§ 6. Засади конституційного ладу України

Конституційний лад України включає цілісну систему основних політико- правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у суспільстві. У його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте, провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є норма­тивним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Засади конституційного ладу - це система фундаментальних полі- тико-правових принципів, що визначають характер взаємовідносин між осо­бою, громадянським суспільством і державою. У сукупності ці принципи станов­лять провідний генеральний інститут конституційного права. У Конституції України 1996 р. більшість норм цього інституту розміщено в розділі І «Загальні засади».

Засади конституційного ладу відрізняються від усіх інших принципів права низкою ознак, серед яких:

- фундаментальність - основоположний, вихідний характер;

- політико-правовий характер - вони є політичними деклараціями за зміс­том і правовими принципами за формою;

- найвищий ступінь абстрактності - вони являють собою узагальнені кате­горії, які неможливо об'єднати в єдине поняття, не виходячи на рівень морально- філософських категорій (таких, як добро і зло, буття і небуття, доцільність і справедливість тощо);

- загальність - вони визначають сутнісний зміст правового впливу на всі форми соціальних зв'язків, на всі сторони соціальної дійсності, адресовані всім суб'єктам права;

- підвищена стабільність - вони відображають усталені уявлення народу про належний та справедливий устрій державного й суспільного життя, його найбільш суттєві політико-правові цінності, а тому й залишаються незмінними тривалий проміжок часу, надаючи стабільності всій системі права в цілому;

- ідеологічна загальноприйнятність - вони поділяються усіма прогресивними силами суспільства; саме ця ознака робить засади конституційного ладу тим нарі­жним каменем, навколо якого може відбутися порозуміння між основними політич­ними партіями та рухами, згуртування народу в процесі державотворення;

- конституційна форма закріплення - вони сформульовані у вигляді окре­мих декларативних норм Конституції (розміщених, як правило, у першому розді­лі) або виводяться логічним шляхом зі змісту кількох її приписів;

- юридичне верховенство - будучи закріпленими в Конституції, вони ма­ють пріоритет не лише перед нормами усіх інших джерел права, але й перед іншими нормами самого Основного Закону, створюючи єдиний «каркас» право­вого регулювання в усіх сферах суспільного життя;

- постійність - їх дія є безперервною, наслідком чого є стан конституційно­го правопорядку;

- системність - кожен з них має самостійну цінність і відіграє власну сис- темотворчу роль; водночас усі засади конституційного ладу органічно поєднані між собою і можуть діяти лише разом; порушення одного із цих принципів невід­воротно призводить до порушення усіх засад конституційного ладу в цілому;

- особливий захист з боку держави - посягання на засади конституційного ладу є найтяжчим конституційно-правовим деліктом, за вчинення якого перед­бачена не лише конституційна, але й кримінальна відповідальність.

Засади конституційного ладу відіграють ключову роль у політико-правовій системі суспільства, надаючи їй визначеності, стабільності й відіграючи роль загального орієнтиру державного будівництва, підґрунтя для діяльності всіх органів державної влади й інститутів громадянського суспільства. Ці принципи відображають певні суспільні ідеали, визначають і закріплюють основи правово­го статусу суб'єктів конституційно-правових відносин, зумовлюють певний харак­тер взаємовідносин між ними. Відповідно до ч. 3 ст. 5 Конституції України, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові, а законопроєкти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджують­ся всеукраїнським референдумом (ч. 1 ст. 156).

У спеціальній літературі запропоновано декілька підходів до класифікації засад конституційного ладу. Зокрема, залежно від підсистем суспільного ладу, яких вони стосуються, засади конституційного ладу поділяються на засади полі­тичної системи, засади економічної системи, засади соціальної системи і засади духовно-культурної системи. Крім того, зустрічається поділ цих принципів на за­сади державного і суспільного ладу, на гуманістичні й демократичні засади тощо.

