§ 1. Перевірка відповідності норм національної системи права, положень міжнародних угод Основному Закону Республіки Польща - основний напрям роботи Конституційного Трибуналу

Позитивістське розуміння конституційного контролю, що було притаманне Г. Кельзену, полягало в тому, що конституційні суди по­кликані здійснювати виключно формально-юридичну функцію, а саме забезпечувати верховенство Конституції й утверджувати іє­рархію правових норм на чолі з Основним Законом як «основопо­ложною нормою».

Згідно з Конституцією Республіки Польща 1997 року компетенція Конституційного Трибуналу охоплює чотири сфери:

- контроль за правовими нормами (абстрактний і конкретний; a posteriori та a priori частини 1-3 ст. 188, частини 3, 4 ст. 122, ч. 2 ст. 133 Конституції); особливою процедурою контролю норм є роз­гляд конституційних скарг (ст. 79 і п. 5 ст. 188 Конституції);

- вирішення спорів про компетенцію між центральними консти­туційними органами держави (ст. 189 Конституції);

- винесення рішення про відповідність Конституції цілей або діяльності політичних партій (ч. 4 ст. 188 Конституції);

- вирішення питання про встановлення наявності перешкод у здійсненні Президентом Республіки його повноважень (ч. 1 ст. 131 Конституції) [107, с. 64]¹.

Цей перелік є вичерпним та слід вважати, що законодавець не має права розширити чи звузити повноваження Конституційного Трибуналу простими законами [9, с. 105]^{[XIII] [XIV].}

Звертаючись до такої компетенції Конституційного Трибуналу, як контроль за правовими нормами, перш за все слід зазначити, що Конституція Республіки Польща закріпила принцип ієрархічності джерел права в країні, ставлячи на перше місце Конституцію як най­вищий закон Республіки Польща (ст.

Для окреслення предмета контролю, визначеного в частинах 1-3 ст. 188 Конституції Республіки Польща, у польській науці конститу­ційного права прийнято вживати поняття «нормативний акт»^[XV]. Чин­ником, що визначає нормативність правового акта, є норма загально­го характеру, що вказує адресату на взірець поведінки [81, с. 23]. Дія визначення поняття нормативного акта Конституційний Трибунал уже давно використовує матеріальний критерій. Так, нормативним актом вважається кожен акт, що містить правові норми, тобто при­писи абстрактного та загального характеру, сама назва акта не має суттєвого значення [123]. Завдяки цьому Конституційний Трибунал зміг поширити свій контроль на різного роду інструкції, циркуляри, пояснювальні записки, які часто мають нормативний зміст. В одному із своїх рішень Конституційний Трибунал вказав, що «головною під­ставою для кваліфікації нормативного акта є його зміст. Підтверджен­ня встановлення даним актом норм права є основною підставою для поширення на них оцінки Конституційного Трибуналу. Форма акта відіграє другорядну роль» [112; 108].

Таким чином, Конституційний Трибунал здійснює також контроль за регламентами палат парламенту, що знайшло своє відображення в рішеннях, винесених ще за час дії положень попередньої Консти­туції [114; 118].

Зазначений підхід не втратив свого значення і з набранням чин­ності новою Конституцією Республіки Польща. Так, як і раніше, слід вважати, що всі акти нормативного характеру, що видані на націо­нальному рівні, підлягають аналізу Конституційним Трибуналом як підзаконні акти. Поза компетенцією Конституційного Трибуналу залишились акти, позбавлені нормативного характеру (не створюють норми права), тобто передусім індивідуальні акти (таким актом є, наприклад, постанова палати, що визначає строк і спосіб розгляду конкретного законопроекту [123]), а також нормативні акти, видані місцевими органами (контроль за місцевими нормами, як уже вказу­валося, здійснює Вищий Адміністративний Суд).

Нормативний акт може бути предметом контролю до моменту його усунення чи сплину часу, на який він був прийнятий, оскільки якщо до винесення рішення Конституційного Трибуналу такий акт втрачає силу, провадження в Трибуналі припиняється (п. З ч. 1 ст. 39 закону). Дане положення не застосовується тільки в тому випадку, якщо винесення рішення щодо нормативного акта, який втратив чинність до прийняття рішення Конституційним Трибуналом, є необ­хідним для охорони конституційних прав і свобод (ч. З ст. 39 закону). Втрата чинності нормативним актом, як умова припинення прова­дження в Конституційному Трибуналі, розглядається вказаним орга­ном у загальному значені, а саме як можливість здійснювати конт­роль щодо актів, які формально виключені із системи законодавства, однак практично продовжують застосовуватися. Так, Конституційний Трибунал в одному із своїх рішень вказав, що формально усунуте положення може надалі бути об'єктом контролю Конституційним Трибуналом, якщо таке положення хоча б в обмеженій сфері про­довжує породжувати правові наслідки [194].

