Зобов’язальні та рекомендаційні (авторитетні) міжнародні стандарти
Правова природа і роль міжнародних стандартів, їх вплив на регулювання відповідних правовідносин істотно залежать від типу міжнародно-правових актів, якими вони встановлені. Такі стандарти містяться як у міжнародних (багатосторонніх) договорах, так і в актах (резолюціях, рекомендаціях, деклараціях, коментарях) міжнародних міжурядових організацій, рішеннях (правових позиціях) міжнародних судових установ.
Це стосується не лише найбільш розвинутої системи стандартів у сфері прав людини, але й усієї категорії міжнародних правових стандартів.Відповідно існують дві категорії правових стандартів - зобов'язальні[191] та рекомендаційні («авторитетні»). Зобов'язальні міжнародно-правові стандарти закріплені багатосторонніми міжнародними договорами і, в силу загальноприйнятих принципів міжнародного права, є обов'язковими для дотримання[192] [193] [194] державами - учасниками відповідного договору. Класичними прикладами міжнародних документів, що містять зобов'язальні для України міжнародно-правові стандарти у сфері виборів, є основні документи, що стосуються прав людини - Міжнародний пакт про громадянські та політичні права ООН 1966 р. (ратифікований Указом Президії Верховної Ради УРСР 19 жовтня 1073 р.) [538] та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи 1950 р. разом із Першим Протоколом 1952 р. і низкою інших протоколів (ратифіковані Законом України від 17 липня 1997 р.) [408]. Зобов'язальні стандарти достатньо загальні та в основному формулюються як абстрактні принципи. Будучи положеннями, сформульованими в актах міжнародного права, вони не є типовими принципами міжнародного права, оскільки не регулюють міжнародні відносини. О. Тіунов називає їх спеціальними принципами, розглядаючи як «положення-стандарти спеціального характеру, покликані забезпечувати функціонування... їм походженням загальні принципи права є принципами внутрішньодержавного права. Міжнародне право лише констатує вже встановлені, що існують у національних правових системах, принципи» [651, с.16]. Дійсно, хоча такі принципи мають універсальний чи цивілізаційний характер, формувалися вони у певній окремій національній системі права чи, можливо, паралельно у декількох таких системах. Лише згодом, після усвідомлення їх спільного значення для держав, об'єднаних у тій чи іншій міжнародній організації, вони набувають закріплення у міжнародно-правових актах. Вважаємо, що така оцінка генези міжнародних стандартів, які є за своїм змістом галузевими чи інституційними принципами, тим більше відповідає їх сутності. Поряд з міжнародними договорами існує низка міжнародних документів, які містять певні правові стандарти, проте формально не мають зобов'язального характеру, властивого договорам. Це здебільшого акти міжнародних організацій, які формально, з точки зору міжнародного права, є рекомендаційними або мають політичний характер. Положення, встановлені такими актами, сьогодні прийнято відносити до так званого «м'якого права», яке викликає значний інтерес дослідників і практиків (див., наприклад, [302, с.135; 1347, р.2-3]). «М'яке право» є відносно новим феноменом; встановлені такими актами міжнародні стандарти є породженням міжнародного права ХХ ст. (див. [232, с.11]). Природа норм «м'якого права» неоднорідна, хоча за походженням це, як правило, положення, що містяться в актах, прийнятих органами міжнародних (міждержавних чи міжурядових) організацій, зокрема ООН, Міжпарламентським союзом, Радою Європи, ОБСЄ та ін., а також утвореними ними органами (організаціями), як Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Бюро з демократичних інституцій і прав людини (БДІПЛ), Група держав проти корупції (GRECO) і низка інших. Існують різні підходи до розуміння норм, що встановлюються актами «м'якого права». Досить поширена точка зору, яка взагалі не вважає стандарти, що містяться у подібних актах, правовими нормами, визнаючи за ними лише політичний характер; їм приписується обмежена роль зразків для національного