§ 4. Вплив земського ліберально-демократичного руху на формування вітчизняного конституціоналізму у другій половині ХІХ - початку ХХ ст.
Земська реформа 1864 р. передбачала запровадження у Російській імперії місцевого самоврядування. У 1865 р. органи земського самоврядування розпочали діяльність у Харківській, Полтавській, Катеринославській, Чернігівській, Херсонській і Таврійській губерніях.
Боячись відновлення польського національно-визвольного руху на території Правобережної України, царський уряд лише у 1911 р. наважився на формування земства у Київській, Волинській та Подільській губерніях. Незважаючи на антидемократичний характер земського законодавства, діяльність виборних, колегіальних, строкових земських органів сприяла поширенню ідей конституціоналізму і парламентаризму. Як стверджував М. Драгоманов, земства підтримували прийняття конституції в Росії, а отже могли прискорити утвердження конституційного правління [18, с. 295].Після заснування земств у 1865 р. набув розвитку земський ліберально-демократичний рух, учасники якого намагалися втілити у життя конституційні ідеї. Формування земського ліберально-демократичного руху стало наслідком протирічь між самодержавним ладом, як пережитком феодального ладу, і земським самоврядуванням - інститутом буржуазного суспільства. Відсутність конституційних прав і свобод породжувала опозиційність земств до царського уряду.
Однією із форм легальної конституційної діяльності земств стали офіційні звернення до уряду. Протягом 1878-1879 рр. 24 губернські й 50 повітових земств звернулися до уряду із клопотаннями політичного змісту. Частина земств пропонувала уряду залучати земських гласних до участі у законотворчій діяльності. У серпні 1878 р. губернські земства, зокрема, Полтавське, Харківське і Чернігівське порушили перед урядом питання щодо необхідності проведення конституційних реформ. Харківське земство у листі до царя просило “дати українському народові те, що він дав Болгарії”, тобто конституцію. Політичні погляди земців Полтавської губернії характеризують такі слова сучасника тих подій: “Усі бажають конституції” [37, с.11].
Конституційні вимоги земств передбачали створення центральної земської установи - Всеросійського земства. У 1881 р. губернські земства звернулися до уряду з черговим клопотанням конституційного характеру про створення представницької установи з дорадчим голосом при імператорові. Але царський уряд залишав без уваги звернення земств, а МВС заборонило предводителям дворянства зачитувати конституційні вимоги під час проведення земських зборів. Для радикально налаштованих земців це стало підставою оцінювати земство і самодержавство як несумісні інститути.
На початку 70-х років ХІХ ст., за умов піднесення революційного руху, поряд з легальною діяльністю земства розпочали використовувати нелегальні та напівлегальні методи. У Харкові 1872 р. земці створили “Земську спілку”, яка вимагала від уряду свободи слова, друку, особистих гарантій та скликання Установчих зборів. Гласний Чернігівського земства І. І. Петрункевич пропонував створити спілку південних земств, яка б об’єднала опозиційні царському урядові політичні сили і домагалася прийняття конституції Росії [6, с. 142]. 1879 р. у праці “Найближчі задачі земства” він сформулював політичну програму земської опозиції. Основна ідея документу зводилася до необхідності проведення політичних реформ: прийняття конституції та встановлення конституційної монархії в Росії. Автор вважав, що справжнім виразником інтересів народу може бути сформований ним парламент - “Загальна рада представників народу”. Політичний розвиток Росії, на думку І. І. Петрункевича, повинен відбуватися еволюційним шляхом [27, с. 45].
З метою обміну досвідом та консолідації конституційних вимог ліберальні земці практикували проведення земських з’їздів. Законодавство забороняло скликання з’їздів, але уряд не ініціював притягнення до юридичної відповідальності учасників, що свідчить про напівлегальний характер земських з’їздів. Перша спроба проведення з’їзду за участі представників від п’яти губернських земств відбулася у Харкові 1872 р.
