§ 1. Місце Конституційного Трибуналу в системі вищих органів влади за Конституцією Республіки Польща 1997 року

Падіння тоталітарних і авторитарних режимів, відхід низки єв­ропейських країн від впливу на їх розвиток «соціалістичної» консти­туційної моделі дали поштовх для активного впровадження в життя ідей демократичної, соціальної, правової держави, заснованої на політичному та ідеологічному плюралізмі, повазі до прав і свобод людини і громадянина, верховенстві права і конституції.

Поряд із цим відбувається історичний процес утвердження кон­ституційного контролю, який є не чим іншим, як конституційною революцією історичного масштабу, що вплинула на долю і перспек­тиви розвитку основних державно-правових систем сучасності, змінюючи при цьому якісні характеристики всіх головних компонен­тів сучасного конституціоналізму. Процес утвердження спеціалізо­ваних органів конституційного контролю спричинив не тільки дис­кусії в наукових колах щодо місця цих органів у загальновизнаній тріаді влади, а й призвів до нищівної критики класичної формули розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, запропоновану видатним французьким мислителем Ш. Л. Монтеск'є. Як зазначає польський дослідник Лех Моравський, «принцип поділу влади став "тісним корсетом”, в який все важче помістити багато органів і ін­ституцій сучасної політичної системи» [104, с. 63].

З часу створення Конституційного Трибуналу в польській науці конституційного права не існувало єдиної точки зору щодо місця цього органу в тригілковій системі органів державної влади.

26 березня 1982 року в Польщі був прийнятий закон про внесен­ня змін до конституції Польської Народної Республіки 1952 року [176]. Передбачивши два нових інститути, а саме Конституційний Трибунал (ст. 33 а) та Державний Трибунал (ст. З 3 б), закон закріпив положення про Конституційний Трибунал у тому самому розділі Основного Закону, де містились положення про Верховну Палату Контролю, Державний Трибунал, а пізніше також про Речника Гро­мадянських Прав та Національну Раду Радіо і Телебачення.

Більше того, Конституція Польської Народної Республіки не за­кріплювала у своїх положеннях поняття «судова влада», натомість поняття «правосуддя» знайшло своє відображення в ч. 1 ст. 46, яка окреслила вичерпний перелік суб'єктів, наділених правом здійсню­вати правосуддя (Верховний Суд, суди загальної та спеціальної юрис­дикції). Ця стаття знайшла свою конкретизацію в законодавчих по­ложеннях. Так, у ст. 2 закону «Про устрій судів загальної юрисдикції» від 20 червня 1985 року йшлося про те, що суди загальної юрисдик­ції здійснюють правосуддя, розглядаючи кримінальні, цивільні, сі­мейні справи, трудові спори, спори у сфері соціального страхування тощо [171]. Стаття 1 закону «Про Вищий Адміністративний Суд» від 11 травня 1995 року передбачала, що Вищий Адміністративний Суд здійснює правосуддя «шляхом судового контролю діяльності публіч­ної адміністрації» на принципах, визначених законом [170]. І насам­кінець, ст. 2 закону «Про Верховний Суд» від 20 вересня 1984 року передбачала, що Верховний Суд здійснює правосуддя шляхом на­гляду за діяльністю всіх інших судів у сфері винесених ними рішень та юрисдикційної компетенції [172]. Таким чином, Конституційний Трибунал не визнавався органом, наділеним правом здійснювати правосуддя, а конституційна юрисдикція не розглядалась як спеці­альна. Так, Л. Гарлицький та М. Домагала вказували, що ані Консти­туційний Трибунал, ані Державний Трибунал не є судами в розу­мінні ст. 46 Конституції Польської Народної Республіки, не мають права здійснювати правосуддя, а отже, не є органами правосуддя [80, с. 27; 72, с. 101].

Л. Гарлицький зазначав, що оскільки законодавець не розмістив статтю про Конституційний Трибунал в розділі «Суд і прокуратура», то даний орган не є органом судової влади [80, с. 3]. 3. Чешейко-Со- хацький, навпаки, вказував, що розміщення положень про Консти­туційний Трибунал в окремому розділі не означає, що законодавець не вважає даний орган судовим, а означає, що, по-перше, він таким чином прагнув виключити діяльність Конституційного Трибуналу з-під нагляду Верховного Суду як найвищого органу судового конт­ролю, а, по-друге, надати Конституційному Трибуналу особливий статус як органу, який не здійснює правосуддя, однак є судом (про що свідчить схожість судової процедури, особлива назва (у польській мові слово «ІгуЬнпаІ» є синонімом слова «зцй») та особливі вимоги до суддів) [68, с.

П. Сарнецький також дотримувався точки зору, що Конституцій­ний Трибунал необхідно відносити до органів судової влади, і аргу­ментував це тим, що діяльність Конституційного Трибуналу про­являється не тільки в контролі, а й у вирішенні правового спору, що має наслідком винесення від імені держави правового рішення [144, с. 202]. Більше того, сам Конституційний Трибунал визнавав себе судовим органом [164].

