Конституційно-правовий статус людини та громадянина у Великій Британії

Виходячи з аналізу першого питання ми прийшли до висновку, що у Великобританії немає вираженого юридичного поділу на конституційні і інші галузі права. Немає там і поділу прав, свобод та обов'язків особи на конституційні та інші.

Не дивлячись на факт ратифікації британським парламентом у 1951 році Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, на територію Об'єднаного королівства не розповсюджувалась юрисдикція Європейського суду з прав людини. Така ситуація тривала до 2000 року коли вступив у дію Акт про права людини, який на думку вчених вперше закріпив у Великій Британії весь обсяг прав та свобод у чітких та визначених термінах.

Значне місце серед інших індивідуальних прав британців займає право на свободу особистості, яке полягає у праві особи не піддаватися тюремному ув'язненню, арешту або будь-якому іншому фізичному обмеженню свободи.

Ще Habeas Corpus Act 1679 р. встановив наступні актуальні положення:

а) право затриманого з'ясувати причини його затримання та вимагати від судді їх перевірки протягом 24 годин;

б) право вважатися невинним поки провина не буде доведена судом;

в) заборона на отримання доказів вини шляхом психічного та фізичного тиску;

г) право на звичайний, а не надзвичайний суд або суд з особливими повноваженнями. У британській правовій доктрині право на свободу особистості включає таємницю перепису та телефонних розмов, захист від електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та віросповідання.

Водночас поряд з гарантіями захисту права на свободу особистості законодавство передбачає певні обмеження, які пов’язані з боротьбою проти тероризму. Наприклад, Акт про запобігання тероризму 1984 р. встановлює обмеження права на захист особистості.

Одним із суттєвих індивідуальних прав британців є право на захист приватної власності від свавілля держави, фізичних і юридичних осіб. Водночас процес здійснення права власності передбачає, що держава може вилучити частину власності у вигляді податків лише на основі законодавства. Вперше принцип “будь-який закон і будь-який податок походять від парламенту” був проголошений у Біллі про права 1689 р. таким чином, обмеження права власності припускається лише шляхом прийняття законів і тільки у зв’язку з необхідністю забезпечення публічних інтересів.

Що стосується індивідуальних прав і свобод у сфері соціальної політики, економіки та культури, то вони отримали значний розвиток тільки після Другої світової війни. Наприклад, були запроваджені такі соціальні інститути, як: страхування від безробіття, право на страйк, на пенсійне забезпечення, на сприятливе для населення довкілля, право на рівну оплату.

Конституційно-правове регулювання інституту британського громадянства також має свої особливості. До середини XX ст. були прийняті низка законів про громадянство. На сучасному етапі питання, пов’язані з набуттям, зміною, втратою громадянства, встановлюються в Акті про громадянство 1948 р. та 1981 р. Згідно з законодавством про громадянство до громадян Великобританії відносять таких осіб: а) громадян Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії; б) громадян британських залежних територій (Гіблартар, ост. Святої Єлени, Антілья, Бермудські острови, Британські і Віргінські острови, Кайманові острови, Монтсеррат, Терке, Кайкос, Фольклендські острови, острів Петкерн).

Законодавство про громадянство закріплює такі способи набуття громадянства, які здійснюються на основі комбінованого принципу “крові” та “ґрунту”.

Вищепроаналізовані права і свободи підданих ЇЇ Величності, а також знайомство з роботами класика британського конституціоналізму А. Дайсі дали нам підстави зробити висновок про перевагу негативного способу формування прав і свобод людини в статутному регулюванні. За А. Дайсі права і свободи приватних осіб є не наслідком, а джерелом законів. Британська доктрина прав і свобод виходить з думки, що права мають природний характер і не залежать від їх регламентації чи прописані в законах, бо закон можна відмінити, чи скасувати, а права - ні. Ось як з цього приводу висловився згадуваний нами А. Дайсі: “Англійці звертали набагато більшу увагу на пошук засобів, якими можна заставити визнати права приватних осіб, ніж звертали увагу на проголошення прав людини”. У цій цитаті квінтесенція розуміння доктрини прав та свобод, що є у Великій Британії.

