§ 2. Діяльність Конституційного Трибуналу в сфері захисту прав людини

Діяльність спеціалізованого органу конституційної юрисдикції Республіки Польща головним чином спрямована на охорону норм Основного Закону. У зв'язку із цим необхідно зазначити опосеред­коване право Конституційного Трибуналу здійснювати контрольні повноваження за дотриманням прав людини, адже Конституція Рес­публіки Польща закріплює норми щодо правового статусу особи.

Позиції щодо введення до польської політико-правової системи інституту конституційної скарги висловлювалися ще на початку 80-х років у дискусіях з приводу створення Конституційного Трибуналу Республіки Польща. Пізніше це питання порушувалось у процесі роботи над проектом закону про Конституційний Трибунал. Супро­тивники введення інституту конституційної скарги, які тоді мали більшість у польському парламенті, аргументували свою позицію передусім побоюваннями стосовно напливу великої кількості та­ких справ до Конституційного Трибуналу та трактуванням його «як ще однієї інстанції скарг та заяв» [14, с. 62; 65, с. 32]. Як зазначає Б. Банашак, частково ці побоювання були обгрунтовані, з одного боку, структурними та функціональними вадами польської юридичної системи, а також надмірним обсягом правового регулювання, а з другого - суттєвими прогалинами в правовому регулюванні та випадками порушення ієрархічно вищих норм нижчими нормами [57, с. 157].

На першому етапі роботи над новою Конституцією Республіки Польща концепція конституційної скарги не зустріла належного за­цікавлення. 3 11 проектів конституції, що були опрацьовані та опу­бліковані упродовж 1989-1991 років, тільки один передбачав мож­ливість для Конституційного Трибуналу приймати рішення по кон­ституційних скаргах [14, с. 62].

З 1992 року ситуація із конституційною скаргою діаметрально змінюється.

Так, президентський проект Конституції Республіки Польща до­сить широко визначав можливість щодо внесення конституційної скарги, фактично передбачаючи таке право для всіх громадян, хто вважатиме, що його конституційні права є порушеними.

До концепції президентського проекту наближена була пропо­зиція, що містилась у конституційному проекті Демократичної Лі­виці. Відповідно до останньої кожен громадян мав би мати право на відновлення (захист) свого порушеного суб'єктивного права та пра­во на внесення відповідної скарги до Конституційного Трибуналу щодо положень закону чи іншого нормативного акта, який обмежує грома­дянські свободи чи порушує права громадянина, викладені у І розділі проекту Конституції («Свободи, права та обов'язки людини та грома­дянина»). Конституційний проект Союзу Демократичної Лівиці про­понував надати право на внесення конституційної скарги зацікавленій особі «у випадку порушення правомочним рішенням державного ор­гану прав чи свобод, перелічених у Конституції» [14, с. 62].

Концепція, представлена у проекті фракції Демократичного Со­юзу, відрізнялася в основному від інших подібних документів тим, що право внесення скарги до Конституційного Трибуналу пропо­нувалось надати кожному, чиї конституційні права могли бути по­рушені.

За наділення кожного громадянина «правом звернення до Кон­ституційного Трибуналу з конституційною скаргою, що ґрунтується на порушенні конституційних прав державною владою» виступав також Комітет Правових Наук Польської Академії наук у своєму проекті від 29 жовтня 1992 року. Однак ця пропозиція отримала не­гативну оцінку у Верховному Суді та Національній Раді Судочинства. У висновку Загальних Зборів Суддів Верховного Суду від 24 листо­пада 1994 року зазначалось, що «немає потреби у введенні індивіду­альної конституційної скарги. Якщо б такий інститут був впровадже­ний, то він не може стосуватись судових рішень, оскільки цю роль повинна виконувати касація». Національна Рада Судочинства, під­тримуючи позицію Верховного Суду, свого часу зазначила, що «не слід впроваджувати індивідуальної конституційної скарги. У будь- якому випадку індивідуальна конституційна скарга не може через оспорювання правової основи вести до применшення (послаблення) конкретного судового рішення. Така скарга може лише оспорювати певне положення закону щодо його відповідності Конституції, але з відривом від конкретних справ і рішень» [14, с. 63].