Деякі вчені зазначали, що Конституційний Трибунал є особливим органом. Так, Ф. Семенський, И. Гальстер, И. Собчак вказували, що Конституційний Трибунал є органом особливого типу, з конститу­ційним статусом та незалежними позиціями, який використовує форми, властиві судочинству, та завданням якого є конституційний контроль і законність правового порядку в державі [121, с. 367]. Л. Балцера зазначав, що Конституційний Трибунал є особливим ор­ганом, характер якого є ближчим до органу державного контролю, аніж до органу, який здійснює правосуддя [78, 32]. Б. Належинський, у свою чергу, зауважував, що Конституційний Трибунал не можна відносити до судового органу, оскільки це протирічить конституцій­ним положенням, у зв'язку з чим Конституційний Трибунал є орга­ном, схожим на судовий [131, с. 277].

Різноманітність думок щодо статусу Конституційного Трибуналу свідчить про складність визначення його правового положення, у зв'язку з чим вважаємо за необхідне проаналізувати повноваження Конституційного Трибуналу, передбачені законом «Про Конститу­ційний Трибунал» 1985 року, оскільки, на нашу думку, такий аналіз дозволить визначити дійсну правову природу спеціалізованого орга­ну конституційної юрисдикції Польщі яка існувала до прийняття чинної Конституції.

Закон «Про Конституційний Трибунал» 1985 року наділяв Кон­ституційний Трибунал такими повноваженнями:

- винесення рішення про відповідність Конституції законодавчих актів: законів або декретів, затверджених Сеймом, а також законів до їх підписання Президентом (ч. 1 ст. 1 закону);

- винесення рішення про відповідність Конституції або законо­давчим актам нормативних актів, виданих Президентом або іншими вищими органами державної влади (ч. 2 ст. 1 закону);

- надання відповіді на правове питання (ст. 10 закону);

На підставі внесених до Конституції змін від 7 липня 1989 року Конституційний Трибунал наділявся правом офіційного тлумачення законів (ст. 13 закону) [169]. Перш за все тлумаченню підлягали ви­ключно закони. Конституційний Трибунал не наділявся правом тлу­мачити положення Конституції, підзаконних нормативних актів, актів, виданих на підставі закону і з метою його виконання, актів органів місцевого самоврядування. Не передбачалась можливість тлумачення Конституційним Трибуналом і міжнародних договорів, оскільки існувала думка, що коли Конституційний Трибунал не може вирішувати питання щодо відповідності міжнародних договорів Конституції, то й не може тлумачити їх.

29 грудня 1989 року був прийнятий закон, який вносив зміни до Конституції, за яким Конституційний Трибунал вперше наділявся правом вирішення питання щодо відповідності Конституції цілей чи діяльності політичних партій (ч. 2 ст. 4 Закону) [179]. Згідно із за­коном «Про політичні партії» 1990 року правом звернення до Кон­ституційного Трибуналу наділялися Окружний Суд Варшави та Міністр юстиції. Щодо правових наслідків рішень Конституційного Трибуналу, то, у випадку якщо цілі політичної партії не відповідали Конституції, Трибунал міг зобов'язати лідерів партії привести статут або програму у відповідність до Основного Закону. Якщо діяльність політичних партій була спрямована на насильницьку зміну політич­ного устрою Польщі або виражалась у закликах до застосування насильства, Міністр юстиції міг звернутись до Конституційного Трибуналу з пропозицією про заборону діяльності такої партії.

Згідно із ч. 1 ст. 33а Конституції Польщі та ст. 1 закону «Про Конституційний Трибунал» 1985 року предметом дослідження на відповідність Основному Закону могли бути будь-які нормативно- правові акти, тобто акти, видані органами державної влади, що вста­новлюють правові норми [180]. Законодавець не визначив критерії класифікації джерел права та залишив даний перелік відкритим. Як наслідок, предметом перевірки Конституційним Трибуналом могли бути інструкції, циркуляри тощо, якщо вони мали нормативний ха­рактер. На думку 3. Чешейка-Сохацького, законодавець зробив за­лежним контроль Конституційного Трибуналу не від юридичної сили нормативно-правового акта в системі джерел права, а від норматив­ного змісту останнього [68, с. 11].

