Френсіс Фукуяма (нар. 1952 р.) - американський політолог, публіцист, консультант корпорації RAND у Вашингтоні (округ Колумбія).

Колишній заступник дирек-тора Штабу планування політики при Державному департаменті США. Про-фесор публічної політики в Універ-ситеті Джорджа Мейсона (1996-2000 рр.). Член президентської ради США з біоетики (2001-2005 рр.).

Основна спеціалізація Фукуями - сучасні міжнародні відносини. Після завершення холодної війни виступив з концепцією «кінця історії», під якою розумів перемогу лібералізму над авторитаризмом. Дана концепція викли-кала широку полеміку в наукових колах. Також Фукуяма неодноразово виступав з критикою технологій клону-вання людини, генної інженерії та практики використання ряду інших технологій, спрямованих на поліп-шення людського тіла.

Основні праці: «Кінець історії та остання людина» (1992), «Наше постлюдське майбутнє: Наслідки біотехнологічноїреволюції» (2002), «Сильна держава: Управління і світовий порядок у XXI сторіччі» (2004) та ін.

Спостерігаючи, як розгортаються події в останнє десятиріччя або близько того, важко позбутися відчуття, що у всесвітній історії відбувається щось фундаментальне.

Зростає розуміння того, що нинішній процес має фундаментальний характер, вносячи зв’язок і порядок у поточні події. У двадцятому сторіччі світ був охоплений пароксизмом ідеологічного насилля, коли лібералізму довелося боротися спочатку із залишками абсолютизму, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з новітнім марксизмом, що загрожувало втягнути нас в апокаліпсис ядерної війни. Але це сторіччя, на своєму початку настільки впевнене у тріумфі Західної ліберальної демократії, повертається тепер, під кінець, до того, з чого почало: не до пророкованого ще не так давно «кінця ідеології» або конвергенції капіталізму і соціалізму, а до незаперечної перемоги економічного і політичного лібералізму.

Тріумф Заходу, західної ідеї очевидний перш за все тому, що в лібералізма не залишилося жодних життєздатних альтернатив.

Те, чого ми, ймовірно, свідки, - не просто кінець холодної війни або чергового періоду післявоєнної історії, але кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління.

Уявлення про кінець історії не можна визнати оригінальним. Найбільш відомий його пропагандист - це Карл Маркс, який вважав, що історичний розвиток, зумовлений взаємодією матеріальних сил, має

цілеспрямований характер і закінчиться, лише досягнувши комуністичної утопії, яка і вирішить усі суперечності. Проте, ця концепція історії - як діалектичного процесу з початком, серединою і кінцем - була запозичена Марксом у його великого німецького попередника, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Багато чого з гегелівського історицизму увійшло в сьогоднішній інтелектуальний багаж. Гегель першим з філософів став говорити мовою сучасної соціальної науки, для нього людина - продукт конкретного історичного і соціального середовища, а не сукупність тих чи інших «природних» атрибутів, як це було для теоретиків «природного права». І це саме гегелівська ідея, а не власне марксистська - опанувати природним середовищем і перетворити її з допомогою науки і техніки.

Для Гегеля протиріччя існують перш за все у сфері людської свідомості, тобто, на рівні ідей. На його думку, свідомість - причина, а не наслідок, і вона не може розвиватися незалежно від матеріального світу, тому реальним підґрунтям плутанини подій, що нас оточують, є ідеологія. У пізніших мислителів гегелівський ідеалізм став занепадати. Маркс перевернув відношення між реальним та ідеальним, відписав цілу сферу свідомості - релігію, мистецтво і саму філософію - на користь «надбудови», яка повністю детермінована переважаючим у нього матеріальним способом виробництва.

Макс Вебер починає свою знамениту книгу «Протестантська етика і дух капіталізму» вказівкою на відмінності в економічній діяльності протестантів і католиків. Центральна тема роботи Вебера - довести всупереч Марксу, що матеріальний спосіб виробництва - не «базис», а, навпаки, «надбудова», яка має коріння в релігії і культурі