законодавства, однак вважається, що вони «не можуть бути складовою частиною внутрішньодержавного законодавства, а тим більше не можуть мати пріоритетного становища щодо національних джерел права» [589, с.29]. Зокрема, свого часу Конституційний трибунал Польщі відмовився визнавати Кодекс належної практики у виборчих справах, прийнятий Венеціанською комісією, за критерій контролю виборчого законодавства, оскільки він не є зобов'язальною міжнародною угодою (див. [1399, s.172]). Однак завдяки високому авторитету відповідних міжнародних організацій навколо таких актів формується атмосфера «спонукання» до їх дотримання державами - учасницями цих організацій. Так, всупереч позиції Конституційного трибуналу, польські науковці зазначають, що, оскільки ці норми приймаються голосуванням у колегіальних органах міжнародних організацій, вони «є зобов'язальними у державах-членах без потреби їх визнання, затвердження чи ратифікації», оскільки «не можна відмовити можливості поза- правового, засадничо політичного і мобілізуючого впливу на держави-члени» [1399, s.173]. Низка науковців визнають правовий (хоча і специфічний) характер норм «м'якого права». Так, В. Мицик вказує, що «такі норми виконують надзвичайно важливу допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris - правової думки - звичаєвих та підготовці і розробці договірних міжнародно-правових норм» [101, с.182]. О. Київець визнає за «м'якою» нормою «основну функцію, притаманну будь-якій правовій нормі - регулюючу», однак відносить такі норми до заохочувальних87 [301, с.388]; інші науковці [195] [196] вважають джерела права, що містять такі норми, за своїм характером «переконливими» [1099, с.108]. Деякі автори порівнюють правові стандарти, встановлені нормами «м'якого права», з міжнародним звичаєм: спочатку вони виникають як певна практика, а згодом за цією практикою визнається сила юридичної норми [1382]. Німецький дипломат Г. Гільґенберґ стверджує, що «часто трапляється, що текст, який був укладений на конференції як не зобов'язально-договірний стандарт, поступово стає, в міру зростання його усвідомлення, зобов'язальним і майже “жорстким” зобов'язанням» [1359, р.501]. Як зазначають укладачі посібника Ради Європи щодо застосування міжнародних виборчих стандартів, «“м'яке” право відіграє величезну роль у тлумаченні стандартів, які мають юридично обов'язкову силу, або й навіть у формуванні міжнародного звичаєвого права» [258, с.18]. Яскравим прикладом такої еволюції є сприйняття у міжнародному праві Загальної декларації прав людини ООН 1948 р., яка не є зобов'язальним міжнародним договором. Встановлені цим документом стандарти[197] прав людини виникли «як consensus omnium, тобто загальноприйнята база для функціонування певного правопорядку» [232, с.12]; проте сьогодні Декларація, по суті, розглядається як зобов'язальний документ високої юридичної сили (на рівні із правовим звичаєм), як правова основа системи міжнародного права прав людини. Подібна еволюція відбулася із Заключним (Гельсінським) актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Хоча за своєю первинною природою, за загальним визнанням, він є міжнародним документом, який містить політичні зобов'язання держав, сьогодні відповідні зобов'язання вважаються цілком подібними до тих, які виникають внаслідок міжнародних договорів. Цьому сприяли як багаторазові спільні заяви держав - учасниць НБСЄ (згодом - членів ОБСЄ) про свої зобов'язання послідовно виконувати усі положення Заключного акта 1975 р. Наслідком зростання авторитету базового документа НБСЄ стало надання подібної авторитетності й іншим, пізнішим документам цієї організації, зокрема документа Копенгагенської наради з людського виміру НБСЄ 1990 р. [1316]. Хоча цей акт кваліфікується як «політично, а не юридично зобов'язальний, оскільки він не підлягає формальній процедурі ратифікації» [216, с.286], тим не менше він відіграє важливу роль[200], зокрема, при оцінці якості виборів міжнародними місіями спостереження під егідою ОБСЄ/БДІПЛ. Поступове набуття