§ 3. Зародження конституціоналізму у Російській імперії на початку ХХ ст. та його вплив на розвиток українського конституціоналізму

Буржуазно-демократичні реформи 60-70-тих років ХІХ ст. не за­чепили основ самодержавної влади Російської імперії. Але в середо­вищі прогресивно налаштованих державних діячів, політиків і науко­вців набували розвитку конституційні ідеї.

Російська імперія дарувала конституцію Фінляндії і Польщі, ро­сійські чиновники розробляли конституції Валахії, Молдавському князівству та Болгарії [66, с. 29]. Проте сама Росія, до складу якої входила переважна частина етнічних українських територій, залиша­лася абсолютною монархією. Царське самодержавство гальмувало суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток Росії і тих народів, що проживали на її території. Назрівала політична криза аб­солютизму, що зумовлювалося незавершеністю буржуазно-демокра­тичних реформ. Залишалося невирішеним національне і земельне пи­тання, становий суспільний поділ, експлуатація трудящих, відсут­ність демократичних свобод. Економічна криза 1900-1903 рр. суттєво погіршила матеріальне становище робітників і селян. Російська імпе­рія зазнала ганебної поразки у війні з Японією 1904-1905 рр. Все це стало причиною революції 1905-1907 рр.

Революція змусила царат піти на проведення демократичних реформ. 17 жовтня 1905 р. за умов загострення політичної кризи і під тиском опозиційних сил імператор Микола II підписав маніфест “Про удосконалення державного порядку”.

Науковці по-різному кваліфікували форму правління Російської імперії за Маніфестом 17 жовтня. Дореволюційні автори здебільшого вважали, що Маніфест закладав основи конституційного ладу в Росії, адже влада імператора перестала бути абсолютною після того, як він розділив її із Державною Думою. Сам автор реформи С. Ю. Вітте стверджував, що Маніфест 17 жовтня “остаточно і безповоротно вво­дить Росію на шлях конституціоналізму, тобто в значній мірі обмежує владу монарха і встановлює співвідношення влади монарха і вибор­них від населення” [66, с. 7-10].

В радянській історіографії переважала точка зору, що з прийнят­тям Маніфесту форма правління Російської імперії не змінилася. Ра­дянська історико-правова наука називала форму правління Російської імперії “конституційним самодержавством”. Пострадянські науковці вважають, що Маніфест мав конституційний, установчий характер, адже він містив положення, втілення яких започаткувало б встанов­лення в Росії конституційної монархії. Різні підходи щодо форми правління пояснюються невизначеністю і неоднозначністю форму­лювань Маніфесту. Очевидно, що Микола II розглядав його як про­грамний документ, як тимчасову поступку в надії на можливість ре­ваншу під час спаду революційного руху. За змістом Маніфесту важ­ко визначити місце самодержавства у новій політичній системі. У Маніфесті не згадується конституція та встановлення конституційно­го ладу [31, с. 7-10].

Запровадивши парламент - Державну Думу, Маніфест легалізу­вав діяльність політичних партій. Виникнення партій означало фор­мування політичного плюралізму, що є важливою складовою консти­туціоналізму. На основі жовтневого Маніфесту російські ліберали створили декілька партій, зокрема, партію “Союз 17 октября” (октяб­ристи), лідери якої виступали за встановлення конституційної монар­хії в Росії, але були противниками федеративного устрою і тому не допускали можливості надання Україні автономії.

Жовтневий маніфест був по-різному сприйнятий в українському суспільстві. Ліберальна буржуазія вважала його своєчасним і корис­ним. На її думку, цей документ започаткував епоху конституційної демократії, заклав основи майбутнього падіння самодержавства. Дій­сно, маніфест мав важливе значення для України. Після його прийн­яття було скасовано Валуєвський циркуляр та Емський указ про забо­рону української мови, надано дозвіл на створення і діяльність “Про­світи” та інших культурно-просвітницьких організацій, видання укра­їнською мовою книг, газет і журналів.