Одним із об'єктів контролю, що здійснює Конституційний Три­бунал, є закон. Як зазначає 3. Чешейко-Сохацький, поняття «закон» збігається з поняттям «законодавчий акт», яке було закріплене в ч. 1 ст. 1 та ст. 2 закону про Конституційний Трибунал 1985 року [60, с. 27]. Нарівні із законом об'єктом контролю може бути розпо­рядження Президента Республіки, наділене силою закону (ст. 234 Конституції), а також міжнародні розпорядження Президента Рес­публіки Польща, наділені силою закону, урядові декрети, наділені силою закону з 1944 року по 1952 рік, або декрети Державної Ради, наділені силою закону з 1952 року по 1989 рік. Необхідно зазначити, що Конституція розглядає поняття «закон» як прийнятий парламен­том у порядку законодавчої процедури акт, який до набрання загальнообов'язкової сили вимагає підпису Президента Республіки та оголошення у Віснику законів «П/іеппіки Іізіатс» (ч. З ст. 122 Конституції).

Конституційний Трибунал здійснює перевірку не лише простих законів, а й бюджетних [111], а також законів, що виражають згоду на ратифікацію міжнародних договорів (контроль поширюється не лише на зміст закону, а й на текст договору) [165].

Що стосується законів, прийнятих на референдумі, то, як зазначає Л. Гарлицький, проблем фактично не існує, оскільки Конституцією такий шлях прийняття закону передбачений тільки в одному випад­ку: для вираження згоди на ратифікацію міжнародного договору, який наділяє міжнародну організацію повноваженнями державних органів влади в деяких сферах (ч. З ст. 90 Конституції). У той же час у Кон­ституції не йдеться про те, чи може стати об'єктом контролю закон, що вносить зміни до Конституції [9, с. 106].

У польській науці конституційного права існує погляд, що ком­петенція Конституційного Трибуналу у сфері контролю за відповід­ністю закону, що вносить зміни до Конституції, є обмеженою. Прий­нято вважати, що Конституційний Трибунал вправі здійснювати контроль, що має компетенційний характер (чи органи, які брали участь у прийнятті закону про внесення змін до Конституції, діяли в межах своєї компетенції), а також контроль процедурного характе­ру (чи дотримана процедура прийняття такого закону). Що стосуєть­ся контролю, який має матеріальний характер (дослідження відпо­відності змісту акта, який вносить зміни до Конституції, Основному Закону) то такого роду контроль Конституційний Трибунал здійсню­вати не має права [134, с. 140; 152, с. 235; 157, с. 142]^[XVI].

Об'єктом контролю є також міжнародний договір. Право пере­вірки договорів на відповідність Конституції виникло у Конститу­ційного Трибуналу в 1997 році, із прийняттям чинної Конституції. Хоча до цього такої можливості у Конституційного Трибуналу не існувало, вказаний орган свого часу встановив, що він має право по­бічно здійснювати контроль за договорами шляхом перевірки законів, що виражають згоду на ратифікацію договору [165].

Слід зазначити, що в польській науці конституційного права між­народний договір прийнято поділяти на: 1) ратифікований міжнарод­ний договір, ратифікація якого вимагає попередньої згоди, вираженої в законі; 2) ратифікований міжнародний договір, ратифікація якого не вимагає попередньої згоди, вираженої в законі; 3) міжнародний договір, що не вимагає ратифікації.

Контролю, який здійснюється Конституційним Трибуналом, під­лягають також приписи права (ч. З ст. 188 Конституції), видані цен­тральними державними органами. Йдеться про нормативні акти, що не є законами, прийнятими Сеймом чи Сенатом, які за сферою дії поширюються на всю територію країни. їх слід розглядати як підза- конні акти, тобто нормативні акти, видані на загальнонаціональному рівні, які не наділені силою закону [186, с. 11]. Необхідно зазначити, що в одному із своїх рішень Конституційний Трибунал вказав, що не вважає себе уповноваженим розглядати «горизонтальну» відповід­ність нормативних актів, коли йдеться про співвідношення між собою підзаконних актів [126] та співвідношення між собою законів [ПО; 116; 190].