правового значення подібними актами, які первинно мають політичний характер, демонструє подібність до формування міжнародно-правового звичаю і дозволяє кваліфікувати ці акти як джерела міжнародних правових стандартів, що ними встановлені. У літературі звертається увага на авторитетний характер інших актів міжнародних організацій. Так, стосовно Декларації Міжпарламентського союзу «Про критерії вільних і чесних виборів» А. Автономов стверджує: «хоча ця Декларація не є документом, обов’язковим для виконання, проте її моральна сила велика, оскільки вона була схвалена одноголосно на сесії Ради настільки авторитетної міжнародної організації, як Міжпарламентський союз» [6, с.15]. За спостереженням науковців, за допомогою норм «м’якого права» часто «намагаються врегулювати нові суспільні відносини, які, як правило, до того взагалі не були відомі міжнародному праву» [301, с.394]. Як приклад дослідниця наводить сферу космічного права; проте можемо стверджувати, що подібними сферами, «раніше не відомими міжнародному праву», є також ті сфери регулювання національного права (насамперед різних галузей у складі конституційного права), які зазнали істотного впливу глобалізації і в яких за останні десятиліття сформувалися міжнародно-правові стандарти. Вважається, що загальне зростання як обсягу, так і ролі (впливу) міжнародних норм «м’якого права» (у тому числі встановлених такими нормами міжнародних стандартів), які в окремих випадках виявляються набагато ефективнішими, аніж «жорсткі» норми, дозволяє інтерпретувати таку тенденцію як можливість «виникнення в недалекому майбутньому нового основного джерела міжнародного права - стандарту» [301, с.403]. Детальне вивчення ролі і місця актів «м’якого права» у системі міжнародного права виходить за межі нашого дослідження. Для нас достатньо висновку, що стандарти, встановлені як міжнародними договорами, так і актами «м’якого права», є правовими нормами, хоча й різного способу дії (чи, можливо, різної юридичної сили). Це дозволяє стверджувати про наявність принаймні двох категорій міжнародних правових стандартів - зобов’язальних міжнародно-правових стандартів, закріплених у міжнародно-правових договорах, що підлягають ратифікації (приєднанню) з боку держав, та авторитетних міжнародно-правових стандартів, встановлених документами, прийнятими впливовими міжнародними організаціями[201]. Однак як зобов’язальні, так і авторитетні стандарти мають правовий характер і змушують (хоча й різними засобами) відповідні держави дотримуватися їх силою міжнародного правового порядку. Відмінність двох груп міжнародно-правових стандартів не обмежується їх правовим характером та джерелами міжнародного права, у яких вони закріплені. Між ними існує істотна якісна відмінність, пов’язана з їх змістом та, певною мірою (хоча й не цілком), зі ступенем зобов’язальності. Вивчення змісту положень зобов’язальних міжнародно-правових документів, що містять правові стандарти (таких як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод з протоколами до неї, зрештою, і Загальна декларація прав людини, яку можна вважати «звичаєво зобов’язальною»), демонструє достатньо загальне й абстрактне формулювання відповідних положень, без їх чіткої конкретизації. Зобов'язання, які відповідно до таких стандартів покладаються на держави, повинні охоплювати достатньо широкий спектр можливої належної поведінки; тому, як зазначають науковці, такі стандарти «за своєю природою... належать до норм-принципів, а отже, мають установчий характер» [232, с.11]. Останнє твердження, на наше переконання, слід розуміти у тому сенсі, що такі стандарти-принципи визначають (встановлюють) основи правового регулювання у відповідній галузі права чи правовому інституті, тобто виконують роль галузевих принципів права. Зрештою, саме такий намір - встановлення основних принципів правового регулювання у певній сфері правовідносин як загальних обов'язків держав - задекларований і у преамбулах відповідних міжнародно-правових документів; так, преамбула Статуту Ради Європи містить