§ 1. Правова природа конституційного контролю (огляд основних концепцій)

Існування інституту конституційного контролю в останній час визначається як одна із характерних рис сучасної демократичної держави, передусім тієї, в основі політичної і правової системи якої є писана конституція.

Слід звернути увагу на те, що в науковій літературі використову­ються різні терміни щодо визначення механізму захисту Конституції. Серед них насамперед «конституційний контроль», «конституційне правосуддя», «конституційна юстиція», «конституційний нагляд», «конституційна перевірка» (review) тощо. Так, якщо одні науковці зазначають, що всі ці поняття є доктринальними та мають різні смис­лові відтінки [1, с. 58], то інші вказують, що коли до недавнього часу конституційна гарантія дотримання конституції самою державною владою визначалась як судовий конституційний контроль, то сьогод­ні більш широко використовується термін «конституційне право­суддя» («конституційна юстиція») [49, с. 160]. А. Георгіца, наприклад, дотримується точки зору, що будь-яка форма перевірки на відповід­ність конституції актів і дій органів публічної влади, а також громад­ських об'єднань, які здійснюють публічні функції або утворені для участі у здійсненні публічної влади, у конституційному праві позна­чається терміном «конституційний нагляд» («конституційний конт­роль»), однак сьогодні у світовій конституційній доктрині викорис­товується інше поняття - «конституційне правосуддя» («конститу­ційна юстиція») [10, с. 76].

Як наслідок, можна зазначити, що в науці конституційного права склалося два різні підходи до оцінки вказаних понять. Суть першого полягає в тому, що ці поняття не слід ототожнювати, оскільки вони різняться за смисловим значенням, у той час як другий підхід по­лягає в еволюціонуванні понять.

Тож, у зв'язку з існуванням двох різних підходів необхідно зазна­чити таке.

По-перше, що стосується розмежування понять «конституційний контроль» та «конституційний нагляд», то ми згодні з позицією авто­рів, які під контролем розуміють таку систему відносин між органа­ми публічної влади, за якої контролюючий орган має право прийма­ти обов'язкові для підконтрольного органу рішення у випадку ви­явлення порушень (наприклад, про припинення дії нормативного акта підконтрольного органу). Нагляд при такому розумінні допускає лише право наглядового органу звернути увагу піднаглядного орга­ну на порушення закону, а відмінити відповідний акт може лише сам піднаглядний або вищестоящий орган [1, с. 58; 41, с. 102]. Розгляда­ючи, наприклад, таку країну, як Республіка Польща, слід зазначити, що акт, який Конституційний Трибунал визнав неконституційним, виключається із системи законодавства самим Конституційним Три­буналом шляхом офіційного опублікування свого рішення в офіцій­ному виданні Конституційного Трибуналу [8, с. 49]. Як наслідок, діяльність вказаного органу слід характеризувати як конституційний контроль, а не нагляд. У зв'язку із цим варто зазначити, що в контек­сті даного дослідження ми будемо оперувати поняттям «конститу­ційний контроль», розуміючи при цьому спеціалізований конститу­ційний контроль, який здійснюється спеціалізованим органом кон­ституційної юрисдикції - Конституційним Трибуналом.

По-друге, слід звернути увагу на використання понять «конститу­ційний контроль» та «конституційне правосуддя», оскільки нерідко дослідники визначають конституційний контроль як функцію право­суддя [40, с. 76], інколи - як його різновид [35, с. 46], а деколи - як елемент конституційного правосуддя [49, с. 160]. У свою чергу, вчений Ю. Л. Шульженко, навпаки, вказує, що конституційний контроль має багато спільного із судовою владою, однак це не дає підстав визначати його як різновид чи складову частину правосуддя [53, с. 15].

У науці конституційного права склалося два основні підходи до розуміння поняття «конституційне правосуддя».

Цікавим є те, що одні дослідники вказують, що здійснювана су­довим органом перевірка нормативних актів з точки зору їх відпо­відності конституції є конституційним правосуддям [44, с. 293], другі визначають таку діяльність як конституційний контроль, вка­зуючи, що конституційне правосуддя не зводиться лише до перевір­ки актів з точки зору їх відповідності конституції, а покликане також забезпечувати верховенство конституції як основи національної правової системи, захист конституційних прав і свобод, дотримання принципу розподілу влади у всіх його аспектах [49, с. 160].

На нашу думку, таке розмежування зазначених понять навряд чи доцільне, оскільки конституційний контроль також покликаний за­безпечувати верховенство конституції та, не допускаючи невідповід­ності законів її положенням, сприяти захисту конституційних прав і свобод. У зв'язку із цим вважаємо, що розмежовувати дані поняття необхідно дещо в іншому аспекті. Конституційний контроль доціль­но поділяти на конституційний контроль як контрольну діяльність в її чистому прояві - так званий контроль, який не містить ознак правосуддя, та конституційний контроль, який здійснюється у формі правосуддя. У свою чергу, конституційне правосуддя є наслідком появи та закріплення за конституційними судами повноважень, які за своєю природою передбачають вирішення правових спорів, оскіль­ки, виходячи із предметного визначення правосуддя (правосуддя - це «розв'язання спорів про право»), така діяльність конституційних судів, як вирішення спорів про компетенцію між центральними кон­ституційними органами держави, є не чим іншим, як вирішенням спору про право, а отже, конституційним правосуддям (про природу правосуддя йтиметься далі).

