодавства, контроль за додер­жанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального використання при­родних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і гро­мадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Конституційні засади управління містяться, на думку вчених, у ст. 16 Конституції України, яка встановила, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на те­риторії України, подолання наслідків Чорнобильської катастро­фи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофон­ду Українського народу є обов’язком держави.

Методом вирішення перелічених завдань управління, що містяться у цій статті, є регулювання співвідношення еко­логічних та економічних інтересів суспільства при обов’язковому пріоритеті права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, що закріплено у ст. 50 Конституції України, та інших екологічних прав громадян^[207].

Етимологію слова управління складають: адміністрація (лат.) - структурно відособлена частина системи управління, що наділяється спеціальними владними організаційно-

розпорядними функціями, або кібернетика (гр.) - вивчає зако­номірності процесу функціонування будь-якого управління. Си­стема управління - це внутрішньо організована, взаємо­пов’язана і обумовлена однією метою сукупність структурних елементів, яка виконує для її досягнення відповідні функції.

Управління в галузі екології - це урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, гро­мадських об’єднань, що спрямована на забезпечення ефективно­го використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, запобігання екологічним правопорушенням та захист еко­логічних прав громадян^[208].

Під управлянням доктринально розглядають у широкому ро­зумінні керівництво чим-небудь або ким-небудь^[209].

Управління охороною навколишнього природного середови­ща розкривається через такі функції відповідальних органів, об’єднань, підприємств тощо:

- спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення. Здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з пи­тань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповно­важеними державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природно­го середовища;

- наукові дослідження, у тому числі фундаментальні, при­кладні і міжгалузеві.

- екологічну експертизу - вид науково-практичної діяль­ності спеціально уповноважених державних органів, еколого- експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці пе­ред проектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, ре­алізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підго­товку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної без­пеки;

- контроль, завданням якого є забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, уста­новами та організаціями, незалежно від форм власності і підпо­рядкування, а також громадянами;

- прогнозування (планування) шкідливого впливу на дов­кілля. Планування, наприклад, територій - це процес регулю­вання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та ре­алізації відповідних рішень^[210]. Прогнозування використовують у тому числі для визначення ресурсів підземних вод за даними геологічного вивчення надр для з’ясування потенційної можли­вості їх видобутку з надр на відповідній території^[211].

- програмування, наприклад, передбачається Програмою економічного і соціального розвитку України - документ, в яко­му визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємо- узгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямова­них на ефективне розв’язання проблем економічного і соціаль­ного розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери^[212];

- інформування, за якого об’єктами інформаційних відно­син є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та ін­ших сферах^[213].

- інша виконавчо-розпорядча діяльність, здійснювана з ме­тою виконання покладених на орган державної влади завдань і функцій. Така діяльність здійснюється виконавчими та розпо­рядчими органами державної влади. Органи виконавчої влади - самостійний вид органів державної влади, які, згідно з консти­туційним принципом поділу державної влади, мають своїм го­ловним призначенням здійснення функцій виконавчої влади.

Державне управління - вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втру­чання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади. У той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття «державне управління» за змістом є ширше, ніж понят­тя «виконавча влада». Для визначення змістовно поєднаних сфер або галузей суспільного життя, що потребують державного управління, використовується термін «сектор державного управління».

Система державного управління - складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи:

- суб’єкти управління, тобто органи виконавчої влади;

- об’єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави;

- управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами управління^[215].

Система державних органів, які здійснюють управління природокористуванням, базується на загальновизнаному в тео­рії управління їх поділі на органи спеціальної та загальної ком­петенції.

До державних органів загальної компетенції належать Вер­ховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, державні адміністрації регіонів, органи місцевого са­моврядування та їх виконавчі органи^[216].

Органами спеціального державного управління є спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади, що реалізують функції управління в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки^[217]. Вони поділяються на такі органи:

- надвідомчого управління і контролю в галузі екології — Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ка­тастрофи, Міністерство охорони здоров’я України;

- спеціального поресурсового управління - Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет

України по водному господарству, Державний комітет України по земельних ресурсах;

- спеціалізованого функціонально-галузевого управління - Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство транспорту та зв’язку України Міністерство вугільної промисловості України, Міністерство палива та енергетики України, Міністер­ство аграрної політики України, Міністерство будівництва, ар­хітектури та житлово-комунального господарства України, Міністерство економіки України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство культури і туризму України, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство промислової політики України, Міністер­ство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України, Державна служба автомобільних доріг України^[218].

Міністерство охорони навколишнього природного середови­ща України (Мінприроди України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони нав­колишнього природного середовища, раціонального викори­стання природних ресурсів, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, геологічного вивчення надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

Мінприроди України є головним (провідним) органом у си­стемі центральних органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального викори­стання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також топо­графо-геодезичної та картографічної діяльності.

Мінприроди України здійснює свої повноваження безпосе­редньо та через утворені в його складі урядові органи державно­го управління, уповноважений орган виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища в Автономній Республіці Крим, територіальні органи, інспекції, установи та організації, що перебувають в його управлінні.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі цен­тральних органів виконавчої влади в забезпеченні впроваджен­ня державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроб­лення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повнова­жень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями ро­боти міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Державний комітет (державна служба) є центральним орга­ном виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропо­зиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визна­ченій сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з пи­тань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним стату­сом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встанов­люватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова^[219].

Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими

об’єднаннями і організаціями незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України. Об’єднанням громадян є добровільне громадське фор­мування, створене на основі єдності інтересів для спільної ре­алізації громадянами своїх прав і свобод.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про об’єднання грома­дян»^[220], легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом реєстрації, у разі набуття статусу юридич­ної особи, або повідомлення про їх заснування. Легалізація спілок об’єднань громадян здійснюється в порядку, визначеному Положенням «Про порядок легалізації об’єднань громадян». Про легалізацію (офіційне визнання) об’єднання громадян ле­галізуючий орган повідомляє у засобах масової інформації. За­реєстрованому об’єднанню громадян присвоюється відповідний номер, і воно вноситься до Реєстру об’єднань громадян^[221], що ве­деться реєструючим органом.

Подібну діяльність здійснюють благодійні організації - не­державні організації, головною метою діяльності яких є здійснення благодійної безкорисливої діяльності (не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності) в інтересах суспільства або окремих категорій осіб згідно з Законом України «Про бла­годійництво та благодійні організації»^[222]. Положення «Про поря­док державної реєстрації благодійних організацій»^[223] визначає умови і порядок державної реєстрації всеукраїнських, місцевих та міжнародних благодійних організацій, а також відділень, філій, представництв всеукраїнських та міжнародних благодій­них організацій.

Для взаємодії з Мінприроди України створено Громадську раду всеукраїнських організацій природоохоронного спря- мування^[224]. До неї входять такі організації: Всеукраїнська дитяча спілка, «Екологічна варта», Всеукраїнська екологічна Ліга, ВЕГО «МАМА-86», Всеукраїнський екологічний благодійний фонд «Геоеко - ХХІ століття», Всеукраїнський благодійний фонд «Паросток», Всеукраїнський комітет підтримки Програм ООН щодо навколишнього середовища ЮНЕПКОМ і т.д. - усього шістнадцять організацій. Подібні до Громадської ради всеукра­їнські організації природоохоронного спрямування діють і на обласному рівні та в АРК Крим.

Положення про Громадську раду при Мінприроди України було розроблене з огляду на Постанову КМУ «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та ре­алізацій державної політики».

Метою управління в галузі охорони навколишнього природ­ного середовища є:

- реалізація^[225] законодавства - специфічні для права засоби його здійснення - прийнято називати реалізацією правових норм. Основними формами (засобами) реалізації правових норм зазвичай називають використання права, виконання обов’язку, дотримання заборони, застосування правових норм^[226]. Результа­том здійснення правової системи даної країни є правопорядок. Залежно від галузей права він поділяється у тому числі й на еко­логічний.

- контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки - здійснюється на всіх етапах діяльності з використання природ­них ресурсів та здійснення впливу на навколишнє середовище. Існують різні види екологічного контролю: державний, відо­мчий, виробничий та громадський^[227].

- забезпечення вжиття ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища (в зако­нодавстві застосовується термін «ефективний контроль») шля­хом оформлення прав, контрактів та інших нормативно- правових актів, які, взяті разом чи окремо, з урахуванням поло­жень відповідного закону, дають змогу прямо чи опосередкова­но чинити вплив на суб’єкт даних правовідносин^[228]. Термін «ком- плексний»стосовно, наприклад, використання родовищ ко­рисних копалин означає видобуток усіх корисних копалин родо­вища і повне вилучення наявних корисних компонентів та їх промислове використання, а також використання відходів, що утворюються у процесі видобутку і переробки мінеральної сиро­вини. Відповідні вимоги щодо комплексного використання при­родних об’єктів містяться в Кодексі України про надра, Законах України «Про тваринний світ», «Про відходи»^[229], «Про нафту і газ»^[230];

- раціональне використання природних ресурсів має два ос­новні аспекти - економічний та екологічний. Іноді їх розгляда­ють як такі, що суперечать один одному, як альтернативні. Тому нерідко одна і та сама вимога забезпечує як економічні, так і екологічні інтереси. Вимога раціонального використання при­родних ресурсів має різний конкретний зміст у кожній галузі права, що регулює охорону і використання навколишнього при­родного середовища^[231]. Загальним для всіх вимог щодо раціо­нального використання природних ресурсів (об’єктів) є макси­мальна корисність природокористування, тому що саме слово «користувач»означає суб’єкта, який використовує що-небудь у своїх інтересах, дістає вигоду з чогось^[232].

- досягнення узгодженості дій державних і громадських ор­ганів у галузі охорони навколишнього природного середовища, як наприклад у разі участі населення в охороні правопорядку, що передбачено планом заходів реалізації Державної програми боротьби із злочинністю^[233].

Кабінет Міністрів України у галузі охорони навколишнього природного середовища:

а) здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою України екологічної політики;

б) забезпечує розробку державних цільових, міждержавних і регіональних екологічних програм;

в) координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього при­родного середовища;

г) встановлює порядок утворення і використання Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, у складі Державного бюджету України, та затверджує перелік природо­охоронних заходів;

д) встановлює порядок розробки та затвердження еко­логічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середо­вище, розміщення відходів;

е) встановлює порядок визначення збору та його граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;

є) приймає рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

ж) організує екологічне виховання та екологічну освіту гро­мадян;

з) приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припи­нення діяльності підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середо­вища;

и) керує зовнішніми зв’язками України в галузі охорони нав­колишнього природного середовища.

Кабінет Міністрів України може здійснювати й інші повно­важення відповідно до законодавства України.

Стаття 113 Конституції України визначає, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України і Верхов­ною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.

Відповідно до ст. 116, Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, вико­нання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина; забезпечує проведення політики у сферах освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і при­родокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні про­грами економічного, науково-технічного, соціального і культур­ного розвитку України та здійснює іншу діяльність.

Кабінет Міністрів України діє керуючись «Тимчасовим ре­гламентом Кабінету Міністрів України»^[234], що встановлює поря­док організації діяльності Кабінету Міністрів, пов’язаної з вико­нанням його повноважень. Кабінет Міністрів на основі та на ви­конання Конституції та законів України, актів Президента України, видає у межах своєї компетенції постанови і розпо­рядження, обов’язкові для виконання.

Структурні підрозділи Секретаріату Кабінету Міністрів України в межах покладених на них функцій забезпечують діяльність Кабінету Міністрів України, урядових комітетів, працюють за дорученнями Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Віце-прем’єр-міністрів України, Урядового Секретаря Кабінету Міністрів України та його заступ­ників. У структурі Секретаріату діє Управління експертизи та аналізу розвитку техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування^[235].

Постанова КМ України «Питання діяльності урядових комітетів» передбачила створення урядового комітету з питань розвитку агропромислового комплексу та природокористування. Нею передбачено такий склад цього комітету:

- віце-прем’єр-міністр України - голова Урядового комітету;

- міністр аграрної політики;

- міністр охорони навколишнього природного середовища;

- перший заступник міністра охорони здоров’я;

- заступник міністра економіки (відповідно до розподілу функціональних повноважень);

- заступник міністра фінансів (відповідно до розподілу функціональних повноважень);

- заступник Міністра Кабінету Міністрів України (відповідно до розподілу функціональних повноважень).