Неоднозначно вирішувалась проблема контролю конституційнос- ті постанов Сейму, тобто актів, що регулювали внутрішню діяльність цього органу. Стаття 1 закону «Про Конституційний Трибунал» не передбачала, що постанови Сейму підлягають перевірці на предмет їх конституційності. Противники контролю Конституційним Трибу­налом вказаних постанов дотримувались точки зору, що контроль за діяльністю парламенту з боку будь-якого органу державної влади є неможливим. Одночасно конституціоналістами висловлювались думки про необхідність включення постанов Сейму до числа актів, що перевіряються на відповідність Основному Закону, пояснюючи це тим, що постанови Сейму в більшості випадків ґрунтуються на положеннях Конституції та приймаються на виконання законів, тоб­то мають нормативний характер. Тому є очевидною більш широка сфера їх дії, ніж просто внутрішня діяльність Сейму. А отже, можна говорити про підзаконний характер постанов, у зв'язку з чим вони повинні бути віднесені до нормативно-правових актів, виданих ви­щими органами державної влади, та підлягати перевірці на предмет їх конституційності нарівні з ними [97, с.

На практиці тільки у 1992 році Конституційний Трибунал вперше виніс рішення про невідповідність Конституції постанови Сейму. Обґрунтовуючи у своєму рішенні право перевірки постанов Сейму, Трибунал відніс їх до категорії «актів», як таких, що видаються ви­щими органами державної влади, а також вказав, що хоча закон «Про Конституційний Трибунал» не згадує постанови Сейму в переліку актів, що підлягають перевірці на конституційність, у той же час він не забороняє Трибуналу здійснювати такий контроль [ПО]. Таким чином, Конституційний Трибунал дав широке тлумачення своїм повноваженням щодо можливості здійснювати певні контрольні функції стосовно актів, які мають нормативний характер.

Згідно зі ст. 6 закону «Про Конституційний Трибунал» до його функцій належало також виявлення прогалин та протиріч у норма­тивно-правових актах та інформування про це (у вигляді зауваження) органів державної влади, що видали такий акт, з метою забезпечення єдиної, узгодженої системи законодавства (Типкс] а зуупаїі/асуіпа). Зазначена функція Конституційного Трибуналу здійснювалась у рам­ках звичайної процедури судочинства та являла собою констатуван­ня Конституційним Трибуналом протиріч та прогалин, після чого Трибунал направляв зауваження (uwaga) в орган, що видав такий нормативний акт. Однак суттєвим є те, що вказані зауваження не мали загальнообов'язкової сили, а тому адресат не зобов'язувався відпо­відати на них [199, с. 126], що, у свою чергу, дає можливість вести мову про досить обмежені наглядові повноваження Конституційно­го Трибуналу.

Конституційний Трибунал не наділявся правом вирішення питан­ня про відповідність Конституції міжнародних договорів як до їх ратифікації, так і після, а також нормативних актів, виданих органа­ми місцевої влади та державної адміністрації. Існувала думка, що міжнародні договори не можуть бути предметом контролю, що здій­снюється Конституційним Трибуналом, оскільки скасування такого акта у результаті визнання його положень неконституційними може призвести до порушень взаємин Польської держави з іншими учас­никами міжнародних відносин. До того ж вважалось, що перевірку на конституційність міжнародного договору здійснював Сейм у про­цесі його ратифікації [60, с. 18]. Конституційний Трибунал не наді­лявся повноваженням із перевірки на відповідність Конституції актів органів місцевої влади в силу їх малозначущості, а також у зв'язку з тим, що контроль за конституційністю норм, які містились у цих актах, здійснювали суди в процесі вирішення конкретних справ. Акти ж органів державної адміністрації підлягали контролю з боку Вищо­го Адміністративного суду [60, с. 18].

Конституційний Трибунал не міг здійснювати перевірку відпо­відності Конституції нормативно-правових актів, прийнятих до на­брання чинності законом від 26 березня 1982 р. (Про зміну Консти­туції Польської Народної Республіки.) Такі закони або декрети могли бути предметом перевірки їх на конституційність, тільки якщо були оприлюднені (а декрет затверджений або набув загальнообов'язкової сили) після 1 січня 1986 року (ст. 37 закону «Про Конституційний Трибунал»). Тобто закон, що регулює статус Конституційного Три­буналу, не має ретроактивної сили.

Конституційний Трибунал не був наділений повноваженням ви­рішувати спори щодо компетенції між центральними конституцій­ними органами держави, не наділявся правом вирішувати питання про правомірність проведення виборів (таким повноваженням наді­лявся Верховний Суд) та не розглядав конституційні скарги.

Незважаючи на існуючі в той час повноваження Конституційно­го Трибуналу, можна зазначити, що і вони були дещо обмеженими. На думку Ф. Семенського, підставою таких обмежень у діяльності Конституційного Трибуналу могла бути тільки воля законодавця [147, с. 101]. Я. Закжевська, розмірковуючи про статус Конституцій­ного Трибуналу в перші роки його діяльності, також вказувала на політичний характер зазначених обмежень [197, с. 7].