Незважаючи на численні суперечки навколо змісту та правової природи конституційної скарги, Конституція Республіки Польща 1997 року ввела цей інститут до своєї політико-правової системи. Як зазначає українська дослідниця К. О. Закоморна, вказана конститу­ційна новела якнайбільше характеризує рівень розвитку в Польщі засад демократичної й соціальної держави і свідчить про визнання універсальних стандартів у сфері прав людини [17, с. 199].

Згідно з ч. 1 ст. 79 Конституції Республіки Польща кожен, чиї конституційні свободи або права виявились порушеними, має право у визначеному законом порядку звернутись зі скаргою до Конститу­ційного Трибуналу з питань про відповідність Конституції закону чи іншого нормативного акта, на підставі якого суд або орган публічної влади виніс остаточне рішення про його свободи або права чи про його обов'язки, визначені у Конституції.

Згідно з вказаною статтею суб'єктом, уповноваженим звернутись до Конституційного Трибуналу з конституційною скаргою є «кожен, чиї конституційні права чи свободи порушені». Дане положення не стосується прав, передбачених у ст. 56 Конституції (право на отри­мання притулку та отримання статусу біженця) (ч. 2 ст. 79 Консти­туції). Поняття «кожен» у польській науці конституційного права розглядається як «кожен суб'єкт конституційних прав та свобод» [82, с. 375]. Конституційний Трибунал у своєму рішенні від 25 лю­того 1992 року (зік’п. акі К 4/91) зазначив, що поняття «кожен», у розумінні звернення з конституційною скаргою, означає будь-яку фізичну особу (громадянина та іноземця), а також юридичну особу [117]. На думку Л. Гарлицького, з конституційною скаргою до Кон­ституційного Трибуналу можуть звертатись фізичні особи (як поль­ські громадяни, так і іноземці), а також юридичні особи (політичні партії, профспілки, а також суб'єкти господарювання), однак тільки у тій сфері, в якій вони можуть бути суб'єктами конституційних прав і свобод (наприклад право на свободу об'єднання, ст. 58 Конституції Республіки Польща) [82, с. 375].

Станіслав Яворський виділяє три можливих значення поняття «кожен», яке міститься в ч. 1 ст. 79 Основного Закону, а саме «кожен громадянин», «кожна людина або фізична особа», «кожна фізична або юридична особа». Автор також зазначає, що дане поняття необ­хідно розглядати, виходячи із контексту, в якому воно вживається в Конституції, цілі, якій служить конституційна скарга, а також виду порушених прав і свобод [90, с. 10]. Водночас вважається, що із конституційною скаргою до Конституційного Трибуналу не можуть звертатись органи державної влади та місцевого самоврядування [161, с. 213-214].

Що стосується актів, які можуть бути об'єктом оскарження в кон­ституційній скарзі, то це будь-які акти, видані органами публічної влади, що містять абстрактні, загального характеру норми, тобто закони, ратифіковані міжнародні договори, а також акти, видані цен­тральними органами державної влади [124].

Закон про Конституційний Трибунал закріпив положення про неможливість дослідження нормативних актів у випадку втрати їх загальнообов'язкової сили (п. З ч. 1 ст. 39 закону). Водночас об'єктом конституційної скарги можуть бути акти, що втратили загальнообов'язкову силу, про що свідчить положення ч. З ст. 39 за­кону про Конституційний Трибуналу, згідно з яким провадження в Конституційному Трибуналі не припиняється, якщо винесення рішення про нормативний акт, що втратив загальнообов'язкову силу до винесення рішення Конституційного Трибуналу, необхідно для охорони конституційних прав і свобод. Важливо зазначити, що коли всі рішення Конституційного Трибуналу мають наслідком визнання конституційності нормативного акта, а також виключення із системи законодавства акта, що не відповідає Основному Закону, то наслідком рішення, яке вирішується на підставі ч. З ст. 39 закону про Консти­туційний Трибунал, є лише вирішення питання про відповідність акта Конституції. Звичайно, така ситуація є логічною, адже прийнят­тя рішення про втрату загальнообов'язкової сили нормативного акта, який уже не наділений такою силою, стає безглуздим. Фактично, закріпивши вказане положення, польський законодавець ще раз де­монструє високий рівень визнання та гарантування конституційних прав і свобод людини в країні.