Правильна оцінка в питанні відповідності, окрім об'єкта конт­ролю, потребує також «взірця». Так, взірцем конституційного конт­ролю, що здійснюється Конституційним Трибуналом, є Конституція, міжнародні договори та закони. Міжнародні договори, ратифіковані на підставі закону, що виражає згоду на ратифікацію, повинні відпо­відати Конституції, закони повинні відповідати Конституції та між­народним договорам, ратифікованим на підставі закону, що виражає згоду на ратифікацію, підзаконні акти повинні відповідати Консти­туції, міжнародним договорам і законам (ст. 188 Конституції)

З огляду на загальний характер конституційних положень та іс­нування низки норм-принципів і норм-цінностей, закріплених у Кон­ституції, існують певні труднощі в оцінці їх Конституційним Трибу­налом.

К. Дзялоха, розмірковуючи щодо проблеми інтерпретації консти­туційних положень, вказує, що інтерпретація Конституції завж­ди повинна спиратись на її положення як акта позитивного права, а не на будь-яку постульовану систему норм, рівних Конституції чи навіть більш високого рівня. Загальнообов'язковою конституційною нормою слід вважати не лише таке правило, що було встановлене законодавцем, а й визначену послідовність норм Конституції, що виведена на основі логічних чи штучних зв'язків з їх змісту. На дум­ку К. Дзялохи, конституційні норми у своїй сукупності становлять ієрархію. Деякі з них є принципами, що мають важливе значення для цілісності Конституції та системи права в цілому. У процесі тлума­чення цим нормам-принципам належить надавати перевагу перед іншими конституційними нормами, а в процесі інтерпретації засто­совувати як владні норми [63, с. 182].

Як зазначає Е. Звірховський, конституційні норми часто сфор­мульовані загально, для того щоб уможливити формування дифе­ренційованої практики. Конституційна норма може бути реалізова­на в різний спосіб і всі ці способи можуть відповідати Конституції [199, с. 196].

Польська Конституція рідко коли дає визначення норм-принципів, у зв'язку із чим це стає завданням науки та судової практики. По­стійний процес інтерпретації та конкретизації Конституції Республі­ки Польща, здійснюваний у процесі конституційного судочинства, привів до появи в науці конституційного права поняття «судова конституція» як типового явища сучасних держав [63, с. 181].

Л. Гарлицький зазначає, що Конституційний Трибунал у своїх рішеннях уже давно посилається на конституційні норми, принципи і цінності, що означає, що писаний текст Конституції розглядається лише як вихідний пункт, який дозволяє «витягувати» правила, що ясно не записані в Основному Законі, однак випливають із його по­ложень [9, с. 107].

Взірцем конституційного контролю є міжнародні договори. Згід­но з ч. 1 ст. 188 Конституції 1997 року Конституційний Трибунал має право виносити рішення по всіх видах міжнародних договорів, тоб­то по договорах, ратифікованих на підставі закону, ратифікованих без такого закону, а також по договорах, що не потребують ратифі­кації. Однак залежно від об'єкта конституційного контролю міжна­родний договір як взірець буде різнитись. Так, закони можуть пере­вірятись на відповідність виключно міжнародним договорам, рати­фікованим на підставі закону.