Засади конституційного ладу України становлять наступні політико-правові принципи:

1. Принцип народного суверенітету (ч. 2-3 ст. 5 Конституції України) - означає повновладдя народу і полягає у визнанні його носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме народу належить право бути вищим суддею з питань влади і вирішувати долю останньої. Відповідно його воля, висловлена в певних формах, є істинним і єдиним базисом держави. Саме від волі народу виходить мандат на устрій держави і будь-які зміни її форми, входження держа­ви у відповідні міждержавні об'єднання. Право визначати і змінювати конститу­ційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане дер­жавою, її органами чи посадовими особами; водночас ніхто не може узурпувати державну владу.

Народний суверенітет доцільно розглядати як природне право народу са­мостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конститу­ційний лад, який відповідає його волі.

конституційні цінності. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер.

Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у то­му, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроєктів з питань податків, бюджету і амністії), що є гарантією від спонтанних проявів народовладдя і необґрунтованих рішень, прийнятих у такий спосіб.

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосере­дня (пряма) і представницька демократія).

2. Принцип державного суверенітету (ст. 1 Конституції України) - означає визнання державної влади похідною від народу верховною владою, що виявля­ється у самостійному здійсненні державою своїх функцій у рамках національного і міжнародного права. Спираючись на легальне визначення суверенітету Украї­ни, що дається у Декларації про державний суверенітет України від і6 липня 1990 р., можна виділити чотири внутрішні і дві зовнішні ознаки державного суве­ренітету:

Внутрішні ознаки:

- верховенство - на території держави не може бути інших, конкуруючих з нею, влад; лише держава може робити свої веління загальнообов'язковими;

- самостійність - будь-яке протизаконне втручання інших суб'єктів полі­тичної системи в діяльність держави заборонене; у держави достатньо власних ресурсів для виконання своїх завдань і функцій;

- повнота - державна влада розповсюджується на всі сфери суспільного життя без винятку; держава має право вирішувати будь-які справи, що станов­лять суспільний інтерес, без винятку;

- неподільність - державна влада є цілісною, єдиною; між державними ор­ганами і гілками влади розподіляються лише повноваження для більш ефектив­ного вирішення суспільних справ.

Зовнішні ознаки:

- незалежність - держава самостійно формує свою зовнішню і внутрішню політику, втручання іноземних держав у внутрішні справи суверенної держави є неприпустимим;

- рівноправність - держава має рівні права і обов'язки порівняно з іншими суверенними державами, є повноцінним учасником світової спільноти.

3. Принцип найвищої соціальної цінності людини (ст. 3 Конституції України) - передбачає безумовний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створю­ються й діють для забезпечення прав людини, всі інші їх функції є похідними.

4. Принцип республіканізму, або республіканської форми правління (ч. 1 ст. 5 Конституції України) - полягає в тому, що всі вищі органи державної влади формуються або безпосередньо народом, або загальнонаціональними предста­вницькими органами. Отже, в Україні неможливі будь-які спадкові, довічні посади і державні органи, виведені за межі відповідальності перед народом. Основний Закон України 1996 р. закріпив напівпрезидентську республіку, за якою глава держави - Президент - виведений за межі трьох основних гілок влади і поклика­ний виконувати консолідуючу, інтегруючу роль у державному механізмі.

5. Принцип демократизму (ст. 1 Конституції України) - означає право і ре­альну здатність громадян, широких верств населення впливати на процес виро­блення і зміст державно-владних рішень. У новітній літературі з теорії держави і права набуло поширення «розширювальне» тлумачення демократії, коли демо­кратія ототожнюється із взірцем, оптимальним устроєм держави. На наш погляд, більш коректним є «буквальне» тлумачення демократії як форми політичного режиму, коли демократичною вважається та держава, устрій і діяльність якої відповідають волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і грома­дянина. У демократичній державі мають створюватися належні умови для діяль­ності політичних партій, спілок, асоціацій, що відображають багатоманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, прагнень і програм.

