Збігнєв Казімеж Бжезинський (нар. 1928 р.) - американський політолог і державний діяч.

Один із авторів глобальної стратегії антикому-нізму, теорії конвергенції, теорії технотронної ери та концепції світо-вого лідерства США нового типу. Апологет політики активного проти-стояння антикомунізму.

комунізму. Радник в адмініст-раціях Дж. Ф. Кеннеді та Л. Джонсона (протягом 60-х рр.). У 1977-1981 рр. обіймав посаду помічника президента з національної безпеки в адміністрації Дж. Картера. В останні роки - один із керівників Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Нині профе-сор кількох університетів, член ради директорів Національного фонду підтримки демократії, член Американ-ської акадмії гуманітарних і природ-ничих наук. Основні праці: «Між двох століть. Роль Америки в технотронну еру» (1970), «Велика шахівниця» (1997), «Вибір: світове панування чи світове лідерство» (2004) та ін.

Розділ І. Гегемонія нового типу

Гегемонія так само давня, як і людство. Проте нинішня провідна роль Америки у світі вирізняється швидкістю свого виникнення, своїми глобальними масштабами та способом її здійснення. Протягом одного століття Америка пережила трансформацію - і була також трансформована міжнародною динамікою - від країни, відносно ізольованої у західній півкулі, до держави, яка має безпрецедентну глобальну могутність та вплив.

Короткий шлях до світового панування

Іспано-американська війна 1898 р. була першою

завойовницькою війною Сполучених Штатів. Вона відсунула зону панування Америки до далеких рубежів Тихого океану, за межі Гавайських островів, аж до Філіппін. Уже наприкінці того століття американські стратеги стали опрацьовувати доктрину панування на двох океанах, а військово-морський флот США кинув виклик гаслу «Британія - володарка морів». Претензії Сполучених Штатів на особливий статус єдиного охоронця безпеки в західній півкулі, проголошені на початку цього століття в доктрині Монро і в подальшому виправдовувані «особливою долею» Америки, ще більше посилилися після побудови Панамського каналу, який полегшив її військово-морське панування як у Атлантичному, так і в Тихому океанах.

Швидка індустріалізація національної економіки дала Америці надійну базу для посилення її геополітичних амбіцій. Коли вибухнула перша світова війна, економічний потенціал Сполучених Штатів становив уже близько 33 % від світового ВНП, змістивши Великобританію з позиції провідної промислової країни. Цей винятковий економічний динамізм підсилювався культурою, яка заохочувала експерименти та новації. Політичні інститути Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні можливості для амбітних і нетрадиційно мислячих винахідників, яких у їхніх спробах реалізації власної мрії не стримували ані архаїчні привілеї, ані жорсткі соціальні ієрархії. Одне слово, національна культура була унікально сприятливою для економічного зростання, а, залучаючи та швидко асимілюючи найталановитіших людей з-за кордону, культура Америки і в цей спосіб сприяла посиленню національної могутності та її експансії.

Перша світова війна надала першу нагоду для широкомасштабного перекидання збройних сил Америки до Європи. Доти майже ізольована держава швидко перекинула декілька сот тисяч вояків через Атлантичний океан. Це була трансокеанська експедиція, безпрецедентна за своїм обсягом і масштабом, що провістило появу нового великого гравця на міжнародній арені. Не менш важливо й те, що ця війна також заохотила американську дипломатію до перших великих спроб застосувати американські принципи в пошуках розв’язання міжнародних проблем Європи.

Однак, у строгому розумінні, перша світова війна все ще була переважно не світовою війною, а європейською. Проте її саморуйнівний характер ознаменував початок кінця європейського політичного, економічного та культурного панування над рештою світу. В ході цієї війни жодна окрема європейська держава не була в змозі здобути рішучу перевагу, і на її остаточний результат значний вплив справило втручання в конфлікт держави неєвропейської, Сполучених Штатів Америки. Після цього Європа все більше ставатиме об’єктом, а не суб’єктом глобальної політики сили.