Загальне положення про урядовий комітет регламентує його діяльність і визначає, що урядовий комітет є робочим органом Кабінету Міністрів України, основним завданням якого є фор­мування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України^[236].

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 2006 р. «Про функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів України та Міністра Кабінету Міністрів» України визначено функціо­нальні повноваження Віце-прем’єр-міністра України (питання агропромислової політики та природних ресурсів). Він організо­вує роботу з розроблення та реалізації стратегії функціонування агропромислового комплексу, зокрема з питань забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення реформування зе­мельних відносин, створення інфраструктури продовольчого ринку, забезпечення агропромислового виробництва необ­хідними матеріально-технічними ресурсами та сировиною; ор­ганізовує роботу з формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціо­нального використання, відтворення та охорони природних ре­сурсів, агропромислового та лісогосподарського комплексів, зе­мельних і водних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; забезпечує взаємодію органів виконавчої влади з громадськими організаціями, діяльність яких безпосередньо пов’язана з агро­промисловим виробництвом та охороною навколишнього при­родного середовища^[237].

Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Відкритість, дієвість, результативність»^[238] у розділі 5.2. «Охорона довкілля, раціональне використання та відтворення природних ресурсів», з метою поліпшення стану довкілля, створення пере­думов для сталого розвитку та зміцнення мінерально- сировинного потенціалу країни, передбачала здійснення таких заходів:

- розроблення проекту Концепції Екологічного кодексу України, нової редакції Кодексу України про надра;

- створення Національного екологічного фонду, системи екологічного аудиту і страхування;

- забезпечення розв’язання гострих екологічних проблем у регіонах України, розроблення проекту Комплексної програми поліпшення екологічного стану у гірничодобувних регіонах;

- забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, по­шуку і відкриття родовищ корисних копалин з метою створення власного виробництва необхідних видів мінеральної сировини та імпортозаміщення, удосконалення відносин у цій галузі; поліпшення стану інформованості громадськості, сприяння її участі у процесі прийняття рішень з питань охорони довкілля;

- розв’язання проблем поводження з відходами, насамперед з токсичними та непридатними, а також забороненими для ви­користання хімічними засобами захисту рослин;

- створення та впровадження нових технологій використан­ня вторинних ресурсів та переробки відходів.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям»^[239] містить розділ «Енергетика та ресурсозбереження». У цьому розділі передбачається, що основним завданням Уряду у сфері безпеки людини та довкілля є підвищення рівня безпеки, зниження рівня захворюваності, скорочення обсягів викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середо­вище. Для цього необхідне здійснення таких заходів:

- удосконалення системи інституційного забезпечення дер­жавного управління у сфері цивільного захисту населення, еко­логічної безпеки, використання та відтворення природних ре­сурсів;

- неухильне дотримання в практичній діяльності принципу «забруднювач платить» із забезпеченням прозорості та високої ефективності використання коштів на природоохоронні заходи;

- залучення громадськості до участі у розв’язанні глобаль­них, регіональних і місцевих екологічних проблем;

- підвищення ролі та відповідальності місцевих органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері техногенно-екологічної безпеки, перехід до децентралізації управління у цій сфері;

- ефективне впровадження механізмів, передбачених Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату;

- стабілізація і поліпшення екологічного стану, особливо у великих містах і промислових центрах, зокрема Донецько- Придніпровського регіону;

- забезпечення стабільного відновлення лісів, збільшення їх площі, збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, охорона рослинного і тваринного світу та лісових екосистем;

- забезпечення стабілізації стану об’єкта «Укриття», підтри­мання достатнього рівня його безпеки та перетворення в еко­логічно безпечну систему.

Для забезпечення ощадливого використання та відтворення природних ресурсів Уряд передбачає:

- удосконалити порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами;

- активізувати роботу, спрямовану на приріст запасів ко­рисних копалин, потреба України в яких забезпечується за раху­нок імпорту;

- приділяти особливу увагу відродженню мінерально- сировинного комплексу, бережливому використанню не віднов­люваних природних запасів.

Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено План заходів щодо виконання у 2005 році Програми Кабінету Міністрів України «Назустріч людям». Відповідною Постановою КМ України було затверджено План додаткових заходів щодо виконання у другому півріччі 2005 р. Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям»^[240].

Поресурсові закони та кодекси також містять у собі норми, що розкривають компетенцію Кабінету Міністрів у галузі управ­ління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням природних ресурсів (об’єктів), наприклад:

Земельний кодекс України в ч. 7 ст. 122 передбачає повнова­ження Кабінету Міністрів України щодо надання земельних ділянок із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у випадках, визначених статтями 149, 150 ЗК України. Частини 9 ст. 149 ЗК України регламентує діяльність КМ України щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 га, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п’ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 ЗК України;

Водний кодекс України у ст. 14 передбачає компетенцію Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів. Ця стаття визначає, які саме питання належать до відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів;

Лісовий кодекс України у ст. 29 визначає компетенцію Кабінету Міністрів України в галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів;

Закон України «Про тваринний світ» визначив у ст. 12 повно­важення Кабінету Міністрів України у галузі охорони, викори­стання і відтворення тваринного світу.

Уряд Автономної Республіки Крим у галузі охорони навко­лишнього природного середовища на своїй території:

1) здійснює реалізацію законодавства України та Автономної Республіки Крим в галузі охорони навколишнього природного середовища;

2) організує розробку екологічних програм;

3) координує діяльність міністерств, відомств, а також підприємств, установ та організацій в Автономній Республіці Крим у питаннях охорони навколишнього природного середо­вища, незалежно від форм власності та підпорядкування;

4) встановлює порядок утворення і використання респуб­ліканського фонду охорони навколишнього природного середо­вища у складі республіканського бюджету Автономної Респуб­ліки Крим;

5) погоджує розміщення підприємств, установ і організацій;

6) організує управління і контроль в галузі охорони навко­лишнього природного середовища;

7) визначає в установленому порядку нормативи збору і роз­міри зборів за забруднення навколишнього природного середо­вища, розміщення відходів;

8) затверджує за поданням органів спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів для підприємств, установ і організацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком природ­них ресурсів загальнодержавного значення, скидів забруднюю­чих речовин у навколишнє природне середовище, за винятком скидів, що призводять до забруднення природних ресурсів за­гальнодержавного значення, навколишнього природного сере­довища за межами території Автономної Республіки Крим, та ліміти на утворення і розміщення відходів;

9) організує проведення державної екологічної експертизи об’єктів, що створюються або функціонують на території Авто­номної Республіки Крим;

10) погоджує поточні і перспективні плани роботи підприємств, установ та організацій з питань охорони навко­лишнього природного середовища і використання природних ресурсів;

11) організує ліквідацію екологічних наслідків аварій, залучає до її проведення підприємства, установи, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності, і громадян;

12) забезпечує систематичне та оперативне інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан навко­лишнього природного середовища;

13) організує екологічну освіту та екологічне виховання гро­мадян.

Уряд Автономної Республіки Крим може здійснювати й інші повноваження, що не входять до компетенції республіканських органів державного управління України.

Розділ X Конституції України визначає, що рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Стаття 137 Конституції України визначає, що Автономна Рес­публіка Крим здійснює нормативне регулювання з таких пи­тань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар’єрів; гро­мадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобу­дування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального кори­стування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим є виконавчим ор­ганом Автономної Республіки Крим і здійснює виконавчі функції та повноваження в межах своєї компетенції ^[241].

Стаття 17 Конституції Автономної Республіки Крим регламен­тує охорону навколишнього природного середовища в Автоном­ній Республіці Крим.

В Автономній Республіці Крим забезпечується охорона при­родних комплексів, включаючи природно-заповідний фонд, ку­рортні, рекреаційні, лікувально-оздоровчі, водозахисні та інші типи територій і об’єктів. Верховна Рада Автономної Республіки Крим щодо цих питань приймає рішення у межах повноважень, передбачених законодавством^[242] України.

Автономна Республіка Крим здійснює право на встановлення заповідного режиму стосовно територій і об’єктів природно- заповідного фонду місцевого значення в Автономній Республіці Крим і здійснення заходів щодо їх збереження.

Автономна Республіка Крим розробляє і здійснює заходи і програми щодо забезпечення екологічної безпеки та екологіч­ного балансу при використанні природних ресурсів на її тери­торії.

Автономна Республіка Крим здійснює комплекс заходів щодо оздоровлення навколишнього природного середовища, за­побігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та антропогенного характеру, щодо відновлення і збереження гене­тичного фонду рослинного і тваринного світу Автономної Рес­публіки Крим.

Органи влади Автономної Республіки Крим і органи місцево­го самоврядування реалізують право на здійснення екологічного контролю відповідно на території Автономної Республіки Крим або адміністративно-територіальних одиниць і вирішення в установленому законами України порядку питань зупинення або припинення екологічно небезпечної і шкідливої для здоров’я діяльності.

Проведення екологічної експертизи є обов’язковим у процесі нормотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природно­го середовища, а також на вимогу Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування в Авто­номній Республіці Крим у порядку, передбаченому законами України.

Стаття 18 Конституції Автономної Республіки Крим визначи­ла повноваження Автономної Республіки Крим. Віданню Авто­номної Республіки Крим підлягає здійснення повноважень, від­несених до відання Автономної Республіки Крим Земельним ко­дексом України, Кодексом України про надра, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», іншими за­конами України. Так, ч. 6 ст. 122 ЗК України передбачає, що Рада міністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридич­ним особам у межах міст республіканського (Автономної Рес­публіки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. Відповідно до ч. 8 ст. 149 ЗК України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст рес­публіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п’ятою, дев’ятою цієї статті.

Цією ж нормою Конституції Автономної Республіки Крим та­кож передбачається, що віданню Автономної Республіки Крим підлягає вирішення питань екологічної безпеки, раціонального використання, охорони, відновлення землі і природних ресурсів, оголошення карантину і зон стихійного лиха відповідно до за­конів України; розробка, затвердження і реалізація програм за­безпечення екологічної безпеки, раціонального використання, охорони, відтворення землі та природних ресурсів; зарахування до бюджету Автономної Республіки Крим у повному обсязі спеціальних та інших платежів, які стягуються за користування землею та іншими природними ресурсами згідно із законодав­ством України; визначення згідно із законодавством України нормативів щодо розподілу зазначених коштів між республікан­ським і місцевими бюджетами; здійснення виключного права Автономної Республіки Крим на надання передбачених законо­давством України пільг щодо названих вище платежів, які підлягають зарахуванню відповідно до законодавства України до бюджету Автономної Республіки Крим.

Глава 7 Конституції Автономної Республіки Крим^[243] визначає загальні положення Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рада міністрів Автономної Республіки Крим як орган ви­конавчої влади Автономної Республіки Крим самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до відання Автономної Республіки Крим Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим і законами України.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує також державні виконавчі функції і повноваження, делеговані закона­ми України відповідно до Конституції України.

Законами України та прийнятими на їх основі та на їх вико­нання нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть визначатися окремі умови виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень, реалізації загальнодержав­них і регіональних програм; координуватися діяльність у бо­ротьбі з катастрофами, стихійними лихами, епідеміями та епізоотіями, щодо ліквідації їх наслідків, природокористування, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, безпечних і здорових умов життя населен­ня, охорони пам’яток історії та культури, організації та розвитку освіти, науки і культури, фізичної культури та спорту, забезпе­чення правопорядку і громадської безпеки, здійснення спільних проектів у регіоні, а також вирішення інших питань, віднесених до компетенції виконавчих органів.

Стаття 38 Конституції АРК окреслює повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим здійснює виконавчі функції та повнова­ження з питань, віднесених до самостійного відання Автономної Республіки Крим, а також здійснює державні виконавчі функції, делеговані Конституцією України.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує й інші функції та повноваження, передбачені Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим у межах її компетенції.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснює вико­навчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання Автономної Республіки Крим, зокрема з питань землеустрою; лісового господарства; водогосподарського будівництва і зрошу­ваного землеробства; організації і розвитку курортно- рекреаційної сфери і туризму; охорони навколишнього природ­ного середовища.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим у межах своєї компетенції видає постанови, рішення і розпорядження, обов’язкові до виконання на всій території республіки.