Залежно від політичної спрямованості українські партії, що дія­ли у 1905-1907 рр., можна поділити на три групи: соціалістичні, лібе­рально-демократичні і націонал-радикальні. До соціалістичного на­прямку належала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її лідерами були Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш. Основними програмними вимогами УСДРП були: де­мократична республіка і автономія України в складі Російської феде­ративної республіки; демократичні права і свободи для громадян; 8- годинний робочий день, обмеження жіночої і дитячої праці.

Українська соціал-демократична спілка (Спілка), яку очолювали Леся Українка, М. Меленівський, О. Скоропис-Йолтуховський, відс­тоювала необхідність скликання Всеукраїнських Установчих зборів і недооцінювала значення національного питання, займала інтернаціо­налістські позиції. В основу її діяльності покладено розвиток класо­вої, а не національної свідомості робітників і селян. В умовах рево­люції партія виступила за першочергове вирішення економічних про­блем, а потім - національних.

Українська партія соціалістів-революціонерів (українські есери) свою увагу зосередили на вирішенні земельного питання. Їхніми зу­силлями в деяких повітах були утворені селянські спілки. Вони праг­нули скликання Селянського з’їзду. Лідерами українських есерів на цьому етапі були Микола Ковалевський та Микола Залізняк.

До другого ліберально-демократичного напрямку українського політикуму належала Українська демократична партія і Українська радикальна партія. У грудні 1905 р. вони об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її лідерами були Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко. Основним політичним гаслом партії було встановлення в Росії конституційної монархії, яка б надала автономію національним меншинам. В автономній Україні мала б діяти Українська Народна Рада - виборчий орган (сейм). Як і інші демократичні партії того часу, УДРП виступала проти всякої експлуатації, за надання громадянам демократичних прав і свобод, відокремлення церкви від держави і держави від церкви.

До третього напрямку належали націонал-радикальні партії і, зокрема, Українська народна партія (УНП) на чолі із Миколою Міх- новським. Вона стояла на націонал-радикальних позиціях, заявляла про необхідність проголошення самостійної України, в якій влада на­лежала б українцям. УНП не відкидала набуття Україною автономії, але розглядала такий статус лише як перехідний до самостійності. Серед вимог партії були встановлення 8-годинного робочого дня, ві­дміна надурочних робіт, встановлення мінімуму зарплати для робіт­ників, надання населенню безкоштовного медичного обслуговування. Щодо земельного питання, то УНП вважала за необхідне провести націоналізацію землі та передати її українцям. УНП вважала, що всі політичні і громадські організації в Україні повинні будуватися тіль­ки за національною ознакою [67, с. 895].

У роки першої російської революції національно-визвольний рух в Україні охопив усі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних груп проти великодержавницької політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демокра­тичної Росії.

Помітний вплив на процес формування українського конститу­ціоналізму мало створення Державної Думи Російської імперії, яка поклала початок парламентаризму і створила умови для формування досвіду парламентської діяльності. До І Державної Думи було обрано 497 депутатів, із них від 8 губерній України - 95 депутатів (63 українці, 22 росіяни, 5 поляків, 4 євреї, 1 німець). За соціальним складом депутатами від українських губерній було обрано 42 селяни­на, 26 представників інтелігенції і 24 поміщики. УДРП провела за списками кадетів 6 депутатів. 44 депутати від України створили пар­ламентську фракцію - Українську парламентську громаду. Допомогу українським депутатам щодо їх парламентської діяльності надавав М. Грушевський. Він видавав у Петербурзі “Український вісник”. За його участі було підготовлено декларацію про автономію України, яку сподівалися урочисто проголосити в Думі [31, с. 582].

Після розпуску царем І Державної Думи на початку 1907 р. від­булися вибори до ІІ Державної Думи, у яких активну участь брали українські політичні партії лівого спрямування. Із 102 депутатських місць, виділених українським губерніям, “Спілка” провела 14 депута­тів, трудовики - 40, по одному депутату обрано від більшовиків Дон­басу і УСДРП. Українська фракція видавала газету “Рідна справа - вісті з Думи”. На її шпальтах і в стінах Думи депутати відстоювали ідею автономії, рівності прав і свобод. ІІ Державна Дума діяла від 20 лютого до 3 червня 1907 р. після чого була розпущена царем [31, с. 583].