У польській державно-правовій думці тривалий час існує проблема із визначенням можливості дослідження Конституційним Трибуналом у межах конституційної скарги актів органів місцевого самоврядування, що порушують конституційні права чи свободи людини. Згідно зі ст. 184 Конституції Польської Республіки Вищий Адміністративний Суд та інші адміністративні суди здійснюють контроль за діяльністю публічної ад­міністрації. Цей контроль включає також винесення рішень щодо від­повідності законам рішень територіального самоврядування і норматив­них актів місцевих органів урядової адміністрації.

На сьогодні багато польських науковців вказують на неможли­вість здійснення Конституційним Трибуналом конституційного контролю актів органів місцевого самоврядування в процесі роз­гляду конституційної скарги [95, с.

Сам Конституційний Трибунал ще жодного разу не виносив рі­шення про конституційність актів органів місцевого самоврядування в процесі вирішення конституційної скарги. Однак в одному із своїх рішень від 6 жовтня 2004 року (8К 42/02) зазначив, що вбачає мож­ливість у тому, щоб предметом конституційної скарги були акти органів місцевого самоврядування, за умови якщо вони наділені нормативним характером та в конституційному розумінні можуть бути віднесені до нормативних актів, що містять абстрактні та за­гальні норми права [124]. Польський вчений М. Зубик, аналізуючи вищевказаний погляд Конституційного Трибуналу, зазначив, що компетенція Конституційного Трибуналу та адміністративного судо­чинства мають конкуруючий характер [198, с. 25].

У Республіці Польща не можуть бути об'єктом конституційної скарги рішення загальних судів, як це, наприклад, має місце у Феде­ративній Республіці Німеччина [12, с. 60]. Українська вчена І. Олійник, розмірковуючи над перспективами введення інституту конституційної скарги в Україні, зазначає, що модель, коли рішення Конституційного Суду за конституційною скаргою від громадянина скасовує рішення суду загальної юрисдикції, створює ризик перетворення єдиного ор­гану конституційної юрисдикції на фактично четверту інстанцію за­гальних судів [36, с. 26]. Ми погоджуємося із такою думкою та вважа­ємо, що наділення Конституційного Суду правом перевірки рішень судів загальної юрисдикції автоматично призводить до входження цього органу до інстанційної системи країни, що є неможливим з огля­ду на його призначення та правову природу.

Як зазначає Л. Гарлицький, рішення по конституційних скаргах завжди набувають характеру контролю норм, що значно звужує межі польської моделі конституційної скарги, на відміну від моделей, що існують, наприклад, у Федеративній Республіці Німеччина чи Іспанії [9, с. 111]. Така думка, мабуть, пов'язана із тим, що коли конститу­ційна скарга подається на судове рішення, Конституційний Суд Федеративної Республіки Німеччина може прийняти такого роду рішення: 1) суд загальної юрисдикції при розгляді справи застосував закон, який є неконституційним; або 2) суд застосував конституцій­ний закону неконституційний спосіб [12, с. 66]. Адже за такої ситу­ації рішення виходить за межі контролю норм, оскільки в даному випадку можлива не тільки оцінка конституційності акта, а й оцінка його застосування судом. У Республіці Польща ж Конституційний Трибунал здійснює виключно перевірку відповідності акта, який, на думку скаржника, порушує його конституційні права, та у силу від­сутності у нього повноважень перевіряти судові рішення не може вирішувати питання про їх конституційність та конституційність їх застосування.

Т. Цимбалістий зазначає, що Конституційний Трибунал Респу­бліки Польща шляхом розгляду і вирішення конституційних скарг здійснює безпосередній захист прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, автор вказує, що в світі існує дві моделі захисту прав і сво­бод людини і громадянина. У країнах, де діє перша модель, органи конституційного правосуддя здійснюють непрямий, опосередкований захист прав і свобод. Тобто така функція органами конституційної юстиції здійснюється, наприклад, у процесі перевірки конституцій- ності законів, офіційного тлумачення тощо. Друга модель передбачає безпосередній захист конституційними судами прав і свобод. У за­конодавстві держав, де діє така модель, як правило, закріплено ін­ститут конституційної скарги, а повноваження із захисту прав люди­ни передбачено як складову частину компетенції органів конститу­ційної юрисдикції [46, с. 83].