Стаття 42 Закону Автономної Республіки Крим «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим»^[244] визначає повноважен­ня Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі охорони навколишнього природного середовища. Рада міністрів Авто­номної Республіки Крим:

- організує управління та контроль у галузі охорони навко­лишнього природного середовища;

- здійснює реалізацію екологічної політики Автономної Республіки Крим та України;

- несе відповідальність за стан навколишнього природного середовища в Автономній Республіці Крим;

- координує та контролює діяльність міністерств і відомств України та Автономної Республіки Крим у питаннях охорони навколишнього природного середовища та раціонального вико­ристання природних ресурсів;

- забезпечує економічні основи раціонального природоко­ристування;

- приймає рішення про призупинення або припинення діяльності підприємств, установ та організацій, незалежно від форм власності і підлеглості, у випадку порушення ними зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища;

- погоджує розміщення підприємств, установ та організацій;

- організує ліквідацію наслідків екологічних катастроф та аварій;

- забезпечує систематичне та оперативне інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан навко­лишнього природного середовища.

У складі Ради міністрів Автономної Республіки Крим діють два Республіканські комітети Автономної Республіки Крим: Рес­публіканський комітет Автономної Республіки Крим по земель­ним ресурсам та Республіканський комітет Автономної Респуб­ліки Крим по охороні навколишнього природного середовища.

Республіканський комітет Автономної Республіки Крим є ор­ганом виконавчої влади Автономної Республіки Крим і здійснює регулювання та координацію діяльності у підвідомчій йому га­лузі з виконання власних повноважень Автономної Республіки Крим, а також державних виконавчих функцій, що делеговані у відповідності з Конституцією України.

Виконавчі та розпорядчі органи місцевих Рад у галузі охоро­ни навколишнього природного середовища в межах своєї ком­петенції:

1) здійснюють реалізацію рішень відповідних Рад;

2) координують діяльність місцевих органів управління, підприємств, установ та організацій, розташованих на території місцевої Ради, незалежно від форм власності та підпорядкуван­ня;

3) організують розробку місцевих екологічних програм;

4) визначають в установленому порядку нормативи збору і розміри зборів за забруднення навколишнього природного се­редовища та розміщення відходів;

5) затверджують за поданням органів спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів для підприємств, установ та організацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком ресурсів загальнодержавного значення, ліміти скидів забруднюючих ре­човин у навколишнє природне середовище, за винятком скидів, що призводять до забруднення природних ресурсів загально­державного значення або навколишнього природного середо­вища за межами території цієї Ради, та ліміти на утворення і розміщення відходів;

6) організують збір, переробку, утилізацію і захоронення від­ходів на своїй території;

7) формують і використовують місцеві фонди охорони навко­лишнього природного середовища у складі місцевих бюджетів;

8) погоджують поточні та перспективні плани роботи підприємств, установ та організацій з питань охорони навко­лишнього природного середовища і використання природних ресурсів;

9) забезпечують систематичне та оперативне інформування населення, підприємств, установ, організацій та громадян про стан навколишнього природного середовища, захворюваності населення;

10) організують екологічну освіту та екологічне виховання громадян;

11) приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Виконавчі і розпорядчі органи Рад можуть здійснювати й інші повноваження відповідно до законодавства України.

Компетенція виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад у галузі охорони навколишнього природного середовища роз­кривається і у спеціальних законах «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні»^[245] та «Про місцеві державні адміністрації»^[246], приро­доохоронних законах та кодексах.

Наприклад, Лісовий кодекс України розкриває у ст. 23 ком­петенцію органів, що здійснюють державне управління в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів. Серед ін­ших органів кодекс передбачає місцеві органи державної вико­навчої влади.

Стаття 13 Водного кодексу України передбачає органи, що здійснюють державне управління в галузі використання і охоро­ни вод та відтворення водних ресурсів, і серед них - місцеві Ради та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи дер­жавної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Стаття 14 Закону України «Про тваринний світ» формулює повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласних, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій у галузі охорони, використання і відтво­рення тваринного світу.

Особливістю визначення органів, діяльність яких розгля­дається в цій статті Закону, є те, що на території Автономної Рес­публіки Крим діє Закон Республіки Крим «Про охорону навко­лишнього природного середовища», і в ст. 27 передбачається компетенція виконавчих та розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Виконавчі органи Рад - це органи, які відповідно до Консти­туції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» створюються сільськими, селищними, міськими, рай­онними в містах (у разі їх створення) Радами для здійснення ви­конавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених Законом України «Про місцеве самовряду­вання в Україні» та іншими законами.

До системи місцевого самоврядування законодавство вклю­чає виконавчі органи сільської, селищної, міської Ради.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) Рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів ви­конавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної тери­торіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпоряджання земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.

Глава 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Стаття 33 цієї глави передбачає повно­важення у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських Рад належать:

1) власні (самоврядні) повноваження:

- підготовка і внесення на розгляд Ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприєм­ствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів;

-підготовка і подання на затвердження Ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці за­гальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля;

-підготовка і внесення на розгляд Ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об’єктів при­родно-заповідного фонду місцевого значення та інших тери­торій, що підлягають особливій охороні; внесення пропо­зицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об’єктів, що мають екологічну, історич­ну, культурну або наукову цінність, пам’ятками природи, історії або культури, які охороняються законом;

- справляння плати за землю;

2) делеговані повноваження:

-здійснення контролю за дотриманням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охоро­ною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;

-реєстрація суб’єктів права власності на землю, реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі, ви­дача документів, що посвідчують право власності і право ко­ристування землею;

- координація діяльності місцевих органів земельних ре­сурсів;

- погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного зна­чення;

- вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом;

- вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно до закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом по­рядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а та­кож населення;

- визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства;

- підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що про­водиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

-організація і здійснення землеустрою, погодження про­ектів землеустрою;

-здійснення контролю за впровадженням заходів, перед­бачених документацією із землеустрою;

-створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних си­стем, які є складовою мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпе­чення доступу до екологічної інформації.

До відання виконавчих органів міських (за винятком міст районного значення) Рад, крім повноважень, зазначених у пункті «б»частини першої цієї статті, належить координація на відповідній території діяльності спеціально уповноважених державних органів управління з охорони природи.

Стаття 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» регламентує статус виконавчого комітету сільської, се­лищної, міської, районної у місті Ради. Виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) Ради є виконавчий комітет Ради, який утворюється відповідною Радою на строк її повноважень. Виконавчий комітет Ради є підзвітним і підконтрольним Раді, що його утворила, а з питань здійснення ним повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.

Стаття 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» регулює повноваження виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті Ради. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) Ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені вказаним вище законом до відання виконавчих органів ради.

Виконавчий комітет Ради:

1) попередньо розглядає проекти місцевих програм соціаль­но-економічного і культурного розвитку, цільових програм з ін­ших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної Ради;

2) координує діяльність відділів, управлінь та інших вико­навчих органів Ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників;

3) має право змінювати або скасовувати акти підпорядкова­них йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів Ради, а також їх посадових осіб.

Сільська, селищна, міська Рада може прийняти рішення про розмежування повноважень між її виконавчим комітетом, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами Ради та сільським, селищним, міським головою в межах повноважень, наданих цим Законом виконавчим органам сільських, селищ­них, міських Рад.

Стаття 53 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» регулює організацію роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті Ради. Основною формою роботи виконавчого комітету сільської, селищної, місь­кої, районної у місті (у разі її створення) Ради є його засідання. Засідання виконавчого комітету скликаються відповідно сільсь­ким, селищним, міським головою (головою районної у місті Ра­ди), а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського го­лови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті Ради - заступником голови Ради) в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць і є правомочними, якщо в них беруть участь більше половини від загального складу вико­навчого комітету.

Стаття 54 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає діяльність відділів, управлінь та інших ви­конавчих органів сільської, селищної, міської, районної у місті Ради.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місце­вим органом виконавчої влади і входить до системи органів ви­конавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує пов­новаження, делеговані їй відповідною радою. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві^[247] та Севастополі^[248] визначаються окремими законами України.

Серед основних завдань місцевих державних адміністрацій законодавство виокремлює виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, про­грам охорони довкілля.

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і фор­мах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.

Повноваження в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля віднесені до основних галузевих повноважень місцевих державних адміністрацій. У цій галузі місцева державна адміністрація:

- розробляє та забезпечує виконання затверджених у вста­новленому законом порядку програм раціонального викори­стання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, що перебу­вають у державній власності;

- розпоряджається землями державної власності відповідно до закону;

- розробляє, подає на затвердження відповідної ради та за­безпечує виконання регіональних екологічних програм; звітує перед відповідною радою про їх виконання; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм;

- вживає заходів до відшкодування шкоди, заподіяної по­рушенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями і громадянами;

- вносить пропозиції відповідним органам місцевого са­моврядування щодо організації територій та об’єктів природно- заповідного фонду місцевого значення;

- інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення;

- організовує роботу по ліквідації наслідків екологічних аварій, залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадян;

- вносить пропозиції в установленому законом порядку про зупинення діяльності підприємств, установ, організацій неза­лежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля та санітарних правил;

- розробляє і забезпечує дотримання правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення пит­них, побутових та інших потреб населення, зони санітарної охо­рони джерел водопостачання; обмежує або забороняє викори­стання підприємствами питної води у промислових цілях.

Указом Президента України «Про вдосконалення структури місцевих державних адміністрацій»^[249], з метою підвищення ефек­тивності здійснення місцевими державними адміністраціями своїх повноважень, Кабінету Міністрів України було запропоно­вано затвердити відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій^[250]. Окрім затвердженого примірного переліку (який не передбачає створення природоохоронного відділу чи управ­ління) структурних підрозділів місцевих державних адміністра­цій, Указ Президента наголошує на тому, щоб при формуванні складу місцевих державних адміністрацій не допускати утворен­ня структурних підрозділів, які дублюють діяльність тери­торіальних органів міністерств, інших центральних органів ви­конавчої влади.

До компетенції спеціально уповноваженого центрального ор­гану виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях належать:

1) здійснення комплексного управління в галузі охорони нав­колишнього природного середовища в республіці, проведення єдиної науково-технічної політики з питань охорони навко­лишнього природного середовища і використання природних ресурсів, координація діяльності міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій в цій галузі;

2) державний контроль за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони республіки, а також за додержанням норм екологічної безпеки;

3) організація моніторингу навколишнього природного сере­довища, створення і забезпечення роботи мережі загальнодер­жавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації, поло­ження про яку затверджується Кабінетом Міністрів України;

4) затвердження нормативів, правил, участь у розробці стан­дартів щодо регулювання використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища від забруднен­ня та інших шкідливих впливів;

5) здійснення державної екологічної експертизи;

6) одержання безоплатно від міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій інформації, необхідної для виконання покладених на нього завдань;

7) видача дозволів на захоронення (складування) відходів, викиди шкідливих речовин у навколишнє природне середови­ще, на спеціальне використання природних ресурсів відповідно до законодавства України;

8) обмеження чи зупинення (тимчасово) діяльності підприємств і об’єктів, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушен­ням законодавства про охорону навколишнього природного се­редовища, вимог дозволів на використання природних ресурсів, з перевищенням нормативів гранично допустимих викидів, впливу фізичних та біологічних факторів і лімітів скидів забруд­нюючих речовин;

9) подання позовів про відшкодування збитків і втрат, за­подіяних в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

10) складання протоколів та розгляд справ про адміністра­тивні правопорушення в галузі охорони навколишнього при­родного середовища і використання природних ресурсів;

11) керівництво заповідною справою, ведення Червоної книги України;

12) координація роботи інших спеціально уповноважених ор­ганів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів;

13) здійснення міжнародного співробітництва з питань охо­рони навколишнього природного середовища, вивчення, уза­гальнення і поширення міжнародного досвіду в цій галузі, ор­ганізація виконання зобов’язань України відповідно до міжнародних угод з питань охорони навколишнього природного середовища;

14) встановлення порядку надання інформації про стан нав­колишнього природного середовища;

15) встановлення порядку організації та проведення публічних слухань або відкритих засідань з питань впливу за­планованої діяльності на навколишнє природне середовище.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів виконує й інші функції відповідно до положення про нього, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального ор­гану виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на місцях, визначені у пункті «ж» частини пер­шої цієї статті, не застосовуються до суб’єктів підприємницької діяльності (інвесторів), що здійснюють свою діяльність на умо­вах угод про розподіл продукції.