Згідно зі ст. 89 Конституції ратифікація Республікою Польща міжнародного договору та його денонсація вимагають попереднього погодження, вираженого в законі, якщо договір стосується: 1) миру, союзів, політичних чи військових домовленостей; 2) свобод, прав чи обов'язків, закріплених у Конституції; 3) членства Республіки Поль­ща в міжнародній організації; 4) значного обтяження держави з фі­нансової точки зору; 5) питань, урегульованих законом, чи з яких Конституція вимагає прийняття закону. До вказаної групи договорів Конституція Республіки Польща віднесла також договори, що були ратифіковані без попередньої згоди, вираженої в законі, до 1997 року, якщо такі договори ратифікувались на підставі чинних на той час конституційних положень, були оприлюднені у «Віснику законів» та стосуються категорій справ, перелічених у ст. 89 Конституції (ст. 241 Конституції). Усі інші міжнародні договори, ратифіковані без попе­редньої згоди, вираженої в законі, тобто такі, що не становлять ви­нятку згідно зі ст. 241 Конституції, а також міжнародні договори, що не потребують ратифікації, не можуть бути взірцем для законів. Тобто не передбачається можливість перевірки законів на предмет їх відповідності вказаним видам міжнародних договорів. Міжнарод­ні договори, ратифікація яких не вимагає попередньої згоди, вира­женої в законі, можуть бути взірцем конституційного контролю, що здійснюється Конституційним Трибуналом, виключно щодо підза- конних нормативно-правових актів (ч. З ст. 188 Конституції). На­самкінець, міжнародні договори, що не потребують ратифікації, згідно зі ст. 87 Конституції не є джерелом загальнообов'язкового права, а ст. 188 не передбачає їх як взірець для контролю законодав­ства. Таким чином, вказаний вид міжнародних договорів не може застосовуватись Конституційним Трибуналом як взірець для конт­ролю. Тож, такого роду міжнародні договори можуть бути виключно об'єктом перевірки їх на предмет відповідності Конституції.

Як уже зазначалось, міжнародний договір, ратифікований за по­передньою згодою, вираженою в окремому законі, має прерогативу перед законом, якщо такий закон не узгоджується з договором (ч. 2 ст. 91 Конституції). Визнання закону як такого, що не відповідає міжнародному договору, ратифікація якого потребує попередньої згоди, вираженої в законі, тягне за собою втрату його юридичної сили (ст. 190 Конституції).

Ще одним взірцем конституційного контролю є закони. Згідно зі ст. 188 Конституції на відповідність законам можуть перевірятись виключно приписи права, видані центральними державними органа­ми, а отже, виключно підзаконні акти.

Важливим є питання системи законодавства, що виникло в Рес­публіці Польща із вступом країни до Європейського Союзу. Так, згідно зі ст. 91 Конституції прийняті організацією норми застосову­ються безпосередньо і мають прерогативу перед законами у випадку колізії між ними. Як наслідок, законодавство, сформоване наднаціо­нальною організацією, наділене пріоритетом відносно внутрішньо- національного законодавства. Однак, на думку польських вчених, вказане положення не дає підстави говорити про те, що акти, прий­няті в межах Європейського Союзу, можуть визначатись як взірець для винесення рішення Конституційним Трибуналом. По-перше, ст. 188 Конституції, закріпивши вичерпний перелік актів, що станов­лять взірець конституційного контролю, не передбачила серед них союзне законодавство. По-друге, у практиці Європейського Союзу сформувався принцип, згідно з яким колізії між загальноєвропей­ським законодавством та внутрішньонаціональним законодавством вирішують суди загальної юрисдикції або адміністративні суди, а не органи конституційної юрисдикції [187, с. 85].

Конституція Республіки Польща передбачила два види консти­туційного контролю, а саме попередній (превентивний; a priori) та наступний (репресивний; a posteriori} конституційний контроль.

Попередній конституційний контроль, як зазначає Л. Гарлицький, має виключний характер. Він був введений ще у 1989 році, а чинна Конституція перейняла цю модель, однак з певними модифікаціями [9, с. 105]. Згідно із вказаною процедурою до Конституційного Три­буналу може звернутись тільки Президент Республіки та лише щодо уже прийнятих парламентом та представлених Президенту на підпис законів (ч. З ст. 122 Конституції), а також міжнародних договорів, представлених Президенту для ратифікації (ч. 2 ст. 133 Конституції). Не можуть бути об'єктом попереднього конституційного контролю проекти законів, а також закони, прийняті Сеймом, але не розгляну­ті Сенатом [70, с. 39].

Попередній контроль у польському праві може мати загальний характер (рішення щодо цілого закону, представленого Президенту для підписання) та частковий (щодо окремих положень закону). У першому випадку Президент «не може відмовитись підписати за­кон, який Конституційний Трибунал визнав конституційним» (ч. З ст. 122 Конституції) та «повинен відмовити у підписанні закону, який Трибунал визнав неконституційним» (ч. 4 ст. 122 Конституції). Що стосується рішення про неконституційність окремих положень за­кону, то якщо Конституційний Трибунал не вирішить, що «окремі положення нерозривно пов'язані з цілим законом», Президент наді­лений альтернативою: або підписати закон, пропустивши положення, визнані Конституційним Трибуналом як неконституційні, або на­правити такий закон Сейму на доопрацювання з метою усунення невідповідностей. Якщо Конституційний Трибунал вирішить, що «окремі положення нерозривно пов'язані з цілим законом», -закон не може бути підписаним Президентом Республіки.