посилання на «відданість духовним та моральним цінностям, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи та верховенства права, принципам, які становлять підвалини кожної справжньої демократії» [1442]. Особливістю зобов'язальних стандартів є те, що вони формулюються абстрактно, у достатньо загальних термінах. Як зазначають П. Рабінович та О. Венецька, «специфічною властивістю міжнародних стандартів прав людини. є гранична абстрактність застосовуваних у них терміно-понять (серед яких часто-густо превалюють терміно-поняття суто оціночного характеру)» [910]. Виборчі стандарти у цьому сенсі особливо лаконічні, оскільки мають вигляд «принципів-назв». Такий загальний, максимально абстрактний рівень формулювання стандартів, які мають вигляд галузевих принципів, хоча й не може бути підставою для висновку про їх необов'язковість, тим не менше вимагає спільного (чи принаймні узгодженого) розуміння їх змісту. У цьому контексті доцільно нагадати визначення М. Козюброю принципів права як виразу «правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя» [376, с.6]. Саме тут виявляється істотна роль «авторитетних» стандартів, встановлених нормами «м'якого права»: на них покладається важлива функція забезпечення належного змісту національного законодавства, за великим рахунком, відповідного основним визнаним цінностям, зокрема верховенства права, та єдності праворозуміння у відповідній сфері регулювання. С. Погребняк вказує: «Матеріальний аспект верховенства права полягає в тому, що мають існувати доволі чіткі змістовні стандарти [курсив наш. - Ю.К.], які визначають суть позитивного права» [650, с.167]. Зміст такого стандарта-принципу має розкриватися, як правило, «спектрально», через систему менш абстрактних вимог, які розкривають зміст принципу-назви, визначають спосіб його розуміння і відкривають практичні можливості його застосування як регулятора. Зазначена функція розкриття змісту стандартів-принципів реалізується принаймні двома можливими шляхами. Перший шлях полягає у виданні акта «м'якого права», який тлумачить зміст принципів, викладених у зобов'язальному акті[202]. Цим шляхом пішов Комітет ООН з прав людини. У 1996 р. Комітет видав «Загальний коментар статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» [245], в якому надав поширене автентичне тлумачення положень зазначеної статті у контексті вимоги звітів (доповідей) про дотримання державами - сторонами Пакту встановлених ним вимог, як це передбачено статтею 40 Пакту [538]. Інший шлях реалізований у практиці Венеціанської комісії. Документи, які містять виклад узагальнених Комісією європейських стандартів у відповідних галузях національного конституційного права, - «кодекси належної практики» (Code of Good Practice; див. [1300;1301] - складаються з двох частин: керівні принципи (guidelines) та пояснювальна доповідь (explanatory report, explanatory memorandum). Перша з цих частин формулює стандарти-принципи та вимоги, що належать до його складу і визначають його загальний зміст; друга є поширеним коментарем керівних принципів, яка надає спільне (загальновизнане) тлумачення цих основоположних засад і їх складових вимог та гарантій їх дотримання, а також пропонує зразки «належної практики» щодо їх реалізації. Подібний зміст має Декларація про критерії вільних і чесних виборів Міжпарламентського союзу[203] [1313], яка не лише проголошує ці два фундаментальні принципи демократичних виборів, але й викладає їх достатньо детальний зміст через взаємозв'язок з іншими принципами виборчого права, а також вимоги щодо державної політики у цій сфері[204]. Як бачимо, «переконливі» джерела, які встановлюють міжнародні стандарти у формі «м'якого права», теж можуть містити формулювання основних галузевих принципів. Проте їх характерною відмінністю є вихід за межі «проголошення» принципів, що передбачає, по-перше, надання загальноприйнятого (в межах спільноти держав - членів відповідної міжнародної організації) тлумачення змісту того чи іншого принципу; по-друге, опис відповідної