В системі органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів можуть створюватись спеціальні підрозділи, працівники яких наділяються правом носіння форми встановленого зразка і вог­непальної зброї.

Посадові особи спеціальних підрозділів спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади з питань еко­логії та природних ресурсів підлягають обов’язковому держав­ному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі на суму десятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку вони займали, а в разі пора­нення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи ін­валідності, що сталися у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, - на суму від шестимісячної до п’ятирічної заробітної плати за останньою посадою залежно від ступеня втрати праце­здатності.

Перелік категорій посадових осіб спеціальних підрозділів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, які підлягають обов’язковому державному особистому страхуванню, а також порядок та умови цього страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі посадової особи спеціального підрозділу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у зв’язку з вико­нанням посадових обов’язків сім’ї загиблого або його утри­манцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятиріч­ної заробітної плати загиблого за останньою посадою, яку вона займала, за рахунок державного бюджету з наступним стягнен­ням цієї суми з винних осіб.

У разі нанесення посадовій особі спеціального підрозділу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів тілесних ушкод­жень у зв’язку з виконанням нею посадових обов’язків, що пе­решкоджають надалі займатися професійною діяльністю, їй виплачується одноразова допомога в розмірі п’ятирічної за­робітної плати за останньою посадою, яку вона займала, за рахунок державного бюджету з наступним стягненням цієї суми з винних осіб і у встановленому порядку призначається пенсія по інвалідності.

У разі нанесення посадовій особі спеціального підрозділу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів тілесних ушкод­жень у зв’язку з виконанням нею посадових обов’язків, що не перешкоджають надалі займатися професійною діяльністю, їй виплачується одноразова допомога в розмірі однорічної за­робітної плати за рахунок державного бюджету з наступним стягненням цієї суми з винних осіб.

Шкода, заподіяна майну посадової особи спеціального підрозділу спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з питань екології та природних ресурсів або членів її сім’ї у зв’язку з виконанням нею посадових обов’язків, відшкодовується в повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету з наступним стягненням цієї суми з винних осіб.

Річна заробітна плата посадової особи спеціального підрозділу спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з питань екології та природних ресурсів, що бе­реться для нарахування розміру одноразової допомоги, включає всі види грошових виплат, які отримала посадова особа за час роботи у спеціальному підрозділі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та при­родних ресурсів за рік, що передував року загибелі або ушкод­ження здоров’я.

Законодавством України передбачається охорона честі, гідності, здоров’я і життя працівників спеціальних підрозділів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на місцях.

Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів з пи­тань, що віднесені до його компетенції, є обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій і можуть бути оскаржені у судовому порядку.

Компетенція інших спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів визначається законодавством України, а також положеннями про ці органи, які затверджуються у встановленому порядку.

Державні органи, наділені координаційними, організаційно- розпорядчими та контрольними функціями щодо навколишньо­го природного середовища або його частини, визнаються орга­нами спеціальної компетенції. Сфера їхньої діяльності - виключно чи переважно - організація, використання, відтворення та охорона природних об’єктів і довкілля в цілому^[251].

В останні роки адміністративна реформа^[252] вносила певні зміни в структуру органів спеціальної компетенції в галузі охо­рони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Міністерство охорони навколишнього природного середови­ща України (Мінприроди України) є головним (провідним) ор­ганом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності. Мінприро­ди України діє на базі відповідного Положення та є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з пи­тань охорони навколишнього природного середовища, раціо­нального використання природних ресурсів, екологічної безпе­ки, заповідної справи, поводження з відходами, геологічного вивчення надр, а також топографо-геодезичної та картографіч­ної діяльності. Положення визначає певні завдання Мінприроди України і посадових осіб з контролю у сфері охорони навко­лишнього природного середовища та екологічної безпеки.

Мінприроди України здійснює свої повноваження безпосе­редньо та через утворені в його складі урядові органи державно- го управління, уповноважений орган виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища в Автономній Республіці Крим, територіальні органи, інспекції, установи та організації, що перебувають в його управлінні.

Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Перелік платних послуг екологічного характеру, які можуть надаватися територіальними органами Міністерства екології та природних ресурсів^[253].

До складу Мінприроди України входять урядові органи дер­жавного управління і йому підпорядковуються: Державна еко­логічна інспекція (Держекоінспекція)^[254], Державна служба за­повідної справи^[255] та Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів (Держлісін- спекція)^[256].

У системі Мінприроди України діють Держекоінспекція та Держлісінспекція, працівники яких наділяються правом носіння форми встановленого зразка і вогнепальної зброї.

Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція є спеціальним підрозділом Мінприроди України з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки і входить до сфери його управління та діє згідно з Положенням^[257] про неї. Також спеціальним підрозділом Мінприроди України є Державна екологічна інспекція з охорони довкілля Північно- Західного регіону Чорного моря, яка входить до сфери його управління^[258].

Державні управління екології та природних ресурсів в обла­стях, містах Києві та Севастополі є територіальними органами Мінприроди України і входять до сфери його управління. Управління в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони навколишнього природно­го середовища, раціонального використання й відтворення при­родних ресурсів, забезпечення екологічної та у межах своєї ком­петенції радіаційної безпеки відповідно на території області, міст Києва та Севастополя і діють на основі відповідного Поло­ження^[259].

Відповідно до ст. 28 Закону Республіки Крим «Про охорону навколишнього природного середовища», визначено компетен­цію спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів на території Республіки. Згідно з Положенням «Про Республіканський комітет Автономної Республіки Крим по охороні навколишнього природного середовища», Республіканський комітет Автономної Республіки Крим по охороні навколишнього природного середо­вища (Рескомприроди Криму)^[260] є органом виконавчої влади АРК у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціо­нального використання та відтворення природних ресурсів, за­повідної справи, екологічної та, в межах своєї компетенції, радіаційної безпеки на території Автономної Республіки Крим. Рескомприроди Криму функціонально підвідомчий Мінприроди України і входить до системи органів виконавчої влади Авто­номної Республіки Крим.

У структурі Рескомприроди Криму діють спеціальні підрозділи:

- Республіканська (Автономної Республіки Крим) державна інспекція по контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів;

- Екологічна інспекція Рескомприроди Криму (у тому числі регіональні, міські, районні екологічні інспекції).

До органів надвідомчого управління і контролю в галузі еко­логії належить також Міністерство України з питань надзвичай­них ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чор­нобильської катастрофи (МНС України). Відповідно до Поло­ження про це міністерство^[261], воно є центральним органом вико­навчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МНС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, поводження з радіоак­тивними відходами та вибуховими матеріалами промислового призначення, рятувальної справи, техногенної, пожежної і про­мислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагля­ду, створення та функціонування системи страхового фонду до­кументації, а також гідрометеорологічної діяльності.

У складі МНС діє і підпорядковується йому Державна гідро­метеорологічна служба (Держгідромет), яка є урядовим органом державного управління. У межах своїх повноважень Держгідро- мет організовує та проводить систематичний контроль за вико­нанням актів законодавства, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, ро­зробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і подає їх на розгляд МНС^[262].

Органом надвідомчого управління і контролю в галузі еко­логії є Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України)^[263]. Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ України є головним (провідним) органом у системі цен­тральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Згідно з Положенням «Про державну санітарно- епідеміологічну службу МОЗ України»^[264], Державна санітарно- епідеміологічна служба МОЗ України (Держсанепідслужба МОЗ України) є централізованою системою органів, установ, закладів та підрозділів санітарно-епідеміологічного профілю МОЗ України, яка реалізує державну політику у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та спрямо­вує свою діяльність на профілактику інфекційних хвороб, про­фесійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров’я і життя факторів середовища жит­тєдіяльності.

До органів спеціального поресурсового управління належить Державний комітет лісового господарства України (Держком- лісгосп України), який, відповідно до Положення «Про Держав­ний комітет лісового господарства України» ^[265], є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і ко­ординується Кабінетом Міністрів України. Основними завдан­нями Держкомлісгоспу України є: забезпечення реалізації дер­жавної політики у сфері лісового і мисливського господарства, а також охорони, захисту, раціонального використання і відтво­рення лісових ресурсів, мисливських тварин, підвищення ефек­тивності лісового та мисливського господарства; здійснення державного управління, регулювання та контролю у сфері лісо­вого і мисливського господарства; розроблення і організація ви­конання загальнодержавних, міждержавних і регіональних про­грам у сфері захисту, підвищення продуктивності, раціонального використання і відтворення лісів, а також участь у розробленні та виконанні таких програм з питань використання і відтворен­ня мисливських тварин, розвитку мисливського господарства.

Згідно з Положенням «Про обласні управління лісового гос­подарства» ^[266], обласні управління лісового господарства підпо­рядковуються Держкомлісгоспу України та є його територіаль­ними органами. Управління сприяють забезпеченню формуван­ня і реалізації державної політики у сфері лісових відносин на території відповідної області. Основними завданнями управлінь є: участь у сприянні формування та реалізації державної політи­ки у сфері регулювання лісових відносин та ведення лісового і мисливського господарства та полювання; здійснення держав­ного управління та контролю, міжгалузевої координації і функціонального регулювання в галузі ведення лісового і ми­сливського господарства та полювання; участь в організації ве­дення державного лісового кадастру та державного кадастру ми­сливських тварин; організація здійснення лісовпорядкування та впорядкування мисливських угідь, моніторингу лісів і мисливсь­ких тварин; участь у розробленні та організації виконання за­гальнодержавних і регіональних програм у сфері охорони, вико­ристання, відтворення лісів та тваринного світу.

Ст. 32 Лісового кодексу України передбачає компетенцію Держкомлісгоспу України у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. Тому нормативні акти Держкомлісгоспу України, видані відповідно до його компетенції, є обов’язковими для інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій та громадян.

Ст. 6 Закону України «Про мисливське господарство та полю­вання» передбачає повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання.

Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики)^[267] - орган спеціалізованого функціонально-галузевого управління, який є головним (провідним) у системі центральних органів ви­конавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садів­ництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного гос­подарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Положення «Про Державний департамент рибного господар­ства»^[268] передбачає, що Державний департамент рибного госпо­дарства (Укрдержрибгосп) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінагрополітики і йому підпоряд­ковується. Для здійснення державного контролю у сфері охоро­ни, відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибаль­ства в Укрдержрибгоспі створюється та функціонує Державна інспекція охорони, відтворення водних живих ресурсів та регу­лювання рибальства (Держрибінспекція)^[269]. З метою вдоскона­лення та підвищення ефективності реалізації завдань і виконан­ня покладених на Мінагрополітики України функцій у сфері охорони риби та інших водних живих ресурсів, керуючись По­ложенням про Міністерство аграрної політики України, створе­но Середньодніпровське державне басейнове управління охоро­ни водних живих ресурсів^[270] на базі майна Черкаської обласної інспекції охорони, відтворення водних живих ресурсів і регулю­вання рибальства (Черкаська інспекція рибоохорони), Пол­тавської обласної інспекції охорони, відтворення водних живих ресурсів і регулювання рибальства (Полтавська інспекція рибо­охорони), Кіровоградської обласної інспекції охорони, відтво­рення водних живих ресурсів і регулювання рибальства (Кірово­градська інспекція рибоохорони) та Сулинської міжрайонної ін­спекції охорони, відтворення водних живих ресурсів і регулю­вання рибальства (Сулинська міжрайонна інспекція рибоохоро­ни), що ліквідуються. Місцезнаходження басейнового управлін­ня - м. Полтава. Таким чином, на практиці застосовується принцип басейнового управління в галузі використання і охоро­ни вод та відтворення водних ресурсів, який закріплено у ст. 13 Водного кодексу України. Цей принцип реалізується на основі державних, міждержавних та регіональних програм викори­стання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Держрибінспекція є спеціально вповноваженим органом державного нагляду у сфері охорони, відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства в рибогосподарських водних об’єктах України (у тому числі в усіх поверхневих, територіаль­них і внутрішніх морських водах, які використовуються (можуть використовуватися) для рибальства, вирощування чи розведен­ня риби), в інших об’єктах водного промислу або об’єктах, які мають значення для природного відтворення запасів риби та інших водних живих ресурсів, а також у виключній (морській) економічній зоні України та акваторіях у межах континенталь­ного шельфу України, який діє в Укрдержрибгоспі, йому підпо­рядковується і входить до сфери управління Мінагрополітики України.