Сучасний світ оголює всю убогість матеріалістичних теорій економічного розвитку. Школа матеріалістичного детермінізму журналу «Уолл стріт джорнел» любить наводити як свідчення життєздатності вільної ринкової економіки приголомшуючий економічний успіх Азії в останні кілька десятирічь. Звичайно, вільні ринки і стабільні політичні системи - неодмінна умова економічного зростання. Але настільки ж безсумнівно і те, що культурна спадщина далекосхідних суспільств, етика праці, сімейного життя, ощадливість, релігія, яка, на відміну від ісламу, не накладає обмежень на форми економічної поведінки, не менш значущі для пояснення економічної діяльності. Нерозуміння того, що економічна поведінка зумовлена свідомістю і культурою, призводить до поширеної помилки: пояснювати навіть ідеальні за своєю природою явища матеріальними причинами. Китайські реформи, наприклад, а останнім часом і реформи в Радянському Союзі зазвичай трактуються як перемога матеріального над ідеальним, - як визнання того, що ідеологічні стимули не змогли замінити матеріальних. Проте глибокі вади соціалістичної економіки були всім очевидні вже тридцять чи сорок років тому. Чому ж соціалістичні країни стали відходити від централізованого планування лише у 80-ті? Відповідь слід шукати у свідомості еліти та її лідерів, які вирішили зробити вибір на користь «протестантського» благополуччя.

Для Кожева, як і для всіх гегельянців, глибинні процеси історії зумовлені подіями, що відбуваються у свідомості, чи сфері ідей, оскільки в результаті саме свідомість переробляє світ за своїм образом і подобою. Теза про кінець історії в 1806 р. означала, що ідеологічна еволюція людства завершилася на ідеалах Французької та Американської революцій, і, хоча якісь режими в реальному світі повністю їх не здійснили, теоретична істинність самих ідеалів абсолютна і поліпшити їх не можна.

У мене тут немає ні місця, ні, відверто кажучи, сил захищати в деталях радикальні ідеалістичні погляди Гегеля. Питання не в тому, чи правильна його система, а в тому, наскільки добре видно в її світлі проблематичність матеріалістичних пояснень. Справа не в тому, щоб заперечувати роль матеріальних факторів як таких. З точки зору ідеаліста, людське суспільство може бути побудоване на будь-яких довільно вибраних принципах, незалежно від того, чи узгоджуються ці принципи з матеріальним світом. І насправді, люди довели, що здатні переносити будь-які матеріальні негаразди в ім’я ідей, існуючих виключно у сфері духу, неважливо чи йде мова про священних корів або про Святу Трійцю.

Чи справді ми підійшли до кінця історії? Іншими словами, чи існують ще якісь фундаментальні «суперечності», вирішити які сучасний лібералізм безсилий, але які вирішувалися б у рамках якогось альтернативного політико-економічного устрою? Оскільки ми виходимо з ідеалістичних основ, то повинні шукати відповідь у сфері ідеології та свідомості. Неважливо, які там ще думки приходять у голову жителям Албанії чи Буркіна-Фасо; цікаво лише те, що можна було б назвати спільним для всього людства ідеологічним фондом.

У столітті, що минає, лібералізму були кинуті два головні виклики - фашизм і комунізм. Відповідно до першого, політична слабкість Заходу, його матеріалізм, моральний розклад, втрата єдності. Як життєздатна ідеологія фашизм був знищений Другою світовою війною. Це, звичайно, була матеріальна поразка, але вона виявилася також і поразкою ідеї.

Набагато більш серйозним був ідеологічний виклик, кинутий лібералізму другою великою альтернативою, комунізмом. Маркс стверджував, гегелівською мовою, що ліберальному суспільству притаманне фундаментальне нерозв’язне протиріччя: це - протиріччя між працею і капіталом. Як відзначав (у числі інших) Кожев, сучасний американський егалітаризм і є те безкласове суспільство, яке провидів Маркс. Оскільки класове питання відійшло на другий план, привабливість комунізму в західному світі - це можна стверджувати сміливо - сьогодні перебуває на найнижчому рівні з часу закінчення Першої світової війни.

Першою рішуче розгромленою азіатською альтернативою лібералізму був фашизм, представлений імперською Японією. Економічний успіх інших країн Азії, що стали, за прикладом Японії, на шлях індустріалізації, сьогодні всім відомий. З гегельянської точки зору важливим є те, що політичний лібералізм йде слідом за лібералізмом економічним, - повільніше, ніж багато хто сподівався. Але сила ліберальної ідеї не була б такою вражаючою, не зачепивши найбільшу і найстарішу в Азії культуру

- Китай. Китай ніяк не назвеш сьогодні ліберальною демократією. Проте, при всій важливості того, що відбувається в Китаї, саме події в Радянському Союзі - «батьківщині світового пролетаріату»

- забивають останній цвях у труну з марксизмом-ленінізмом. Емігранти з Радянського Союзу повідомляють, що практично ніхто в країні більше не вірить у марксизм-ленінізм. Марксизм-ленінізм був свого роду магічним заклинанням, це була єдина спільна основа, спираючись на яку еліта погоджувалася управляти радянським суспільством. І неважливо, наскільки все це було абсурдним і безглуздим.