Революційні події змусили царський уряд піти на деяку демок­ратизацію політичного життя і державного ладу. Восени 1905 р. голо­ва Ради Міністрів С. Ю. Вітте запропонував юристам від партії каде­тів І. В. Гессену та Л. І. Петражицькому розробити проект російської конституції. Але основну роботу по підготовці проекту виконали С.

Звід закріпив законодавчу владу за імператором. Проте здійсню­вати законодавчу владу імператор повинен разом з Державною Радою і Державною Думою. У ст. 86 зазначалося, що жоден закон не може набути чинності без схвалення Державною Радою і Державною Ду­мою. Імператор не міг одноосібно здійснювати законотворчу діяль­ність. Прерогативою монарха була ініціатива про зміну Основних державних законів. Акти імператора, ухвалені між засіданнями Дер­жавної Думи, не набували сили закону і потребували в подальшому прийняття Думою [94, с. 304-306]. Тому повноваження імператора в галузі законодавчої влади можна порівняти з повноваженнями кон­ституційного монарха.

Імператорові належала виконавча влада. Стаття 17 Зводу нада­вала йому право одноосібно формувати уряд - Раду Міністрів, приз­начати та звільняти прем’єр-міністра і міністрів. До компетенції ім­ператора відносилися питання зовнішньої політики і оборони [94, с. 304].

Глава 8 містила короткий перелік громадянських прав: право проводити мирні зібрання, право усно чи письмово оприлюднювати свої думки і право на створення спілок.

Глава 10 Зводу врегульовувала діяльність Державної Думи і Державної Ради - двопалатного парламенту Російської імперії. Дер­жавна Дума формувалася шляхом виборів на підставі “Положення про вибори Державної Думи” від 11 грудня 1905 р. Імператор міг ро­зпустити Державну Думу до завершення її п’ятирічної каденції і при­значити нові вибори. Державну Раду формував імператор [94, с. 306].

Таким чином, “Звід основних державних законів” 1906 р. вста­новив правове обмеження влади монарха. У зв’язку з цим виглядає анахронізмом законодавче визначення цієї влади як самодержавної. Тому фахівці державного права запропонували наступне вирішення цієї правової колізії: імператорська влада є самодержавною не в аспе­кті її необмеженості, а в аспекті її незалежності від будь-якої інозем­ної влади. Основні закони закріплювали в Росії квазіконституційну монархію з домінуванням імператора в державному механізмі, уніта­рну форму державного устрою, авторитарний політичний режим.

У радянський період “Звід основних державних законів” 1906 р. не отримав оцінки конституційного акту, адже законодавець уникав самого терміну “конституція”, розглядаючи його, як щось неприйня­тне. З урахуванням історичної ретроспективи, на погляд сучасних на­уковців, основні закони можна визначити як першу російську консти­туцію [66, с. 46].

Незважаючи на те, що під час революції 1905-1907 рр. Україні не вдалося домогтися автономії, позитивним наслідком революції стало зростання політичної та національної свідомості українського народу. Саме в цей період відбулися зрушення у вирішенні націона­льного питання в Україні. 24 липня 1905 р. вийшов закон, який до­зволив публікувати друковані видання українською мовою. В Україні створювалися національні культурні та освітні установи, “Просвіта” перетворилася в осередок культурно-освітньої роботи. “Просвіти” ді­яли в Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Мелітополі, Ніжині й інших містах. Активісти товариства створювали бібліотеки, поширювали книги українською мовою.

Перша російська революція стала каталізатором розвитку кон­ституційних ідей та поглядів. Ще на початку ХХ ст. у Росії розпоча­лася дискусія щодо варіантів запровадження конституційного ладу. Російські ліберали Петро Струве і Павло Мілюков розробили проект конституції Росії, котрий ґрунтувався на ідеях громадянських прав та законності, але повністю відкидав ідею децентралізації та федераліз­му. Автори проекту допускали надання обмеженої автономії лише Фінляндії та Польщі. З огляду на це, до обговорення конституційного питання долучився видатний вчений-історик, політик Михайло Гру- шевський (1866-1934 рр.). У травні 1905 р. він опублікував проект конституції у статті “Конституційне питання і українство в Росії”.

