§ 2. Конституційно-правові погляди Кирило-Мефодіївського товариства 1846-1847 рр. Конституційні проекти Г. Андрузького та М. Драгоманова

Польське повстання 1831 р. налякало уряд Російської імперії. Під час його жорстокого придушення російська влада намагалася пі­дірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців, а й знищити духовні передумови польського патріотизму.

Відсутність прав і свобод у Російській імперії викликало найбі­льше незадоволення у освічених українців. Процеси формування кон­ституційних ідей, служіння власному народу розвивалися у контексті тогочасних європейських тенденцій. На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Сту­денти і прогресивно налаштовані викладачі Київського університету організували таємний гурток “Київська молодь”, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільнення селян від кріпацтва. Гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких просвітителів Вольтера, Сен-Сімона, Фур’є, ціка­вилися процесами відродження інших слов’янських народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків, словенців і мріяли, як писав Тарас Шевченко, “щоб усі слов’яни стали добрими братами”. Гурток став ідейним та організаційним попередником українського політич­ного товариства кінця 40-х років XIX ст. - Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія, відомого як Кирило-Мефодіївське товарис­тво.

Товариство виникло наприкінці 1845 р. і проіснувало не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету

Микола Костомаров та студент цього університету Микола Білозер- ський.

Найважливіші конституційні та політико-правові ідеї Кирило- Мефодіївського товариства було викладено в програмних докумен­тах, до яких належать “Статут Слов’янського товариства святих Ки­рила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Браття великоросіяни і поляки”, “Книга буття українського народу”, у наукових та літера­турних творах учасників організації [60, с. 176].

У програмних документах “Статуті” і “Книзі буття українського народу”, які підготував Микола Костомаров (1817-1885 рр.), було сформульовано концепцію історичного розвитку, політичну доктрину та ідеологію товариства. Історична концепція спиралася на ідеї хрис­тиянського соціалізму, в основі якої було твердження, що шлях до врятування людства лежить через осягнення Царства Божого. У ньо­му мали б панувати загальна справедливість, свобода, рівність і бра­терство. Головною метою діяльності товариства була боротьба за ре­алізацію цих ідей. Політична доктрина ґрунтувалася на концепції іс­торичного розвитку і передбачала, що влада походить від Бога і не може бути абсолютною, адже “хоч який добрий чоловік буде, але як стане самодержавно панувати, то зіпсується” [18, с. 267].

Політична доктрина визнавала хиби демократичного устрою, адже і демократія, як вважав М. Костомаров, не дає гарантій перед свавіллям влади “багатьох царьків”. Альтернативою міг би бути рес­публіканський устрій, де влада була б виборна, строкова і підзвітна народним зборам, а найкращою формою устрою може бути поєднан­ня федерації та конфедерації. Описуючи дискусію членів товариства щодо майбутнього устрою слов’янської федерації, М.

“Статут Слов’янського товариства святих Кирила та Мефодія” складається з двох частин. Перша частина - “Головні ідеї”, яка міс­тить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та осно­вні цілі діяльності товариства, а друга - “Г оловні правила товарист­ва” та розкриває способи та засоби реалізації його програмних засад. У першому пункті “Головних ідей” зазначалося: “Приймаємо, що ду­ховне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням, до якого во­ни повинні прагнути”. По-суті, у цьому пункті сформульовано основ­ну ідею Кирило-Мефодіївського товариства, на якій ґрунтуються по­дальші теоретичні положення.

Розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіїв­ського товариства роз’яснював другий пункт “Головних ідей” Стату­ту, який наголошував, що при утворенні майбутнього слов’янського союзу кожен народ повинен набути державної незалежності. Вона ро­зглядалася членами товариства як головна передумова майбутнього об’єднання слов’янських народів. Не менш важливою умовою ство­рення майбутнього союзу було встановлення республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян: “Приймаємо, що кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотри­муватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християн­ським віросповіданням і стану” [75, с. 72-73].

На думку учасників товариства, основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських наро­дів повинні були стати принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті “Головних ідей” Статуту зазначалося, що “прав­ління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на святій релігії господа нашого Ісуса Христа”. Вірність моральним засадам християнства повинна була стати основ­ною передумовою для залучення неофітів (новонавернених християн) до товариства для заміщення державних посад у майбутньому спра­ведливо організованому суспільстві [18, с.

Для вирішення найважливіших державних справ передбачалося утворення спільного вищого законодавчого органу влади - Слов’ян­ського собору. Але повноваження собору були визначені лише у зага­льних рисах. З огляду на те, що суб’єкти слов’янського союзу збері­гали незалежний статус, собор повинен був стати наддержавним ор­ганом і виконувати координуючу функцію конфедеративного об’єд­нання [30, с. 533].