Отже, захист, що здійснюється в межах конституційної скарги, є опосередкованим. Предметом конституційної скарги в Республіці Польща є не порушення органами державної влади конституційних прав особи, а визнання відповідності або невідповідності Конститу­ції вказаного в скарзі нормативного акта. Первинною метою консти­туційної скарги є оцінка конституційності акта, тобто виявлення та виключення із системи законодавства норм, які, на думку скаржника, порушують його права. Захист конституційних прав стає можливим завдяки вказаній оцінці, у зв'язку з чим набуває похідного та опо­середкованого характеру. Конституційний Трибунал виносить рішен­ня не про порушення права, а про конституційність нормативного акта. Тож, не заперечуючи важливу роль Конституційного Трибуна­лу у справі охорони прав індивіда, доцільно визнавати такий захист як безпосередній.

Певні спільні ознаки інститут конституційної скарги має з інсти­тутом правового питання, про який уже йшла мова^[XVII]. Так, у польській науці конституційного права прийнято говорити про подвійний характер інституту правового питання, а саме, з одного боку, цей інститут є формою контролю конституційності законодавства, а з другого - підставою для початку провадження в Конституційному Трибуналі. Інститут правового питання, як і інститут конституційної скарги, виступає не тільки як інструмент виявлення та виключення із системи законодавства неконституційних норм, а й спрямований на захист конституційних прав і свобод. У зв'язку із цим необхідно розглядати потрійний характер інституту конституційної скарги та інституту правового питання: по-перше - ці інститути є формою контролю конституційності законодавства; по-друге - спрямовані на захист конституційних прав і свобод; по-третє - є підставами для початку провадження в Конституційному Трибуналі; однак у випад­ку інституту конституційної скарги суб'єктом, уповноваженим роз­почати провадження, є фізична чи юридична особа, а у випадку ін­ституту правового питання - суд загальної юрисдикції.

Водночас, порівнюючи інститут конституційної скарги та інсти­тут правового питання крізь призму захисту прав і свобод громадя­нина, слід зазначити, що конституційна скарга на відміну від право­вого питання має «наступний» характер у захисті конституційних прав, оскільки подається до Конституційного Трибуналу тільки у випадку, коли у справі скаржника прийняте остаточне рішення і, на його думку, конституційні права і свободи порушені.

У свою чергу, інститут правового питання має «попередній» ха­рактер у захисті конституційних прав, адже його головною функцією є попередження застосування в конкретній справі норм права, що порушують конституційні права та свободи. Суд у процесі розгляду конкретної справи направляє правове питання в Конституційний Трибунал, який приймає рішення про конституційність тієї чи іншої норми до винесення судового рішення по суті. Як наслідок, вказана процедура виключає можливість порушення прав і свобод громадян на більш ранньому етапі.

Конституційна скарга спрямована на охорону не всіх прав, а тіль­ки тих, що визначені Конституцією. Права, що не визначені Консти­туцією, підлягають захисту судами загальної юрисдикції, адміністра­тивними судами, а також Верховним Судом. А гарантією вказаної охорони є принцип «право кожного на суд» (ч. 1 ст. 45 Конституції) [87, с. 10].

У польській науці конституційного права прийнято визначати субсидіарний характер конституційної скарги. Так, згідно зі ст. 79 Конституції конституційна скарга може бути подана тільки в тому випадку, якщо суд або орган публічної адміністрації прийняв оста­точне рішення у справі скаржника. Поняття «остаточне рішення» деталізує ст. 46 закону про Конституційний Трибунал, згідно з якою конституційна скарга може бути подана тільки після використання усіх законних засобів для захисту порушеного права, а саме після вручення скаржнику вироку, що вступив у силу, остаточного рішен­ня чи іншого остаточного документа. Як зазначає К. Закоморна, за­провадження такої вимоги є цілком обґрунтованим, оскільки, по- перше, у такий спосіб демонструється особливе місце Конституцій­ного Трибуналу в системі державного захисту інтересів особи, а по- друге, це пов'язано з остаточним характером рішень Конституційно­го Трибуналу [17, с. 200]. Б. Банашак у свою чергу зазначає, що польська модель конституційної скарги створює певні складності для потенційних заявників, які прагнуть захистити свої права і свободи, оскільки вони мають пройти через численні інстанції для остаточ­ного досягнення своєї мети - відновлення порушених прав і свобод. Водночас унікальність інституту конституційної скарги в Республіці Польща полягає в тому, що завдяки йому особа не лише здобуває черговий засіб захисту та відновлення свого порушеного права, а й отримує реальну можливість впливати на систему законодавства країни, сприяти вилученню з неї неправових приписів та забезпечен­ню принципу верховенства права [3, с. 136].