Насамкінець, звертаючись до повноважень Конституційного Трибуналу та аналізуючи закон «Про Конституційний Трибунал» 1985 року, слід зазначити, що у винесенні остаточних та загально­обов’язкових рішень Конституційний Трибунал також був дещо об­межений. У цілому рішення Конституційного Трибуналу були загальнообов’язковими та вступали в силу з моменту їх офіційного опублікування або з моменту настання дати, вказаної в рішенні са­мим Конституційним Трибуналом. Однак це положення поширюва­лося тільки на підзаконні нормативно-правові акти. Щодо рішень Конституційного Трибуналу про невідповідність Конституції зако­нодавчих актів, то вони підлягали затвердженню Сеймом (нижньою палатою парламенту). З огляду на це існувала думка, що поняття загальнообов'язкової сили рішень Конституційного Трибуналу, під якою розуміється здатність створювати правові наслідки, диферен­ціювалася залежно від предмета, який досліджувався на конститу­ційні сть, - закону або підзаконного нормативного акта [66, с. 19]. М. Рибіцький у зв'язку із цим зазначав, що Конституційний Трибунал є судовим органом у повному розумінні цього слова, тільки коли здійснює контроль за конституційністю підзаконних нормативно- правових актів, оскільки тільки у цьому випадку остаточне слово залишається за ним. Що ж стосується перевірки на відповідність Конституції законів, Конституційний Трибунал не є судом, оскільки не виносить остаточне рішення [79, с. 87].

На нашу думку, розміщення Конституційного Трибуналу серед органів державного контролю, а також визначення законодавцем вичерпного переліку органів, наділених правом здійснювати право­суддя, було не єдиною причиною неможливості визнати Конститу­ційний Трибунал як орган судової влади та орган правосуддя. У вка­заний період своєї діяльності Конституційний Трибунал не був судом у повному розумінні цього слова, оскільки його рішення мали остаточний та загальнообов’язковий характер не повною мірою, що, на нашу думку, є властивим не для судового, а скоріше для екс­пертного органу, рішення якого можуть як братись, так і не братись до уваги.

Не визначена до кінця правова природа Конституційного Трибу­налу, на наш погляд, була пов'язана з тим, що перш за все на час заснування Конституційного Трибуналу польський законодавець був позбавлений можливості того звичного орієнтування на радянське конституційне закріплення, адже в Радянському Союзі такого органу просто не існувало. Польща фактично одна із перших у той час со­ціалістичних країн створює Конституційний Трибунал. Більше того, заснування Конституційного Трибуналу відбувалось у складних умовах протистояння державному механізму, на чолі якого був пар­ламент.

Із прийняттям у 1997 році в Республіці Польща нової Конститу­ції ситуація щодо місця Конституційного Трибуналу в системі вищих органів державної влади кардинально змінюється. На відміну від попередніх конституцій новий Основний Закон чітко і однозначно визначив, що судову владу здійснюють суди і трибунали (ст. 10 Кон­ституції). При цьому вони утворюють «владу відокремлену і неза­лежну від інших влад» (ст. 173 Конституції), а отже, одну і ту ж вла­ду, а не дві самостійні гілки влади з відмінним характером устрою.

На нашу думку, таке конституційне закріплення демонструє, що польський законодавець розробив концепцію більш широкої судової влади, яку в структурному аспекті здійснюють два види органів із різними назвами, а саме суди і трибунали.

Віднесення Конституційного Трибуналу до органів судової влади в світлі такого правового регулювання здавалося б безспірним. Од­нак у польській державно-правовій думці продовжує існувати про­блема щодо статусу Конституційного Трибуналу як судового органу.

Не можемо не відзначити точку зору польського вченого Леха Моравського, який вказує: «Виникнення нових сегментів влади (на­ціональних банків чи різного роду контрольних органів) призвело до існування нового виміру, у якому все важче вести мову про тради­ційний поділ влади натри гілки. Статус Конституційного Трибуналу є яскравим прикладом вказаної проблеми, оскільки він є органом, який здійснює контроль, одночасно він організований і функціонує як суд та виконує низку функцій, які є сферою парламентської влади. З огляду на свій устрій, спосіб дії та здійснювані функції Конститу­ційний Трибунал, як і інші конституційні суди, є класичним прикла­дом гібридної інституції, яка жодним чином "не вміщується” в за­гальновизнану тріаду влад» [104, с. 63].

У польській державно-правовій думці склались три різні підходи щодо визначення правової природи Конституційного Трибуналу та зв'язку Трибуналу із «судовою владою» і «правосуддям», а саме:

- Конституційний Трибунал не є органом судової влади, а його діяльність є особливою формою контролю;

- Конституційний Трибунал є органом судової влади, однак не є органом правосуддя;

- Конституційний Трибунал є органом судової влади та органом правосуддя.