Державний комітет України по водному господарству нале­жить до органів спеціального поресурсового управління, і його діяльність регламентується відповідним Положенням^[271]. Держав­ний комітет України по водному господарству (Держводгосп України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони навколишнього природного середовища України. Держводгосп України вносить у встановле­ному порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забез­печення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Основними завданнями Держводгоспу України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері ро­звитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ре­сурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впро­вадження досягнень науки і техніки, нових технологій, передо­вого досвіду роботи та забезпечення реалізації цієї політики; розроблення та участь у реалізації загальнодержавних, міждер­жавних і регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; забезпечення задоволення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення за­ходів, пов’язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сільських насе­лених пунктів і земель.

Спільним Наказом Міністерства екології та природних ре­сурсів і Держводгоспу затверджено «Порядок взаємодії органів Державного комітету України по водному господарству і Міністерства екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за раціональним використанням, охоро­ною та відтворенням водних ресурсів»^[272].

До системи органів Держводгоспу України, які здійснюють контроль за раціональним використанням, охороною та відтво­ренням водних ресурсів, входять:

- у центральному апараті Держводгоспу України - Управ­ління комплексного використання водних ресурсів (Упрводре- сурсів) та Управління експлуатації водогосподарських систем;

- в республіканському комітеті по водному господарству Ав­тономної Республіки Крим - Комітет з водогосподарського будівництва та зрошувального землеробства Ради міністрів Ав­тономної Республіки Крим є органом виконавчої влади Авто­номної Республіки Крим, підвідомчий Раді міністрів Автономної Республіки Крим и підзвітний Державному комітету України по водному господарству^[273]. Комітет з водогосподарського будів­ництва та зрошувального землеробства є уповноваженим пред­ставником Ради міністрів Автономної Республіки Крим з вико­нання окремих повноважень Держводгоспу на здійснення функцій управління державними водогосподарськими ор­ганізаціями, згідно з Угодою від 11 вересня 2003 року, яку було укладено між Радою міністрів Автономної Республіки Крим та Держводгоспом України;

- басейнові управління водних ресурсів та їх територіальні органи;

- обласні виробничі управління водного господарства та меліорації та їх структурні підрозділи (управління зрошуваль­них систем, управління меліоративних систем і водного госпо­дарства, управління водного господарства, управління меліора­тивних систем і протипаводкових споруд, управління осушу­вальних систем);

- Управління каналу Дніпро - Донбас;

- Управління Головного Каховського магістрального каналу;

- Управління каналів Інгулецької зрошувальної системи;

- Управління Північно-Кримського каналу;

- Управління каналу Дніпро - Інгулець^[274].

Глава 4 Водного кодексу України передбачає компетенцію державних органів у галузі управління і контролю за викори­станням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів. Відповідно до їх ієрархії, послідовно перелічено такі органи і визначено їх компетенцію:

- Кабінет Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ре­сурсів;

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі управлін­ня і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів - Мінприроди України;

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства в галузі управління і кон­тролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів - Держводгосп;

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань геології та використання надр у галузі управлін­ня і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів - раніше Держкомприродресурсів^[275], а сьогодні у зв’язку із зміною назви - Мінприроди України, яке здійснює державний геологічний контроль та державний геодезичний нагляд.

Органом спеціального поресурсового управління є Держав­ний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України)^[276] - центральний орган виконавчої влади, діяльність

якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держкомзему України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регу­лювання земельних відносин, використання, охорони та моніто­рингу земель, ведення державного земельного кадастру та за­безпечення її реалізації; координація проведення земельної ре­форми в Україні; здійснення державного контролю за викори­станням та охороною земель; організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою; ро­зроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіо­нальних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

У Положенні «Про Державну інспекцію з контролю за вико­ристанням і охороною земель»^[277] визначено її статус, завдання та повноваження, а також те, що державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель (Держземінспекція) є урядо­вим органом державного управління, який діє у складі Держ- комзему і йому підпорядковується. Держземінспекція, згідно з наданими їй повноваженнями, здійснює функції державного контролю за використанням і охороною земель, які визначені Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»^[278]. Основними завданнями Держземін- спекції є: участь у межах своєї компетенції в реалізації держав­ної політики у сфері земельних відносин; організація та здійснення державного контролю за використанням і охороною земель; узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Ст. 11 Кодексу України про надра визначає органи, що здійснюють державне управління в галузі геологічного вивчен­ня, використання і охорони надр Державне управління в галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з гео­логічного вивчення та забезпечення раціонального використан­ня надр, Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Рада Міністрів Республіки Крим, інші державні органи, місцеві Ради народних депутатів і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства України.

Державний геологічний контроль за веденням робіт по гео­логічному вивченню та використанню надр України (державний геологічний контроль) здійснюється Мінприроди України та йо­го органами на місцях. Органами державного геологічного кон­тролю є: Головне управління державного геологічного контролю за веденням робіт по геологічному вивченню та використанню надр, що утворюється в структурі Мінприроди України; тери­торіальні інспекції державного геологічного контролю за веден­ням робіт по геологічному вивченню та використанню надр. Го­ловним завданням органів державного геологічного контролю є забезпечення дотримання всіма міністерствами, іншими цен­тральними органами виконавчої влади, підприємствами, їх об’єднаннями, установами та організаціями незалежно від форм власності:

- встановленого порядку, норм і правил ведення геолого- зйомочних, пошукових, розвідувальних, гідрогеологічних, геохімічних, інженерно-геологічних, геофізичних та інших робіт, пов’язаних з геологічним вивченням надр, включаючи континентальний шельф і виключну (морську) економічну зону України;

- правил користування надрами з метою геологічного вив­чення та використання, вимог у галузі охорони надр у частині повного і комплексного їх вивчення.

Положенням «Про Державну комісію України по запасах ко­рисних копалин»^[279] передбачається, що Державна комісія України по запасах корисних копалин (ДКЗ) є спеціалізованою ор­ганізацією, що діє при Мінприроди України. ДКЗ проводить на замовлення користувачів надр або за дорученням відповідних центральних органів виконавчої влади державну експертизу геологічних матеріалів щодо вивчення і використання надр та оцінку запасів корисних копалин. Головними завданнями ДКЗ є:

- встановлення кондицій на мінеральну сировину для об­числення запасів корисних копалин у надрах;

- прийняття рішень щодо кількості, якості та ступеня вивче­ності запасів розвіданих родовищ корисних копалин і стану підготовленості їх до промислового освоєння.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи (МНС України) є центральним органом виконавчої вла­ди, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МНС України є головним (провідним) орга­ном у системі центральних органів виконавчої влади у тому чис­лі з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних си­туацій техногенного та природного характеру, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, поводження з радіоак­тивними відходами та вибуховими матеріалами промислового призначення, техногенної і промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду, а також гідрометеорологічної діяльності.

До органів спеціалізованого функціонально-галузевого управління слід віднести Міністерство внутрішніх справ України. Воно діє керуючись Законом України «Про міліцію», в якому у ст. 1 дається визначення міліції в Україні як державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здо­ров’я, права і свободи громадян, власність, природне середови­ще, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Для забезпечення громадського порядку на об’єктах і тери­торіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.

Ст. 10 Закону України «Про міліцію» визначає основні обов’язки міліції. Зокрема міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана сприяти забезпеченню згідно із законодавством ре­жиму зони надзвичайної екологічної ситуації в разі її оголошен­ня на всій території України або в окремій місцевості.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про ветеринарну меди­цину», КМ України затвердив Положення «Про підрозділи вете­ринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних за­ходів» та «Про карантинний ветеринарно-міліцейський пост», яке визначає правові та організаційні засади функціонування карантинного ветеринарно-міліцейського поста, обов’язки осіб чергового наряду підрозділу ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів та/або територіального ор­гану внутрішніх справ, а також інших осіб, які несуть чергування на посту. Підрозділи ветеринарної міліції з проведення каран­тинних ветеринарних заходів Міністерства внутрішніх справ України функціонально підпорядковуються Державному депар­таменту ветеринарної медицини (Держветмедицини) - урядо­вому органу державного управління, що діє у складі Мінагро- політики і йому підпорядковується.

Міліція залучається до проведення комплексних обласних операцій по контролю за охороною рибних запасів у водоймах на період весняно-літньої заборони на вилов риби. Так, операція «Нерест-2005»проводилась із залученням міліції, а також ін­спекторів рибоохорони, Державного управління екології та при­родних ресурсів у Вінницькій області, засобів масової інформації та громадськості.

Органи внутрішніх справ беруть участь у проведенні спільних спеціальних операцій, у тому числі сезонних - «Урожай», по охороні шпилькових насаджень у передноворічний період, охо­роні місць зимівлі водних живих ресурсів (на зимувальних ямах).

У деяких населених пунктах України створюються або пла­нуються до створення підрозділи екологічної міліції. Так, у Рішенні Київської міської Ради «Про затвердження Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції фор­мування зелених насаджень в центральній частині міста» було підкреслено, що одночасно потребує розгляду питання створен­ня при ГУ МВС України окремого спеціального підрозділу еко­логічної міліції з охорони паркових і лісопаркових та інших озе­ленених територій, змін у механізмі стягнення та розмірах штрафів за нищення та пошкодження зелених насаджень, включаючи паркування транспортних засобів на газонах, рух автотранспорту парковими алеями, самовільне викидання сміття на озеленені території та ін.

КМ України своєю Постановою затвердив Положення «Про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ». У ньому передбачено, що Державна автомобільна ін­спекція (Державтоінспекція) є складовою частиною системи МВС. Одним із основних завдань Державтоінспекції є ор­ганізація контролю за дотриманням законів, інших норматив­них актів з питань безпеки дорожнього руху та охорони навко­лишнього середовища від шкідливого впливу автомототранс­портних засобів (транспортних засобів).

Згідно з п.4 Положення, Державтоінспекція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює контроль за дотриманням власниками (володільцями) транспортних засобів, а також гро­мадянами, посадовими і службовими особами вимог Закону України «Про дорожній рух», правил, норм та стандартів з пи­тань забезпечення безпеки дорожнього руху, які регламентують вимоги щодо охорони довкілля від шкідливого впливу транс­портних засобів; разом з відповідними службами Міноборони, МНС, дорожніх, комунальних, транспортних та інших підприємств, установ та організацій здійснює невідкладні захо­ди щодо організації дорожнього руху на вулицях і дорогах у разі виникнення стихійного лиха, аварій та катастроф, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, інших надзвичайних подій, а також для евакуації громадян, тех­ніки, підприємств, установ та організацій.

Пункт 5 Положення регламентує, що підрозділи Державтоін- спекції мають права, передбачені Законами України «Про міліцію», «Про дорожній рух», «Про оперативно-розшукову діяльність», іншими нормативно-правовими актами, що регу­люють їх діяльність. Зокрема, працівники Державтоінспекції під час виконання службових обов’язків мають право: перевіряти виконання власниками (володільцями) транспортних засобів вимог законодавства, в тому числі правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху і охорони довкілля, а також вимагати і отримувати від них безплатно необхідні відомості та документацію; обмежувати, забороняти та вносити оперативні зміни в організацію руху на окремих ділян­ках автомобільних доріг і вулиць у разі виникнення загрози без­пеці дорожнього руху, під час стихійного лиха, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, аварій, катастроф, інших надзвичайних подій; зупиняти транс­портні засоби у разі порушення вимог правил, норм та стан­дартів забезпечення безпеки дорожнього руху, виявлення ознак, що свідчать про їх технічну несправність або забруднення дов­кілля.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здо­ров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середо­вища. Вказаний закон передбачає вимоги щодо охорони навко­лишнього природного середовища у Розділі IX. Відповідно до ст. 49, яка міститься в цьому розділі, можна визначити конкретні вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища, які наводяться нижче.

Міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади та об’єднання, що здійснюють проектування, виробництво та експлуатацію механічних транспортних засобів, зобов’язані вживати заходів щодо запобігання та зменшення викидів вказа­ними засобами забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, а також шуму і вібрації.

Не допускається виробництво та експлуатація автотранс­портних засобів, у викидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи.

Керівники транспортних організацій, власники автомобіль­них доріг, вулиць, залізничних переїздів та транспортних засобів несуть персональну відповідальність за додержання гранично допустимих нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.

Підприємства, що виготовляють пальне, повинні дотримува­ти державних стандартів щодо якості палива і мастильних ма­теріалів.

У разі виготовлення неякісного палива підприємство притя­гається до відповідальності у вигляді штрафу.

З метою запобігання забрудненню ґрунту відпрацьованими нафтопродуктами автопідприємства повинні бути забезпечені спеціальними місткостями для їх зберігання.

Міністерство транспорту та зв’язку України (Мінтрансзв’язку України)^[280] належить до органів спеціалізованого функціонально- галузевого управління. Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабіне­том Міністрів України.

Мінтрансзв’язку України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпе­чення впровадження державної політики в галузі автомобільно­го, залізничного, морського і річкового транспорту (далі - га­лузь транспорту), у сферах навігаційно-гідрографічного забез­печення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, те- лекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України. Мінтрансзв’язку України відповідно до зако­нодавства організовує і контролює роботу, пов’язану із забезпе­ченням безпеки руху транспортних засобів, вживає заходів до зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечує екологічну безпеку на транспорті. Мінтрансзв’язку України здійснює відповідно до законодавства функції спеціально уповноваженого органу у сфері перевезення небезпечних вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим транспортом та великовагових і негабарит­них вантажів автомобільним транспортом.

Згідно із Законом України «Про перевезення небезпечних вантажів»^[281], до компетенції інших центральних органів вико­навчої влади, що здійснюють державне управління у сфері пере­везення небезпечних вантажів, у галузі екології, природних ре­сурсів, охорони здоров’я належать: розробка та затвердження нормативів і правил екологічної та радіаційної безпеки, захисту здоров’я людей та санітарно-епідемічного благополуччя насе­лення під час перевезення небезпечних вантажів та ліквідації наслідків аварій, що сталися під час їх перевезення, здійснення нагляду і контролю за виконанням цих нормативів і правил; у разі дорожнього перевезення зазначені нормативи і правила погоджуються з Державтоінспекцією МВС України.

Через Міністра транспорту та зв’язку України Кабінетом Міністрів України спрямовується і координується діяльність Державної служби автомобільних доріг України (Укравтодор)^[282], яка є центральним органом виконавчої влади. Укравтодор вно­сить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері дорожнього господарства і забезпе­чує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також між­галузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Укравтодор відповідно до покладе­них на нього завдань виконує такі функції: бере участь у розроб­ленні та виконанні державних екологічних програм, а також за­ходів з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; ро­зробляє і здійснює заходи щодо забезпечення функціонування дорожнього господарства в умовах стихійного лиха, в разі ви­никнення аварій, катастроф, інших надзвичайних ситуацій тех­ногенного та природного характеру, під час ліквідації наслідків таких ситуацій.

Функції спеціалізованого функціонально-галузевого управ­ління покладено на Міністерство вугільної промисловості України (Мінвуглепром України)^[283], яке є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України. Мінвуглепром України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у вугільній промисловості. Серед основних завдань Мінвуглепрому України є таке, як розроблення комплексних наукових програм, спрямованих на поліпшення стану довкілля у вугільних регіонах України, забезпечення раціонального вико­ристання надр, утилізації відходів вуглевидобутку та вуглезбага- чення, впровадження на підприємствах вугільної промисловості безвідходних технологій. У межах своєї компетенції Мінву- глепром України відповідно до покладених на нього завдань бе­ре участь у розробленні екологічних норм і нормативів, забезпе­чує додержання екологічних вимог у виробництві та раціональ­не використання вугільних родовищ, вживає заходів щодо за­побігання шкідливому впливу виробництва на життя та здоров’я населення, довкілля та природні ресурси.

Завдання та межі компетенції дозволяють Мінвуглепрому України втілювати в життя один із принципів державної політи­ки в гірничодобувній промисловості - раціональне використан­ня корисних копалин^[284]. Подібний до нього принцип міститься в Законі України «Про нафту і газ»: забезпечення раціонального використання надр в інтересах Українського народу і надроко- ристувачів.

Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго України)^[285] належить до органів спеціалізованого функціонально- галузевого управління і забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію проведення державної політики у сфері охорони праці, ядерної, радіаційної та пожежної безпеки і охорони дов­кілля, здійснює методичне керівництво та організовує контроль з цих питань за діяльністю підприємств паливно-енергетичного комплексу.

Інші органи спеціалізованого функціонально-галузевого управління здійснюють такі функції в галузі охорони навко­лишнього природного середовища та використання природних ресурсів:

- Міністерство будівництва, архітектури та житлово- комунального господарства України (Мінбуд України)^[286] є цен­тральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямо­вується і координується Кабінетом Міністрів України. Відповідно до покладених на нього завдань, бере участь у ро­зробленні проектів нормативно-правових актів з питань сей­смічного районування, впорядкування промислової забудови та інженерної інфраструктури територій і населених пунктів, а та­кож захисту навколишнього природного середовища під час будівництва;

- Міністерство економіки України (Мінекономіки України)^[287] є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним стату­сом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Цей орган є головним (провідним) у системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної державної політики економічного і соціального розвитку України. Мінекономіки України відповідно до покладених на нього завдань бере участь у реалізації державної екологічної політики; розробленні пропозицій щодо розвитку мінерально- сировинної бази та природоохоронної діяльності, вдосконален­ня та впровадження економічного механізму природокористу­вання, охорони довкілля, а також поводження з відходами виро­бництва і споживання, використання вторинних ресурсів;

- Міністерство закордонних справ України (МЗС України)^[288] як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із за­безпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері, в тому числі спрямованих на реалізацію стратегічних цілей зовнішньої політики України щодо забезпечення входження України в єв­ропейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Відповідно до покла­дених на нього завдань зокрема, сприяє: розширенню політич­них, економічних, науково-технічних, культурних, гуманітарних та інших зв’язків України з іноземними державами і міжнарод­ними організаціями; взаємодії органів виконавчої влади з орга­нами законодавчої і судової влади в частині здійснення ними зовнішніх зносин та дотримання міжнародних зобов’язань України;

- Міністерство культури і туризму України (МКТ України)^[289] є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спря­мовується і координується Кабінетом Міністрів України. МКТ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення проведення державної політики у сферах культури, туризму, а також державної мовної політики. Відповідно до покладених на нього завдань, МКТ України розглядає клопотання про оголошення природних те­риторій курортними, веде Державний кадастр природних тери­торій курортів України^[290], бере в установленому порядку участь у створенні Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України;

- Міністерство оборони України (Міноборони України)^[291] є центральним органом виконавчої влади і військового управлін­ня, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Міноборони України, відповідно до покладених на нього зав­дань, як орган військового управління під час здійснення адміністративного (повсякденного) управління Збройними Си­лами забезпечує виконання вимог законодавства щодо додер­жання екологічної безпеки в діяльності Збройних Сил, їх уста­нов та організацій, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міноборони України;

- Міністерство освіти і науки України (МОН України)^[292] є цен­тральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямо­вується і координується Кабінетом Міністрів України. МОН України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інно­ваційної діяльності та інтелектуальної власності. Відповідно до покладених на нього завдань, МОН України бере участь у ро­зробленні проектів Державної програми економічного і соціаль­ного розвитку України, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України а також розробляє дер­жавні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням;

- Державний комітет статистики України (Держкомстат України)^[293] є центральним органом виконавчої влади зі спеціаль­ним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед основних завдань Держком- стату України визначено: збирання, опрацювання, аналіз, по­ширення, збереження, захист та використання статистичної ін­формації щодо масових економічних, соціальних, демо­графічних, екологічних явищ і процесів, які відбуваються в Україні та її регіонах. Держкомстат України відповідно до по­кладених на нього завдань організовує і проводить статистичні спостереження за соціально-економічними і демографічними процесами, екологічною ситуацією в Україні та її регіонах.

Угодою про загальні засади співробітництва між Міністер­ством охорони навколишнього природного середовища України та Державним комітетом статистики України^[294] передбачено, що в межах своєї компетенції, відповідно до законодавства та на підставі цієї Угоди, сторони: здійснюють обмін реєстраційними, статистичними, довідковими та аналітичними матеріалами, ме­тодичними рекомендаціями, що становлять взаємний інтерес; за взаємною згодою направляють своїх представників для участі у спільних заходах; у разі необхідності створюють робочі групи для підготовки та проведення спільних заходів; реалізують інші форми взаємодії. До цієї Угоди додається також Протокол №1, в якому погоджено умови стосовно структури файлів обміну ін­формацією та термінів їх передачі.

- Міністерство промислової політики України (Мінпром- політики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінпромполітики України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної промислової політи­ки України. Цей орган також є спеціально уповноваженим цен­тральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості України. Мінпромполітики України відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує проведення у промисловому секторі еко­номіки України єдиної соціальної, науково-технічної, інве­стиційної та природоохоронної політики; у межах своєї компе­тенції забезпечує здійснення державного управління у сфері охорони праці, пожежної безпеки, охорони довкілля, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, вирішення питань цивільної оборони, здійснює відповідне методичне керівництво і контроль за діяль­ністю підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;

- Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту (Мінсім’ямолодьспорт України) є центральним органом вико­навчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінсім’ямолодьспорт України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту. Він відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за технічним станом та ефективним використанням спортивних споруд олімпійських та параолімпійських центрів (баз), додер­жанням екологічних вимог при їх використанні, норм та правил безпеки на підприємствах, в установах і організаціях, що перебу­вають в управлінні Міністерства;

- Міністерство фінансів України (Мінфін України)^[295] є цен­тральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України. Мінфін України забезпечує проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади. Зав­данням Мінфіну України зокрема є розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики;

- Міністерство юстиції України (Мін’юст України) є цен­тральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямо­вується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін’юст України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації держав­ної правової політики. Міністерство у встановленому порядку в межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Серед основних завдань Мін’юсту України є і таке - забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодав­ства Європейського Союзу;

- На Державну прикордонну службу України відповідно до визначених Законом України «Про Державну прикордонну службу України»^[296] завдань покладається здійснення самостійно або разом із спеціально уповноваженими на те органами вико­навчої влади і посадовими особами контролю у районах несення служби за збереженням природних ресурсів, додержанням пра­вил промислової та іншої діяльності, охороною довкілля. Опера­тивно-службовою та адміністративно-господарською ланкою Державної прикордонної служби України (ДПСУ) є орган охоро­ни державного кордону^[297], який безпосередньо виконує постав­лені перед ДПСУ завдання у межах визначеної ділянки щодо забезпечення недоторканності державного кордону України (державний кордон України - лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору). Органом охорони дер­жавного кордону є прикордонний загін, окремий контрольно- пропускний пункт та авіаційна частина. Орган охорони держав­ного кордону відповідно до покладених на нього основних зав­дань: здійснює охорону державного кордону на суші, морі, річ­ках, озерах та інших водоймах; бере участь у проведенні заходів з реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природно­го характеру; здійснює заходи щодо забезпечення радіаційного, хімічного, біологічного захисту та екологічної безпеки на ділянці відповідальності; здійснює роботу з питань охорони дов­кілля і раціонального використання природних ресурсів підпо­рядкованими підрозділами.