Конституція не встановила подібного правила щодо ратифікації міжнародного договору. Попередній конституційний контроль, здій­снюваний щодо міжнародних договорів, має специфічний характер. З однієї сторони, більшість конституцій вимагають, щоб міжнародний договір відповідав Основному Закону. З другої сторони, міжнародне право накладає на державу обов'язок виконання міжнародних до­говорів, які вступили в силу. Як наслідок, звільнення від обов'язку виконання міжнародного договору через суперечність його Консти­туції неможливе. Попередній конституційний контроль міжнародно­го договору дозволяє уникнути вказаних проблем, оскільки розпо­чинається до його підписання або ратифікації [83, с. 268].

У польській науці конституційного права тривалий час залиша­лась незрозумілою ситуація щодо того, якою мірою рішення про відповідність закону Конституції може розглядатись як res judicata, тобто виключати оспорювання одного і того ж закону за тими ж під­ставами уже після його вступу в силу згідно з процедурою наступ­ного контролю. У судовій практиці Конституційного Трибуналу було звернуто увагу на те, що оцінка конституційності, що проводиться в порядку попереднього контролю, повинна обмежуватись аналізом тексту закону, оскільки неможливо передбачити, яким змістом напов­ниться текст закону в процесі його фактичного застосування. Якщо з'ясується, що всупереч очікуванням Конституційного Трибуналу імплементація закону на практиці демонструватиме, що закон проти- річить Конституції, повторний розгляд та прийняття рішення з дано­го закону є можливим [115; 113; 192].

Конституція Республіки Польща та закон про Конституційний Трибунал не передбачили у своїх положеннях строків для проведен­ня попереднього конституційного контролю. Як зазначає Л. Гарлиць- кий, на практиці для цього необхідно декілька місяців [9, с. 105]. Тільки щодо бюджетного закону рішення повинно бути винесене протягом двох місяців (ч. 2 ст. 224 Конституції).

Польський досвід у даному аспекті заслуговує на увагу, оскіль­ки закріплення в Конституції Франції положення про те, що Кон­ституційна Рада Франції в рамках процедури попереднього консти­туційного контролю повинна вирішити справу по суті упродовж місяця, породжує у французькій державно-правовій думці певні нарікання, суть яких полягає в тому, що такий короткий строк при­зводить до ситуації, за якої попередній контроль стає поверховим та не може забезпечити зважену оцінку конституційно сті норма­тивного акта [70, с. 49].

На відміну від попереднього конституційного контролю, наступ­ний здійснюється щодо актів, які набрали загальнообов'язкової сили. Умовою чинності законів, розпоряджень і актів місцевого права є їх оприлюднення (ч. 1 ст. 89 Конституції).

Коло суб'єктів, правомочних ініціювати проведення наступного (a posteriori} контролю, є відносно широким. Ініціатива може про­являтись у двох формах: абстрактній та конкретній. У той же час Конституційний Трибунал не може здійснювати конституційний контроль з власної ініціативи, як це було передбачено законом про Конституційний Трибунал 1985 року.

Правом звернення з ініціативою про порушення провадження в порядку абстрактного контролю наділена низка суб'єктів, однак різною мірою. Це пов'язано з тим, що закон про Конституційний Трибунал 1997 року як і попередній закон 1985 року, розмежовують так звану загальну та спеціальну ініціативу [54, с. 24].

Загальна ініціатива дозволяє оспорювати конституційність будь- якого нормативного акта, незалежно від того, чи стосується його змісту сфера діяльності ініціатора. Право звернення з таким запитом мають: Президент Республіки Польща, Маршалок Сейму, Маршалок Сенату, Голова Ради Міністрів, 50 послів (депутатів), ЗО сенаторів, Перший Голова Верховного Суду, Голова Верховного Суду, Голова Верховного Адміністративного Суду, Генеральний Прокурор, Голова Верховної Палати Контролю, Речник Громадянських Прав.