Вважаємо за необхідне проаналізувати кожен із вказаних підходів. Так, одна група вчених дотримується точки зору, що діяльність Кон­ституційного Трибуналу є особливою, а сам Конституційний Трибу­нал не є органом судової влади [63, с. 93]. Зокрема, польський вчений Я. Тжинський зазначає, що діяльність Конституційного Трибуналу не можна помістити в жодну із гілок влади, оскільки він є особливим органом, а саме третім типом конституційних органів держави, який здійснює контроль становлення та застосування права [159, с. 13-14]. На думку Я. Тжинського, впровадження Конституційного та Держав­ного Трибуналів порушило звичну, замкнуту структуру конституцій­них органів держави. У низці праць він заперечує судовий статус Конституційного Трибуналу та зазначає, що поміщення даного орга­ну в судову владу існує тільки у зв'язку з неправильним уявленням про те, що кожен конституційний орган повинен бути обов'язково віднесений до однієї із трьох гілок влади. На його думку, спроби ви­значити Конституційний Трибунал як суд, а його діяльність - як здійснення правосуддя мають декілька підстав, серед яких: історич­не ототожнення в польському праві понять «трибунал» та «суд»; наділення членів Конституційного Трибуналу титулом судді; неза­лежність суддів Конституційного Трибуналу на зразок суддівської незалежності органів правосуддя; прийняття рішення по закінченню відповідної справи; трактування Конституційного Трибуналу та Державного Трибуналу як однорідних органів, що є неправильним, оскільки Державний Трибунал є судом, а його діяльність - здійснен­ням правосуддя; здійснення конституційного контролю в багатьох країнах судами; дуже широкий спосіб розуміння поняття «право­суддя»; і насамкінець, у Польщі тривалий час існувала думка, що компетенцію з вирішення питання відповідності законодавства Конституції повинен здійснювати Верховний Суд. Як наслідок, саме зазначені чинники сприяють існуванню у наукових колах хибних позицій щодо судового статусу Конституційного Трибуналу [160, с. 196]. На думку Я. Тжинського, діяльність Конституційного Трибуналу є особливою формою контролю (конституційним конт­ролем), а оскільки контроль не є «правосуддям», то і орган, який його здійснює, не може бути органом судової влади, через те що головною умовою віднесення до даної групи органів є власне здійснення пра­восуддя [160, с. 200].

Під контролем у польській державно-правовій думці прийнято розуміти державну діяльність, що полягає у визначенні конкретного стану справ та порівнянні його з бажаним станом [76, с. 165; 185, с. 203]. На думку польського вченого А. Лопатки, контрольна діяль­ність полягає у встановленні і оцінюванні певного стану речей або певного виду поведінки з точки зору відповідності загальнообов'яз­ковим нормам права, принципам доцільності тощо. Суть контролю зводиться до визначення «чи здійснюється так, як повинно». Якщо буде встановлено, що поведінка, яка оцінюється, не відповідає взірцю, існуватиме підстава для відповідного коректування дій [100, с. 122].

На нашу думку, більшість повноважень Конституційного Трибу­налу Республіки Польща дійсно спрямовані на оцінку та співстав- лення наявного стану з необхідним та бажаним станом речей (взір­цем), у зв'язку з чим ми погоджуємося з думкою Я. Тжинського в частині того, що конституційний контроль, здійснюваний Консти­туційним Трибуналом, є особливою формою контролю. Водночас не можемо погодитись з твердженням вказаного автора щодо неможли­вості віднесення спеціалізованого органу конституційної юрисдикції до органів судової влади у зв'язку з наявністю у нього контрольного повноваження, що не є правосуддям. На нашу думку, той факт, що Конституційний Трибунал має однією із основних своїх цілей кон­ституційний контроль, не може вважатись достатньою основою для його виключення зі структури судової гілки влади. З цього приводу можна погодитись з думкою К. Гуценка та М. Ковальова, що хоча конституційний контроль не є, так би мовити, традиційною функці­єю судової влади, це жодним чином не означає, що органи судової влади не можуть її виконувати [13, с. 182-183]. Справедливо, на наш погляд, зауважує російський вчений А. Фоков, який наголошує, що наявність у того чи іншого органу державної влади контрольних повноважень має інтерпретуватися не в термінах його належності до контрольної влади, а виключно як виконання цим органом, який може належати до будь-якої з трьох гілок влади, ряду контрольних функцій (у тому числі і конституційного контролю) [45, с. 51].

Друга група дослідників наполягає на віднесенні Конституцій­ного Трибуналу до органів судової влади, із застереженням, що Конституційний Трибунал не здійснює правосуддя, яке віднесено до завдань судів, вказаних у ч. 1 ст. 175 Конституції. Як наслідок судо­ва влада складається із двох сегментів: судів і трибуналів, однак тільки перший сегмент наділений правом здійснювати правосуддя [63, с. 94; 71, с. 18; 149, с. 243]. Зокрема, В. Соколевич зазначає, що Конституційний Трибунал не здійснює правосуддя, однак він є орга­ном судової влади, оскільки її утворюють не тільки суди, які здій­снюють правосуддя, а й трибунали, що виконують інші функції. Функція контролю, яку здійснює Конституційний Трибунал щодо конституційності тих чи інших норм права, є «доповненням до судо­вого правосуддя», тому що цей орган діє на користь правосуддя, коректуючи право, яке інтерпретується і застосовується судами [150, с. 157].

