Громадський порядок
Центральним елементом такого конституційного обмеження реалізації права на мирне зібрання є поняття «порядок», яке, однак, також є доволі складним за своїм змістом, що утруднює його розуміння та, відповідно, застосування у цій сфері.
Порядок, якщо тлумачити його із семантичних позицій, становить собою такий стан відносин, який характеризується дотриманням певних норм. Отже, з огляду на існування щонайменше двох категорій норм - юридичних та інших соціальних (норм моралі, релігійних норм тощо) - постає питання, про який саме порядок йдеться у Конституції: той, що заснований на дотриманні лише юридичних норм, чи той, що передбачає дотримання усієї сукупності соціальних норм, які є регуляторами відносин у суспільстві.Відповідаючи на це запитання, європейські автори, з посиланням на судову практику ЄСПЛ, дійшли висновку, що підтримання порядку становить собою діяльність, спрямовану на реалізацію матеріальних законів, що слугують меті забезпечення спокійного спільного життя приватних осіб у суспільстві[173]. Проте, на думку вітчизняних авторів, порядок взагалі та громадський порядок зокрема є категоріями більш загального порядку, де, наприклад, під останньою пропонується розуміти: стан соціальної урегульованості, за якого забезпечуються життя, здоров'я громадян, їх права та свободи, громадський спокій, мораль, людська гідність[174]; обумовлену потребами суспільства систему урегульованих соціальними нормами відносин, які складаються у громадських місцях у процесі спілкування людей, що має на меті забезпечення стану спокою суспільного життя, нормальних умов для життя та відпочинку людей, для діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій[175]; правильне розміщення людей та речей у місцях, що мають суспільне значення, шляхом встановлення їх правового статусу за допомогою моральних, правових та етичних норм[176].
Висловлюючи власну точку зору з цього приводу, зазначимо, що у цій сфері, яка є надзвичайно чутливою до будь-яких зайвих обмежень, розширене тлумачення громадського порядку, тобто обстоювання ідеї, що він засновується як на нормах права, так і на інших соціальних нормах, є небажаним, оскільки це може призводити до збільшення кількості підстав для обмеження реалізації права на свободу мирних зібрань. На нашу думку, у сфері, що аналізується, необхідним є запровадження «обмежень обмежень», які полягатимуть у вузькому тлумаченні суті та змісту категорії «громадський порядок». Відповідно, вислів «обмеження щодо реалізації права на свободу може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах... громадського порядку» необхідно розуміти таким чином, що публічний захід може бути заборонено у випадку, якщо його учасники своїми діями порушують (або є обґрунтовані та переконливі докази того, що такі порушення вчинятимуться) норми українського права, і відповідні дії кваліфікуватимуться як адміністративне правопорушення або злочин. Такий висновок, зокрема, випливає із ст. 1 КпАП та ст. 1 КК України, де зазначено, що одним з їх завдань є, відповідно, забезпечення охорони правопорядку та громадського порядку. Інакше кажучи, законодавець визнає як за адміністративними правопорушеннями, так і за злочинами здатність завдавати шкоди громадському порядку.
Говорячи про вчинення злочинів, які тягнуть порушення громадського порядку, необхідно особливо наголосити на тому, що склади окремих з них, що нині зафіксовані у КК України, надзвичайно «тісно» межують з мирними зібраннями як такими, що вимагає більш докладного аналізу цього питання.
У контексті викладеного на особливу увагу заслуговують випадки проведення мирного зібрання у формі блокування приміщень, будівель або транспортних комунікацій. Подібні форми масових акцій, якщо вони не перетнули межу пасивного опору, носять короткостроковий характер і не мають на меті цілеспрямованого вчинення насильницьких дій щодо інших осіб або їх майна, є допустимими, а відтак - можуть бути охарактеризованими як мирне зібрання[177].
З огляду на це за таких умов виключається як можливість притягнення учасників блокування до кримінальної відповідальності, наприклад за ст. 279 КК України (щодо блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства), так і визнання блокування заходом, що порушує громадський порядок на рівні, достатньому для прийняття рішення про обмеження права на свободу мирного зібрання.Викладене так само стосується і випадків формулювання та висловлювання учасниками зібрання тез (закликів), що містять пропозиції, наприклад, щодо необхідності зміни меж території України. Такі дії, з одного боку, становлять собою склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК України (щодо посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), а з іншого - можуть претендувати на захист ст. 39 Конституції України. Як вже зазначалося вище, під час мирних зібрань їх учасники мають право обговорювати будь-які питання, в тому числі ті, що стосуються зміни меж території України. Обмеження в цьому аспекті може бути лише одне - учасники зібрання не мають права закликати приватних осіб до примусового (насильницького) способу вирішення цього питання. Зміна території України відповідно до ст. 73 Конституції України та Закону України «Про всеукраїнський референдум»[178] може відбутися лише за результатами загальноукраїнського референдуму, підготовка до проведення якого, однак, може (повинна) супроводжуватися мирними зібраннями, предметом обговорення на яких, відповідно, будуть питання зміни державного кордону України.
Викладене вимагає від суб'єктів, уповноважених на здійснення кримінального провадження, надзвичайно докладного вивчення обставин проведення мирних зібрань, що є наближеними до кримінально караних дій за своїми зовнішніми ознаками, оскільки подібні акції в окремих випадках можуть перебувати під охороною ст. 39 Конституції України.
Що стосується адміністративних правопорушень як можливої підстави для обмеження права на мирне зібрання, то тут варто наголосити, що вчинення (або загроза вчинення) далеко не всіх адміністративних правопорушень може покладатися в основу рішення про обмеження права на мирне зібрання.
Визначаючись з переліком «можливих» правопорушень, зазначимо, що рішення про обмеження права на свободу мирних зібрань має в обов'язковому порядку базуватися на принципі пропорційності, який допускає обмеження певного права лише для захисту щонайменше йому рівноцінного, з використанням мінімально необхідних для цього засобів. З огляду на це захист держави або приватних осіб від адміністративного правопорушення у формі або через обмеження права на свободу мирних зібрань може мати місце далеко не в усіх випадках їх учинення. Лише найбільш небезпечні адміністративні правопорушення, тобто насамперед ті, що за своїми складами межують зі злочинами, можуть мати такий рівень небезпеки для прав інших суб'єктів, який даватиме змогу судовим чи адміністративним органам зреагувати на них у формі обмеження права на свободу мирних зібрань. До таких адміністративних правопорушень можна віднести:• дрібне хуліганство (ст. 173);
• стрільбу з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї, пристроїв для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії в населених пунктах і в невідведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку (ст. 174);
• порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях (ст. 182)[179];
• злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст. 185);
• порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст. 191).
Викладене, однак, не означає, що вчинення учасником мирного зібрання одного з таких адміністративних правопорушень робить можливим автоматичне прийняття рішення про немирний характер такого заходу. Кожна конкретна ситуація вимагає окремого та докладного вивчення усіх обставин справи, і лише після цього може бути прийнято відповідне рішення.
Загроза вчинення чи невчинення решти адміністративних правопорушень не тягне порушення громадського порядку на рівні, який би робив допустимим прийняття рішення про обмеження права на свободу мирних зібрань.
Правильність озвученого вище підходу до розуміння категорії «громадський порядок» випливає і з власне тексту ч. 2 ст. 39 Конституції України, де зазначено, що безпосередньою метою обмеження права на свободу мирного зібрання є запобігання заворушенням та злочинам, які, відповідно, можуть становити загрозу національній безпеці та громадському порядку.
1.3.