Вищі органи державної влади Великої Британії

Парламентська монархія конституційно закріплена в другій половині XVIII ст., що призвело до розвитку інституту виборчого права та встановлення дієвого парламентаризму. Форма правління в державі - монархічна, тому монарх входить до складу парламенту, а в англійській правовій доктрині прийнято ставити монарха, як главу держави, на перше місце в системі вищих органів державної влади. Він визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церков. Монарх - фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабільності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престолонаслідування 1701 р. у Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього монарха, а якщо синів немає - то старшій донці. З 1952 р. трон займає Єлизавета II - 42-й Монарх Великобританії та шоста в британській історії Королева. Єлизавета II належить до династії Вінздорів. У Великій Британії її сьогодні шанобливо називають “бабушкою нації”.

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституційної угоди, монарх “царствує, але не управляє”.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати “сплячі прерогативи”. На сучасному етапі монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем’єр-міністром і урядом. Водночас у надзвичайних умовах Монарх має можливість користуватись політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, показовим є випадок у середині 70-х років минулого століття, коли Єлизавета II у 1974 році сформувала уряд лейбористів, хоча вони не мали більшості в нижній палаті англійського парламенту. Це було зроблено з метою зберегти стабільність у суспільстві, яка похитнулась у зв’язку з рядом факторів спричинених світовою енергетичною кризою 70-х років.

“Сплячі” політичні прерогативи монарха досить широкі. Тому в юридичній літературі їх прийнято поділяти на внутрішні та зовнішні прерогативи.

До внутрішніх прерогатив ми відносимо:

1. Право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони.

2. У судовій галузі його прерогатива окреслена гаслом: “Монарх - джерело справедливості”, тому правосуддя здійснюється від імені Монарха.

3. У законодавчій сфері монарх має право абсолютного вето (правда останній раз цим правом він скористався в 1707 р.).

4. Монарх має право скликати парламент та розпускати нижню палату парламенту.

До зовнішніх прерогатив монарха ми відносимо:

1. Монарх є главою Британської Співдружності.

2. Монарх оголошує війну та укладає мир.

3. Від його імені укладаються міжнародні договори.

4. Від його імені визнаються зарубіжні держави.

Зазначимо собі, що при монарху з XIII ст. діє Таємна рада (всього 300 чол.). Вона збирається в особливо урочистих випадках, наприклад, у зв’язку з церемонією коронації монарха. Вона утворює комітети, найважливішим із яких є Судовий комітет (діє з 1833 р). Він виступає апеляційною інстанцією для церковних судів.

Виходячи з аналізу прерогатив англійського монарха, можемо зробити висновок, що його повноваження досить широкі, але фактично його особиста влада обмежена і не стільки законодавчими актами, скільки нормами прецедентного права і конституційними звичаями.

Наступною гілкою влади у Великій Британії є - парламент, найстаріший у Європі (функціонує з кінця XIII ст.).

Британський парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією, яка, за словами британців, “обмежена лише прерогативами Творця”. Це явище пов’язане з принципом верховенства законів, які приймаються представниками народу. Однак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європейського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження “законодавчого суверенітету” Британського парламенту.

Згідно з конституцією Великобританії, британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл парламенту на дві палати відбувався на основі Вестмінстерського статуту 1330 р., а вхід Монарха до парламенту пов'язаний з законотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований монархом.

Прерогативи монарха ми проаналізували вище, а зараз розглянемо компетенції, порядок формування та функціонування двох палат британського парламенту. Верхня Палата лордів вважається найяскравішим проявом британського консерватизму. До її складу входило 1273 особи. В жовтні 1999 р. уряд Т. Блера провів через парламент закон про реформування палати лордів, відносно до якого її повинні були покинути частина спадкових перів. З 759 осіб на першому етапі верхню палату залишили 667 лордів, які отримували свої місця у парламенті в силу свого походження. А 92 члени парламенту обраних від партійних груп зберегли свої мандати до 2002 року. З 2002 р. розпочався другий етап реформування Палати лордів, складовою частиною реформ є обрання депутатів Палати лордів. У 2001 р. Палатою лордів схвалений Кодекс поведінки членів палати лордів, метою якої є відкритість, гласність та виборність. Палата лордів працює на безоплатній основі (виняток складають ординарні лорди з апеляцій та лорд-канцлер).