У першій частині статті М. Грушевський провів аналіз політич­ного становища в Росії та місце в ньому українського руху. У другій частині він спростовував ідеї П. Струве і П. Мілюкова та обґрунтував необхідність запровадження федералізації і децентралізації. Пропо­нуючи національно-територіальний принцип децентралізації Російсь­кої імперії, М. Грушевський відстоював ідею формування всеросійсь­кого парламенту не шляхом прямих виборів, а парламентами облас­тей - суб’єктів федерації. Представництво від областей залежало від розміру території [87, с. 49].

Якщо за проектом М. Драгоманова, законодавчу владу в Росії мав здійснювати двопалатний парламент, то М. Грушевський пропо­нував варіант однопалатного парламенту. При цьому він зазначав, що верхня палата скомпрометована практикою європейських країн як за­старіла і нераціональна.

У своїх працях М. Грушевський стверджував, що “тільки децен­тралізація може забезпечити успішний економічний і культурний ро­звій провінцій”, хоча серед російських лібералів прихильників децен­тралізації майже не було. Місцеву владу, на його думку, потрібно бу­дувати на основі українських комітетів у волостях і містах [87, с. 50].

Предметом конституційного регулювання статусу органів міс­цевого самоврядування, на думку М. Грушевського, має бути їх юри­дична природа, яка заснована на законі самоорганізація громадян сільських і міських громад для задоволення колективних життєвих потреб за рахунок власного і державного фінансування.

У 1905-1910 рр. М. Грушевський доводив необхідність перебу­дови Російської імперії на демократичних федеративних принципах із входженням України до складу Росії на правах національно- територіальної автономії: “Вільна Україна в складі демократичної федерації вільних народів Росії”. Окрім того, в цей час М. Грушев­ський став одним із засновників “Спілки федералістів-автономістів” у Санкт-Петербурзі. До складу цієї спілки, крім українців, поляків та росіян, входили представники прибалтійських і середньоазіатських народів. Надання Україні автономії у складі Росії учений розглядав як складову частину політичної перебудови Європи шляхом об’єднання європейських країн у федерацію.

Загалом, концепцію конституційно-державного будівництва України М. Грушевський обґрунтував у таких наукових працях як “Наша політика”, “Вільна Україна”, “Початки громадянства, генетич­на соціологія”. Серед передових конституційних ідей М. Грушевського є: децентралізація держави з наданням регіонам широкої національної чи територіальної автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законо­давча, виконавча, судова), а й по вертикалі: у регіонах вся повнота влади належить національно-територіальним сеймам, обраним шля­хом всезагального, прямого, безпосереднього і таємного голосування, а у центрі - парламенту, сформованому сеймами; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і сво­бод людини та громадянина.

Конституційна концепція М. Грушевського отримала схвальні відгуки від соціалістичних і ліберально-демократичних українських партій, які розділяли його погляди. Але з боку націонал-радикального крила українського політикуму проект М. Грушевського отримав не­гативну оцінку [87, с. 51]. З огляду на це, у вересні 1905 р. Українська народна партія на чолі із Миколою Міхновським (1873-1924 рр.) опу­блікувала власний конституційний проект, що отримав назву “Основ­ний Закон “Самостійної України” спілки народу українського” [87, с. 51]. Основним джерелом проекту стала праця М. Міхновського “Са­мостійна Україна”, опублікована у 1900 р., у якій автор обґрунтову­вав незалежність України за Переяславськими статтями 1654 р. Осно­ву проекту складала націократична ідея М. Міхновського, в основу якої було покладено тезу “Україна для українців”. Окрім цього, про­ект спирався на ідеї М. Драгоманова та Конституцію США 1787 р.

Конституційний проект складався із 10 розділів і 118 статей. Він прямо не вказував на статус України (Всеукраїнської спілки), але аналіз тексту дає підстави стверджувати, що його автори визнавали Україну незалежною державою, а не автономією у складі Росії. Тери­торіально Україна повинна складатися із дев’яти земель: Чорномор­ської, Слобідської, Степової, Лівобережної, Північної, Поліської, Пі­дгірської, Горової і Понадморської України [81, с. 60]. Розділ “Украї­нці і їх права” проголошував утворення української етнічної держави. Проект встановлював рівноправність громадян України незалежно від статі, передбачав широкі політичні та культурні права громадян України, але обмежував соціально-економічні права “чужинців”. Офіційною мовою визнавалася українська мова та гарантувалося ві­льне використання мов національних меншин [81, с. 61-62].