Проте цей короткий спалах глобального лідерства Америки не призвів до тривалого втягнення її у світові справи. Замість цього Сполучені Штати знову швидко повернулися до улюбленого ними ізоляціонізму в суміші з ідеалізмом.

З цією схильністю узгоджувалася й американська концепція безпеки, що базувалася на сприйнятті Сполучених Штатів як континентального острова. Американська стратегія зосереджувалася на захисті своїх берегів, а отже, була вузьконаціональною за масштабами, а міжнародні або глобальні міркування при цьому майже не бралися до уваги. Головними гравцями на міжнародній арені залишалися європейські держави і дедалі більше - Японія.

Європейська ера у світовій політиці остаточно завершилася в ході другої світової війни. Протягом наступних 50 років тривало двополюсне американо-радянське змагання за світове лідерство.

Кожен із суперників мав свій власний ідеологічний заклик, заряджений історичним оптимізмом, що виправдовував неминучі насильницькі дії, до яких йому доведеться вдатися, щоб здобути остаточну перемогу. Кожен із суперників явно домінував у зоні свого впливу, на відміну від тих, хто мріяв про імперську Європу, її глобальну гегемонію, але при цьому навіть не спромігся домогтися незаперечної влади в самій Європі. Кожен із двох також використовував свою ідеологію для посилення свого впливу на васалів і переможених, що подеколи нагадувало добу релігійних воєн.

Поєднання світового геополітичного масштабу і проголошуваної універсальності супротивних догм надавало цьому змаганню безпрецедентної гостроти. Але був ще й додатковий фактор, також пов’язаний з глобальними наслідками, який перетворив це суперництво на воістину унікальний двобій. Поява ядерної зброї означала, що безпосередня війна класичного типу між двома основними суперниками не тільки призведе до їхнього взаємного знищення, а й матиме фатальні наслідки для більшої частини людства. Таким чином гострота конфлікту дивовижним чином поєднувалася з надзвичайною стриманістю обох суперників.

У геополітичному плані цей конфлікт точився переважно на периферії Євразії. Китайсько-радянський блок домінував на більшій її частині, проте її периферію він не контролював. Північна Америка зуміла успішно закріпитися як на крайньому західному, так і на крайньому східному узбережжях великого Євразійського континенту.

Успішне стримування Північною Америкою спроб євразійського блоку запанувати над усією Євразією закінчилося тим, що змагання в кінцевому рахунку було виграно без застосування зброї. Вирішальну роль у цій боротьбі відіграли політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, економічний динамізм та культурна привабливість. Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Почасти це пояснювалося більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію. Головні васали Америки були також значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність у економічному й технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному зростанні, ні в розвитку мілітарної технології. Економічний занепад у свою чергу прискорив ідеологічну деморалізацію.

Радянська військова могутність (і той страх, який вона вселяла народам західних країн) протягом тривалого часу маскувала істотну асиметрію між двома суперниками. Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті - більш творча і приваблива.

На кінцевий результат помітно вплинули також культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, у своїй масі позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки. Два найважливіші союзники США на західній та східній околицях Євразійського континенту - Німеччина і Японія - відновили своє економічне здоров’я в обстановці невтримного захоплення американськими цінностями. Сполучені Штати сприймалися як суспільство майбутнього, гідне захвату та наслідування.

Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною напругою.

Перша світова держава

Крах їхнього суперника поставив Сполучені Штати в унікальне становище. Вони залишилися єдиною справді світовою державою. А проте виняткова роль Америки в глобальному плані легко ототожнюється з такою самою роллю давніших імперій, хоч вона й була регіонально обмеженіша. Ці імперії будували свою владу на ієрархії васальних територій, протекторатів і колоній, які сплачували їм данину і народи яких звичайно розглядались як варвари. До певної міри ця застаріла термінологія не є цілком недоречною для деяких держав, що нині перебувають в орбіті Америки. Як і в минулому, застосування «імперської» сили Сполучених Штатів значною мірою опирається на вищу організацію, на здатність швидко мобілізувати значні економічні та технологічні ресурси для воєнних цілей, на непрямий, але значний культурний вплив американського способу життя, а також на голий динамізм та на конкурентну природу, внутрішньо притаманну соціальній та політичній елітам Америки.