Насамкінець, стосовно тези, що до недавнього часу конституцій­на гарантія дотримання конституції самою державною владою ви­значалась як судовий конституційний контроль, натомість сьогодні більш широко використовується термін «конституційне правосуддя» («конституційна юстиція») [49, с. 160], необхідно зазначити таке. На наш погляд, це пов'язано з тим, що з самого початку державно-пра­вова думка низки країн спрямовувала всі зусилля на пошук механіз­му, який би забезпечував несуперечність законів положенням кон­ституції. Тобто передбачалось створення виключно конституційного контролю (так званого нормоконтролю^[I]). Однак з часом повноважен­ня органу конституційної юрисдикції розширились, виникли такі, які за своєю природою передбачають вирішення правового спору та застосування певної процедури. Так, наприклад, Конституційний Закон Польської Народної Республіки від 26 березня 1982 року [176], яким вперше був передбачений інститут Конституційного Трибуна­лу, закріпив за ним лише повноваження із вирішення питань про відповідність Конституції системи законодавства. А Конституція Республіки Польща 1997 року наділила Конституційний Трибунал значно ширшим колом повноважень, які не зводяться виключно до вказаного контролю, а за своєю природою спрямовані на вирішення правового спору (наприклад, вирішення спорів між центральними конституційними органами держави) [94]. Тож, конституційне право­суддя, на наш погляд, є наслідком еволюціонування повноважень спеціалізованого органу конституційної юрисдикції. Більш того, використання цього поняття є доцільним не в усіх країнах, оскільки, наприклад, Конституція України не наділила Конституційний Суд будь-якими іншими повноваженнями, окрім нормоконтролю та мож­ливості тлумачення законів (ч. 2 ст. 147 Конституції України) [22].

Із викладеного можна зробити висновок, що доктрина кожної кон­кретної країни повинна індивідуально підходити до застосування поняття конституційного правосуддя, виходячи з параметрів своїх власних конституційних закріплень.

Виходячи із сутності конституційного контролю, багато спеціа­лістів у галузі конституційного права і України і Польщі намагались дати його визначення.

У контексті монографії особливий інтерес становлять трактуван­ня конституційного контролю саме польськими дослідниками.

3. Чешейко-Сохацький під конституційним контролем розуміє правовий інститут, метою якого є узгодження системи права і вста­новленої ієрархії норм, а також усунення невідповідностей актів конституції [68, с. 53].

М. Домагала трактує контроль відповідності права конституції як діяльність компетентних державних органів, які посвідчують і усувають невідповідність конституції законів, а також інших нор­мативних актів [72, с. 10].

Д. Руссо конституційний контроль визначає як надане суду повно­важення контролювати відповідність конституції актів, прийнятих публічною владою, зокрема законів, схвалених представниками су­веренного народу [135, с. 11]. На думку Д. Руссо, існують дві при­чини, які обумовлюють існування конституційного контролю, - пра­ва людини і контроль влади. Обидві вони є основою для формування різно сторонньої компетенції будь-якого конституційного суду у сфе­рі охорони і дотримання конституції [135, с. 34].

Марк Ф. Бжезінський визначає конституційний контроль як вла­ду суду позбавляти законної сили нормативно-правові акти на кон­ституційних підставах [58, с. 154].

Ми погоджуємося з думкою російської вченої С. Пастернак, яка, досліджуючи конституційне правосуддя в країнах Східної та Цен­тральної Європи, зазначає, що, незважаючи на відмінності у визна­ченнях конституційного контролю, їх поєднує те, що конституційний контроль розглядається як особливий інститут, метою якого є забез­печення верховенства та прямої дії конституції, обмеження влади та захист прав людини [37, с.

Для більш чіткого розкриття змісту інституту конституційного контролю необхідно розглянути історію його становлення та форму­вання основних моделей.

Виникнення інституту конституційного контролю сучасні до­слідники пов'язують із появою писаних конституцій. Так, на думку М. А. Нуделя, тільки за наявності писаної конституції, яка проголо­шується верховним правом країни, створювалась можливість для висунення тезису про недійсність законів, що суперечать конституції країни, а також про перевірку законів з точки зору їх відповідності конституції [34, с. 16].

Водночас існує думка, що інститут конституційного контролю виник у державі, яка ніколи не мала писаної конституції, тобто у Ве­ликобританії. Як зазначає дослідниця І. Алебастрова, ідея, що не всі правові акти мають однакову юридичну силу, а значить, одні з них повинні відповідати іншим, зародилася в XVII столітті в Англії. Певні ознаки конституційного контролю пов'язані із діяльність Та­ємної Ради як органу, що існував у Британській короні, яка визна­вала недійсними статути, видані легіслатурами (законодавчими ор­ганами) колоній, у разі їх невідповідності колоніальним хартіям чи загальному праву [1, с. 16].