6. Принцип унітаризму, або унітарної форми територіального устрою (ст. 2 Конституції України) - означає відсутність у складі України будь-яких державо- подібних утворень, єдність державного механізму і єдність системи законодав­ства. В адміністративно-територіальних одиницях не можуть створюватись орга­ни публічної влади, не передбачені законодавством України.

Україна є складною унітарною державою, оскільки до її складу входить ав­тономне утворення. Автономна Республіка Крим є адміністративно-територі­альною автономією у складі України і жодним чином не порушує унітарного характеру нашої держави. Наразі Автономна Республіка Крим визначається законодавством як тимчасово окупована територія України.

7. Принцип соціальної держави (ст. 1 Конституції України) - означає спря­мованість державної політики на першочергове задоволення соціальних потреб громадян. Соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, аби забезпечити кожній людині гідне існування. Зазначений принцип покладає на державу обов'язок розробляти і здійснювати спеціальні соціальні програми, спрямовані на підви­щення загального рівня життя громадян, підтримку соціально вразливих проша­рків суспільства, вирівнювання доходів населення, здійснення заходів щодо розширення мережі і зміцнення матеріально-технічної бази соціальних закладів, тобто здійснення патерналістської функції.

Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ. Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є: забезпечення соціальної спрямованості економіки; охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці; охорона здоров'я людей; забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства; розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян; встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.

Варто відзначити, що Україна нині знаходиться лише на початку свого шляху до соціальної держави. Найважливішими завданнями у соціальній сфері є забезпечення розвитку народонаселення, створення сприятливих житлових та соціально-побутових умов, удосконалення трудових відносин, розвиток ринку праці та зайнятості населення, розвиток соціального партнерства, реформуван­ня системи соціального забезпечення (у тому числі соціальна підтримка грома­дян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи і членів їх сімей), розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, фізкультури і спорту тощо).

8. Принцип правової держави (ст. 1 Конституції України) - передбачає ви­значеність державних органів правом, перш за все демократичною конституцією і правовими законами, виданими на підставі цієї Конституції. За визначенням німецького державознавця У. Мойнера, правова держава є не лише державою законного управління і всеохоплюючого судового контролю, не лише принципом правової безпеки і обов'язковості виконання; у матеріальному сенсі слова вона передбачає спільноту, побудовану на повазі особистої свободи і засадах такої поміркованої та міцно заснованої державної влади, що має на меті захист цієї свободи, влади, чий порядок, що походить від народу, пов'язує всі державні дії цими засадами і прагненням до справедливого і рівномірного перетворення людських взаємовідносин. При цьому під правом розуміють систему загальноо­бов'язкових норм, що відображають усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя.

9. Принцип поділу влади (ст. 6 Конституції України), - не відкидаючи єдності системи державної влади, вимагає, перш за все, здійснення її на основі функціо­нального поділу (по горизонталі) на законодавчу, виконавчу і судову підсистеми («гілки»), носіями якої є самостійні органи держави (наприклад, в Україні - Вер­ховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та суди України). Водночас цей принцип передбачає реальне зрівноважування, за якого жодна з трьох гілок влади не може ущемити або підкорити собі інші. З іншого боку, принцип поділу влади знаходить свій прояв у розмежуванні (по вертикалі) предметів відання і повно­важень між вищими, центральними і місцевими органами державної влади.

Принцип поділу влади закріплений у ст. 6 Конституції України і відображе­ний у структурі Основного Закону.

10. Принцип визнання й гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України) - полягає у визнанні влади місцевого самоврядування (муніципальної влади) самостійною підсистемою публічної влади в суспільстві та встановленні відповідної децентралізованої системи управління, фінансово й організаційно відокремленої від державного апарату.

11. Принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України) - означає без­умовне підпорядкування держави правовим приписам, у яких відображені уста­лені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного й суспі­льного життя. Щодо змісту даного принципу досі точаться жваві дискусії. На наш погляд, його зміст найбільш вдало окреслюється формулою, запропонованою професором Л. І. Юзьковим: «Конституція має бути правовою, а закон - консти­туційним». При цьому правовий характер Конституції, тобто її відповідність уста­леним уявленням народу про належне й справедливе, забезпечується залучен­ням широких верств населення до процесу розроблення Основного Закону, а конституційність законів - діяльністю Конституційного Суду України.

12. Принцип законності (ст. 19 Конституції України), - на відміну від інших засад конституційного ладу, по-різному тлумачиться щодо владних і невладних суб'єктів. Суб'єкти, які не мають владних повноважень (пересічні громадяни, іноземці, громадські формування), не можуть бути примушені робити те, що не передбачено законом. Ті ж суб'єкти, яким надано владні повноваження (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи) зо­бов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України. У такий спосіб конституційно визнано, що за межами компетенції, визначеної Конституцією та законодавством, органи публічної влади діяти не можуть. З іншого боку, з конституційного припису ви­пливає, що компетенція, форми і методи діяльності органів публічної влади мають бути закріплені в чинному законодавстві. Це є важливою гарантією захис­ту прав і свобод громадян від свавілля посадових осіб.

13. Принцип гласності, полягає у визнанні необхідності й вимозі обов'яз­кового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків у межах полі- тико-правової системи. Цей принцип відкидає будь-які перепони на шляху суспі­льно значущої інформації, за винятком лише мінімальних правообмежень, необ­хідних для забезпечення національної безпеки та обороноздатності, і водночас вимагає від держави налагодження міцних, постійних зв'язків із громадськістю. При цьому швидкий розвиток засобів масової комунікації значно полегшує інфо­рмаційний обмін, дає змогу якісно та кількісно його покращити і водночас робить все більш проблематичним приховування відомостей від широких кіл громадсь­кості. На відміну від попередніх принципів, принцип гласності не відображений у тексті Конституції у вигляді окремої норми, але випливає зі змісту низки консти­туційних норм (зокрема, з положень ст. 57, ч. 1 ст. 84, ч. 2, 3 ст. 94, п. 7 ст. 129) і прямо закріплений у багатьох законах, що визначають статус органів державної влади і місцевого самоврядування), зокрема в законах «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» та деяких інших.

14. Принцип визнання міжнародно-правових стандартів (ст. 9, 18 Консти­туції України) - означає, що Україна визнає прогресивний характер міжнародно­го права і як рівноправний член світової спільноти буде сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно­го законодавства України. Більше того, у випадку колізії між нормами закону України і міжнародного договору України, пріоритет надається міжнародному договору. Проте укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

15. Принцип рівноправності (ст. 21, 24 Конституції України) - означає про­голошення рівної цінності кожної особи; визнання того, що всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах, надання індивідам рівних правових можливостей для участі в суспільному та державному житті. Громадяни мають рівні конститу­ційні права, свободи та обов'язки і є рівними перед законом. Будь-яка дискримі­нація (у тому числі за ознаками статі, раси, мови, національності, політичних чи релігійних переконань) в Україні заборонена. Рівноправність є універсальною категорією; вона включає формальну й реальну рівноправність, рівноправність за обсягом і змістом наданих прав і свобод, має індивідуальний і колективний, матеріальний і процесуальний аспекти. До того ж варто мати на увазі, що рівно­правність не обмежується громадянами України: згідно зі ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на за­конних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

16. Світський характер Української держави - означає, що жодна релігія в України не має державного (офіційного) статусу, не має привілеїв чи переваг, а відтак усі релігійні організації у відносинах з державою є рівними, церковні ієрар­хи не є складовою державного механізму, а школа відокремлена від церкви. Цей принцип, так само як і принцип гласності, не знайшов свого безпосереднього закріплення у вигляді окремої конституційної норми, проте опосередковано випливає зі змісту ст. 35 Конституції України.