практики застосування (позитивної реалізації) такого принципу; по-третє, належних внутрішньодержавних механізмів захисту від порушень встановленого стан- дарту[205]. У цьому сенсі можна стверджувати, що «авторитетні» стандарти доповнюють встановлені зобов'язальними актами основні галузеві принципи спільним розумінням їх змісту та вимогами «належної практики», встановлюють мінімально припустимий рівень дотримання стандартів і зразки (еталони) для наслідування щодо розуміння (тлумачення) і застосування цих принципів у практиці держав-членів. У межах системи європейських правових стандартів, основу якої складає Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, існує ще одна характерна група джерел правових стандартів, що виконує ту ж функцію, що й джерела «м'якого права», - тлумачення основних стандартів (принципів), встановлених Конвенцією, та оцінку практики її реалізації державами-учасниками, що дає можливість кваліфікувати «належну» і «неналежну» практику; тим самим ця група джерел сама визначає й уточнює зміст правових стандартів. Зазначені джерела - це практика (рішення) Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), специфічного, якщо не унікального, наднаціонального юрисдикційного органу. Як зауважує А. Червяцова, «результатом судового тлумачення Конвенції є система правових стандартів, які розкривають зміст прав і свобод людини, а також обов'язків держави щодо їх забезпечення» [1172, с.260]; підкреслимо, що сформульоване Судом змістовне розкриття правових стандартів не обмежується правами і свободами людини і, незважаючи на спосіб викладу, охоплює й виборчі стандарти, що не зводяться до вимог щодо суб'єктивних виборчих прав. Не зупиняючись на характеристиці цієї групи джерел[206], звернемо лише увагу, що Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [745] наближає акти ЄСПЛ за їх юридичною силою до зобов'язальних міжнародно-правових актів, надаючи правовим позиціям Суду статусу джерел національного права. Важливою та загальновизнаною рисою міжнародно-правових стандартів є їх «мінімальний» характер; він прямо вказується в основних зобов’язальних міжнародно-правових актах (див. статтю 5 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [538], статтю 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [408]). На цю рису вказують також правознавці. Так, Є. Танчев наголошує: «Першість міжнародно-правових стандартів повинна завжди розглядатися як мінімум, і якщо, особливо у сфері прав людини чи виборчого права, національні конституції встановлюють більш демократичні стандарти, національним положенням повинна надаватися перевага, і вони не можуть розглядатися як порушення договорів» [1446, р.28]. П. Рабінович та О. Венецька підкреслюють: «міжнародні стандарти прав людини встановлюють власне “мінімальний стандарт”, є “мінімально допустимим консенсусом”; вони не лише закріплюють перелік загальновизнаних прав, але й фіксують їх певний необхідний обсяг, мінімальний рівень, на якому останні мають реалізовуватись» [910]. Як зазначає М. Смокович, «міжнародний стандарт є незнижуваним мінімумом» [1032, с.11]. Дійсно, саме мінімальність вимог щодо дотримання певного необхідного рівня, власне, й обґрунтовує можливість застосування терміна «стандарт» до таких положень: те, що не відповідає стандарту, тобто є «нестандартним», визнається неприпустимим. У цьому контексті необхідно звернути увагу на певну суперечність між розумінням стандарту як мінімально припустимої вимоги та визнанням того, що за своєю роллю міжнародні правові стандарти є правовими принципами, тобто мали б бути певною мірою «ідеальними», якнайвищими вимогами. Розв’язання цієї суперечності слід шукати у способі розкриття загальновизнаного змісту такого стандарту-принципу, який найчастіше закріплюється у зобов’язальних актах як «принцип-назва», склад вимог якого і межі їх розуміння вимог якого підлягають додатковому тлумаченню. Так, наприклад, принцип загального виборчого права, який ми розглядаємо детально нижче (див. розділ 2), є міжнародним виборчим стандартом; однак його зміст допускає певні межі тлумачення (зокрема, щодо права голосу ув’язнених). Мінімальні («стандартні») вимоги цього принципу допускають обмеження таких осіб у володінні правом голосу на виборах; водночас ідеальний зміст цього принципу стимулює розширювати коло суб’єктів права голосу, у тому числі з подоланням цього обмеження. Дійсно, як зазначають дослідники, «поняття стандартів [додамо: правових стандартів; на технічні стандарти ці міркування не поширюються. - Ю.