На думку А. Клішаса, у рамках здійснення контрольних функцій діяльність Таємної Ради тією чи іншою мірою була пов'язана із необ­хідністю аналізу основоположних, фундаментальних джерел англій­ського писаного права: The Petition of Right 1628 року, Habeas Corpus Amendment Act 1679 року, The Bill of Rights 1689 року та інших, а оскільки ці та деякі інші документи є писаною частиною британ­ської Конституції, то і діяльність Таємної Ради правомірно називати конституційним контролем (однак як «ембріональної» квазісудової форми контролю, яка з часом трансформувалась у повноцінний вид публічної діяльності, сконцентрованої в рамках судових органів за­гальної юрисдикції) [19, с. 21]^[II].

Польський вчений М. Стажевський передумовою становлення конституційного контролю вважає спроби прямого обмеження пар­ламенту відомим англійським актом Agreement of the People від 20 січня 1648 року [153, с. 11].

У свою чергу, його співвітчизник X. Захорський серед багатьох нормативних актів Англії XVII ст, спрямованих на обмеження влади парламенту, особливо виокремлює роль іншого акта - Instrument of Government Олівера Кромвеля від 16 грудня 1653 року [195, с. 130].

С. В. Боботов зазначає, що сучасна концепція конституційної юс­тиції виникла із прецедентів, створених відомим англійським юристом, суддею Едуардом Коуком (Коком), який ще 1610 року у справі лікаря Томаса Бонхема, пославшись на принцип загального права «ніхто не може бути суддею у власній справі», визнав нечинним закон, прийня­тий британським парламентом. Свою позицію суддя Коук аргументу­вав тим, що «... в багатьох справах загальне право примушує виправ­ляти закони (acts of parliament), а інколи доводиться визнавати їх повністю недійсними. Адже якщо закон суперечить праву і розуму (common law and reason), то в силу вступає загальне право» [5, с.И].

У науковій літературі існує також думка, що витоки судового конституційного контролю лежать у практиці судів США. Вітчизня­ний вчений В. Є. Скомороха зазначає, що ідеї судді Е. Коука про неможливість парламенту змінити засадничі принципи справедли­вості, втілені у загальному праві, були розвинуті з позицій народно­го суверенітету А. Гамільтоном при обговоренні проекту Конституції США 1787 року. А. Гамільтон, зокрема, стверджував: конституційно- правові обмеження, що накладаються на законодавчу владу, дотри­муватимуться лише завдяки судам, котрі згідно з покладеними на них обов'язками повинні будуть оголошувати недійсними законодав­чі акти, які суперечать явному смислу Конституції. До того ж органи законодавчої влади не можуть бути конституційними суддями своїх власних повноважень. Твердження А. Гамільтона, поза всяким сум­нівом, були сприйняті Дж. Маршаллом, головою Верховного Суду США, який, вирішуючи справу Марбері проти Медісона (Marbury v. Madison)^[III], у 1803 році зазначив: «Конституція має верховенство відносно законів... До компетенції та обов’язку судової влади вхо­дить роз’яснення того, що таке закон... Якщо два закони протирічать один одному, суд повинен вирішувати питання про застосування кожного з них. Якщо закон протирічить Конституції... Конституція, а не простий закон, повинна застосовуватись». На основі принципу, сформульованого в даній справі, а саме: юридичний перегляд є необ­хідним елементом в конституційній системі контролю та рівноваг, задуманих, щоб не дати іншим урядовим підрозділам присвоїти собі надмірну владу, - виникла американська модель конституційної юстиції [41, с.68].

Першість американських судів у сфері запровадження або реалі­зації інституту конституційного контролю підтримує і дослідник В. Шишковський. Вивчивши практику судового комітету Таємної Ради (the Judicial Committee of Privy Council), він навіть вказує на більш ранні дати і зазначає, що уже в рішеннях, винесених вказаним органом у 1776-1787 роках, а також у справі Вінтропа проти Лехме- ра 1727 року, суд відмінив дію закону, визнавши його таким, що су­перечить конституції штату [158, с. 112-113].

Усе це дає підстави погоджуватися із думкою, що саме американ­ський континент став батьківщиною однієї із класичних моделей конституційного контролю, а саме американської. Не можемо не погодитись із твердженням І. Сліденка, який зазначає, що, хоча ме­ханізм конституційного контролю був відтворений сторіччям раніше Таємною Радою, по суті американці використали відому практику у вирішенні власних проблем з урахуванням параметрів своєї власної правової системи. Цим і створили прецедент конституційного конт­ролю, який пізніше переріс у відповідну модель [42, с. 50].