У розділі “Влада” зазначалося, що влада в Україні належить “народові українському”. За конституційним проектом УНП органі­зація державної влади будується на принципах поділу влади на зако­нодавчу, виконавчу і судову. Вищими органами влади є двопалатний парламент - Сенат і Рада представників та Президент. Законодавча влада належить парламентові. Сенат і Рада представників формува­лися шляхом загальних, рівних, прямих виборів, при таємному голо­суванні. Президент мав статус голови держави і голови виконавчої влади. Він призначав і звільняв з посад міністрів. Судова влада нале­жала виключно судам. Судді місцевих мирових судів мали обиратися органами місцевого самоврядування, а судді вищих судів - признача­лися Президентом. За формою правління Україна мала бути президе­нтською республікою. Розділ “Самоправи” врегульовував організацію місцевого самоврядування. Проектом передбачалося запровадження дворівневої системи - самоврядування земель і громад. Земельні та громадські ради мали розпорядчі повноваження, їхні управи - вико­навчі. Розділ “Загальні установи” столицею України проголошував місто Київ, а державними кольорами - блакитний і жовтий кольори [81, с. 62-66].

Націократична концепція української конституційної думки ви­никла як реакція на політику національного гноблення і шовінізму російського самодержавства. Але вона не знайшла підтримки в украї­нського народу. Жодна із політичних сил, які перебували при владі, не намагалася її реалізувати під час національної революції 1917­1921 рр.

Видатним українським політичним мислителем і політичним ді­ячем консервативного напрямку був В’ячеслав Липинський (1882- 1931 рр.). Українська держава, на його думку, повинна бути незалеж­ною. У “Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії” 1917 р. В. Липинський пропонував, щоб Українські Установчі Збори проголосили утворення Української Демократичної Республі­ки. Законодавча влада повинна належати Українському Соймові, ви­конавча - Г енеральному Секретаріату (уряду), головою держави має бути Президент [18, с. 338].

Але після прорахунків, допущених у процесі українського дер­жавотворення Центральною Радою, В. Липинський став активним прихильником запровадження в Україні монархічної форми правлін­ня - “трудової монархії”. Український монарх - гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним “національним прапо­ром”. Інститут гетьманства повинен спиратися на традиції, які були започатковані Б. Хмельницьким. Конституційна концепція В. Липин- ського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) га­рантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної влас­ності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовні­шній політиці - політичного союзу з Росією і Білорусією [18, с. 339].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, мала стати поява української еліти, тобто “органі­зація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатися і політично організуватися українська нація” [30, с. 767]. Політична еліта, на погляд В. Липинського, може бути демократичною, класок- ратичною і охлократичною. Залежно від того, яка еліта приходить до влади, такою стає і державна влада. Ключовою ідеєю своєї політичної програми В. Липинський вважав територіальний патріотизм україн­ської нації та український консерватизм, які здатні перебороти внут­рішні “органічні слабкості українства”. При цьому він засуджував на­ціоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану і ненависть до людей чужої віри і чужого стану. Як стверджував В. Липинський, відсутність територіального патріо­тизму завжди відігравала деструктивну роль у творенні української державності.

У праці “Листи до братів-хліборобів” В. Липинський дає власне визначення української нації. На його переконання, нації не вічні і їх­ня доля залежить від національної аристократії. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, або шляхом дегенерації. І цей шлях за­лежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією - органі­затори чи руйнівники. В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути захист українського громадянства як необхідна умова перетворення нації недержавної у державну. В. Липинський вважав формування нації явищем, що по­ходить від державності. Він відстоював думку, що лише завдяки вла­сній державі та безпосередньо в державі формується нація. “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути” [30, с. 731].

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнст­ва, етики і консерватизму становили зміст конституційної концепції В’ячеслава Липинського, концепції, яка покладена в основу консер­вативного напряму в українській конституційній думці.