Давні імперії також почасти володіли цими атрибутами.

А проте й Римська імперія не була унікальною.

Історія Китаю - це різні цикли возз’єднання та експансії, які перемежовувалися із циклами занепаду та фрагментації. Декілька разів Китай успішно створював імперські системи, які були самодостатніми, ізольованими і не мали більш-менш організованих зовнішніх суперників. Як і Рим, ця імперія була складним фінансовим, економічним, освітнім та військовим організмом. Контроль над величезною територією та більш як 300 мільйонами людей, які на ній проживали, здійснювався всіма цими засобами, і при цьому велику роль відігравала централізована політична влада, яку підтримувала надзвичайно ефективна кур’єрська служба.

Занепади і падіння кількох китайських імперій передусім були спричинені внутрішніми факторами. Як і Рим, імперський Китай сьогодні може великою мірою бути класифікований як регіональна держава. Однак у період розквіту Китай не мав рівних собі у світі.

Для того, щоб знайти дещо ближчу аналогію до сучасного поняття глобальної влади, звернемося до такого визначного явища, як Монгольська імперія, її було створено внаслідок запеклої і переможної боротьби з великими і добре організованими супротивниками. Серед переможених були королівства Польське та Угорське, Священна Римська імперія, декілька російських та руських князів.

Римська, Китайська та Монгольська імперії були регіональними передвісниками претендентів на глобальну владу. Монгольська імперія утримувала політичний контроль, більше покладаючись на військову потугу, а пізніше на адаптацію і навіть асиміляцію до місцевих умов.

Після цього осередком як глобальної влади, так і головних борінь за глобальну владу стала Європа. І приблизно за три сотні років невелика південно-західна периферія Євразійського континенту вперше в історії досягла (через поширення влади на морі) справді глобального панування, закріпившись і утвердившись на всіх континентах земної кулі.

Однак це панування ще не означало, що Західна Європа здобула глобальну владу. В широкому розумінні, до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Наприкінці XV ст. вона також стала великою заморською імперською державою, плекаючи глобальні амбіції.

До першої світової війни Великобританія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот «панував на морях». Великобританія, безперечно, мала великий вплив за кордоном, але, як і інші європейські претенденти на глобальну гегемонію, не змогла одноосібно домінувати в Європі. Замість цього вона опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил, а в кінцевому рахунку на англо-французьку Антанту з метою не допустити домінування на континенті чи то Росії, чи Німеччини.

Свої закордонні володіння Британська імперія спочатку набувала шляхом поєднання дослідницьких експедицій, торгівлі та завоювань. Але, подібно до своїх римських та китайських попередників або французьких та іспанських суперників, вона також значною мірою черпала сили в усвідомленні своєї культурної вищості. Ця вищість була не лише суб’єктивною пихою з боку панівного класу імперії, а й концепцією, яку поділяли багато її підданих небританського походження.

Коротко підсумуємо. Рим здійснював своє панування головним чином через вищу військову організацію та культурну привабливість. Китай значною мірою опирався на ефективну бюрократію, яка правила імперією, спираючись на спільну етнічну ідентичність і посилюючи свій контроль завдяки високорозвиненому відчуттю культурної вищості. Монгольська імперія поєднувала військову потугу, що спиралася на передову воєнну тактику зі схильністю до асиміляції і цим забезпечувала своє панування. Британці (як і іспанці, голландці та французи) здобували авторитет мірою того, як їхній прапор ішов слідом за торговельними місіями, і їхній контроль аналогічним чином посилювався завдяки вищій військовій організації та насадженню своєї культури. Проте жодна з цих імперій не була світовою. Навіть Великобританія не мала справжньої глобальної влади. Вона не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній баланс сил. Стабільність Європи була критично важливим фактором міжнародного панування Великобританії, а саморуйнація Європи з неминучістю знаменувала кінець британської світової могутності. На відміну від цього, сьогодні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Сполучені Штати не тільки контролюють усі океани та моря світу, а й розвинули дієвий наступальний воєнний потенціал для прибережного амфібійного контролю, який дозволяє їм переносити свою потугу на суходіл у випадку необхідності зміцнення свого політичного впливу, їхні військові легіони твердо закріпилися на західній та східній околицях Євразії, і вони контролюють також Перську затоку. Американські васали та залежні держави, чимало з яких прагнуть поєднатися з Вашингтоном тіснішими офіційними вузами, розсіяні по всьому Євразійському континенту. Економічний динамізм Америки створює необхідні передумови для реалізації її глобальної першості.