Щоправда існують і дещо інші погляди з цього приводу. Так, В. Є. Черняк зазначає, що питання про правові підстави конституцій­ного контролю в СІЛА було і залишається дискусійним. У радянській правовій науці не було єдиної точки зору стосовно питання, чи був конституційний контроль передбачений Конституцією 1787 року, або ж навпаки, даний інститут не був передбачений Конституцією і Вер­ховний Суд СІЛА не був наділений повноваженнями здійснювати конституційний контроль. Так, наприклад, О. О. Махненко вважала, що Конституція США 1787 року передбачала можливість здійснення конституційного контролю, суб'єктами якого були суди штатів і Вер­ховний Суд США як апеляційний орган, але об'єктом такого контро­лю було лише законодавство штатів, а не національне законодавство. Проте більшість радянських вчених дотримувалась іншої позиції щодо цього питання, вважаючи, що Конституція США не наділила Верховний Суд США повноваженнями зі здійснення конституційно­го контролю, що Верховний Суд вийшов за рамки конституції і при­власнив собі право перевірки не лише законів штатів, але і законів федерації. А. О. Мішин вказував нате, що Верховний Суд США сам визнав за собою повноваження здійснювати конституційний конт­роль і ці повноваження в майбутньому ніколи не оскаржувались. М. А. Нікіфорова зазначає, що модель судового конституційного конт­ролю, яка діє в Сполучених Штатах, не є конституційним інститутом у прямому розумінні: на базі тлумачення Основного Закону держави її як інститут «сформував» Верховний Суд США [47, с. 44].

У принципі такі думки є не безпідставними, оскільки дійсно у тексті Конституції 1787 р. формально не було закріплено право Верховного Суду здійснювати перевірку на предмет конституційнос- ті актів нижчого рівня актам вищого рівня. Однак виникнення цього інституту було обґрунтованим і об'єктивно необхідним.

Л. Гарлицький, зокрема, формування інституту конституційного контролю в США пояснює трьома передумовами. По-перше, 1787 рік приніс Сполученим Штатам Америки першу в світі писану консти­туцію, яка мала вищу юридичну силу в державі. Таким чином, був створений фундамент для виникнення проблеми охорони конститу­ції. По-друге, американське конституційне рішення виникало на ґрунті боротьби з метрополією та протиставленням себе її системі правління. Звідси страх перед абсолютизмом та акцентування уваги на принципі розподілу влади як основи демократичного правління. Приєднання до концепції суверенності парламенту виключалось. По-третє, Сполучені Штати Америки виникли як федеративна дер­жава. Конституція 1787 року вирішила це питання, визнавши ви­щестоящим федеральне право, але разом з тим допускаючи принцип передачі неврегульованих питань до компетенції штатів (поправка 10). Будь-які дії федеральної влади повинні були мати підставою консти­туційну правомочність. Це розширювало сферу конституційного контролю і разом з тим виключало визнання суверенітету парламенту, оскільки поряд із Конгресом діяло понад десять законодавчих дер­жавних органів. Однак ні конституції штатів, ні Конституція 1787 року не заснували механізму свого захисту. Остаточно концепція судового контролю знайшла своє повне вираження лише в судових рішеннях федерального Верховного Суду США [84, с. 21].

Отже, сформований у США інститут конституційного контролю сьогодні визнається як одна із традиційних моделей, а саме амери­канська модель конституційного контролю^[IV], яка має ряд особливос­тей, що вирізняють її з-поміж інших. Мова йде насамперед про такі риси: 1) універсальний характер предмета контролю - суд має право, окрім перевірки законів на відповідність конституції, здійснювати контроль конституційності адміністративних дій всіх органів дер­жавної влади; 2) деконцентрація - кожен суд вправі досліджувати відповідність федеральних нормативно-правових актів федеральній конституції, нормативно-правових актів штатів - конституціям шта­тів, а також федеральному законодавству; 3) несамостійність - суд може здійснювати перевірку на відповідність конституції тільки за­кону, що застосовується в даній конкретній справі, абстрактний контроль виключений; 4) відносний характер - суд, визнавши закон неконституційним, припиняє його дію. Однак таке анулювання за­кону не є генеральним, обов'язковим для всіх. Неконституційний закон не може бути застосований тільки в даній конкретній справі. І тільки якщо рішення про неконституційність виносить Верховний Суд, воно стає обов'язковим [135, с. 16].

У свою чергу, С. Пастернак зазначає, що сьогодні можна говори­ти про існування двох різновидів американської моделі, а саме де­централізованої і централізованої. Децентралізована існує в таких країнах, як США, Аргентина, Мексика, Норвегія і Японія. У цих країнах перевірку конституційності об'єктів контролю можуть здій­снювати всі суди країни в порядку простої процедури. Централізо­ваний різновид має місце в таких країнах, як Австралія, Індія, Кана­да, Малайзія, де контроль конституційності можуть здійснювати тільки верховні суди в порядку особливої процедури. Якщо у ви­щестоящих судів виникають сумніви щодо конституційності того чи іншого нормативно-правового акта, вони повинні передати справу на розгляд вищій судовій інстанції [37, с. 25].