Важливо чітко визначити компетенцію Палати лордів. Її можна розподілити на: а) законодавчу; б) контрольну; в) судову. У зв’язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компетенція Палати лордів дуже обмежена. У руках верхньої палати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів - лише на місяць. Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами виникають досить рідко. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення “днів уряду” та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є вищою судовою інстанцією Об’єднаного Королівства.

Зазначимо собі, що реформа Палати лордів розрахована на 10 років. Зокрема, з 2004 року лорд-канцлер, спікер Палати лордів не призначається монархом чи за поданням прем’єр-міністра і не входить до складу уряду. Його обирають шляхом голосування депутати верхньої палати лордів. Більше того, з 2003 року створено міністерство з конституційних справ, до якого перейшла значна частина повноважень лорд-канцлера. На сьогодні лорд-канцлер може брати участь у дебатах і голосуванні, але позбавлений права вирішувати процедурні питання.

Нижня палата парламенту Великобританії - Палата громад - формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості. Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Чисельно кількість депутатів складає 650 осіб. У 1983 році їх кількість було збільшено з 635 до 650 осіб на вимогу консервативної партії (з метою перерозподілу виборчих округів).

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у разі порушення депутатом етико-моральних норм його можуть позбавити мандата. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Дуже цікавий факт з огляду на українську парламентську дійсність. В нижній палаті парламенту Великобританії за партійною дисципліною, одностайністю голосування членів фракції, різноманітними перемовинами з іншими фракціями слідкують так звані “батоги”, так що функції “рука Чечетова”, правда у законний спосіб, знає і палата общин.

Важливим структурним елементом Палати громад є парламентські комітети, які утворюються для попереднього обговорення законопроектів.

Система комітетів досить розгалужена:

1. Комітет всієї палати.

2. Постійні.

3. Спеціальні, спільні комітети.

1. Комітет всієї палати представляє собою Палату громад у повному обсязі та скликається для обговорення конституційних і фінансових питань.

2. В нижній палаті парламенту, як правило, 7-8 комітетів, до складу яких входять 15-50 парламентерів, це щодо постійних комітетів.

3. Спеціальні комітети найчисельніші. Вони можуть функціонувати на постійній основі, а можуть створюються тільки на час сесії. Наприклад, Комітет з відбору займається питаннями організації розгляду законопроектів і розподілом членів парламенту за комітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати, Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування на паритетних началах обома палатами парламенту з метою узгодження непорозумінь або компетенційних спорів з приводу законодавчої діяльності.

Для того, щоб організувати роботу Палати громад, з числа депутатів палати обирають голову Палати громад - спікера. Як правило, спікером стає найбільш авторитетний та старіший за кар’єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується політичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад - забезпечення зв’язку між Палатою громад і Монархом. Спікер Палати громад наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері організації роботи палати. Під час дебатів спікер має право застосовувати так звану процедуру “гільйотини”, яка означає право спікера у певний момент зводитися на ноги, що призводить до закінчення дебатів. Він може на власний розсуд визначити порядок виступів членів палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законопроектів, які запропоновані членами палати. Така процедура в британському парламенті отримала назву “кенгуру”. Голова Палати громад визначає характер біллів (публічні, фінансові, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 р. рішення спікера є остаточним.

Згідно зі статутним правом основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно усі британські законопроекти (білли) розподіляються за сферою регулювання. Публічні білли складають переважну більшість серед інших біллів, які приймаються сучасним британським парламентом. Публічні білли регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів можуть виступати депутати Палати громад та депутати - члени уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають назву “урядові білли” та є пріоритетними серед інших при розгляді у парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приватних біллів, які найчастіше розглядають вони самі. Також ініціаторами внесення приватних біллів можуть бути місцеві органи влади або групи осіб. Тому ці білли поширюються на конкретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Сьогодні у зв’язку з поширенням делегованого законодавства роль приватних біллів значно зменшилась. Гібридні (hybrid bills) або змішані білли встановлюють приписи окремими особами, але певною мірою стосуються національних інтересів. У сучасній парламентській практиці гібридні білли зустрічаються доволі рідко.