Спеціальна ініціатива дозволяє оспорювати тільки ті нормативні акти, зміст яких стосується питань, що знаходяться в межах сфери діяльності заявника. Так, до Конституційного Трибуналу може звер­нутись Всепольська Рада Юстиції з поданням щодо відповідності Конституції нормативних актів у тих межах, в яких вони стосуються незалежності судів та незалежності суддів (ч. 2 ст. 186 Конституції). Представницькі органи одиниць територіального самоврядування, загальнодержавні органи профспілок і загальнодержавні керівні органи організацій працедавців і профспілкових організацій, церкви й інші релігійні об'єднання можуть звернутись до Конституційного Трибуналу з поданням, якщо нормативний акт стосується питань, що належать до їхньої компетенції (ч. 2 ст. 191 Конституції). Кожен, чиї конституційні свободи чи права були порушені, має право звернутись до Конституційного Трибуналу з конституційною скаргою у справі щодо відповідності Конституції закону чи іншого нормативного акта, на підставі якого суд чи орган публічної адміністрації прийняв оста­точне рішення у справі про його свободи, права чи обов'язки, визна­чені Конституцією (ч. 1 ст. 79 Конституції).

Закон 1985 року передбачав можливість порушення провадження в Конституційному Трибуналі в порядку процедури абстрактного конституційного контролю тільки до сплину п'яти років з дня опу­блікування акта, що підлягає контролю. На сьогодні такого обмежен­ня не існує і заявник має право оскаржити будь-який із діючих нор­мативних актів [54, с. 25].

Заявник може відмовитись від свого звернення; якщо він це зро­бить до початку процедури розгляду, Трибунал зобов'язаний по­годитись з його рішенням (ч. 2 ст. 31 закону про Конституційний Трибунал). Відмова від звернення після початку засідання не тягне за собою обов'язкових наслідків для Трибуналу, який може продо­вжувати провадження. У своїй оцінці Конституційний Трибунал обмежується рамками звернення (ст. 66 закону). Звернення немож­ливе, якщо після його направлення заявник втратив свій статус, що стосується передусім представників депутатів та сенаторів, які не були розглянуті Трибуналом до закінчення строку повноваження парламенту. У такому випадку Трибунал залишає звернення без розгляду (наприклад, рішення від 2 червня 1993 року и 4/93, від 22 жовтня 1997 року К 7/97) [9, с. 109].

Конкретна ініціатива може набирати форми так званих правових питань. Контроль за конституційністю законів належить до виключ­ної компетенції Конституційного Трибуналу. Інші суди не можуть самостійно вирішувати питання про конституційність законів. Однак, якщо у них виникають сумніви щодо відповідності нормативного акта Конституції, ратифікованим міжнародним договорам чи закону, вони можуть стати ініціаторами порушення провадження в Консти­туційному Трибуналі. Цей інститут у польській науці конституцій­ного права отримав назву інституту правового питання (руїапіе рга\ пе. ст. 193 Конституції) [92 с. 67].

Звернення з правовим питанням це право, а не обов'язок судів. Якщо рішення суду повинно ґрунтуватись на положеннях незакон­ного акта, то суд наділений правом вибору: або звернутись з правовим питанням до Конституційного Трибуналу, або самостійно дослідити конституційність даного положення і, можливо, відмовитись від його застосування. Однак якщо рішення повинно ґрунтуватись на законі або міжнародному акті, ратифікованому на підставі закону, то суд не може самостійно винести рішення про невідповідність акта Консти­туції. Звернення призводить до призупинення провадження суду, що розглядає справу, оскільки остання повинна бути вирішена на під­ставі рішення Конституційного Трибуналу [9, с. 109].

З правовим питанням до Конституційного Трибуналу може звер­нутись кожен суд у будь-якій справі та в будь-якій стадії судового провадження. Звернувшись з правовим питанням, суд повинен при­зупинити судове провадження до отримання відповіді від Конститу­ційного Трибуналу. Конституційний Трибунал дає відповідь у ви­гляді рішення, яке є обов'язковим та остаточним (ч. 1 ст. 190 Консти­туції). Таке рішення є обов'язковим не тільки для суду, який звернув­ся з питанням, та не тільки у справі, яка розглядається, а для всіх суб'єктів права [88, с. 31].