Уперше загальноросійський з’їзд відбувся 1879 р. у Москві. Згодом відбулися з’їзди у 1893, 1894, 1902, 1904, 1905 рр. Незважаючи на те, що земці-конституціоналісти були в меншості на таких з’їздах, вони активно пропагували ідею “правового ладу”, “держави права”, що перекликалося із теорією правової держави [37, с.11].Частина земців, опозиційно налаштованих по відношенню до уряду, порушували питання проведення конституційних реформ. Це свідчить про формування радикального крила земського ліберально- демократичного руху, котре остаточно склалося у 80-х роках ХІХ ст. [27, с. 46]. Слід вважати, що “земці-конституціоналісти усвідомлювали необхідність буржуазних політичних перетворень силою “освічених класів”, “живих земських сил”, вимагали буржуазних прав і свобод, в першу чергу, рівності всіх громадян перед законом, відстоювали буржуазний парламентаризм і конституційну монархію, законність в управлінні. Але учасники земського ліберально-демократичного руху не порушували питання про ліквідацію монархії та встановлення республіканської форми правління в Росії.
У 70-ті роки ХІХ ст. розпочався процес національної само- ідентифікації земських гласних - етнічних українців. Земський ліберально-демократичний рух на території Лівобережних губерній України став формуватися у політичну течію, котра мала національний характер. Так, 1878 р. у Харкові під час святкування 100-річчя з дня народження Г. Ф. Квітки-Основ’яненка земські ліберали Полтавського, Харківського і Чернігівського земств зблизилися з українськими гро- мадівцями [37, с.12].
Наприкінці ХІХ ст., за умов соціально-економічної і політичної кризи Російської імперії, розпочалося нове піднесення радикального крила земського ліберально-демократичного руху. 1898 р. у Полтаві нелегально почало діяти громадсько-політичне об’єднання “Українська громада”, до складу якого входили земці В. Андрієвський, П. Поня- тенко, А. Кучерявенко, О. Русов. Прикладом діяльності земських лібералів була робота напівлегального гуртка “Бесіда”, участь у якому брали гласні Полтавського земства В.
В. Баратинський і О. Ф. Русов. У 1901-1902 рр. царський уряд провів низку заходів, спрямованих на придушення демократичних поглядів серед земців. Незважаючи на переслідування, у 1903 р. ліберальні політики і земці створили громадсько-політичну організацію “Союз визволення”, яка мала за мету демократизацію політичного режиму в Росії, встановлення конституційної монархії, надання автономії Фінляндії і Польщі. Під час організаційного засідання в Харкові спілка ухвалила рішення про створення 20 регіональних відділень “Союзу визволення” [37, с.12].На початку ХХ ст. земські ліберали брали активну участь у діяльності буржуазно-демократичних політичних партій. Формування російських та українських політичних партій призвело до розколу радикального крила земського ліберально-демократичного руху за національною ознакою. Частина земських діячів увійшла до складу зага- льноросійських партій октябристів і конституційних демократів. Відомим діячем партії октябристів був голова Полтавської губернської управи Федір Лизогуб. Активними членами Української демократично-радикальної партії та Революційної української партії стали відповідно Павло Чижевський і Микола Русов. До складу Української народної партії входили відомі земські ліберали брати Володимир і Сергій Шемени [37, с.13].
Земські ліберали не розділяли поглядів більшовицької та інших ліво-радикальних партій. Зі свого боку більшовики негативно оцінювали діяльність земців-конституціоналістів. Зокрема, В. Ленін, називаючи земство “клаптиком конституції”, зазначав, що “це саме такий клаптик, за допомогою якого російську громадськість віднаджували від конституції”. Водночас, лідер більшовицької партії Росії суперечив собі, вважаючи земство “зародком конституціоналізму” [37, с.14].
Особливого розмаху діяльність радикального крила земського ліберально-демократичного руху набула на початку буржуазно- демократичної революції 1905-1907 рр. Під час проведення надзвичайних засідань у березні 1905 р. 13 губернських земств офіційно заявили царському уряду про свій протест у зв’язку із розстрілом мирної демонстрації у Петербурзі.