Тривалий час американська модель конституційного контролю була єдиною. Розвиток держав у ХІХ-ХХ століттях та становлення основ конституціоналізму привели до формування нових моделей. Так, ви­датний австрійський вчений Г. Кельзен, вказуючи на непристосованість американської моделі до системи континентального права, позиціонує створення особливого, організаційного і функціонально відокремле­ного Конституційного Суду, здатного розв'язувати конституційні спо­ри, пов'язані із застосуванням конституційних норм. Реалізація цього постулату привела до появи першого Конституційного Суду, правовий якір якого закріпився в австрійському Федеральному Конституційно­му Законі 1920 року. Однак Г. Кельзену не вдалось повністю впрова­дити всі ідеї. Тому лише в 1929 році модель органу конституційного контролю, яка згодом стала взірцем і отримала назву європейської, була впроваджена остаточно [78, с. 17].

Європейська модель також виходила із принципу пріоритету кон­ституції та пошуку засобів для забезпечення її верховенства, протидії свавіллю влади, охорони прав і свобод особи, але не за допомогою судового контролю, а шляхом створення спеціального органу.

Віденська школа юридичного позитивізму, представниками якої є Г. Кельзен, Г. Єллінек, К. Реннер, А. Меркель, зробили значний внесок у формування специфічного виду конституційної юстиції. Так, Г. Кельзен, стоячи перед вибором організаційної форми контролю конституційності права, був вимушений вирішити питання, чи дору­чати контроль всім судам або ж тільки одній інстанції. Г. Кельзен дійшов висновку, що американська модель загрожує безпеці правових відносин, оскільки не вирішує до кінця питання щодо відповідності закону конституції. Висновки, які даються судами, включаючи і Вер­ховний Суд, мають відносну цінність, обмежену певним випадком. Як наслідок, спір про невідповідність закону конституції може розпоча­тись знову в судовому розгляді по іншій справі. Європейські суди, які звикли зважати на закон, є інституційно слабкими та не мають необ­хідного авторитету для виконання такого важкого завдання, як конт­роль законів. Тому з точки зору Г. Кельзена створення однієї інстанції, яка спеціалізується на вирішенні питання про відповідність законів конституції, принесе більше користі [63, с. 19-20].

Як наслідок, головною рисою вказаної моделі є її централізований характер, тобто створення окремого спеціалізованого органу, що за­ймається перевіркою відповідності правових актів конституції, у зв'язку з чим можна говорити про те, що конституційне правосуд­дя виділяється із загального правосуддя і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом - конституційним судом (трибуналом). Окрім вказаної риси, слід виділити й такі:

1) конституційний контроль для такого органу є не другорядною функцією, як у судів загальної юрисдикції в американській моделі, а головною;

2) контроль конституційності законів має абстрактний характер, оскільки орган конституційної юрисдикції вирішує питання про конституційність незалежно від судового розгляду справи;

3) рішення органу конституційної юрисдикції має загальнообо­в'язковий характер, тобто рішення є обов'язковими не тільки для сторін справи і для судів, як це має місце при американській моделі, а для всіх суб'єктів права.

Після Другої світової війни вплив цієї моделі проявився в низці країн. Зокрема, європейську модель конституційного контролю за­провадили: Бразилія (1946 р.), Японія (1947 р.), Бірма (1947 р.), Італія (1948 р.), Федеративна Республіка Німеччина (1949 р.), Індія (1949 р.), Сирія (1950 р.), Уругвай (1952 р.), Франція (1958 р.). Піз­ніше, звільнившись від диктаторських режимів, впровадили консти­туційний контроль Кіпр (1960 р.), Туреччина (1961 р.), суб'єкти фе­дерації Югославії (1963 р.), Греція (1968 р.), Португалія (1976 р.), Іспанія (1978 р.) та ін.

Слід зазначити, що серед країн Східної і Центральної Європи, які входили до соціалістичної системи, конституційне судочинство впер­ше було проголошене саме в Польській державі на підставі закону про зміну Конституції від 26 березня 1982 року, хоча закон про Кон­ституційний Трибунал прийнято лише у квітні 1985 року.

Отже, американська та європейська моделі конституційного контролю відрізняються такими рисами:

1) в європейській моделі орган конституційної юрисдикції не входить у судову систему або ж займає в ній незалежне місце;

2) в європейській моделі, на відміну від американської, консти­туційні спори відокремлені від інших спорів;

3) в європейській моделі рішення про невідповідність закону конституції виноситься незалежно від конкретної справи, на відміну від американської моделі;

4) в європейській моделі орган конституційної юрисдикції може здійснювати окрім конкретного контролю також абстрактний та по­передній контроль;

5) коло суб'єктів, наділених правом звернення до конституційно­го суду, окрім учасників процесу, в європейській моделі включає і державні органи;

6) в американській моделі неконституційний акт суди трактують як такий, що не існує (null and void), такий акт не може застосовува­тись у конкретній справі і не відміняється, в європейській моделі - неконституційний закон припиняє свою дію і виключається із систе­ми діючого законодавства [106, с. 9].