Поняття «кожен суд» у польській конституційній практиці означає будь-який суд, який здійснює правосуддя, тобто суди, вичерпний перелік яких закріплений у ст. 175 Конституції Республіки Польща. Однак слід зазначити, що хоча Державний Трибунал не є органом правосуддя в розумінні ст. 175 Конституції Республіки Польща, він може звертатись до Конституційного Трибуналу з правовим питанням про конституційність того чи іншого нормативного акта, якщо від цього залежить вирішення справи. До Конституційного Трибуналу не можуть звернутись дисциплінарні та третейські суди [92, с. 70].

Правове питання не може бути направлене в Конституційний Трибунал для вирішення сумнівів щодо тлумачення норми права, оскільки з даним питанням у польській конституційній практиці необхідно звертатись до Верховного Суду. Як наслідок, результатом звернення з правовим питанням до Конституційного Трибуналу є ви­ключення з системи законодавства неконституційних актів, а у Вер­ховний Суд - єдине праворозуміння [92, с. 70].

Фактично право суду звертатись до Конституційного Трибуналу з правовим питанням наділяє його можливістю розпочати процедуру контролю конституційності законодавства з тими ж наслідками, що й при абстрактному контролі, ініціювати який може вичерпний пере­лік органів. У зв'язку із цим у польській державно-правовій думці існує твердження щодо подвійного характеру інституту правового питання. З однієї сторони, цей інститут є формою контролю консти­туційності законодавства, а з другої - підставою для початку про­вадження в Конституційному Трибуналі [183, с. 27].

Нагадаємо, що попередній статус польського Конституційного Трибуналу передбачав «неостаточний» характер його рішень: про­тягом 6 місяців Сейм мав право відхилити рішення Конституційного Трибуналу, що означало збереження закону, який Конституційний Трибунал визнав неконституційним, у системі діючого законодавства. Що стосується правових наслідків рішень Конституційного Трибу- налу за чинною Конституцією, то акт, який визнається Конституцій­ним Трибуналом неконституційним, втрачає чинність (ч. З ст. 190 Конституції). Таке рішення є загальнообов'язковим та остаточним (ч. 1 ст. 190 Конституції); підлягає оприлюдненню в урядовому ор­гані, в якому нормативний акт був оприлюднений (якщо акт не був оприлюднений, рішення оприлюднюється в Офіційному віснику Республіки Польща «Monitor Polski») (ч. 2 ст. 190 Конституції); рі­шення набуває чинності з дня оприлюднення, проте Конституційний Трибунал може встановити інший строк втрати чинності норматив­ним актом, який не може бути довшим за вісімнадцять місяців, коли мова йде про закон, і дванадцяти місяців - коли мова йде про інший нормативний акт (рішення про втрату чинності закону про державний бюджет потребує попередньої консультації Конституційного Трибу­налу з Радою Міністрів) (ч. З ст. 190).

Тож, якщо у випадку попереднього контролю предметом є закон, прийнятий Сеймом та направлений Президенту на підписання, а отже, закон до набрання загальнообов'язкової сили та міжнародний договір до його ратифікації, то у випадку наступного контролю пред­метом є нормативний акт загальнообов'язкової сили. Якщо поперед­ній конституційний контроль може бути здійснений виключно на вимогу Президента Республіки, то наступний конституційний конт­роль може бути ініційований широким колом суб'єктів, визначених у статтях 191 і 193 Конституції (загальна та спеціальна ініціатива). І нарешті, якщо попередній конституційний контроль спрямований на запобігання появі законів, що суперечать Конституції, то наступ­ний конституційний контроль спрямований на позбавлення такого акта загальнообов'язкової сили, як наслідок, правовими наслідками попереднього конституційного контролю є неприйняття закону або окремих його положень, а наслідками наступного конституційного контролю є втрата його загальнообов'язкової сили та виключення із системи загальнообов'язкового законодавства Республіки Польща.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що польський Конституційний Трибунал був створений у рамках соціалістичного устрою, у зв'язку з чим конституційний контроль, що здійснював Конституційний Трибунал, зводився до обмеженої охорони ієрархіч­ної відповідності норм, з огляду на наділення Сейму компетенцією затверджувати рішення Конституційного Трибуналу. Із прийняттям чинної Конституції Республіки Польща в судовій практиці Консти­туційного Трибуналу почала утверджуватися нова концепція консти­туційного контролю. Конституційний Трибунал був наділений ком­петенцією здійснювати контроль конституційності міжнародних договорів, а також приписів права, виданих центральними держав­ними органами в рамках процедури попереднього та наступного, абстрактного та конкретного конституційного контролю.