У політичній сфері запропоновані зміни до конституції, правої системи і партії далеко не рівнозначні встановленню ліберальної держави. В даний час Радянський Союз ніяк не може вважатися ліберальною або демократичною країною, і навряд чи перебудова буде настільки успішною, щоб у будь-якому доступному для огляду майбутньому до цієї країни можна було застосувати подібну характеристику.

Припустимо на мить, що фашизму і комунізму не існує: чи залишаються у лібералізму ще які-небудь ідеологічні конкуренти? Або інакше - чи є в ліберальному суспільстві якісь нерозв’язні в його рамках протиріччя? Напрошуються дві можливості: релігія і націоналізм. Усі відзначають останнім часом підйом релігійного фундаменталізму в рамках християнської та мусульманської традицій. Деякі схильні думати, що пожвавлення релігії свідчить про те, що люди глибоко нещасні від невиразної і духовної порожнечі ліберальних споживацьких суспільств. Однак хоча порожнеча і є, і це, звичайно, ідеологічний дефект лібералізма, з цього не випливає, що нашою перспективою стає релігія. Зовсім не очевидно і те, що цей дефект усунемо політичними засобами. Адже сам лібералізм з’явився тоді, коли засновані на релігії суспільства, не порозумілися в питанні про доброчесне життя, виявили свою нездатність забезпечити навіть мінімальні умови для миру і стабільності. Теократичну державу як політичну альтернативу лібералізму і комунізму пропонує сьогодні тільки іслам. Проте ця доктрина малоприваблива для немусульман, і важко собі уявити, щоб цей рух одержав будь-яке поширення.

Ще одне «протиріччя», потенційно нерозв’язне в рамках лібералізма, - це націоналізм та інші форми расової і етнічної свідомості. І дійсно, значне число конфліктів було викликано націоналізмом. Дві жахливі світові війни в цьому сторіччі породжені націоналізмом у різних його іпостасях, і якщо ці пристрасті були до якоїсь міри погашені у повоєнній Європі, то вони все ще надзвичайно сильні в третьому світі. Незрозуміло, проте, чи дійсно націоналізм є нерозв’язною для лібералізма суперечністю. По-перше, націоналізм неоднорідний, це не одне, а декілька різних явищ - від помірної культурної ностальгії до високоорганізованого і ретельно розробленого націонал-соціалізму. Значна частина націоналістичних рухів у світі не має політичної програми і зводиться, до прагнення здобути незалежність від якоїсь групи або народу, не пропонуючи при цьому продуманих проектів соціально-економічної організації.

Не можна виключити того, що раптово можуть з’явитися нові ідеології чи не помічені раніше протиріччя. Багато війн і революцій відбувалися в ім’я ідеологій, що проголошували себе більш передовими, ніж лібералізм, але історія зрештою викрила ці претензії.

Що означає кінець історії для сфери міжнародних відносин? Зрозуміло, що більша частина третього світу буде залишатися зачиненою для історії і протягом багатьох років служити ареною конфлікту. Але ми зосередимо зараз увагу на більш великих і розвинених країнах, відповідальних за більшу частину світової політики. Росія і Китай у найближчому майбутньому навряд чи приєднаються до розвинених націй Заходу; але уявіть на хвилину, що марксизм-ленінізм перестає бути фактором, що керує зовнішньою політикою цих країн, - варіант, який якщо ще й не перетворився на реальність, проте став останнім часом цілком можливим. Чим тоді деідеологізований світ у сумі своїх характеристик буде відрізнятися від того світу, в якому ми живемо?