На сьогодні окрім проаналізованих моделей конституційного контролю вченими прийнято виділяти й інші, так звані змішані або, як їх ще прийнято називати, «гібридні моделі конституційного конт­ролю». Так, наприклад В. Чіркін вказує, що сучасний інститут кон­ституційного правосуддя характеризується такою багатоманітністю форм, які все важче зводити до двох основних моделей - американ­ської і європейської. Тому можна говорити про відносну умовність традиційного протиставлення понять «американська модель» і «єв­ропейська модель», при збереженні між ними тільки принципового розмежування в організаційному відношенні (суди загальної юрис­дикції і спеціалізовані суди), оскільки в усіх інших відношеннях кожна із моделей у багатьох країнах набуває гібридного характеру [49, с. 164]. В. Маклаков у свою чергу зазначає, що основними мо­делями конституційного контролю сьогодні є американська (або традиційна), європейська (інколи називана кельзенівською) та змі­шана [23, с. 37]. Л. Лотюк вказує, що інститут конституційного конт­ролю на сучасному етапі охоплює різноманітну практику, яка зво­диться до чотирьох базових моделей: американська, швейцарська (модель ашраго), німецька (австрійська) та французька [28, с. 43].

Як бачимо, одні вчені не виділяють конституційний контроль у Французькій Республіці в окрему модель та відносять його до єв­ропейської моделі, вказуючи, що європейська модель представлена конституційними судами та конституційними радами [23, с. 38], інші ж зазначають, що у Франції встановилась концепція охорони Кон­ституції в рамках системи парламентаризму. Особливим органом конституційного контролю стала парламентська Конституційна рада Франції. Як наслідок, П'ята Республіка використовує систему квазі- судового конституційного контролю [28, с. 44].

На нашу думку, конституційний контроль у Французькій Республі­ці доцільно виділяти в окрему модель, з огляду та той факт, що голов­ною рисою, яка зазначається при розподілі моделей, є вказівка на орган, що здійснює конституційний контроль. Так, якщо в американській моделі такий контроль здійснюється судами загальної юрисдикції, в європейській моделі - спеціалізованим судовим органом, то у фран­цузькій таким органом є парламентський, квазісудовий орган.

Насамкінець швейцарська модель має застосування у Швейцарії і ряді країн Латинської Америки. Її ще називають модель ампаро (ашраго), і вона має декілька модифікацій, а саме: habeas corpus^[V], habeas data¹, mandate de suguranca^{[VI] [VII]. mandate de inj uncao[VIII] [23, c. 49]. Хоча конституційний контроль, що здійснюється в режимі процеду­ри ампаро, відомий низці латиноамериканських країн, у найбільш класичному варіанті вказана процедура сформувалась саме в Мек­сиці. Як зазначає А. Клішас, процедура ампаро є інститутом консти­туційного контролю та спрямована на захист принципу верховенства Основного Закону. Крім того, її основною метою є захист конститу­ційних прав громадян [19, с. 233-234].}

За своїм змістом процедура ампаро спрямована виключно на за­хист конституційних прав і свобод особи, на відміну від американ­ської моделі конституційного контролю, за якої особа може зверну­тись до суду з приводу порушення будь-якого права - як такого, що закріплене в Конституції, так і такого, що міститься в простому за­коні [19, с. 49-50]. Це особлива процедура захисту основних консти­туційних прав особи, яка в багатьох аспектах є схожою з конститу­ційною скаргою.

Процедура ампаро як спеціалізований інститут конституційного контролю має ряд особливостей. Так, скарга про перевірку на кон- ституційність законів чи інших правових актів може бути подана будь-якою фізичною особою чи юридичною особою; аргументом скарги повинно бути порушення права, гарантованого конституцією; метою скарги є звільнення особи від застосування до неї цього акта; перевірка конституційності нормативного акта проводиться шляхом відкритого судового розгляду, сторонами в якому виступають позивач і відповідальний орган державної влади, що видав цей нормативний акт; рішення, яке виноситься уповноваженим судом стосовно пере­вірки конституційності оскаржуваних нормативних актів, обов'язкове тільки для сторін, які беруть участь у цьому процесі. Тобто рішення суду мають тільки індивідуальний характер і не формулюють право або загальні норми для аналогічних справ. У порядку процедури ам- паро суд не може визнати нечинним правовий акт, який не відповідає конституції. Нормативний акт, який оскаржується, визнається некон­ституційним тільки відносно того суб'єкта, права якого були поруше­ні і який звернувся із відповідною скаргою до суду. Як наслідок, цей факт не виключає можливості звернення із відповідною заявою про оскарження в рамках процедури ампаро того ж самого нормативного акта і з тих же підстав, але вже іншими суб'єктами [28, с. 45].

Найважливіші конституційно-правові критерії організації про­цедури ампаро закріплюються на конституційному рівні. Зокрема, одним із перших базових принципів, що міститься в положеннях чинної Конституції Мексики 1917 року, є принцип ініціативи сторо­ни. Конституція також закріпила такі принципи, як принцип наяв­ності особистої прямої шкоди у потерпілої сторони (яка повинна бути спричинена у формі, що передбачена законодавством); принцип здійснення правосуддя в рамках ампаро тільки судом; принцип від­носності рішень; принцип остаточності процедури ампаро [28, с. 45].

