§ 5. Конституційне регулювання духовно-культурних відносин у сучасному суспільстві
Сфера культурно-духовних суспільних відносин регулюється конституційним правом більш лаконічно порівняно з іншими підсистемами суспільного ладу. Це й зрозуміло: адже йдеться, по суті, про внутрішній світ людини.
Лише тоталітарні режими претендують на повний контроль і над цією сферою життя суспільства. Так ст. 39 Конституції Куби закріплює, що художня творчість вільна тією мірою, в якій її зміст не суперечить ідеям Революції. Конституція КНР зазначає, що «держава посилює будівництво соціалістичної духовної культури шляхом широкого поширення високих ідеалів, морального і культурного виховання, виховання в дусі дотримання дисципліни і законності, шляхом розроблення і здійснення всіляких правил і пам'яток для різних категорій населення міста і села... проводить в народі виховання патріотизму, колективізму і інтернаціоналізму, комунізму, виховання на основі діалектичного і історичного матеріалізму, веде боротьбу проти буржуазної, феодальної та інших згубних ідеологій» (ст. 24).У демократичному ж суспільстві людина самоцінна і автономна, її внутрішній світ належить їй одній. Завдання держави і права, насамперед конституційного, зводиться тут до забезпечення найкращих умов для духовно-культурного розвитку людини як особистості. Наприклад, відповідно до ст. 6 Конституції, Польська Республіка створює умови для загального і рівного доступу до багатств культури, яка є джерелом самобутності польської нації, її існування і розвитку.
Духовно-культурні відносини обумовлені чинною системою політичних, економічних і соціальних відносин. Більше того, духовно-культурні відносини, у свою чергу, чинять вплив на відносини економічні, соціальні і політичні. Предмет цих відносин включає всі духовно-культурні явища - науку, мистецтво, освіту, релігію, інші сфери суспільної свідомості.
Основоположною для усієї духовно-культурної сфери виступає система освіти, оскільки без освіти не може бути культури і повноцінного духовного життя.
За кордоном існують різні, часто прямо протилежні підходи до правового регулювання духовно-культурної сфери. Так, у ФРН ми спостерігаємо ліберальну систему з мінімально необхідним керівництвом публічних властей. У ст. 27 Іспанської Конституції вказується, що «освіта буде мати на меті повний розвиток людської особистості в повазі до демократичних принципів співжиття і основних прав і свобод». Крім того, зазначена стаття Іспанської Конституції гарантує всім право на освіту: основне навчання встановлюється обов'язковим і безкоштовним. На публічні влади покладаються конкретні обов'язки у цій сфері. Прикладом зовсім іншого підходу до ролі держави в освітній сфері може слугувати Конституція Куби, у ст. 39 якої, зокрема, вказано: «Держава спрямовує, розвиває і заохочує освіту, культуру та науку у всіх їхніх проявах.».Аналогічний підхід спостерігається у Конституції України. Стаття 53 Основного Закону гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.
Правова держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кожній людині користуватися духовно-культурними благами. Так, закріплюючи статус української мови як державної, Конституція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Не менше значення в культурно-духовній сфері має конституційна регламентація наукової та творчої діяльності. Так, Італійська Конституція, наприклад, встановлює, що «мистецтво і наука вільні, і вільне їх викладання» (ч. 1 ст. 33). А ст. 9 визначає: «Республіка сприяє розвитку культури і наукових і технічних досліджень. Вона охороняє природу й історичну і художню спадщину Нації».
Конституція Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. у § 70-ж містить наступні положення: «1. Угорська Республіка поважає і підтримує свободу наукового життя і художньої творчості, свободу отримання звання і викладання.
2. Приймати рішення в питаннях наукової істини, визначати наукову цінність досліджень правомочні виключно діячі науки».
Часом духовно-культурні відносини набувають політичного характеру. Особливо часто це трапляється у сфері релігії, яка нерідко виступає фактором, що сприяє утворенню нації і держави. Ці питання часто знаходять своє відображення у конституційних нормах, що регулюють свободу совісті та відносини між церквою і державою.
В одних країнах релігія є невід'ємною складовою державного механізму (наприклад, Велика Британія, Іран, країни Перської затоки), що відображено в основних законах цих країн. В інших конституціях світський характер держави закріплюється або прямо (Туреччина, Франція), або опосередковано визначається шляхом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви (Іспанія, Португалія). Крім того, встановлюється заборона на визнання певної релігії обов'язковою (державною). Саме такий підхід міститься в ст. 35 Конституції України, відповідно до якої кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання, а також низки інших європейських держав.
Достатньо рідко, але у конституційному законодавстві окремих країн можна знайти норми, які регулюють ставлення держави до різного роду предметів матеріальної культури (пам'ятників, творів мистецтва, книг, ікон тощо). В Конституції Греції 1975 р. (п. 3 ст. 3) можна знайти таку норму: «текст священного Писання зберігається незмінним. Офіційний переклад його будь-якою іншою мовою без дозволу Автокефальної Церкви Греції та Великої Константинопольської Церкви Христової забороняється». Відповідні положення про деякі релігійні святині зафіксовані в конституційних нормах Бутану та Непалу.
До числа положень щодо духовного життя суспільства, які регулюються конституціями демократичних держав, можуть бути віднесені норми про ідеологічний і політичний плюралізм і відповідне йому проголошення різних прав і свобод людини в галузі духовного життя (свободи висловлювання думок, свободи освіти, свободи наукової, художньої та іншої творчої діяльності, свободи релігії та атеїзму та ін.).
Основна мета конституційного регулювання духовною сферою полягає у створенні умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства загалом, послідовної інтелектуалізації суспільства як основного резерву його прогресу, збагачення й піднесення духовності.