Друга частина Статуту “Г оловні правила товариства” розкриває принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утво­рення союзу слов’янських народів. Так, у сьомому пункті зазначало­ся, що оскільки “в теперішній час слов’янські племена сповідують рі­зні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товарист­во буде старатися про знищення всякої письмової та релігійної воро­жості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. На думку авторів Статуту, така діяльність товариства буде сприяти зближенню слов’ян та вста­новлення між ними дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут акцентував увагу на необ­хідності ліквідації соціальної нерівності і, щонайперше, - кріпацтва. Восьмий пункт “Г оловних правил” основною метою діяльності това­риства називав те, що воно “буде старатись заздалегідь про викорі­нення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності”. Освіта широких народ­них мас визнавалася членами Кирило-Мефодіївського товариства го­ловним засобом досягнення мети.

Детальніше суть конституційних ідей Кирило-Мефодіївського товариства розкриває інша частина Статуту - відозва “Брати україн­ці”. Відозва наголошує на тому, що об’єднання слов’ян повинно мати міждержавний, конфедеративний характер, не позбавляти народи, що ввійдуть до нього, суверенного статусу. Союзним органам делегува­лися повноваження вирішувати лише такі справи, які мали загальне значення для всіх членів об’єднання. Очолювати союз повинен його голова, обраний на визначений термін часу і влада не могла перетво­ритися у спадкову [30, с.

Особливого значення відозва надавала необхідності ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченню громадянської рівності, правам та свободам. Справжнім проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад у слов’янському союзі та його суб’єктах - республіках, “не за родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами” [30, с. 533].

Відозва “Брати великоросіяни і поляки” містить звернення до двох слов’янських народів, з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації, подолати історичну ненависть та протиріччя для майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності народів.

В. О. Рум’янцев зазначає, що програмні документи Кирило- Мефодіївського товариства містили три блоки державно-правових проблем: про права і свободи слов’янських народів, зокрема україн­ців, про федерацію слов’янських народів і про форму правління слов’янської держави [75, с. 68].

Кілька варіантів конституції розробив член Кирило-Мефодіїв- ського товариства, 20-річний студент юридичного факультету Київ­ського університету Георгій Андрузький (1827 - після 1864 р.). У процесі їх розробки він спирався на програмні документи товариства, погляди Тараса Шевченка та Конституцію США 1787 р. Як відомо із протоколу допиту 1850 р., у першому конституційному проекті 1846­1847 рр., що отримав назву “Конституція Республіки”, Г. Андрузький передбачав відродження суверенної української держави - Гетьман­щини у складі слов’янського союзу. Згідно доопрацьованого у 1850 р. проекту конституції, автор пропонував створення федерації слов’ян­ських народів - Слов’янських Сполучених Штатів. До складу феде­рації мали увійти 7 штатів: Україна із Причорномор’ям, Галичиною і Кримом, Річ Посполита, Бессарабія із Молдавією та Валахією, Остзея (Естонія, Латвія і Східна Прусія), Сербія, Болгарія і Дон (ймовірно Донбас та Кубань). На погляд Г. Андрузького, Росія не могла входити до складу федерації [18, с. 269].

Основними адміністративно-територіальними одиницями штатів повинні стати області, округи та громади.

Організацію федеральної влади та влади на рівні суб’єктів феде­рації - штатів - проект конституції врегульовував досить поверхово. Так, зокрема, відсутня інформація про порядок формування органів влади, їх кількісний склад, порядок діяльності та повноваження. За­конодавчим органом штатів повинен був стати двопалатний парла­мент (Сенат і нижня палата). Президент штату отримував статус го­лови держави та голови виконавчої влади. Йому підпорядковувався віце-президент та центральні органи управління - галузеві комітети. Вищими органами державної федеральної влади проголошувався двопалатний парламент - Законодавчі збори і Державна рада. До складу Державної ради входили президент, віце-президент, президен­ти штатів, генеральний прокурор та міністри. До відання вищих фе­деральних органів влади відносилося керівництво зовнішньою полі­тикою, обороною, фінансами, промисловістю та освітою [81, с. 50].

Проект конституції Георгія Андрузького не був завершеним і містив окремі недоліки. За формою це був перелік конституційних ідей та поглядів автора. Загалом, конституційні ідеї Кирило- Мефодіївського товариства і, зокрема, Г. Андрузького мали значний вплав на формування основних напрямків вітчизняної конституційно- правової думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Конституційні ідеї відро­дження української державності, прав людини і громадянина, демок­ратичної республіки, децентралізації влади отримали розвиток у представників наступного покоління вітчизняних науковців та полі­тиків.