Тож, здійснивши огляд основних моделей, можна дійти висновку, що в світі склалось чотири моделі інституту конституційного конт­ролю. Кожна із них наділена низкою особливостей, що дозволяють виділити їй серед інших. Та попри унікальність кожної із них, най­більш суттєвим моментом у цьому питанні є те, що кожна модель забезпечує головне призначення інституту конституційного конт­ролю, а саме захист Основного Закону країни, а також прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на предмет дослідження для розкриття особливостей конституційного контролю необхідно звернутися і до питання його класифікації.

Так, по-перше, за часом здійснення конституційний контроль прийнято поділяти на попередній (акт перевіряється до набрання чинності) та наступний (поширюється на діючі, опубліковані норма­тивно-правові акти). Попередній контроль може бути тільки абстракт­ним, наступний - як абстрактним, так і конкретним.

Польський дослідник Олівняк виділяє три види попереднього контролю, залежно від того, на якій стадії законодавчого процесу перебувають акти. Перший вид - проекти нормативних актів (орга­нічні закони в Іспанії, поправки до проектів законів у Франції, про­екти законів і розпоряджень про федеральні питання в Австрії). Другий вид - ухвалені акти, але до їх промульгації або до їх затвер­дження іншим органом (закони у Франції, закони та інші акти в Пор­тугалії, закони регіональних органів в Італії). Третій вид - прийняті і підписані акти, але такі, що не вступили в силу на підставі, напри­клад, vacation legis (Італія, Австрія Федеративна Республіка Німеч­чина) [106, с. 13].

Республіка Польща є однією з небагатьох країн, Конституція якої передбачає попередній конституційний контроль. Так, перед підпи­санням закону Президент Республіки Польща може звернутись до Конституційного Трибуналу з поданням про вирішення питання від­повідності закону Конституції. Президент Республіки Польща не може відмовитись підписати закон, який Конституційний Трибунал визнав таким, що відповідає Конституції (ст. 122 ч. З Конституції Республіки Польща). Попередній конституційний контроль поширюється і на міжнародні договори. Зокрема, ст. 133 ч. 2 Конституції Республіки Польща передбачає, що Президент Республіки перед ратифікацією міжнародного договору може звернутись до Конституційного Трибу­налу з поданням щодо відповідності його Конституції.

Я. Закшевська наступний контроль поділяє на універсальний та обмежений. Так, універсальний конституційний контроль означає, що право ініціативи належить кожному уповноваженому суб'єкту щодо кожної норми права, що підлягає контролю конституційним судом (Федеративна Республіка Німеччина, Франція, Португалія, Іспанія, Туреччина). Обмежений конституційний контроль полягає в тому, що органи виконавчої влади мають право звертатися до кон­ституційного суду тільки щодо певних актів. Наприклад, Конституція Республіки Польща встановлює визначене коло суб'єктів (представ­ницькі органи одиниць територіального самоврядування, загально­державні органи профспілок і загальнодержавні керівні органи ор­ганізацій працедавців і профспілкових організації, церкви та інші релігійні об'єднання), які можуть звертатися з поданням до Консти­туційного Трибуналу, тільки якщо нормативний акт стосується пи­тань, що належать до їх компетенції (ст. 191 ч. 1. пункти 3-5 Консти­туції). До зазначених суб'єктів належить також Всепольська Рада Юстиції, яка може звертатись до Конституційного Трибуналу з по­данням щодо відповідності Конституції нормативних актів, у межах, яких вони стосуються незалежності судів і суддів (ст. 185 ч. 2 Кон­ституції) [196, с. 88].

По-друге, за формою конституційний контроль може бути аб­страктним або конкретним. Критерієм такого поділу контролю є зв'язок з конкретною справою. Так, абстрактний контроль перед­бачає перевірку конституційності акта або норми незалежно від будь-якої конкретної справи. Конкретний контроль здійснюється у зв'язку з конкретною справою, під час вирішення якої оспорюєть­ся акт з точки зору його конституційності.

Нова Конституція та Закон «Про Конституційний Трибунал» Республіки Польща внесли істотні зміни у сферу конкретного конт­ролю конституційності законів і міжнародних договорів та відповід­ності нормативного акта Конституції, ратифікованим міжнародним договорам чи закону (відповідь на правове питання). Відповідно до ст. 193 Конституції будь-який суд може звернутись до Конституцій­ного Трибуналу з правовим питанням щодо відповідності норматив­ного акта Конституції, ратифікованим міжнародним договорам чи закону, якщо від даної відповіді залежить вирішення справи, що розглядається судом.

По-третє, за обов'язковістю проведення конституційний контроль поділяють на обов'язковий і факультативний. У першому випадку акт обов'язково підлягає конституційному контролю, а факультатив­ний контроль має місце тільки у випадках заявленої ініціативи упов­новаженого суб'єкта.

Окрім цього, залежно від юридичних наслідків конституційний контроль може бути консультативним і постановляючим. Відмінність між вказаними видами полягає в обов'язковості рішення. Якщо рі­шення постановляюче, воно є обов'язковим для відповідних органів, якщо консультативне - ні.