Ще важливіше те, що Америка зберегла і навіть розширила свою провідну роль у використанні найновіших наукових досягнень у галузі воєнної техніки, створивши цим самим військовий істеблішмент, якому в технологічному плані немає рівних; це єдиний потенціал, який має змогу досягти будь-якої точки світу. Протягом усього цього періоду вона утримувала конкурентну перевагу в економічно вирішальних інформаційних технологіях. Освоєння американцями найновіших галузей економіки завтрашнього дня свідчить, що технологічна могутність США ще не скоро буде перевершена, а надто коли врахувати, що в економічно вирішальних галузях американці утримують чи навіть розширюють перевагу в продуктивності над своїми західноєвропейськими та японськими суперниками.

Одне слово, Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі - і не має в цьому суперників; у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності); у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах; у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді. Все це дає Сполученим Штатам політичну перевагу, на яку не може розраховувати жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох факторів робить Америку єдиною всеосяжною глобальною наддержавою.

Друкується за: Бжезинский Зб. Великая шахматная доска: господство Америки и ее геостратегические императивы / Зб. Бжезинский ; [ пер. с англ.]. - М. : Международные отношения, 1998. - С. 13-43.

5. Дилема провідної демократії світу

Гегемонія і демократія

Американська глобальна гегемонія спрямовується американською демократією; ніколи раніше глобальна гегемонія не здійснювалася по-справжньому демократичною і плюралістичною державою. Проте вимоги гегемонії можуть виявитися фундаментально суперечливими високим принципам демократії, розвести по різні сторони бар’єру громадянські права і національну безпеку, рішучість і виваженість. Тому час порушити питання: чи може глобальна гегемонія поставити під загрозу саму американську демократію?

Демократія є глибоко закоріненою в самій будові американського суспільства. Свобода обирати собі політичних лідерів, право голосувати й вільно виражати свої думки, рівність перед законом і визнання всіма верховенства закону (включно з президентом) є священними принципами, які визначають американську демократію. Державна політика формулюється відповідно до вимог конституції і, будучи такою, віддзеркалює волю американського народу. З цього випливає, що здійснення гегемоністської влади за кордоном теж має перебувати під демократичним громадським наглядом.

Після закінчення холодної війни більшість американців мали переважно багатосторонній погляд на світ. Вони виступали за принципове дотримання норм, усвідомлювали зростання значення глобалізації і вважали, що дії в рамках міжнародних організацій є необхідністю. Потім настало 11 вересня 2001 р. Зміна розуміння ролі США у результаті цих подій від порівняно поміркованої до перейнятості проблемою вразливості Америки найвиразніше проявилася не так на рівні широкої громадськості, як у вищих політичних ешелонах. У природній реакції на масштабність і брутальність вчиненого злочину адміністрація наголошувала на ворожості глобального оточення після 11 вересня, у якому злі й невловимі сили створюють загрозу для національної безпеки

Навіть за найкращих умов напруженість між традиціями внутрішньої американської демократії і вимогами глобальної гегемонії були б неминучими. У минулому імперські мотиви були за самою своєю природою властиві еліті, а імперське лідерство вимагало певної еліти, що мала особливу свідомість своєї місії, долі і навіть привілеїв. Відповідальність холодної війни і наступної американської гегемонії призвели до створення певного еквіваленту такої еліти, найкращим втіленням якої є влада і статус кількох регіональних американських головнокомандувачів (головнокомандувач об’єднаних і спеціальних сил), яких відряджають фактично як віце-королів кількох ключових зовнішніх зон безпеки, а також величезна професійна американська бюрократія за кордоном. Останнім за часом прикладом є американська окупація Іраку з американським «губернатором» у Багдаді.