Л. Гарлицький зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 10 Конституції, в якій йдеться про те, що «судову владу здійснюють суди і трибунали», Конституційний Трибунал слід розглядати як орган судової влади. Але в той же час необхідно підкреслити різницю між судами і три­буналами. Суди створюють систему органів, підконтрольних Верхов­ному Суду або Вищому Адміністративному Суду, створених для вирішення індивідуальних справ («здійснення правосуддя», вжива­ючи термінологію ч. 1 ст. 175 Конституції). Конституційний та Дер­жавний Трибунали знаходяться поза судовою системою і утворюють другий, окремий сегмент судової влади. Як наслідок, Конституційний Трибунал є органом судової влади, хоча не є судом у розумінні ст. 175 Конституції, тому діяльність Конституційного Трибуналу не може бути визначена як здійснення правосуддя, оскільки ця функція властива виключно судам загальної юрисдикції [81, с. 373]. Така думка є близькою до думки російського вченого В. Шевцова, який вказує, що судова влада окрім своєї виключної компетенції може здійснювати й інші правомочності, власне такі, що до правосуддя не належать [51, с. 186]. Тобто можна дійти висновку, що на сьогодні створення конституційних судів розширило традиційне поняття су­дової влади, поділивши її на два сегменти, що представлені органами, які здійснюють правосуддя, та органами, що не наділені таким повно­важенням. Як наслідок, за таким підходом Конституційний Трибунал

є органом судової влади, однак не органом, наділеним правом здій­снювати правосуддя.

На думку Л. Гарлицького, судовий статус Конституційного Три­буналу підтверджується тим, що головною функцією Конституцій­ного Трибуналу є розгляд правових спорів; Трибунал складається виключно з осіб з вищою юридичною освітою; члени Трибуналу іменуються в Конституції і законах суддями; існує принцип неза­лежності Конституційного Трибуналу і його членів; справи розгля­даються в Конституційному Трибуналу відповідно до судової про­цедури; рішення виносяться від імені Республіки Польща і мають обов'язковий характер [81, с. 373].

На думку польського вченого Б. Банашака, подібність Конститу­ційного Трибуналу і органів судової влади проявляється не лише в організаційному виокремленні та незалежності від законодавчої та виконавчої гілок влади, а й у принципах провадження на зразок су­дової процедури, у виключенні його діяльності з-під нагляду та у суддівській незалежності його членів. У той же час Б. Банашак вважає що існує низка особливостей, які відмежовують Конститу­ційний Трибунал від простого суду. До них можна віднести: особли­вий порядок формування Конституційного Трибуналу; судді обира­ються на визначений строк; рішення Конституційного Трибуналу не підлягають скасуванню Верховним Судом; до діяльності Конститу­ційного Трибуналу не застосовується принцип, закріплений у ч. 1 ст. 176 Основного Закону Республіки Польща: «судочинство є щонай­менше двоінстанційним»; Конституційний Трибунал не пов'язаний з діяльністю Всепольської Судової Ради [56, с. 103].

Польські дослідники А. Людвиковська та М. Жмигродський вва­жають, що конституційні суди є органами державної влади, які від­різняються від інших органів. Законодавець наділив не всі судові органи правом перевіряти на відповідність Конституції нормативні акти, як наслідок, конституційні суди мають багато спільних рис із судовими органами, однак у той же час є особливими судовими ор­ганами, завданням яких є охорона узгодженої законодавчої системи. Конституційні суди з іншими судами об'єднує схожість організації, порядку судочинства та правового статусу суддів. Однак функції та завдання, що реалізуються вказаними судовими органами, поділяють їх на дві самостійні групи [99, с. 44; 201, с. 13].

Не виходячи за межі даного дослідження, не можемо залишити поза увагою той факт, що в українській науці конституційного права також існує підхід щодо визначення спеціалізованого органу консти­туційної юрисдикції як окремого структурного сегмента судової гілки влади. Так, Ю. М. Грошевий дотримується точки зору, що Конституційний Суд є частиною судової влади, але при цьому за компетенцією, організацією і процедурою діяльності Конституційний Суд істотно відрізняється від інших судових органів, що фактично дає підстави розглядати його як окрему гілку всередині судової вла­ди [21, с. 259-260].

Заслуговує на увагу погляд російського вченого конституціона­ліста В. Чиркіна, який як вирішальний аргумент на користь вклю­чення Конституційного Суду до судової влади наводить те, що роз­гляд справ у Конституційному Суді здійснюється за правилами хоча і специфічної, але все одно судової процедури [48, с. 254].