Залежно від суб'єктів, наділених правом здійснювати конститу­ційний контроль, виділяють політичний і судовий конституційний контроль. Політичний контроль конституційності актів здійснюють глава держави, парламент, уряд та інші органи. Особливість цих суб'єктів полягає в тому, що контроль конституційності законів не є головною їх функцією. Судовий конституційний контроль здійсню­ють судові органи. У зв'язку з існуванням двох моделей в американ­ській моделі такий контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, в європейській - спеціалізовані суди.

За місцем здійснення конституційний контроль прийнято поді­ляти на внутрішній (проводиться органом, який видав акт) та зо­внішній (здійснюється іншим органом).

За змістом конституційний контроль поділяють на матеріальний (перевірка змісту нормативного акта конституційним нормам) та формальний (перевірка дотримання конституційних умов і вимог щодо видання акта, тобто процедура, форма та порядок видання).

З точки зору дії в часі, а точніше - зворотної сили, виділяють дві форми конституційного контролю - ex nune, ex tune. Перша форма означає, що рішення про визнання неконституційності має зворотну силу, норма або акт, які визнані неконституційними, вважаються не­дійсними з самого початку, тобто з моменту їх видання або вступу в дію конституційної норми, якій вони суперечать. Як наслідок, від­носини повинні бути відновленні, а збитки відшкодовані. Друга форма означає, що рішення про неконституційність діє тільки на майбутнє, а всі попередні наслідки дії неконституційної норми або неконституційного акта залишаються чинними.

Визначення правової природи інституту конституційного контролю неможливе без аналізу його місця в системі здійснення державної

£ 1. Правова природа конституційного контролю (огляд основних концепцій) влади. Так, у Республіці Польща питанню місця конституційного контролю в системі влад приділяється мало уваги, натомість основна увага зосереджена на питанні місця спеціалізованого органу в загаль­новизнаній тріаді влади (про що йтиметься далі). Польський вчений 3. Чешейко-Сохацький зазначає, що у зв'язку зі специфікою консти­туційного контролю завжди існують труднощі з визначенням місця цього інституту в традиційній схемі влади [63, с. 86].

Республіка Польща є не єдиною країною, в якій існують такі труд­нощі. Приміром, у російській державно-правовій думці існує точка зору, що конституційний контроль слід відносити до такого виду державної влади, як контрольна [53, с. 15]. Інші ж вказують, що конституційне правосуддя являє собою синтез, сплав двох начал - сутності конститу­ційного контролю і форми правосуддя, у результаті чого маємо справу із самостійним видом державновладної контрольної діяльності в спеці­алізованій формі конституційного правосуддя [7, с. ЗО].

Існує й твердження, що сьогодні в більшості країн, які прийняли кельзенівську модель, конституційне правосуддя лежить поза трьома владами, забезпечуючи тим самим дотримання ними своїх повно­важень [77, с. 165].

Деякі автори, досліджуючи місце конституційного контролю у сис­темі здійснення державної влади, наголошують на тому, що інститут конституційного контролю являє собою нову якість організаційно- правової форми здійснення державної влади як єдиного цілого і стає незалежною, арбітражною гілкою влади в державі [2, с. 7].

Тож, як видно, єдиної точки зору щодо вказаного питання сьогод­ні не існує. На нашу думку, це пов'язано з поєднанням в одне ціле контрольної діяльності та судового органу. Адже складається ситу­ація, за якої необхідно контрольну діяльність помістити в судову владу та в деяких випадках надати їй форми правосуддя, або ж судо­вий орган віднести до контролюючого. Наприклад, розглядаючи таку країну, як Республіка Польща, слід зазначити, що коли діяльності Конституційного Трибуналу надати форми правосуддя, то ігнорува­тиметься ст. 175 Конституції Республіки Польща, яка не наділяє Конституційний Трибунал правом здійснювати правосуддя. Якщо

ж віднести Конституційний Трибунал до контролюючих органів - ігноруватиметься ст. 10 Конституції, яка відносить Конституційний Трибунал до органів судової влади, вказуючи, що судову владу здій­снюють суди і трибунали.

На нашу думку, віднесення конституційного контролю до тієї чи іншої гілки влади повинно відбуватись з урахуванням правової при­роди органу, що здійснює таку діяльність. Так, якщо Конституція Республіки Польща визнає Конституційний Трибунал органом судо­вої влади, конституційний контроль у межах діяльності Конститу­ційного Трибуналу необхідно відносити до судової гілки влади, а не контрольної (існування якої обґрунтовують деякі науковці).

Із викладеного можна зробити висновок, що поява конституційно­го контролю є об'єктивним наслідком закріплення ідеї конституціона­лізму, необхідною ознакою якого є визнання верховенства конститу­ційних норм (так званий позитивний підхід). Якщо ж мова йде про природне право, то ідея верховенства конституційної норми є похідною від визнання особливої ролі суспільства і держави у справі забезпе­чення прав особи як первинної і головної цінності. На сучасному етапі розвитку конституціоналізму інститут конституційного контролю проявив себе як державно-владна контрольна діяльність судових ор­ганів, що здійснюється в межах судової влади та в деяких випадках може набувати ознак конституційного правосуддя. Таким чином, вка­заний інститут займає досить важливе місце в механізмі захисту Основного Закону, а також прав і свобод людини і громадянина.