Поява американської гегемоністської еліти - неминучий наслідок зростання американської могутності протягом останніх п’ятдесяти років. Коли Сполучені Штати зняли з себе обов’язки, пов’язані з холодною війною, поступово склалася всесвітня військово-політична структура - спрямовувана виконавчою владою, - метою якої була забезпечена на виконання дедалі складнішої місії Америки у світі. З часом колосальний дипломатичний апарат, військові підрозділи за кордоном, системи збору розвідувальної інформації і бюрократичні кола зрослися для забезпечення всеосяжної глобальної участі Америки у світових справах. Наснажені потужною концентрацією знань, інтересів і влади, ці імперські чиновники вважають себе єдиними, хто визначав дії Америки у складному і небезпечному світі.

Утім, вплив нової гегемоністської еліти на національну політику стримується збереженням контролю - особливо через бюджетні повноваження Конгресу, дуже чутливого до настроїв американського суспільства. Комітети Конгресу, які наглядають за дипломатичною діяльністю, військовою організацією і її пріоритетами та розвідувальною діяльністю, забезпечили потужну перешкоду формуванню напівавтономної імперської бюрократії у виконавчій гілці влади. Без таких законодавчих противаг, посилених вільною пресою, гегемоністський спосіб мислення, притаманний гегемоністським інтересам порівняно однорідної бюрократичної еліти, міг стати домінуючим у великих бюрократичних апаратах Міністерства оборони, Державного департаменту, ЦРУ та інших підпорядкованих їм урядових відомствах.

У тонко збалансованій системі поділу влади виконавча влада має певну перевагу щодо зовнішньої політики. Цей дисбаланс стає ще помітнішим, коли йдеться про питання, позначене емоціями, а сам президент із притаманним його посаді авторитетом бере активну участь у формуванні громадської думки. Почасти так і має бути. Президент є тією необхідною точкою, у якій відбувається визначення національних інтересів у небезпечному світі. Для Конгресу було б марним намагатися формувати підвалини зовнішньої політики Сполучених Штатів, особливо з огляду на суперечливі інтереси різних етнічних і бізнесових груп. Лише ієрархічно організована виконавча влада здатна це робити - і заради національної безпеки вона мусить робити це.

Проте, для того, щоб така політика і надалі мала підтримку в суспільстві і визначалася відповідно до основнихних демократичних цінностей Америки, потрібна участь Конгресу. Інакше американська політика може набути брутальних імперських форм. Тому дедалі актуальнішим стає питання посилення участі Конгресу в процесі формування політики, а не тільки нагляду за її реалізацією, - для того, щоб його функції не зводилися до ролі гумової печатки для затвердження стратегічних рішень, які раптово до нього потрапляють.

Рада планування політики в Державному департаменті цілком природно займається переважно дипломатичною діяльністю, яку вона схильна розглядати як головну складову зовнішньої політики. Міністерство оборони має власний великий механізм планування, але результати його діяльності неминуче позначаються значною мілітаризованістю. Рада національної безпеки в Білому домі намагається поєднувати військових і дипломатів, але її головна відповідальність полягає в оперативній координації політики. Рада має обмаль ресурсів і часу для систематичного стратегічного планування, а її орієнтація також неминуче позначається впливом політичних інтересів президента. Результати цього доволі спонтанного процесу в кінцевому підсумку і становлять президентську політику, яку Конгрес може підтримувати чи не підтримувати.

Таке становище можна поліпшити встановленням більш формальних консультативних стосунків між керівництвом комітетів Конгресу, що займаються зовнішньою політикою, і чіткіше структурованим органом глобального стратегічного планування у Раді національної безпеки. Чітко оформлена група стратегічного планування в Білому домі, очолювана посадовцем високого рангу, якому були б підзвітні відповідальні за планування и Державному департаменті й Міністерстві оборони, могла б служити форумом періодичних консультацій з відповідними лідерами Конгресу стосовно довготермінових планів, нових проблем і необхідних ініціатив. Це могло б дещо пом’якшити сьогоднішню небезпеку того, що здійснення квазіімперської глобальної влади може поступово вийти з-під демократичного суспільства.