У своєму рішенні від 9 листопада 2005 року (sygn. Кр 2/05) Кон­ституційний Трибунал зазначив: «Виражений у ст. 10 принцип поді­лу влади (...) стосується перш за все збереження істотних атрибутів кожної з трьох влад. Таким атрибутом судової влади є, в її судовому сегменті, здійснення правосуддя (...). Якщо говорити про Конститу­ційний Трибунал - його роль як частини судової влади виражається в компетенції із вирішення ієрархічної відповідності норм права» [191].

Викладене дає змогу дійти висновку, що в польській державно- правовій думці сформувався такий підхід, за яким місце Конститу­ційного Трибуналу в системі державної влади полягає у визнанні цього органу як «спеціального суду», який хоч і належить до судової гілки влади, але формує в ній окремий структурний елемент. Більше того, сама Конституція, на нашу думку, переконливо відобразила поділ судової влади на два сегменти, закріпивши положення, що судову владу здійснюють суди і трибунали (ст. 10 Конституції Рес­публіки Польща).

Як наслідок, погоджуючись з думкою П. Сарнецького, що голов­ною умовою віднесення Конституційного Суду саме до судової влади є те, що він вирішує конституційно-правові питання і спори [146, с. 132], та вказуючи на те, що Конституційний Трибунал не входить до класичної інстанційної системи судів загальної юрисдик­ції і виключений з-під нагляду Верховного Суду Республіки Польща, доходимо висновку, що Конституційний Трибунал є особливим су­дом, окремим структурним сегментом судової влади.

Третя група вчених поділяє думку, що Конституційного Трибу­налу не лише належить до судової гілки влади, а й визнає деякі його повноваження як такі, що є не чим іншим, як здійсненням право­суддя [63, с. 94]. Так, деякі вчені дотримуються точки зору, що «у компетенції трибуналів можна спостерігати багато елементів правосуддя». Представники даного погляду [146, с. 131; 73, с. 153— 154; 150, с. 158; 29, с. 414], спираючись на предметне визначення «правосуддя» (а саме правосуддя - це «вирішення спору про право»), вказують, що Конституційний Трибунал є особливим видом судів, які вирішують спори про право, а отже, може бути віднесений до групи органів, наділених правом здійснювати правосуддя, незважа­ючи на те, що має право здійснювати й інші повноваження, які за своєю природою не є правосуддям. Заслуговує на увагу погляд поль­ського вченого Б. Належинського, який вказує, що коли для судів головною компетенцією є здійснення правосуддя, а побічний харак­тер має інша компетенція, то для Конституційного Трибуналу таке співвідношення є зворотним, оскільки тільки деякий аспект його діяльності (поодиноку компетенцію) можна помістити в предметне визначення правосуддя (наприклад, вирішення спорів щодо діяль­ності політичних партій), інша ж компетенція (наприклад, вирішен­ня питання про відповідність Конституції системи законодавства) має віддалену схожість, оскільки не відповідає всім ознакам цієї дефініції (зокрема, відсутній принцип змагальності) [105, с. 409].

На нашу думку, доцільно звернутися до поняття «правосуддя», яке склалось та існує в польській державно-правовій думці. Так, польський вчений-конституціоналіст Казимеж Пісецький у своїй монографії «Здійснення правосуддя в Польщі» дає таке визначення правосуддя: правосуддя у загальному значенні пов'язане із конфлік­тами, неоднаковістю поглядів, спорами та їх вирішенням. Право­суддя - це не просто вирішення правового спору, а справедливе його вирішення [120, с. 13]. О. Семенський зазначає, що правосуддя необ­хідно розуміти як вирішення цивільних спорів і покарання злочин­ців за допомогою спеціальної процедури: «Суддя не може обирати концепцію правосуддя, а повинен застосовувати ту, яка встановлена правовою системою держави (...), при здійсненні правосуддя на нього покладається обов’язок діяти згідно з принципом: дай кожно­му те, що йому належить за правом» [148, с. 328]. А. Бурда визначає правосуддя як спеціальну форму державної активності, яка полягає у вирішенні цивільних та кримінальних спорів особою, що не бере участі у спорі, використовуючи процедуру, визначену законом [59, с. 349]. Л. Гарлицький зазначає, що правосуддя можна визна­чити як діяльність, пов’язану із вирішенням спору про право, в яко­му хоча б однією зі сторін є особа (]есІпо5і:ка) чи інший подібний суб’єкт [81, с. 354].

У цілому можна зазначити, що в польській державно-правовій думці, як і в українській та російській, у найбільш загальному зна­ченні правосуддя прийнято визначати як вирішення правового спору. Так, українські вчені Ю. М. Грошевий та І. Є. Марочкін вказують, що правосуддя є функцією судової влади, під якою розуміють діяль­ність органів судової влади по розгляду правових конфліктів [11, с. 12]. Російський вчений В. Шевцов зазначає, що правосуддя - це здійснюване у суворій процесуальній формі справедливе, об'єктивне і безстороннє вирішення конфлікту або спору (вирішення справи) незалежним судом (суддею) відповідно до Конституції і за­кону [50, с. 214].