Зазвичай відповідають: навряд чи між ними будуть які-небудь відмінності. Бо вельми поширена думка, що ідеологія - лише прикриття для великодержавних інтересів і що це служить причиною досить високого рівня суперництва і конфлікту між націями. Досить суперечливо, що ідеологія - лише надбудова над незмінними інтересами великої держави. Бо той спосіб, яким держава визначає свій національний інтерес, не універсальний, він ґрунтується на попередньому ідеологічному базисі так само, як економічна поведінка - на попередньому стані свідомості. У цьому сторіччі держави засвоїли собі досить розроблені доктрини з недвозначними зовнішньополітичними програмами, що узаконюють експансіонізм.

Експансіонізм і суперництво в дев’ятнадцятому сторіччі ґрунтувалися на не менш «ідеальному» базисі; просто так вже вийшло, що рушійна ними ідеологія була не настільки розроблена, як доктрини двадцятого сторіччя.

Міжнародне життя в тій частині світу, яка досягла кінця історії, в набагато більшою мірою зайняте економікою, а не політикою чи військової стратегією.

Наше майбутнє залежить, однак, від того, якою мірою радянська еліта засвоїть ідею загальнолюдської держави.

Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради суто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви та ідеалізму, - замість усього цього - економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, турбота про екологію і задоволення витончених запитів споживача. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії. Я відчуваю в собі і помічаю в навколишніх ностальгію за тим часом, коли історія існувала. Якийсь час ця ностальгія все ще буде живити суперництво і конфлікт, визнаючи неминучість постісторичного світу, я відчуваю найсуперечливіші почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 р., з її північноатлантичною та азіатською гілками. Може бути, що саме ця перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?

Друкується за: Фукуяма Ф. Конец истории? / Ф. Фукуяма // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С.134-148.

Розділ 3. Слабкі держави та міжнародна легітимність

У перших двох розділах я аналізую проблеми слабких держав, а також проблему відсутності або неадекватності політичних інститутів в національних державах, що є істотною перешкодою економічного розвитку окремих бідних країн. Даний факт стає важливою проблемою і на міжнародному рівні в цілому. Принципи суверенітету і недоторканності національної держави, що є основою Вестфальської системи, фактично зруйновані і, по суті, сьогодні не дотримуються, оскільки те, що відбувається всередині окремих держав - у їх внутрішньому управлінні - часто робить великий вплив і на життя інших членів міжнародного співтовариства.

Після закінчення Холодної війни «слабкі», або держави- «невдахи» перетворилися на найважливішу проблему міжнародного порядку. У державах «слабких» або «невдах» порушуються права людини, вони схильні до масових лих, вони - джерело хвиль масової імміграції та нападів на сусідні держави. 11 вересня показало, що ці країни служать прикриттям міжнародним терористам, які здатні завдати серйозної шкоди Сполученим Штатам та іншим розвиненим країнам. До них відносяться Сомалі, Гаїті, Боснія, Косово, Руанда, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Конго і Східний Тимор.

Як вважає М. Ігнатьєфф, «на 90-ті роки припали також і загальне ослаблення історичного осмислення, і нездатність Заходу зрозуміти після Холодної війни, що виникаюча криза світового порядку у великих регіонах земної кулі - від Єгипту до Афганістану - неминуче призведе до загрози безпеки самого Заходу». Крім проблем таких країн-«невдах», як Сомалі або Афганістан, нездатність інших слабких країн управляти економікою також спричинює міжнародну нестабільность. До причин, що викликають кризи на Близькому Сході, відносяться нерозвиненість демократії, плюралізму, відсутність скільки-небудь помітної політичної активності населення в більшості арабських країн.

Нова Імперія

Логіка американської зовнішньої політики після 11 вересня підводить її до такої ситуації, за якої вона або бере на себе відповідальність за керівництво слаборозвиненими державами, або передає цю місію в руки міжнародного співтовариства.

Заперечуючи свої імперські амбіції, адміністрація Буша тим не менш сформулювала доктрину профілактичної чи, точніше, превентивної війни, яка фактично ставить Сполучені Штати в становище влади над потенційно ворожим населенням країн, що загрожують Америці тероризмом. Саме це сталося в Афганістані в 2001 році. У березні 2003 р. Сполучені Штати прийняли ще більш амбітний проект, що передбачав скинення Баасистського режиму в Іраку і встановлення реально діючої демократії. У промові, виголошеній 26 лютого 2003 р., президент Буш заявив: «Ми опинилися тут у критичний період в історії нашої нації і всього цивілізованого світу. Частина цієї історії написана до нас, іншу частину напишемо ми...».

