Запобігання заворушенням чи злочинам
Ця підстава для обмеження права на свободу мирних зібрань, порівняно із проаналізованими вище, є більш конкретною, оскільки вона побудована навколо категорії «злочин», що отримала чітке визначення в українському законодавстві.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.Разом із тим, однак, це не позбавляє названу підставу для обмеження права на свободу мирних зібрань певної невизначеності, яка дістає вияв у одночасному вживанні слів «заворушення» та «злочин». У такому випадку йдеться про те, що термін «заворушення» в українській юридичній мові вживається виключно у контексті категорії «злочин», виступаючи одним з його видів (ст. 294 «Масові заворушення» КК України). З огляду на це виникає запитання, з якою метою законодавець застосував термін «заворушення» у ч. 2 ст. 39 Конституції України разом з категорію більш загального порядку (злочин)? Це можна пояснити лише досить невдалим перекладом українською мовою ч. 2 ст. 11 Конвенції, зміст якої майже повністю відтворений у ч. 2 ст. 39 Конституції України. Дійсно, в українському варіанті перекладу названої статті Конвенції слова «заворушення» та «злочин» вживаються одночасно. Проте в офіційному варіанті викладу ч. 2 ст. 11 Конвенції, сформульованому французькою мовою, вживається лише слово «злочин». Це саме стосується і її німецькомовного варіанта, в якому також вживається виключно слово «злочин».
З огляду на це я особисто схиляюся до думки щодо необхідності розгляду категорії «заворушення» у контексті поняття «злочин».
Характеризуючи таку підставу для обмеження права на свободу мирних зібрань, слід звернути увагу й на наступний аспект. Як відомо, КК України усі злочини поділяє на окремі групи залежно від ступеня їх небезпеки, виділяючи, відповідно, злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
З цього випливає запитання, які саме за ступенем тяжкості злочини має на увазі законодавець у ч. 2 ст. 39 Конституції України? Відповідь на сформульоване запитання, як ми розуміємо, впливатиме на визначення обсягу (глибини чи меж) підстави для обмеження права на свободу мирних зібрань, яка наразі аналізується.Відповідаючи на поставлене запитання, зазначу, що визнання того або іншого діяння злочином є достатнім та переконливим доказом того, що воно, незалежно від того, про який злочин йдеться, несе у собі достатній рівень небезпеки, неконтрольоване поширення якої в суспільстві може спричинити настання негативних наслідків. Відповідно, якщо масовий захід супроводжується (чи може супроводжуватися) діяннями, що кваліфікуються як злочин, то його може бути заборонено чи припинено. Водночас варто ще раз наголосити, що вчинення (чи загроза вчинення) далеко не будь-якого злочину учасником зібрання чи сторонньою особою щодо учасника зібрання, здатне легітимізувати державне втручання у право на свободу мирних зібрань. Очевидним є те, що, так би мовити, обмежені за колом учасників чи обсягом злочинні дії (наприклад, завдання тілесних ушкоджень одним учасником зібрання іншому) не є достатньою підставою для того, щоб визнавати усе зібрання у цілому немирним та приймати рішення щодо його припинення. У такій ситуації представники органу охорони правопорядку мають насамперед спрямовувати свої зусилля на нейтралізацію описаної вище злочинної поведінки конкретної особи, не припиняючи мирний захід у цілому.
Крім того, як випливає з проаналізованих вище рішень ЄСПЛ, уповноважений орган не має права приймати рішення щодо обмеження права на свободу мирних зібрань з посиланням на нездатність (чисельну, організаційну тощо) органів охорони правопорядку забезпечити належну охорону учасників запланованого мирного зібрання, яким можуть загрожувати злочинні дії представників контрдемонстрації чи інших громадян. Вжити обґрунтованих та співмірних заходів з метою забезпечення безпеки учасників мирних демонстрацій - обов'язок держави[180].
Разом з цим варто звернути увагу також і на те, що ця підстава (запобігання заворушенням чи злочинам) надає можливість уповноваженому органу влади прийняти рішення щодо обмеження права на свободу мирного зібрання вже на етапі підготовки його учасниками до вчинення злочину, оскільки «запобігання» тлумачиться як діяльність, спрямована на недопущення вчинення злочинів шляхом виявлення та усунення причин та умов, які сприяють їх учиненню, здійснення впливу на осіб, схильних до їх учинення. Однак варто наголосити ще раз на тому, що таке рішення має ґрунтуватися виключно на об'єктивних та беззаперечних доказах, які свідчитимуть про підготовку учасників зібрання до вчинення злочинних дій. Істотного значення в цьому аспекті набувають офіційні статистичні та аналітичні дані про криміногенну ситуацію на території відповідного населеного пункту, які збираються та узагальнюються органами охорони правопорядку. Саме на їх підставі має формуватися висновок про вірогідність вчинення злочину (злочинів) під час запланованого зібрання. Зрозуміло, що й оперативна інформація (легалізована у встановленому порядку), що є у наявності в органу охорони правопорядку, може та має вивчатися адміністративним судом під час прийняття рішення про обмеження права на свободу мирних зібрань. Інакше кажучи, дані, що можуть свідчити про намір вчинити злочин (злочини) під час мирного зібрання, мають бути помітними та достатньою мірою конкретними. Відповідно, простих (таких, що не дістали обґрунтування відповідними даними) припущень та побоювань щодо можливості вчинення у межах зібрання або щодо нього злочинних дій недостатньо для прийняття рішення про обмеження права на свободу мирних зібрань. Так, наприклад, адміністративний суд не має права заборонити заплановане мирне зібрання лише з огляду на те, що воно організовується радикальною громадською організацією, ідеологія якої не підтримується більшістю населення країни. Так само не можуть бути позбавлені права на свободу мирних зібрань партії чи особи, які виступають з антиконституційними гаслами, якщо вони роблять це у дозволений законом спосіб.
Таким чином, адміністративний суд має право прийняти рішення про обмеження права на свободу мирних зібрань у тому випадку, якщо об'єктивне, всебічне та безстороннє вивчення наявних обставин (фактичних даних), а також пояснень організатора зібрання, оцінених у сукупності, свідчитиме про високу вірогідність вчинення злочинних дій у межах або щодо зібрання. Зауважимо, що тягар доведення обставин, що можуть покладатися в основу прийняття рішення про заборону мирного зібрання, залишається на адміністративному органі, який ініціював судове провадження. Зміна ситуації, поліпшення кримінологічних прогнозів тощо допускає, відповідно, прийняття адміністративним судом нового рішення, яким організатору зібрання може бути дозволено проведення мирного зібрання.Поряд з викладеним слід акцентувати і на такому: вживання категорії «запобігання» не означає, що масове зібрання може бути припинено (обмежено) виключно для запобігання вчиненню злочину. Очевидним тут є те, що підставою для обмеження права на мирне зібрання може стати і необхідність припинення злочину, який уже вчиняється як учасниками зібрання, так і іншими особами щодо них.
1.4.