Конституційний Трибунал неодноразово вказував у своїх рішен­нях, що «про остаточний характер рішень публічної влади можна говорити тоді, коли скаржнику не надається жодних правових засо­бів, у рамках яких таке рішення може бути змінене чи скасоване» [122; 125; 129; 130]. Як зазначає 3. Чешейко-Сохацький, із конститу­ційною скаргою до Конституційного Трибуналу можна звернутись тільки після проходження усіх інстанцій судової системи [65, с. 38]. У кримінальних справах остаточним рішенням буде вирок Апеляцій­ного Суду, у цивільних справах - рішення Верховного Суду, в адмі­ністративних - рішення Вищого Адміністративного Суду [64, с. 29]. Щодо дисциплінарних судів, то вказані органи не мають ієрархії, у зв'язку із чим рішення дисциплінарного суду є остаточним та наді­ляє суб'єкта правом звернення до Конституційного Трибуналу для захисту свого порушеного права [162, с. 72].

У польській науці конституційного права субсидіарний характер конституційної скарги прийнято розуміти не як допоміжний інстру­мент охорони прав людини відносно інших інструментів, а як до­поміжний засіб до тих ресурсів, які повинні служити безпосередній охороні Конституції [188, с. 38]. Конституційна скарга забезпечує охорону Конституції, коли жоден із визначених суб'єктів не реалі­зував право звернення до Конституційного Трибуналу з приводу розгляду на предмет конституційності нормативного акта, а також тоді, коли жоден суд не звернувся із правовим питанням [132, с. 107]. Це, у свою чергу, є визначальною правовою рисою конституційної скарги.

Стаття 46 закону про Конституційний Трибунал, окрім вимоги щодо використання особою всіх законних засобів поновлення своїх прав встановлює також вимогу щодо тримісячного строку звернення до Конституційного Трибуналу, починаючи від дня отримання осо­бою рішення суду або органу публічної адміністрації (ч. 1 ст. 46 закону). Вказаний строк має загальнообов'язковий характер та не підлягає відновленню.

Змістовні вимоги до конституційної скарги та правила її підго­товки фіксує ст. 47 закону, згідно з якою скарга повинна містити: офіційне найменування нормативного акта, на підставі якого орган державного управління приймав рішення і тим самим, на думку скаржника, порушив його конституційні права і свободи; вказівку на спосіб порушення конкретних прав і свобод, проголошених у Кон­ституції; точний опис обставин справи. Обов'язково додається оскар­жуване рішення і документ, що засвідчує дату його вручення.

Щодо оформлення скарги, то передбачається необхідність її під­готовки лише кваліфікованими юристами (ст. 48 закону)^[XVIII]. Якщо Конституційний Трибунал виносить рішення на користь скаржника, він дає розпорядження про відшкодування витрат на юридичну до­помогу за державний рахунок (ст. 24 закону). Якщо особа, яка бажає оформити скаргу, у силу об'єктивних причин не може самостійно нести витрати на юридичні послуги, суд за місцем її проживання призначає адвоката, а поки розглядає заяву про його призначення, перебіг часу для подання скарги до Конституційного Трибуналу при­зупиняється (ч. 2 ст. 48 закону).

У законі досить докладно регламентується порядок провадження щодо розгляду конституційної скарги. Так, згідно зі ст. 36 закону Голова Конституційного Трибуналу призначає суддю для проведення попереднього розгляду в закритому засіданні. Такий суддя, аналізу­ючи скаргу, має певні повноваження: встановити семиденний строк для виправлення зауважень, якщо скарга не відповідає формальним вимогам; відмовити у розгляді скарги, якщо вона явно безпідставна або якщо недоліки скарги не можна ліквідувати за короткий проміж­ок часу; прийняти претензію для розгляду по суті. У свою чергу, заявник наділяється правом оскаржити постанову судді про відмову в розгляді скарги в семиденний строк. Скарга на таку постанову роз­глядається у складі трьох суддів Конституційного Трибуналу (ст. 36 закону).