В останню чверть ХІХ ст. українська конституційна думка знай­шла свій розвиток у працях Михайла Драгоманова (1814-1895 рр.). Під впливом декабристів і представників англійського лібералізму він розробив концепцію суспільства, яке ґрунтувалося на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей. На його погляд, таке суспільст­во можна збудувати за допомогою децентралізації - федералізації і місцевого самоврядування.

У 1884 р. М. Драгоманов розробив конституційний проект ре­формування Російської імперії у децентралізовану федеративну дер­жаву - “Вільна спілка”. У частині І проекту закріплювалися демокра­тичні права і свободи людини і громадянина: рівноправність в циві­льних правах і обов’язках; недоторканність особи і житла, таємниця листування, свобода пересування, свобода віросповідання, мови, дру­ку, театрів і навчання, зібрань; право на носіння зброї, право на пети­ції до уряду, право позиватись до суду на дії урядовців, право проти­дії незаконним ухвалам чиновників [81, с. 53].

Наступна частина проекту розкриває організацію місцевого са­моврядування. Воно формується на таких рівнях: громади - сільські та міські, волості, повіти і області. Сільські сходи, міські, волосні, по­вітові і обласні думи - виборні розпорядчі органи, а управи, що ними формуються - виконавчі органи. За умов Російської імперії місцеве самоврядування повинно поєднувати у собі децентралізацію і центра­лізацію, виборність і призначуваність. Голова місцевої адміністрації, обласний намісник, не повинен втручатися у справи місцевого самов­рядування, як це робили російські губернатори. Загалом М. Драго­манов пропонував запровадити континентальну модель самовряду­вання, яка передбачає поєднання на місцях державної адміністрації та місцевого самоврядування [81, с. 54-56].

У проекті пропонувалося запровадити у Росії федеративний устрій на зразок США. Суб’єктами федерації мали б стати 20 облас­тей. Серед них, зокрема, згадується Київська, Харківська та Одеська області. Частина Волинської губернії мала б входити до Польської області [81, с. 54-55]. Отже, проект не передбачав створення Україн­ської автономії за етнічним принципом.

Проектом передбачалося запровадження двопалатного парламе­нту: Державної думи, яка формувалася шляхом прямих виборів, і Союзної думи - обиралася обласними думами. Державна дума мала б контролювала законодавчу і виконавчу владу від імені і в інтересах суб’єктів федерації. У ст. 25 проекту зазначалося, що головою держа­ви може бути спадковий імператор або інша особа, обрана на цю по­саду на певний термін. Голова держави повинен нести відповідаль­ність перед парламентом [81, с. 57-58].

Автор проекту вважав, що перетворення самодержавної Росії у конституційну державу повинно відбутися не за допомогою револю­ції, а шляхом прийняття конституції. Конституція для М. Драгома- нова - це перший крок до скасування “допотопного чудовиська - ро­сійського самодержавства”. На переконання М. Драгоманова, втілити у життя запропонований ним конституційний проект можливо лише у результаті реформ, тривалого еволюційного розвитку Росії, що дало підстави науковцям називати його поступовцем [21, с. 899].

На переконання М. Драгоманова, політичні і соціальні цілі укра­їнців вимагають співпраці з усіма іншими слов’янськими народами. На початку 80-х років ХІХ ст. план розбудови “Всеслов’янського Союзу” як інструменту вирішення “українського питання” він змінив на задум створення Східноєвропейської федерації. Така зміна слов’янського федералістського проекту на регіональний східноєв­ропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень пансла­вістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. М. Драго­манов визнає конституційні проекти на засадах “слов’янської ідеї” такими, що не відповідають українським потребам.

Про утвердження “українськості” у конституційних поглядах М. Драгоманова свідчить “Переднє слово” до першого видання жур­налу “Громада”, у якій автор визнає створення не всеслов’янської, а української держави. Еволюція конституційних поглядів М. Драгома- нова була важливим чинником зміни теоретичних настанов українсь­кого національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов’янської ідеї до ствердження української конституцій­ної ідеї.

Таким, чином Михайло Драгоманов розробив власну конститу­ційну теорію, яка еволюціонувала від ідеї створення слов’янської фе­дерації до української національної держави, теорію, яка на перше мі­сце ставила права людини, парламентаризм та децентралізацію влади шляхом запровадження федеративного устрою та надання широких повноважень місцевому самоврядуванню.