Наявність у парламенті проурядової більшості та обов’язкова належність до неї всіх міністрів призводять до домінування у ньому урядових біллів. Від загальної кількості нормативних актів, що розглядаються Британським парламентом, 95% складають урядові білли. Цікавим є і розподіл часу у парламенті для законодавчої ініціативи різних суб’єктів - з 5 днів на тиждень, у які проходять засідання, 4 належить урядовим біллям і лише один день присвячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю уряду є ще одним з найважливіших напрямків діяльності Палати громад та здійснюється відповідно до конституційного принципу відповідального правління. У Британії парламентський контроль заснований на доктрині міністерської відповідальності. Сутність зазначеної доктрини полягає у тому, що міністр бере на себе відповідальність за діяльність свого міністерства та повинний піти у відставку, якщо є недоліки у роботі підпорядкованого йому міністерства. Парламентський контроль має публічний характер, поєднується з громадським контролем та інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною трансляцією засідань Палати громад. У Палаті громад застосовуються наступні форми контролю: усні запити; письмові запити (інтерпеляція); вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та всього уряду в цілому; парламентський уповноважений зі справ адміністрації. Наприклад, відповідно до регламенту Палати громад щоденне засідання (крім п’ятниці) починається з “години запитів”.

Згідно зі статутним правом, вищим органом виконавчої влади у Великобританії є монарх. Водночас на практиці за конституційною угодою країною керує “Уряд її Величності”, в якому головну роль відіграє прем’єр- міністр. Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті громад. Він здійснює загальне керівництво урядом, підтримує постійні відносини між монархом і урядом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після парламентських виборів формує уряд тощо.

Зазначимо, що уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне уряд) та офіційний уряд не співпадають. Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20-22 міністрів найбільш важливих міністерств, таких як: Прем’єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер Казначейства, міністр внутрішніх справ, оборони тощо. До Кабінету входить так званий “внутрішній кабінет” - неформальне об’єднання 3-5 міністрів, які користуються довірою Прем’єр-міністра. Офіційний уряд формується Прем’єр- міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складається з 4 груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції та входять до Кабінету. Друга група - це міністри без портфелів, члени уряду, які займають традиційні посади - лорд - голова Ради, лорд - охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними міністрами та є заступниками найбільших міністерств. Четверта група складається з молодших міністрів, які призначаються для забезпечення зв’язку між міністрами і парламентом.

У рамках уряду утворюються допоміжні органи - комітети (секретаріати). Статутне право не встановлює їх назви і кількість. Як правило, вони формуються Прем’єр-міністром за напрямами діяльності уряду. На сьогодні це - Комітет законотворчості, Комітет оборони, Комітет зовнішньої політики тощо. Основне призначення таких комітетів полягає в інформуванні міністерств, забезпеченні контактів з парламентом, підготовці документів тощо.

Відповідно до конституційної угоди уряд не збирається на засідання у повному складі, тому усі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу.

Компетенція Кабінету не залежить від його політичної орієнтації та була визначена ще в урядовій доповіді 1918 р.: а) визначення політичного курсу держави, який затверджується парламентом; б) реалізація контролю за виконанням актів парламенту; в) здійснення постійної координації діяльності органів виконавчої влади. У зв’язку з тим, що члени Кабінету є і членами парламенту, уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу наступним чином: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо. З метою здійснення своїх функцій уряд займається нормотворчою діяльністю. Акти уряду можна розділити на дві групи: а) акти підзаконного характеру; б) акти делегованого законодавства, яких щорічно приймається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.

Таким чином, проаналізована система виконавчої влади засвідчує високий рівень компетентності і дієвості її здійснення.