Порушення суверенітету

Погане управління державою підриває принцип суверенітету, на якому заснований поствестфальский світовий порядок. Це відбувається тому, що проблеми, які слабкі держави створюють для себе і для інших, збільшують ймовірність того, що ще яка-небудь з країн міжнародної системи захоче втрутитися у внутрішні справи цих слабких країн проти їх бажання. Термін «слабкий» розкриває безсилля держави, а не її масштаби; він означає недолік адміністративного потенціалу для нормального управління економікою, причина якого корениться в нелегітимності політичної системи в цілому. Багато аналітиків, що критикують нову доктрину адміністрації Буша щодо превентивної війни, розглядають її як симптом різкого відходу від колишньої політики стримування перш за все тому, що ця доктрина допускає періодичне порушення суверенітету інших країн.

У дебатах щодо гуманітарної інтервенції підкреслювалося, що Вестфальська система більше не є адекватним важелем регулювання міжнародних відносин - Вестфальська система вибудовувалася в ситуації явної відсутності розуміння проблеми легітимності. Стверджувалося, що закінчення Холодної війни призвело до помітного зростання в міжнародному співтоваристві взаєморозуміння щодо принципів політичної легітимності і прав людини.

Гуманітарна інтервенція 90-х років призвела до того, що міжнародна імперська влада де-факто поширилася на всю «слаборозвинену» частину світу. Цю інтервенцію часто очолювала американська військова сила, а до вирішення проблеми побудови сильної держави підключалася коаліція перш за все європейських країн, Австралії, Нової Зеландії і Японії. У цих країнах суверенітет як такий перестав існувати, функції їх урядів передані ООН або іншим неурядовим організаціям. Подібна міжнародна влада може бути позитивним явищем, якщо вона заснована на принципах дотримання прав людини і демократії, але все одно це чужа влада, і правління такого роду - прецедент відмови від суверенітету і передачі правління міжнародним органам.

Проблема, яка стоїть перед Сполученими Штатами, полягає в тому, що слабкі держави можуть породити неприпустиму загрозу їхній безпеці: терористи, які володіють зброєю масового знищення. Деякі аналітики вбачають велику різницю між інтервенцією, що здійснюється в ім’я захисту прав людини у певній країні, і інтервенцією заради запобігання загрози іншим країнам; при цьому вважається, що тільки останній вид інтервенції має законну підставу для порушення суверенітету країни. Таке протиставлення сумнівно, бо воно припускає, що самозахист менш законний, ніж захист інших.

Створення національної держави

Ми приходимо до такого висновку як з бажання перебудувати держави, де виникають конфлікти і війни, з бажання скоротити базу тероризму, так і в надії на те, що бідні країни отримають шанс розвинути свою економіку. Якщо вдасться створити науку, мистецтво чи технологію побудови державного апарату, то вона буде служити одночасно всім цим цілям і на неї буде величезний попит.

У Сполучених Штатах зусилля в цьому напрямі отримали назву «побудова національної держави». Європейцям ж властива велика чуйність у визначенні різниці між державою і нацією. Вони вважають, що побудова національної держави в значенні створення соціальної структури, що спирається на історію і культуру, не може здійснюватися жодною зовнішньої силою.

Існують три стадії, або фази, в побудові національної держави. Перша стадія - це так звана постконфліктна перебудова, вона настає, коли країни виходять зі стану конфлікту, як Афганістан, Сомалі і Косово, де структура держави повністю зруйнована і потрібна її докорінна перебудова. Якщо ослаблена держава достатньо вдала, щоб знайти з міжнародною допомогою хоч яку- небудь стабільність (як, наприклад, Боснія), настає друга фаза. Третя фаза значною мірою збігається з другою. Вона теж пов’язана з питанням зміцнення слабких держав, в яких влада вже в значній мірі стабілізувалася, але ще не в змозі здійснювати важливі державні функції, такі як захист прав власності, або гарантувати загальну початкову освіту.

За сучасними нормами міжнародних відносин законним вважається тільки державне самоврядування, і це змушує нас дотримуватись такого принципу: яку б владу ми не встановлювали в країні, вона повинна бути тимчасовою і перехідною.