Перелічені вище органи державної влади здійснюють в межах своєї компетенції функції, передбачені коментованою статтею Закону.

Зважаючи на застереження щодо повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на місцях, визна­чених у пункті «ж» частини першої цієї статті, вони не застосо­вуються до суб’єктів підприємницької діяльності (інвесторів), що здійснюють свою діяльність на умовах угод про розподіл про­дукції. Слід зазначити, що, керуючись ч. 1 ст. 4 Закону України «Про угоди про розподіл продукції»^[298], в якій дається визначення угоди про розподіл продукції, відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна (держава) доручає іншій сто­роні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, ро­звідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням пла­ти (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Настанови ст. 17 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» передбачають особливості користування надрами під час виконання угоди про розподіл продукції. Особливості кори­стування надрами під час виконання угоди про розподіл про­дукції, передусім пов’язані з наданням, передачею та припинен­ням (зупиненням чи обмеженням)^[299] права користування надра­ми, а також із правовим оформленням таких відносин, які визначаються Законом України «Про угоди про розподіл про­дукції» та угодою про розподіл продукції^[300]. Право користування надрами під час виконання угоди про розподіл продукції може бути обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) або припине­но Кабінетом Міністрів України у разі виникнення безпосе­редньої загрози життю та здоров’ю людей або довкіллю в поряд­ку, передбаченому такою угодою. З моменту усунення інвесто­ром умов, внаслідок яких були обмежені права користування надрами, такі права підлягають відновленню у повному обсязі.

Вказане обмеження зафіксовано також у Положенні про по­рядок опломбування або опечатування підприємств, окремих їх цехів (дільниць) і одиниць обладнання у разі обмеження чи зупинення (тимчасово) діяльності підприємств і об’єктів^[301], яке визначає підстави для проведення опломбування або опечату­вання, встановлює їх порядок і процедуру; регламентує питання контролю за цілісністю пломб або печаток, зняття пломб і печа­ток, оформлення відповідних документів і спрямоване на забез­печення фактичного обмеження чи зупинення (тимчасово) діяльності суб’єктів господарювання у разі порушення ними за­конодавства про охорону навколишнього природного середови­ща. Так, відповідно до п. 2.2. Положення, його дія поширюється на суб’єкти господарювання, а також на військові та оборонні об’єкти, об’єкти Державного департаменту України з питань ви­конання покарань, Служби безпеки України, Державної прикор­донної служби України, в тому числі на інші об’єкти, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, крім тих, до яких не застосовується підпункт «ж» ст. 20 Закону.

Громадські природоохоронні об’єднання мають право:

а) брати участь у розробці планів, програм, пов’язаних з охо­роною навколишнього природного середовища, розробляти і пропагувати свої екологічні програми;

б) утворювати громадські фонди охорони природи; за погод­женням з місцевими Радами за рахунок власних коштів і доб­ровільної трудової участі членів громадських об’єднань вико­нувати роботи по охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього природного середовища;

в) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навко­лишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохорон­них планів і заходів;

г) проводити громадську екологічну експертизу, обнародува­ти її результати і передавати їх органам, уповноваженим прий­мати рішення;

д) вільного доступу до екологічної інформації;

е) виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань, пов’язаних з охороною навко­лишнього природного середовища, використанням природних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки;

є) вносити до відповідних органів пропозиції про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду;

ж) подавати до суду позови про відшкодування шкоди, за­подіяної внаслідок порушення законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища, в тому числі здоров’ю громадян і майну громадських об’єднань;

з) брати участь у заходах міжнародних неурядових ор­ганізацій з питань охорони навколишнього природного середо­вища;

и) брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів з екологічних питань;

і) оскаржувати в установленому законом порядку рішення про відмову чи несвоєчасне надання за запитом екологічної ін­формації або неправомірне відхилення запиту та його неповне задоволення.

Діяльність громадських об’єднань в галузі охорони навко­лишнього природного середовища здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів.

Громадські природоохоронні об’єднання мають право брати участь у розробці планів, програм, пов’язаних з охороною нав­колишнього природного середовища, розробляти і пропагувати свої екологічні програми.

Відповідно до ст. 7 Конвенції «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля»^[302], кожна із сторін Конвенції передбачає відповідні практичні та/або інші поло­ження відносно участі громадськості на принципах прозорості та справедливості в процесі підготовки планів і програм, пов’язаних з навколишнім середовищем, надаючи громадськості необхідну інформацію. Відповідний державний орган з урахуванням цілей даної Конвенції визначає кола громадськості, які можуть брати участь в цьому процесі. В міру можливостей кожна із сторін Конвенції прагне забезпечити громадськість можливостями для її участі в розробці екологічної політики.

Положення «Про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля», регулює відносини щодо реалізації права громадськості на участь у прийнятті рішень у сфері охоро­ни довкілля До рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля, до яких залучаєть­ся громадськість, віднесені зокрема розробка міждержавних, державних, регіональних, місцевих та інших територіальних програм, місцевих планів дій, стратегій та інших документів.

Загальнодержавна програма розвитку малих міст^[303] передба­чає, що на місцевому рівні забезпечуватиметься розроблення місцевих програм соціально-економічного та екологічного ро­звитку малих міст, коригування генеральних планів, розроблен­ня місцевих правил забудови, взаємодія органів місцевого са­моврядування з державними, комунальними та приватними підприємствами з питань розвитку малих міст, ефективне вико­ристання повноважень органів місцевого самоврядування щодо формування власних доходів, сприяння розвиткові підприєм­ництва, залученню інвестицій, спільних з іншими територіаль­ними громадами проектів розвитку регіонів, утримання об’єктів соціально-культурної сфери.

Згідно з Протоколом про воду та здоров’я^[304] до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 року^[305], кожна із сторін передбачає, що на транскордонному, національному та/або місцевому рівні, пере­важно орієнтуючись на водозбірні райони та ґрунтові водоносні горизонти, розробляє плани управління водними ресурсами. При цьому планами передбачаються відповідні практичні та/або інші заходи для участі громадськості на основі відкритості і справедливості та забезпечують необхідне врахування резуль­татів участі громадськості. Такі плани можуть бути частиною інших відповідних планів, програм чи документів, які ро­зробляються в інших цілях, за умови, що вони забезпечують надання громадськості повної інформації щодо пропозицій по досягненню цільових показників, визначених у цій статті, до відповідних контрольних термінів.

Наприклад, у регіонах широко висвітлювалась у пресі, по радіо, телебаченню інформація про громадські слухання - «Проблеми і перспективи» та «Про концепцію розвитку парків і хід виконання Програми навколишнього природного середови­ща за 1999 - 2002 роки»^[306].

Громадськість має право утворювати громадські фонди охо­рони природи. Ці фонди мають недержавний статус і відрізня­ються від Державного фонду охорони навколишнього природно- го середовища^[307]. Нині проходить процедуру прийняття Закон України про Національний екологічний фонд^[308], проект якого прий­нято за основу. Останній також не належить до громадських.

Прикладом громадського фонду охорони природи може бути Міжнародний Фонд Дніпра (МФД)^[309], який за статусом є еколого- благодійною (неприбутковою) організацією, що створена в Україні з метою заохочення та акумулювання інтелектуальних та фінансових ресурсів для виконання завдань Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води^[310]. Національна програма перед­бачала, що мобілізацію і акумулювання на добровільній основі коштів підприємств, установ та організацій, добровільних внесків та інших коштів забезпечує Всеукраїнський державно- громадський благодійний фонд відродження Дніпра відповідно до свого Положення. Але домінанта щодо статусу цієї організації як державно-громадської вже не діє. Тому МФД має статус і є еколого-благодійною (неприбутковою) організацією. МФД ство­рив розгалужену басейнову мережу відділень, на які покладено вирішення програмних завдань на місцевому рівні. У розв’язанні басейнових проблем Дніпра МФД співпрацює з ор­ганізаціями Російської Федерації та Білорусії.

Громадські природоохоронні об’єднання за погодженням з місцевими Радами та за рахунок власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об’єднань виконують роботи по охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього природного середовища. Зважаючи на це, ВР України прийнято за основу проект Закону України «Про волонтерський рух»^[311]. Діяльність, пов’язана з по­ширенням волонтерського руху в Україні, зараз регулюється та­кими нормативно-правовими актами: Закон України «Про соціальні послуги»^[312]; Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю»^[313]; Закон України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 - 2008 роки»^[314]; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг»^[315].

Законопроектом пропонується визначити організаційні та правові засади проведення волонтерської діяльності в Україні. Волонтерська діяльність - це будь-яка соціальна, суспільно ко­рисна, систематична і вмотивована неприбуткова діяльність фізичних та юридичних осіб, що провадиться шляхом виконан­ня робіт, надання послуг громадянам, організаціям і суспільству в цілому. Не є волонтерською соціальна, суспільно корисна і вмотивована неприбуткова діяльність, що має одноразовий чи випадковий характер, або яка провадиться на підставі родинних чи дружніх стосунків.

Щодо історії волонтерства, то ще у 1920 р. у Франції було ре­алізовано перший волонтерський проект з участю німецької та французької молоді, в рамках якого волонтери відновлювали зруйновані Першою світовою війною ферми. Ідея рознеслась по всій планеті. У 1960-х виникають десятки волонтерських про­грам з миротворчою місією подружити Східну та Західну Євро­пи. Екологічні проекти набули великого поширення у 1980-х. У 1998 р. було здійснено близько 2000 проектів у 84 країнах світу^[316].

У зв’язку з проголошенням 52-ю сесією Генеральної Асам­блеї ООН 2001 року Міжнародним роком волонтерів, з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні, у відповідності з Розпорядженням Президента України у 2001 році було проведено Міжнародний рік волонтерів^[317].

Громадські організації беруть участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища перевірок ви­конання підприємствами, установами та організаціями приро­доохоронних планів і заходів. Як правило, це здійснюється шля­хом громадського екологічного контролю - громадськими еко­логічними інспекторами.

Державна екологічна інспекція, відповідно до Положення, подає в Мінприроди пропозиції щодо удосконалення та підви­щення ефективності здійснення громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища, а також при­значає в установленому порядку громадських інспекторів з охо­рони довкілля та видає їм посвідчення затвердженого Мінпри­роди зразка.

Ст. 13 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачає участь об’єднань громадян в управлінні територіями та об’єктами природно-заповідного фонду. У ній наголошується, що об’єднання громадян, статутами яких перед­бачена діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища, мають право на участь в управлінні територіями та об’єктами природно-заповідного фонду шляхом: внесення про­позицій щодо організацій нових територій та об’єктів природно- заповідного фонду, забезпечення їх охорони, ефективного вико­ристання і відтворення природних комплексів та об’єктів; спри­яння державним органам в їх діяльності у цій сфері; участі у встановленому порядку у проведенні екологічної експертизи об’єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впли­нути на стан територій та об’єктів природно-заповідного фонду; участі у контролі за додержанням режиму таких територій та об’єктів; здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передбачених їх статутами.

Водним кодексом України^[318] у ст. 11 також передбачається участь громадян та їх об’єднань, інших громадських формувань у здійсненні заходів щодо використання і охорони вод та відтво­рення водних ресурсів. Громадяни та їх об’єднання, інші гро­мадські формування у встановленому порядку мають право: 1) брати участь у розгляді місцевими Радами та іншими держав­ними органами питань, пов’язаних з використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів; 2) за погодженням з місце­вими Радами та іншими державними органами виконувати ро­боти по використанню і охороні вод та відтворенню водних ре­сурсів за власні кошти та за добровільною участю членів об’єднань громадян; 3) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління у галузі ви­користання і охорони вод та відтворення водних ресурсів пе­ревірок виконання водокористувачами водоохоронних правил і заходів та вносити пропозиції з цих питань; 4) проводити гро­мадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і пе­редавати їх органам, уповноваженим приймати рішення щодо розміщення, проектування та будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об’єктів, пов’язаних з ви­користанням вод, у порядку, що визначається законодавством; 5) здійснювати громадський контроль за використанням і охо­роною вод та відтворенням водних ресурсів; 6) одержувати у встановленому порядку інформацію про стан водних об’єктів, джерела забруднення та використання вод, про плани і заходи щодо використання і охорони вод та відтворення водних ре­сурсів; 7) подавати до суду позови про відшкодування збитків, заподіяних державі і громадянам внаслідок забруднення, за­смічення та вичерпання вод; 8) здійснювати інші функції щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів відповідно до законодавства.