К.] завжди пов’язане із закріпленням нормативного мінімуму, який визначає рівень державної регламентації з допустимими відступами в бік перевищення або конкретизації» [532, с.190]. Тому недотримання такого мінімуму національним правом є неприйнятним; водночас цілком прийнятними є відхилення від такого нормативно-обов’язкового «мінімуму» (тобто мінімального розуміння відповідного принципу) з метою його перевищення або більш повної реалізації цього принципу національними правовими нормами. Відрізняючи «суверенні стандарти» (тобто стандарти, встановлені принципами національного права) від міжнародних, М. Смокович підкреслює, що у випадку, коли перші є вищими від других, їх «необхідно розвивати і не піддавати руйнації у зв’язку з глобалізацією міжнародних стандартів» [1032, с.11]. Отже, посилення вимог щодо більш повного дотримання певних принципів у національному праві (розширення їх змісту через більше наближення до «ідеалу») порівняно із їх мінімальним розумінням відповідно до міжнародного правового стандарту жодним чином не може кваліфікуватися як порушення цього стандарту. Практика знає випадки таких відхилень; деякі з яких стосовно сфери виборів розглянуті нижче. Мінімальний характер вимог міжнародно-правових стандартів є надзвичайно важливою їх характеристикою, що має бути врахована усіма державами, яких вони стосуються. Проте слід визнати, що не можна автоматично приписувати цю характеристику усьому масиву міжнародно-правових стандартів без огляду на їх зміст та юридичну силу актів, якими вони встановлені. Без сумніву, мінімальний характер мають правові стандарти, встановлені зобов'язальними міжнародно-правовими актами. Це випливає саме із їх зобов'язальної природи: недотримання рівня встановлених таким актом вимог означає його порушення. Однак стандарти, встановлені зобов'язальними актами, є правовими принципами відповідних галузей права чи правових інститутів, сформульованими в достатньо абстрактній формі, часто - у формі принципів-назв. Тому з тексту самих лише зобов'язальних актів неможливо встановити, у чому полягає обов'язковий мінімальний зміст відповідного стандарту. Роз'яснення загальновизнаного розуміння (тлумачення) цих принципів, суті та змісту їх мінімальних вимог на міжнародному рівні здійснюється актами «м'якого» права. Тому ступінь дотримання зазначених принципів оцінюється на основі такого загальновизнаного їх розуміння. У цьому сенсі (стосовно визначення змісту встановлених стандартів) слід вважати «авторитетні» правові стандарти невід'ємною складовою зобов'язальних стандартів; саме вони визначають ті мінімальні вимоги, які формально встановлюються зобов'язальними стандартами. Це дозволяє зробити висновок про те, що окремий стандарт як цілість може бути встановлений кількома положеннями різних міжнародно-правових актів[207], які ще й часто мають різну правову природу («жорстке» чи «м'яке» право) та відповідно різну юридичну силу[208]. Проте зазначені міркування не можуть бути поширеними на ту частину правових стандартів, встановлених актами «м'якого» права, яка визначає зразки «належної практики». Такі зразки часто виходять за межі мінімальних вимог і більшою мірою є рекомендаційними, виконують роль «ілюстрації» застосування стандартів-принципів у тому їх розумінні, яке визначається загальновизнаним їх тлумаченням. Саме до цієї групи стандартів відноситься повною мірою прийняте різними дослідниками розуміння стандарту як правової категорії, що визначає вихідний пункт для розвитку норм, але не породжує при цьому чітких прав та