Полтавське повітове земство організувало проведення з’їзду селян та поміщиків для розгляду земельного питання. З’їзд ухвалив постанову, згідно якої за рішенням Державної думи казенні, кабінетні, удільні й монастирські землі повинні перейти у власність селян без викупу. Окрім цього, з’їзд ухвалив постанову щодо усунення урядом перешкод для реалізації положень маніфесту від 17 жовтня 1905 р., звільнення від покарання політичних в’язнів та ліквідацію інституту земських начальників. Але найважливішою стала заява учасників з’їзду, що “Україна, як особлива частка держави... мусить бути самостійною у своїх місцевих справах, автономною часткою цілої держави”. Раніше, у квітні 1905 р., з ініціативи делегатів від українських губерній Всеросійський земський з’їзд, що проходив у Москві, проголосив право України на автономію. Цю ідею підтримувала значна частина гласних-конституціоналістів Полтавського земства: Л. Падалка, Г. Ротмістров, В. Шемет, П. Чижевський та інші [37, с.13].Демократизацію державного ладу Росії земські ліберали пов’язували з діяльністю Державної думи. Під час з’їзду, який відбувся у Москві у вересні 1905 р., земці-конституціоналісти ухвалили рішення про необхідність брати участь у виборах до Державної думи. Учасники земського ліберально-демократичного руху увійшли до парламентської фракції - Групи автономістів-федералістів, яка налічувала 120 представників національних меншин Росії. Метою своєї діяльності фракція проголосила захист національних інтересів, проведення децентралізації влади Росії на принципах широкої автономії для національних меншин, встановлення юридичної рівноправності народів Росії, забезпечення вільного розвитку мови та культури національних меншин. Водночас, автономісти-федералісти наголошували, що їх діяльність не є сепаратистською, адже вони виступають за збереження територіальної цілісності Росії. 18 травня 1906 р. група автономістів- федералістів розглянула земельне питання. У своєму виступі П. І. Чижевський пропонував, щоб земля перейшла у державну власність, а право розпоряджатися нею належало “місцевим сеймам автономій” [37, с.13].
Після розпуску Державної думи 9 липня 1906 р. у Виборзі 180 осіб бувших депутатів провели несанкціоноване засідання, під час якого розробили низку законопроектів: про скасування смертної кари, про громадянську рівноправність, про недоторканність особи, про земельну і судову реформи та інші. Учасники засідання звернулися до народу із політичною відозвою про необхідність встановлення демократичного ладу і конституційної монархії в Росії революційним шляхом. На цей заклик уряд відповів репресіями, внаслідок чого радикальне крило земського ліберально-демократичного руху припинило свою діяльність [37, с.14].
Частина ліберальних земців-конституціоналістів, яка стояла на поміркованих позиціях, порушувала питання демократизації земського самоврядування без зміни основ самодержавного ладу. Вона оформилася в помірковане крило земського ліберально-демократичного руху. Основними напрямками їх діяльності стало домагання від уряду зміни системи земських органів, реформа виборчої системи, розширення повноважень земських органів, обмеження контрольних повноважень місцевої адміністрації за діяльністю земських установ.
Земський ліберально-демократичний рух мав помітний вплив на процеси формування вітчизняного конституціоналізму наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Земське самоврядування напрацювало значний практичний досвід легальної опозиційної діяльності, що є важливим елементом конституціоналізму. В межах етнічної території України земський конституціоналізм поєднував дві складові: загальноросійсь- ку і національну. Залежно від політичної ситуації у країні загальноро- сійський земський конституціоналізм мав ознаки легальної, напівлегальної та нелегальної діяльності, які представлені відповідно ліберальним і радикальним крилом земського ліберально-демократичного руху. У загальноросійському контексті земські радикали відстоювали ідею встановлення конституційного ладу у Російській імперії, що передбачало конституційне закріплення демократичних прав і свобод, рівноправність, парламентаризм, встановлення конституційної монархії, децентралізацію влади та політичний плюралізм. Представники ліберального крила обмежувалися необхідністю вирішення проблеми децентралізації влади та демократизації земського самоврядування. Національна складова земського конституціоналізму носила нелегальний характер і полягала у тому, що частина земських лібералів стояла на позиціях необхідності відновлення української державності у формі автономії в складі демократичної Росії. Представники обох напрямків земського конституціоналізму ставили за мету шляхом реформ реалізувати власні конституційні ідеї.
Отже, під впливом буржуазно-демократичної революції в Російській імперії 1905-1907 рр. сформувалося кілька концептуальних напрямків української конституційно-правової думки: ліберально- демократична, соцал-демократична, консервативна і націократична конституційні концепції.