Ефективний правовий захист права на свободу зібрань
Реалізуючи або маючи намір реалізувати право на свободу мирних зібрань, організатори або учасники зібрань можуть стикнутися із необхідністю звернення за захистом цього права до суду (іншого органу, уповноваженого на перегляд первісного рішення).
Потреба у такому кроці може виникнути у випадку, коли інші приватні особи або представники влади своїми діями (бездіяльністю) будуть перешкоджати суб'єктам названого права у його реалізації. З метою протидії подібним виявам організатори (учасники) мирного зібрання повинні володіти навичками ефективного правового захисту права на свободу зібрань.Юридичною основою ефективного правового захисту права на свободу зібрань є положення ст. 13 Конвенції, де зазначено: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
ЄСПЛ розглянув кілька справ, у межах яких були сформульовані вихідні положення щодо змісту категорії «ефективний правовий захист права на свободу зібрань». Зокрема, ефективний правовий захист передбачає, що вирішення судом (чи іншою уповноваженою інстанцією) питання про законність/незаконність тих або інших дій (рішень, бездіяльності), що перешкоджають реалізації права на свободу мирних зібрань, має бути своєчасним, тобто «під поняттям ефективного засобу правового захисту мається на увазі можливість отримання рішення до часу проведення запланованих заходів»[64]. Про ефективний правовий захист права на свободу мирних зібрань, таким чином, може йтися лише у тому випадку, коли доступні засоби правового захисту реально будуть здатні поліпшити стан справ заявників. У розвиток сформульованої позиції можна навести також наступний висновок ЄСПЛ:
«Суд дотримується точки зору, що для ефективної реалізації свободи зібрань важливо, щоб чинне законодавство передбачало розумні строки, у межах яких державна влада має діяти, приймаючи доречні рішення. Чинне законодавство передбачає строки подання заявниками своїх повідомлень про проведення зібрань.
Натомість для влади законом не встановлено жодних обов'язкових строків у частині надання кінцевого рішення до запланованої дати демонстрації. Суд вважає, що засоби правового захисту, які мають постфактумний характер..., не могли забезпечити адекватне виправлення ймовірних порушень Конвенції»[65].Українське законодавство не створює для приватних осіб, які мають бажання реалізувати право на свободу мирних зібрань чи його реалізовують, належних можливостей для забезпечення дії ст. 13 Конвенції. Це пов'язано з тим, що рішення про заборону проведення мирного зібрання приймається не адміністративним органом, а адміністративним судом. Відповідно у ситуації, коли особа подає повідомлення про проведення мирного зібрання, скажімо, за тиждень до запланованої дати, то у разі, якщо суд першої інстанції заборонить його проведення, у неї не буде жодної процесуальної можливості до початку такого зібрання оскаржити це рішення в апеляційній інстанції. Таке оскарження може відбутися лише після запланованої дати мирного зібрання, тобто у такому разі йдеться про постфактумний правовий захист. Змінити таку ситуацію можливо шляхом уповноваження адміністративних органів на прийняття рішень про заборону мирних зібрань, які у свою чергу можуть оскаржуватися до адміністративного суду. Відповідно до чинного КАС України адміністративні суди розглядають позови про заборону проведення мирних зібрань невідкладно. Це правило має залишатися чинним і на майбутнє. У разі реалізації сформульованої пропозиції заявник - організатор мирного зібрання матиме можливість протягом тижня не лише отримати рішення адміністративного органу про дозвіл/заборону мирного зібрання, а й перевірити його законність в адміністративному суді.
1.5.