Законність втручання
Як випливає з ч. 2 ст. 11 Конвенції та ч. 2 ст. 39 Конституції України, будь-які обмеження (втручання) щодо реалізації права на свободу мирних зібрань мають встановлюватися законом.
ЄСПЛ з цього приводу чітко та однозначно наголосив:«... втручання буде становити собою порушення ст. 11 (Конвенції), якщо воно не було «передбачено законом», не переслідувало одну або більше законних цілей.»[66].
З огляду на це ЄСПЛ, насамперед під час аналізу матеріалів справи, яка потрапляє до нього на розгляд, перевіряє, чи було законним те або інше втручання з боку представників держави у сферу реалізації приватними особами права на свободу мирних зібрань, або, інакше кажучи, встановлює, чи базувалося застосоване обмеження на законі, тобто на юридичному акті, виданому парламентом. Жодний інший суб'єкт нормотворення не має права своїм рішенням запроваджувати обмеження реалізації приватними особами права на свободу мирних зібрань. На цьому аспекті доволі чітко наголошувалося ЄСПЛ у справі «Вєренцов проти України»:
«... вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає..., щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві.»[67].
Нині в Україні доволі «розмитим» залишається розуміння категорії «законодавство». Однією з причин такого стану, на наш погляд, є прийняте Конституційним Судом України Рішення у справі про тлумачення терміна «законодавство»[68], в якому Суд визначив, що «законодавство» утворюється за рахунок законів, міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, а також постанов Верховної Ради, указів Президента, декретів і постанов Кабінету Міністрів, прийнятих в межах їх повноважень і відповідно до Конституції та законів України. Вважаємо, що подібна позиція Конституційного Суду України стала своєрідним продовженням радянської правової доктрини, яка, не знаючи принципу поділу влади, відповідно не мала на меті конкретизувати зміст понять «закон» та «законодавство».
Показовими в цьому аспекті можуть бути слова радянського правника К. Архіпова, який зазначав: «Закони у радянській державі - це загального характеру юридичні правила, незалежно від того, від якого органу вони походять»[69]. Зрозуміло, що за такої позиції під «законодавством» розумілася сукупність власне законів та усіх інших нормативних актів, виданих у державі. Проте за сучасних умов така позиція не витримує жодної критики, оскільки суперечить ряду положень Конституції України, де зафіксовано, що єдиним органом законодавчої влади, уповноваженим на видання законів, є Верховна Рада України (ст. 75, п. 3 ч. 1 ст. 85). Відповідно, термін «законодавство», будучи похідним від понять «законодавча влада» та «закон», повинен бути об'єднуючою категорією лише для тих юридичних актів, що видані Верховною Радою України під назвою «закон», та міжнародних договорів, ратифікованих парламентом.Викладене повною мірою узгоджується з тими нечисленними нормативними актами, що стосуються реалізації приватними особами права на свободу мирних зібрань, у яких також наголошується, що умови та порядок реалізації приватними особами права на свободу мирних зібрань мають визначатися виключно законом. Наразі йдеться про:
• ч. 2 ст. 39 Конституції України: обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань може встановлюватися судом відповідно до закону;
• п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України: виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина (відповідно - і права на свободу мирних зібрань);
• Рішення Конституційного Суду України у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання[70]: визначення конкретних строків завчасного сповіщення, з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо, є предметом законодавчого регулювання.
У контексті викладеного слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р.
«Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який окремі адміністративні органи та адміністративні суди все ще продовжують застосовувати у своїй практичній діяльності, розглядаючи його, відповідно, як елемент українського законодавства про мирні зібрання. Проте такий підхід є абсолютно неправомірним, на чому вже неодноразово наголошував як ЄСПЛ[71], так і Вищий адміністративний суд України[72] у своїх рішеннях. Названий Указ не є чинним і не може у жодному випадку бути застосованим для регулювання суспільних відносин у сфері організації та проведення мирних зібрань на території України.Говорячи про «законність втручання», слід звернути увагу також і на те, що ЄСПЛ перевіряє не лише факт закріплення того або іншого обмеження реалізації права на свободу мирних зібрань у законі, а й якість останнього, або, інакше кажучи, його передбачуваність, яка означає, що юридичний акт має бути, за можливості, проголошеним наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо своїх наслідків. Він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості (бути легкодоступним), щоб особа мала можливість скоригувати свою поведінку. Тобто кожен суб'єкт, який підпадає під дію юридичного акта, має чітко розуміти наслідки, що їх викличе для нього його застосування.
«Суд повторює, що вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для заінтересованих осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надавати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби та за умов надання відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може мати його дія»[73].
1.6.