Демократична легітимність на міжнародному рівні

Сьогодні суперечка між членами міжнародного співтовариства зосередилася на тому, хто повинен приймати рішення про порушення суверенітету і на якій підставі. В якій мірі це залишається прерогативою суверенних держав і якою мірою ці рішення повинні бути обмежені міжнародними законами або нормами? Подібні питання переносять нас у сферу іншої сукупності проблем, що стосуються демократичної легітимності. Ця суперечка виявляє існування величезної прірви між Сполученими Штатами та їхніми європей-ськими союзниками, що в майбутньому може стати джерелом болючих суперечок та непорозумінь. У світі існує безліч міжнародних організацій, активним - якщо не найактивнішим - учасником яких є США; в них розглядаються найрізноманітніші питання: від ядерної безпеки, встановлення стандартів та наукового співробітництва, до безпеки авіаперевезень, банківських розрахунків, регулювання ринку ліків, використання космосу і телекомунікацій.

Європейці, навпаки, схильні вірити, що демократична легітимність випливає, швидше, з волі міжнародного співтовариства, ніж з будь-якої окремо взятої держави. Це міжнародне співтовариство не втілюється конкретно в якомусь одному глобальному демократично встановленому порядку, однак надає легітимність існуючим міжнародним інститутам, які частково його втілюють. Таким чином, миротворчі сили в колишній Югославії слід розглядати не просто як конкретні міжурядові заходи щодо врегулювання ситуації, але, швидше, як моральне волевиявлення і норм міжнародного співтовариства.

Європейський погляд на міжнародну легітимність багато в чому схожий з європейським поглядом на державу. Як вказували Неттл і Хантінгтон, у багатьох країнах, особливо в континентальній Європі, держава завжди сприймалася як захисник громадських інтересів, що стоять вище особистих інтересів громадянина. Цій державі, яку зазвичай втілює професійна бюрократія, часом доводиться діяти проти волі суспільства, оскільки вона має більш вірне уявлення про загальні інтереси нації. Ліберальний погляд Локка на державу, що превалює в Сполучених Штатах, навпаки, не відокремлює громадський інтерес від інтересів людей, що складають суспільство. Держава служить людям і не має своїх особливих поглядів на загальну користь.

Застосовуючи ці ідеї на міжнародному рівні, легко побачити, що європейці вважають міжнародні організації хранителями загального блага, що стоїть вище бажань окремих держав. Якщо на національному рівні держава, приймаючи рішення, спрямовані на благо суспільства, зберігає значну автономію, то й міжнародні організації при визначенні глобальних загальних інтересів повинні, на думку європейців, володіти більшою владою. З точки зору Сполучених Штатів, навпаки, делегування влади як на національному, так і на міжнародному рівні набагато більше обмежена. Якщо цей міжнародний інститут не служить інтересам демократичної держави, остання має право обмежити свою участь у ньому або зовсім вийти з нього.

За рамками національної держави

Американці і європейці по-різному дивляться на джерело легітимності на міжнародному рівні. Американці вважають, що ця законність вкорінена у волі демократичної більшості в конституційних національних державах, а європейці схильні вважати, що вона ґрунтується на більш високих принципах справедливості, ніж закони чи воля окремих національних держав. І ті, й інші прийшли до подібних поглядів з причин, що глибоко вкорінені у їхніх національних історіях і в цьому відношенні цілком зрозумілі.

Європейський погляд вірний в абстрактному значенні, але невірний з точки зору практики. Багато європейців дотримуються думки, що саме вони, а не американці, справжні захисники універсальних ліберальних цінностей, оскільки вірять в ці цінності незалежно від їх втілення в сучасних національних державах.

Проблема з європейською позицією в тому, що, у той час як вища сфера ліберально-демократичних цінностей теоретично може існувати, в будь-якому міжнародному інституті вона втілена досить недосконало. Друга важлива практична проблема європейської позиції - це проблема проведення законів у життя. Єдина влада для суверенних національних держав навіть у сучасному глобалізованому світі, - це влада проводити закони. Навіть якщо існуючі міжнародні закони та організації точно відображають волю міжнародного співтовариства (що б вона не означала), проведення законів у життя залишається в цілому сферою діяльності національних держав.

«Міжнародне співтовариство» - це фікція в тій мірі, в якій будь-яка можливість втілення закону в життя цілком залежить від дій окремих національних держав.

Друкується за: Фукуяма Ф. Сильное государство : Управление и мировой порядок в XXI веке / Ф. Фукуяма ; [пер. с англ.]. - М. : ACT, 2006. - С. 157-196.