Якщо суддя Конституційного Трибуналу приймає позитивне рішення щодо допуску скарги до розгляду, вона розглядається трьо­ма або п'ятьма суддями. Засідання щодо скарги є відкритим та гласним, але головуючий у кожному конкретному випадку може оголосити його закритим, якщо є необхідність забезпечення дер­жавної безпеки або захисту державної таємниці (ст. 23 закону). На думку К. Закоморної, вказані підстави є дещо неповними, оскільки не враховано побажання заявника щодо захисту його особистого чи ділового життя. Досить важливим, на думку автора, є чітке окреслення в ст. 52 закону учасників засідання (серед яких заявник, орган, що прийняв оскаржуваний акт, прокурор і Уповноважений по захисту громадянських прав) та закріплення обов'язкової учас­ті в розгляді польського омбудсмана, адже це створює додаткові гарантії прийняття Конституційним Трибуналом справедливого висновку [17, с. 202].

Процедура прийняття рішень Конституційним Трибуналом здійснюється у декілька етапів: 1) обговорення при закритих дверях, що включає дискусію й затвердження основних пунктів рішення; 2) вираження у письмовій формі аргументованої осо­бливої думки членів Конституційного Трибуналу, які не згодні із судженнями більшості; 3) голосування за рішення. Головуючий визначає черговість голосування, починаючи з молодшого за віком судді, при цьому сам голосує останнім. Рішення у справі прийма­ється більшістю голосів членів засідання; 4) підписане всіма суддями рішення оголошується у відкритому засідання; 5) рішен­ня і особлива думка членів Конституційного Трибуналу публіку­ється в офіційному журналі Конституційного Трибуналу (статті 66-69 закону).

Що стосується правових наслідків рішень Конституційного Трибуналу з конституційних скарг, то їх необхідно розглядати з двох позицій. По-перше, з точки зору нормативних змін у системі за­конодавства, викликаних рішенням Трибуналу. По-друге, з точки зору зміни правової ситуації суб'єкта, який подав скаргу, та інших осіб, права яких також були порушені рішенням суду або органом публічної адміністрації, винесеним на основі спірного норматив­ного акта.

Винесене рішення про відповідність нормативного акта Консти­туції не спричиняє жодних нормативних змін у системі законодавства та в ситуації скаржника та інших осіб. Але у випадку подання до Трибуналу схожої за змістом скарги дане рішення може бути вико­ристане як взірець для уникнення необхідності винесення аналогіч­ного рішення. Можна зазначити, що такі наслідки забезпечують ефективну діяльність Конституційного Трибуналу.

Рішення про невідповідність нормативного акта Конституції спричиняє втрату ним загальнообов'язкової сили. У свою чергу, суб'єкт, який подав скаргу, та інші особи, які постраждали внаслі­док застосування акта, визнаного неконституційним, у процесі винесення рішень в їх конкретних справах отримують право на відновлення судового провадження на підставі ч. 4 ст. 190 Консти­туції [55, с. 14].

Незважаючи на те, що в польській доктрині існує думка, що ін­ститут конституційної скарги більшою мірою реалізує об'єктивну функцію (забезпечує узгодженість в ієрархії правових норм), аніж суб'єктивну функцію (здійснює захист конституційних прав людини), можна зазначити, що сьогодні Конституційний Трибунал Республіки Польща демонструє високий рівень захисту прав і свобод людини і громадянина. Підтвердженням цього є той факт, що в деяких своїх рішеннях Трибунал посилається на рішення Європейського суду з прав людини.

Конституційний Трибунал, вирішуючи справу за конституційною скаргою (SK 25/ 07) від 26 травня 2008 року, суть якої полягала в не­людському триманні особи в переповненій камері в'язниці, у своєму рішенні посилається на практику Верховного Суду Республіки Поль­ща та Європейського суду з прав людини. Зокрема, Конституційний Трибунал посилається на справи Mayzit v Russia, Cenbauer v Croatia, Melnik v Ukraine, в яких Європейський суд виклав досить конкретні позиції з цілої низки питань, пов'язаних із правами і свободами лю­дини [24, с. 112-118].

Із викладеного можна зробити висновок, що Республіка Польща обрала оригінальну модель інституту конституційної скарги, суть якої полягає в збереженні головного призначення спеціалізованого органу конституційної юрисдикції (оцінка ієрархічної узгодженості норм), не перетворюючи Конституційний Трибунал на четверту ін­станцію. І хоча захист конституційних прав і свобод набуває похід­ного характеру, все ж таки наділення людини правом на конститу­ційну скаргу, безумовно, є прогресивним кроком у напрямі забез­печення її інтересів та свідчить про визнання універсальних стан­дартів у сфері прав і свобод людини і громадянина.