обов'язків [1412, р.266]. У цій сфері велику роль відіграють конкретні суспільно-політичні обставини відповідної держави та контекст її національної системи права (у тому числі наявність чи відсутність відповідних звичаїв і традицій), що знаходить своє вираження у концепції «поля розсуду» (margin of appreciation) конкретної держави, розвинутої у судовій практиці Європейського суду з прав людини. Стосовно виборчих стандартів, закріплених у статті 3 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [900], зазначена концепція детально аргументована Судом у рішенні у справі «Матьє-Моен і Клерфе проти Бельгії» [1276] і повторена згодом у низці рішень. Як типові приклади міжнародних документів «м'якого права», які мають рекомендаційно-ілюстративне значення у сфері виборчого права, можна навести висновки Венеціанської комісії як щодо узагальнення практики різних держав (див., наприклад, [204; 208]), так і щодо законодавчих актів чи законопроектів конкретних держав, часом спільно з БДІПЛ (див., наприклад, [130; 1051]). Іншими прикладами таких актів можуть слугувати звіти місій ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами (див., наприклад, [1327]). Нижче будуть розглянуті приклади як «мінімальних обов’язкових», так і «рекомендаційних» стандартів, встановлених актами «м’якого права» у сфері виборів. Наведені аргументи засвідчують істотну неоднорідність масиву положень, які складають міжнародні правові стандарти за різними критеріями - юридичною силою, ступенем узагальнення, мінімальністю характеру вимог. Цим пояснюються згадані на початку цього підрозділу труднощі цілісного розуміння явища міжнародно-правових стандартів та встановлення їх спільних рис. Із проведеного аналізу випливає висновок щодо структури масиву міжнародно-правових стандартів за критеріями тих чи інших їх характеристик. Отже, насамперед слід визнати існування групи міжнародних правових стандартів, які характеризуються обов ’язковістю та мінімальним характером встановлених правових вимог. У першу чергу, це стандарти, встановлені міжнародно-правовими договорами, які мають вигляд достатньо загально сформульованих правових принципів відповідної галузі права чи правового інституту, зобов’язальна сила яких базується на їх ратифікації відповідними державами («зобов’язальністандарти»). Невід’ємну частину цих стандартів, проте, складають положення актів «м’якого права» (документів авторитетних міжнародних організацій), які надають загальновизнане на рівні держав - членів відповідної міжнародної організації розуміння (тлумачення) абстрактних формулювань зазначених принципів, що має «переконливий» («авторитетний»), тобто близький до зобов’язального, характер. Сюди ж слід віднести правові позиції Європейського суду з прав людини у тій частині, у якій вони мають характер судового тлумачення положень зобов’язальних стандартів-принципів («переконливі стандарти»). Враховуючи нерозривний змістовний зв’язок цих двох типів положень, необхідно розглядати положення як зобов’язальних, так і авторитетних міжнародно-правових актів, а також відповідні правові позиції ЄСПЛ, які стосуються одного принципу права (тобто сукупно і зобов’язальний, і переконливий стандарт), як єдиний міжнародно-правовий обов ’язковий стандарт. Інший рівень складають стандарти, викладені у різних актах «м’якого права» у вигляді зразків чи прикладів «належної практики», спрямованої на оптимальну (а не мінімальну) реалізацію першої групи міжнародно-правових стандартів у національній законодавчій та правозастосовній діяльності. Ці стандарти, хоча кожен з них і пов’язаний з відповідним обов’язковим стандартом-принципом, слід розглядати як «авторитетно-рекомендаційні», які не мають зобов’язального та мінімального характеру. Відхилення від таких рекомендаційних стандартів-практик («зразків належної поведінки») визначаються визнаним за кожною державою полем власного розсуду та розглядаються як припустимі тою мірою, якою вони не порушують загальновизнаного мінімального змісту обов’язкового стандарту-принципу. 1.3.3.