Право проводити громадську екологічну експертизу, обнаро­дувати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення, передбачається чинним законодавством України.

В Україні здійснюються державна, громадська та інші еко­логічні експертизи. Висновки громадської та інших екологічних експертиз мають рекомендаційний характер і можуть бути вра­ховані при проведенні державної екологічної експертизи, а та­кож при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об’єкта екологічної експертизи. Організація та проведення громадської екологічної експертизи є формою участі громадськості в прий­нятті рішень з питань, що справляють чи можуть справити нега­тивний вплив на стан довкілля. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про екологічну експертизу», суб’єктами екологічної експертизи є громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціалізовані формування, а також окремі громадяни в порядку, передбаченому цим Законом та іншими актами законодавства. Ст. 11 Закону регулює участь громадсь­кості в процесі екологічної експертизи. Тому з метою врахування громадської думки суб’єкти екологічної експертизи проводять публічні слухання або відкриті засідання. Участь громадськості в процесі екологічної експертизи може здійснюватись шляхом виступів у засобах масової інформації, подання письмових за­уважень, пропозицій і рекомендацій, включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню громадської екологічної експертизи. Підготовка висновків еко­логічної експертизи і прийняття рішень щодо подальшої ре­алізації (використання, застосування, експлуатації тощо) об’єкта екологічної експертизи здійснюються з урахуванням громадсь­кої думки.

Вільний доступ до екологічної інформації громадськості пе­редбачається системою нормативно-правових актів. Так, згідно з Постановою Верховної Ради України «Про Рекомендації парла­ментських слухань з питань розвитку інформаційного суспіль­ства в Україні»^[319], Кабінету Міністрів України доручено розробити із залученням представників наукових установ і громадських організацій, провідних фахівців та підприємців сфери інфор­маційно-комунікаційних технологій національну стратегію ро­звитку інформаційного суспільства в Україні та план дій з її ре­алізації, забезпечити включення основних питань з розбудови інформаційного суспільства в Україні до програм діяльності Кабінету Міністрів України, проектів державних програм еко­номічного і соціального розвитку України.

Доступ громадськості до екологічної інформації передбачено Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. У відповідності з цією Конвенцією, в Україні розроблено і прийнято Положення про порядок надання екологічної інформації^[320].

Постановою Верховної Ради України «Про інформування громадськості з питань, що стосуються довкілля» з метою забез­печення широкого доступу громадськості до екологічної інфор­мації рекомендовано КМ України забезпечити:

- щорічне інформування населення через засоби масової інформації про 1ОО об’єктів, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища;

- щоквартальне інформування про десять об’єктів, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного се­редовища на загальнодержавному рівні за минулий квартал^[321].

На жаль, на сайті Мінприроди^[322] станом на лютий 2006 р. останньою розміщено Національну доповідь про стан навко­лишнього природного середовища в Україні у 2002 р.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми. Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення^[323]. Відповідно до Конституції України, прово­дяться всеукраїнські референдуми, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних оди­ниць) референдуми. Згідно з передбаченими Законом Респуб­ліки Крим «Про референдум»^[324] умовами та існуючим в АРК адміністративно-територіальним поділом, проводяться

обов’язкові загальнокримські (республіканські) референдуми та місцеві (районні, міські, селищні та сільські) референдуми. На території Автономної Республіки Крим громадські природоохо­ронні об’єднання, керуючись п. е) ч. 1 ст. 29 Закону Республіки Крим «Про охорону навколишнього природного середовища», мають право виступати з ініціативою проведення республікансь­кого і місцевих референдумів з питань, що пов’язані з охороною навколишнього природного середовища, використанням при­родних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки.

Організаційно-правові основи ведення заповідної справи визначено Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та актами законодавства, прийнятими відповідно до нього. У ньому передбачено право громадських організацій вно­сити до відповідних органів пропозиції щодо організації нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду, забезпечен­ня їх охорони, ефективного використання і відтворення природ­них комплексів та об’єктів.

Принципи формування, збереження та використання екоме- режі викладені у ст. 4 Закону України «Про екологічну мережу України». Зокрема, одним з них передбачено, що формування, збереження та використання екомережі здійснюється із забез­печенням участі громадян та їх об’єднань у розробленні пропо­зицій і прийнятті рішень щодо формування, збереження та ви­користання екомережі. Власники і користувачі територій та об’єктів, включених до переліків територій та об’єктів екоме- режі, мають право готувати та подавати в установленому поряд­ку пропозиції щодо надання статусу об’єкта природно- заповідного фонду.

Громадські організації мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного середови­ща, в тому числі здоров’ю громадян і майну громадських об’єднань як юридичні особи. Згідно із ст. 14 Закону України «Про об’єднання громадян», об’єднання громадян набувають статусу юридичної особи лише у разі реєстрації (офіційного визнання), тому спори за участю громадських об’єднань, не за­реєстрованих у встановленому порядку, а також спори про ос­карження рішення легалізуючого органу про відмову у реєстра­ції арбітражним судам не підвідомчі^[325].

Громадськість, згідно з Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, означає одну або більше фізичну чи юридичну особу, їх об’єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. У межах відповідних положень Конвенції громадсь­кість має доступ до правосуддя з питань, що стосуються навко­лишнього середовища, у випадку юридичної особи, без дис­кримінації за ознаками її зареєстрованого місцезнаходження або фактичного центру діяльності.

Громадські об’єднання можуть здійснювати захист прав: на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середо­вище (право на екологічну безпеку); на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля; на еко­логічну інформацію; на участь у проведенні громадської еко­логічної експертизи; на об’єднання в громадські природоохо­ронні формування; на здійснення загального та спеціального використання природних ресурсів; на участь в обговоренні про­ектів екологічно значущих рішень. Громадські об’єднання у га­лузі охорони навколишнього природного середовища мають широкі повноваження, які деталізуються у Законах України «Про екологічну експертизу», «Про природно-заповідний фонд України», «Про відходи», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»^[326] та в інших, а також фіксуються в їхніх статутах і положеннях^[327].

Громадські природоохоронні організації та фонди мають право брати участь у заходах міжнародних неурядових ор­ганізацій з питань охорони навколишнього природного середо­вища. З метою впорядкування обліку зареєстрованих міжнарод­них організацій, філій і представництв іноземних неурядових, громадських та благодійних організацій та об’єднань в Україні запроваджено Реєстр зареєстрованих в Україні міжнародних ор­ганізацій, філій і представництв іноземних неурядових, гро­мадських та благодійних організацій та об’єднань^[328]. Правовою основою міжнародної співпраці екологічних громадських ор­ганізацій є Закони України «Про об’єднання громадян», «Про благодійництво та благодійні організації», Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації»^[329] та інші нормативні акти, що регулюють порядок реєстрації і здійснення діяльності міжнародних організацій, філій і представництв іноземних неурядових, громадських та благодійних організацій.

Законом України «Про об’єднання громадян» у ст. 33 за­кріплено право на здійснення міжнародних зв’язків об’єднань громадян. Тому громадські організації, їх спілки відповідно до своїх статутів можуть засновувати або вступати в міжнародні громадські (неурядові) організації, утворювати міжнародні спілки об’єднань громадян, підтримувати прямі міжнародні контакти і зв’язки, укладати відповідні угоди, а також брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнародним зо­бов’язанням України.

Ст. 26 Закону України «Про благодійництво та благодійні ор­ганізації» передбачає здійснення міжнародної благодійної діяльності на території України. Тому учасники благодійної діяльності мають право здійснювати міжнародну благодійну діяльність відповідно до вказаного вище закону, інших норма­тивно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Міжнародна благодійна діяльність здійснюється шляхом участі в міжнародних благодійних проектах, участі в роботі міжнарод­них благодійних організацій, а також в інших формах, що не су­перечать законодавству України, нормам і принципам міжнародного права. Пріоритетним напрямом у міжнародній благодійній діяльності є співробітництво з українською діаспо­рою. Набувачі благодійної допомоги та благодійні організації мають право отримувати пожертвування від фізичних та юри­дичних осіб іноземних держав.

Екологічні громадські організації мають право брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів з екологічних питань. Так, розробка проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замов­лення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. В ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи^[330].

Проекти Постанов КМ України, що мають загальнодержавне значення і стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, після узгодження із зацікавленими органами надсилаються го­ловним розробником на розгляд усім міністерствам, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям, які зобов’язані

протягом 15 днів з дня отримання повідомити головного ро­зробника про свої висновки. За рішенням Кабінету Міністрів проект його постанови може бути винесено на публічне обгово­рення шляхом опублікування в друкованих засобах масової ін­формації або доведено до відома громадян іншими шляхами. Кабінет Міністрів для забезпечення ефективної реалізації своїх повноважень, координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади під час виконання відповідних завдань, ро­зроблення проектів актів законодавства (крім законопроектів, головним розробником яких є Мін’юст), загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і куль­турного розвитку України, а також для вирішення оперативних питань може утворювати постійні і тимчасові робочі органи (комітети, комісії, робочі групи тощо). До складу постійних і тимчасових робочих органів залежно від покладених на них зав­дань включаються представники центральних та місцевих ор­ганів виконавчої влади, а також народні депутати України, пред­ставники інших органів, не підвідомчих Кабінетові Міністрів, суб’єктів підприємницької діяльності, громадських організацій, науковці та інші фахівці за їх згодою^[331].

Для погодженого вирішення питань, що належать до компе­тенції Мінприроди України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра, керівників урядових органів державного управління, утворених - у складі Мінприроди України, керівників структурних підрозділів Міністерства. У разі потреби до складу колегії Мін­природи України можуть входити в установленому порядку інші особи у тому числі і представники громадських організацій. Для розгляду наукових рекомендацій з найважливіших питань діяльності Міністерства та інших пропозицій при Мінприроди України можуть утворюватися науково-технічна рада, інші кон- сультативно-дорадчі органи.

Громадські організації мають право оскаржувати в установ­леному законом порядку рішення про відмову чи несвоєчасне надання за запитом екологічної інформації або неправомірне відхилення запиту та його неповне задоволення^[332]. Це право ба-

зується на ст. 50 Конституції України, яка передбачає, що кож­ному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена - прямо визначено в Конститу­ції!

У відповідності з десятим Принципом «Декларації Ріо-де- Жанейро з навколишнього середовища та розвитку»^[333], екологічні питання розглядаються найбільш ефективним способом за участю всіх зацікавлених громадян на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина має відповідний доступ до інформації, яка стосується навколишнього природного середо­вища і є у розпорядженні державних органів, включаючи ін­формацію про шкідливі матеріали та їх діяльність у громадах, та можливість брати участь у процесах прийняття рішень. Держа­ви, відповідно до Декларації, розвивають і розширюють інфор­мування та участь населення шляхом широкого надання інфор­мації. Забезпечується ефективний доступ до судових та адміністративних розглядів, включаючи відшкодування та засо­би судового захисту.

Питання для самоконтролю:

1. Система та повноваження органів загальної компетенції в галузі екології.

2. Система та повноваження органів спеціальної компетен­ції в галузі екології.

3. Екологічні функції правоохоронних органів.

4. Облік природних ресурсів і ведення природноресурсових кадастрів.

Теми рефератів

1. Принципи управління у галузі екології.

2. Роль та значення сертифікації підприємств, їх об'єднань на відповідність систем управління міжнародним стандартам серії ISO 14000.

3. Екологічні функції правоохоронних органів.

4. Еколого-управлінські повноваження громадян та їх

об'єднань.

5∙ Правове положення спеціально уповноваженого цен­трального органу виконавчої влади з питань екології та при­родних ресурсів.

6∙ Юридичні підстави та правові засади реалізації вироб­ничого екологічного управління.

7∙ Екологічні функції Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України.

8∙ Правовий статус державного екологічного інспектора та громадського інспектора з охорони довкілля.