Охорона здоров'я населення
Конституція України дозволяє уповноваженому органу приймати рішення щодо обмеження права на свободу мирних зібрань також з огляду на необхідність охорони здоров'я населення. Перш ніж докладніше розглянути зміст цього обмеження, варто наголосити, що його викладення у ч.
2 ст. 39 Конституції України дещо відрізняється від відповідного формулювання ч. 2 ст. 11 Конвенції, де йдеться про охорону здоров'я, а не про охорону здоров'я населення. Зробити висновок про те, яке з названих формулювань є більш вдалим, доволі складно, оскільки кожне з них має власні плюси. Так, формулювання, використане в Основному Законі України, вказує на те, що обмеження права на свободу мирних зібрань може запроваджуватися виключно для захисту здоров'я фізичних осіб, що, відповідно, виключає можливість запровадження таких обмежень для захисту здоров'я тварин[181]. Водночас варто звернути увагу на те, що категорія «населення» є збірним поняттям, що охоплює не одну людину, а їх певну сукупність. З цієї позиції формулювання Конвенції виглядає більш адекватним, оскільки дозволяє запровадження відповідних обмежень для захисту здоров'я не лише певної сукупності людей (населення), а й окремо взятої особи. Остання сформульована думка виглядає цілком логічною та обґрунтованою, оскільки кожна окрема особа є самостійним об'єктом правового захисту, самостійною цінністю, яка має право розраховувати на повагу та захист як з боку держави, так і з боку інших осіб.З огляду на викладене можна дійти висновку, що метою обмеження, яке аналізується, може бути захист як окремої особи, так і групи осіб від небезпеки, що загрожує її (їх) психічному та/або фізичному здоров'ю. Така небезпека може виникнути насамперед як наслідок епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень. При цьому слід звернути увагу на те, що незначне порушення фізичної недоторканності приватної особи та здоров'я (фізичного чи психічного) під час зібрання не може стати підставою для обмеження (припинення) мирного зібрання[182].
Для легітимізації обмеження права на свободу мирних зібрань з посиланням як на підставу на «охорону здоров'я населення» недостатніми видаються припущення, що участь приватних осіб у мирному зібранні може завдавати шкоди їх здоров'ю, або рекомендація головного державного санітарного лікаря про уникнення місць значного скупчення людей з огляду на збільшення кількості випадків захворювання на грип. Ймовірність настання шкоди здоров'ю населення має бути підтверджена в офіційному порядку до моменту або на момент прийняття рішення про обмеження мирного зібрання. Підтвердженням може стати:
• рішення Кабінету Міністрів України про встановлення карантинно- обмежувальних заходів на території виникнення і поширення інфекційних хвороб та уражень людей (ч. 1 ст. 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»[183]);
• рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про запровадження на відповідній території чи об'єкті особливих умов та режиму праці, навчання, пересування і перевезення, спрямоване на запобігання та ліквідацію інфекційних хвороб та уражень (ч. 2 ст. 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»);
• рішення Кабінету Міністрів України про встановлення карантину. У рішенні про встановлення карантину визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та строки проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період може змінюватися режим роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (ч. 1 та ч. 4 ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»)[184];
• рішення місцевого органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про встановлення обмежувальних протиепідемічних заходів (ч. 1 ст. 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
1.5.