На нашу думку, вирішуючи питання про можливість здійснення Конституційним Трибуналом правосуддя, необхідно розрізняти такі поняття, як «вирішення спору» та «вирішення питання». Правовий спір, на наш погляд, повинен бути представлений сторонами та їх змагальністю, тобто відстоюванням різних інтересів (позицій) у Кон­ституційному Трибуналі, який виступає у ролі арбітра. Якщо роз­глядати таке повноваження Конституційного Трибуналу, як перевір­ка на відповідність Конституції закону, міжнародного договору чи правових приписів, виданих центральними державними органами (частини 1, 2, 3 ст. 188 Конституції), беззаперечно, у такому випадку орган конституційної юрисдикції «вирішує питання», а не «спір» (відповідає акт чи ні). Розглядаючи таке повноваження Конституцій­ного Трибуналу, як прийняття рішень про відповідність Конституції цілей чи діяльності політичних партій, вказаний орган також «ви­рішує питання» (відповідає діяльність чи ні) (ч. 4 ст. 188 Конституції). Конституційний Трибунал «вирішує питання», а не «спір» і у ви­падку розгляду конституційної скарги (ч. 5 ст. 188 Конституції), оскільки предметом конституційної скарги в Польщі є не порушення органами державної влади конституційних прав особи, а визнання відповідності або невідповідності Конституції вказаного у скарзі нормативного акта, внаслідок чого Конституційний Трибунал вирі­шує питання про конституційність нормативного акта (тобто відпо­відає акт, який, на думку скаржника, порушує його права, Конститу­ції чи ні), а не вирішує спір щодо порушення прав скаржника. Те ж саме стосується і такого повноваження Конституційного Трибуна­лу, як відповідь на правове питання (ст. 193 Конституції). Суд у про­цесі розгляду конкретної справи направляє правове питання до Кон­ституційного Трибуналу, який приймає рішення про конституційність тієї чи іншої норми до винесення судового рішення тобто «вирішує питання» конституційності акта. Поняття «вирішення спору», на нашу думку має місце в ситуації, коли Конституційний Трибунал вирішує спори щодо компетенції між центральними конституційни­ми органами держави (ст. 189 Конституції), оскільки в даному ви­падку правова ситуація представлена сторонами (два чи більше центральних конституційних органи держави), а сам принцип зма­гальності проявляється в оспорюванні діяльності чи бездіяльності один одного, оскільки кожен із них визнає (позитивні компетенційні спори) або ж не визнає (негативні компетенційні спори) за собою право вирішити одну і ту ж проблему або приймати рішення з одно­го і того ж питання.

У зв'язку із цим конституційне правосуддя - це діяльність спеці­алізованого органу конституційної юрисдикції (який у силу непід- наглядності його вищій судовій інстанції країни не входить до судо­вої системи, однак є органом судової влади), яка полягає у вирішен­ні правового спору між сторонами, що відстоюють різні правові позиції, по закінченні якого цей орган як незалежний арбітр приймає загальнообов'язкове остаточне рішення.

Заслуговує на увагу думка російського вченого Н. Неновського, який зазначає, що заперечення проти поняття «конституційного пра­восуддя» невиправдані. Необхідно подолати ту інтерцію в мисленні, яка пов'язує правосудну діяльність тільки з простими (загальними) судами. Розповсюдження та діяльність конституційних судів роз­ширили поняття правосуддя. Конституційне правосуддя з його осо­бливостями - уже загальновизнаний вид загального родового по­няття «правосуддя» [33, с. 97].

Ми погоджуємося з думкою Н. Неновського та вважаємо, що по­няття правосуддя еволюціонувало у зв'язку з появою самих консти­туційних судів та закріпленням нових повноважень спеціалізованих органів конституційної юрисдикції. Водночас вважаємо недоцільним визначати за загальним правилом будь-який конституційний суд органом правосуддя, оскільки законодавець кожної конкретної кра­їни по-різному визначив коло повноважень спеціалізованого органу конституційної юрисдикції.

Отже, із викладеного доходимо висновку, що з появою Консти­туційного Трибуналу в Республіці Польща відбувся поділ судової влади на два сегменти: судові органи, що входять до інстанційної системи на чолі з Верховним Судом, та «особливий суд» (Конститу­ційний Трибунал), який у межах судової влади здійснює конститу­ційний контроль (як особливий вид контролю), а також у частині вирішення спору щодо компетенції між центральними конституцій­ними органами держави здійснює правосуддя (конституційне право­суддя), тобто приймає з ініціативи уповноважених на це органів як незалежний арбітр рішення у спірних правових ситуаціях, охороня­ючи тим самим право і Конституцію.