Після 11 вересня така небезпека посилилася. Особисті причини, особливі групові інтереси й політичні розрахунки призвели до несподіваного ухвалення в обстановці секретності заходів, дуже значущих у міжнародному плані, які публічно виправдовувалися надзвичайно драматичною, а часом демагогічною риторикою, а також сумнівними доказами. Несподівана і майже одночасна з цим поява нової стратегічної доктрини війни на випередження, що суперечить давнім міжнародним конвенціям, лише зміцнила думку, що оточена ворогами гегемонія, обтяжена проблемами внутрішньої безпеки, може бути несумісною з демократично відкритим і осмисленим процесом формування зовнішньої політики. Наслідком ухвалення 2001 р. після подій 11 вересня Патріотичного Акту (Patriot Act) - закону про надзвичайні заходи боротьби з тероризмом (був прийнятий Конгресом під сильним тиском президента) стало обмеження юрисдикції судів у таких важливих питаннях як таємне прослуховування, втручання у відносини адвоката і клієнта, розширення доступу урядових органів до приватної медичної і кредитної інформації, а також щодо подорожей - все це в ім’я національної безпеки. Цей Акт також розширив повноваження урядових органів у сфері негласного стеження, понизивши вимоги щодо його санкціонування.

Разом із тим загальна тенденція полягає в обмеженні громадянських прав, особливо стосовно іноземців - негромадян США, що проживають у Сполучених Штатах. Наприклад, зараз міністру юстиції достатньо зробити висновок, що в нього є «обґрунтовані підстави вважати», що підозрюваний «займається діяльністю, небезпечною для Сполучених Штатів», і цього підозрюваного можна заарештувати на невизначений термін. Крім того, виконавча влада встановила правила, які дозволяють тривалий термін тримати під арештом осіб, які не є громадянами США, навіть якщо імміграційний суддя ухвалив рішення про їхнє звільнення. Вона також створила військові трибунали для розгляду справ іноземців без права оскарження вироків у цивільних судах.

Чи не може затьмарити гегемоністська роль Америки у світі, особливо після 11 вересня, відданість принципам демократії»?

Проблема, актуальна для тривалішого періоду, полягає в тому, чи не приведе цілком зрозуміла гостра реакція США після 11 вересня до перегляду традиційного тонкого балансу між індивідуальною свободою і національною безпекою. Такий кардинальний перегляд, особливо у поєднанні із сучасними технічними можливостями у сфері безпеки, може згодом перетворити США на такий собі ізольований, зосереджений на власній безпеці ксенофобський гібрид демократії й автократії, можливо, навіть з ознаками держави-фортеці, яка вважає, що вона з усіх боків оточена ворогами.

Уже існують дві держави, які, можливо, є провісниками такого майбутнього: Ізраїль та Сінгапур. Обидві, у принципі, є демократіями, але обидві також мають потужні автократичні елементи, зумовлені вимогами безпеки і можливі завдяки інтелектуальним і технологічним ресурсам цих країн. У кожній із них використовуються сучасні передові методи захисту власного населення від зовнішніх загроз, які дають державі можливість швидкого реагування. Громадянські ж права в цих державах певною мірою обмежуються - особливо це стосується 1,2 мільйона ізраїльських громадян палестинської національності і ще більше палестинців на окупованих Ізраїлем територіях. З огляду на вразливість щодо терористичних нападів, Ізраїль не мав іншого вибору, крім створення держави-фортеці. Для спостереження за підозрілою активністю використовуються найновітніші методи і технології, доступ до громадських (у тому числі й неурядових) установ ретельно контролюється, громадяни і транспортні засоби обшукуються, а багато громадян з метою самооборони відкрито носять зброю.

Географічне положення Ізраїлю є незрівнянно вразливішим, ніж положення Америки, але американці можуть мати нижчий поріг терпимості до терористичних нападів. Крім того, підтримання внутрішньої безпеки США може ускладнюватися внаслідок одночасної участі Америки в різних національних, етнічних і релігійних конфліктах у світі, кожний з яких може викликати ворожу реакцію. Ймовірність цього зростає, якщо Америка використовуватиме свою глобальну могутність в односторонньому порядку, без колективного схвалення і, отже, без глобальної легітимності. Таким чином, загальна ворожість у світі може являти собою таку саму загрозу для США, якою регіональна ворожість виявилася для Ізраїлю.

У віддаленішому майбутньому крім безпосередніх проблем безпеки слід очікувати виникнення цілковито нової дилеми. Вона пов’язана з можливістю виникнення справді значної диференціації умов життя людей. Протягом нинішнього століття науковий прогрес у геномному профілюванні, біомедичній інженерії і генетичному модифікуванні можуть не тільки істотно подовжити життя людини, а й кардинально поліпшити її умови та індивідуальний інтелект. Багатші країни і їх багатші громадяни стануть першими, хто зможе скористатися цими новими можливостями. Бідніші країни і народи підуть цим шляхом пізніше, якщо це взагалі станеться. Америка, як багатша і соціально найбільш інноваційна країна, швидше за все, буде серед тих, де переваги передової людської інженерії будуть використовуватися у соціально значущих масштабах. Для тих, хто зможе собі це дозволити, перспектива надзвичайного поліпшення особистого здоров’я, подовження життя і розширення інтелекту та (на тривіальнішому рівні) поліпшення зовнішності стане спокусою, опиратися якій буде тяжко.

Результатом стане нова глобальна нерівність. Нерівність у світі, ґрунтована на відмінностях у добробуті та етнічній належності, буде загострюватися і набуватиме дедалі чіткіших потенційно загрозливих політичних рис. Такий розвиток подій може стати викликом для Америки як провідної демократії світу і навіть для самої демократії.

Поза сумнівом, буде використовуватися глобальна реакція проти нової нерівності, а також поглиблюватиметься невдоволення звичними формами нерівності. Мірою поглиблення розриву в умовах життя уряди бідніших країн відчуватимуть дедалі більший тиск щодо проведення політики, спрямованої на усунення нової нерівності, політики, що відповідала б якимось альтернативним глобальним концепціям. І тут антиглобалістське контркредо набуває додаткової і винятково могутньої привабливості. Як свідчить досвід марксизму в XX ст., масове невдоволення проявами соціальної нерівності особливо сприяє політичній мобілізації в ім’я антагоністичних ідей. В умовах, коли контрідеологи змальовують американську державу пов’язаною з курсом безжалісної глобалізації як її універсальною доктриною, антиамериканізм набуває додаткової легітимності.

Нова нерівність в умовах життя людей може тягти за собою важливі наслідки не тільки для американської гегемонії, а й для американської демократії. Коли в серпні 2001 р. президент Буш проголосив, що уряд США не буде підтримувати прямої заборони досліджень стовбурових клітин - за таку заборону дуже принципово висловлювалися його консервативні прихильники, - він зробив заяву історичного значення. Фактично він визнав неминучість настання нової ери в еволюції людини. Це рішення стало символом того, що людство змушене змиритися із зумовленою науковим прогресом революцією, що відбувається у світі людини, і згодом може по-новому визначити навіть самі значення і суть людського життя. Куди це зрештою приведе людство, ніхто поки що не знає, проте достеменно відомо, що двері, які зараз відкриваються, через десятиріччя можуть привести нас до суттєвих змін самої людини.

Традиційний зв’язок політичної свободи і політичної рівності - основна правова концепція, що є центральною для функціонування демократії, - випливає з ідеї, що «всі люди створені рівними», і переконання, що процес розвитку людини по своїй суті є егалітарним. Але вибіркове поліпшення людини шляхом маніпуляції фундаментальними кодами, які визначають людські параметри і можливості, може поставити під сумнів цю ідею, як і всі ґрунтовані на ній політичні та правові конструкції.

Друкується за: Бжезинський Зб. Вибір: світове панування чи світове лідерство / Зб. Бжезинський ; [ пер. з англ.]. - К. : Вид. дім «Києво - Могилянська академія», 2006. - С. 172-182.