§ 3. Загальні засади конституційно-правового регулювання проходження військової служби громадянами України

Як уже було зазначено, військова служба як комплексне та склад­не державне-правове явище попадає до орбіти правової регламентації різних галузей права. У зв'язку з цим, виникає питання про те, яким саме чином та в якій мірі конституційне право України як провідна та базова галузь регламентує питання, що пов'язані з проходженням військової служби.

Вважаємо, що названа проблема повною мірою входить до пред­мета регламентації конституційного права України як найважливішої галузі права. Вона знайшла своє чітке закріплення на конституційно­му рівні, у тому числі питання регламентації проходження військової служби певним чином передбачені у Конституції України, хоча, як уже було зазначено, є певні термінологічні невідповідності та інші недоліки. Це не в останню чергу пов'язано з тим, що ця проблема не знайшла своєї суттєвої наукової розробки, у тому числі на момент прийняття Основного Закону України.

Проте, незважаючи на це, як точно зазначає М. І. Козюбра, «за­конодавець до того ж змушений регулювати і ті відносини, природа і закономірності яких не досліджені, що особливо часто буває в пере­хідні періоди, коли реформуються всі сфери суспільного життя»^[131]. На той факт, що Конституція України на той час мала яскраво виражений програмний характер указує й В. Я. Тацій. Зокрема, він зазначає, що Основний Закон на момент прийняття із багатьох принципових питань випереджав стан розвитку як вітчизняного законодавства, так і право­вої науки, окремих її галузей^[132].

Певна увага законодавця щодо організації проходження військової служби в Основному Законі України зумовлена цілою низкою обста­вин, що пов'язані зі станом суспільних відносин, які підлягають ре­гламентації. Ю. М. Тодика з цього приводу вказував, що Конституція, як підсумковий документ, закріплює досягнутий рівень розвитку в Україні суспільних відносин на момент її прийняття^[133].

Український законодавець, формулюючи модель конституційного регулювання відповідних питань, виходить із нагальної потреби їх унормувати. У цьому процесі ним ураховувалась сукупність різно­манітних обставин, що в тій або іншій мірі впливають на обсяг кон­ституційної регламентації, а також взагалі на появу відповідних кон­ституційних норм та інститутів, що регулюють ті або інші питання.

Серед різноманітних чинників, що впливають на цей процес, од­ним із найважливіших слід визнати стан суспільного розвитку, в тому числі, що склався в Україні на момент проголошення її як незалежної держави, а також на момент прийняття Основного Закону України. Так, наприклад, реакцією українського законодавця на наслідки, що мали місце в результаті техногенної катастрофи, що сталася на Чор­нобильській АЕС, при прийнятті Конституції України стало закрі­плення у ст. 16 положення про те, що «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи пла­нетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави».

Таким чином, законодавець намагається реагувати на важливі події у державі та суспільстві, передусім шляхом запровадження від­повідних норм в Основному Законі України. Як слушно стверджує Ф. В. Веніславський, будь-яка галузь права як система загально­обов’язкових, формально визначених правил поведінки найбільш ефективно виконує свою головну функцію універсального регулято­ра суспільних відносин лише за умови, якщо у процесі правотворчос- ті і правореалізації враховуються особливості тих сфер суспільного життя, що становлять предмет її правового регулювання. Крім того, право ще більше сприймається широким загалом як певна соціальна цінність завдяки тому, що відповідні суб’єкти правотворчості опера­тивно реагують на еволюційні, прогресивні зміни, котрі відбувають­ся в суспільних відносинах, і приводять правові норми у відповідність з ними^[134].

Що стосується воєнних питань та питань, пов’язаних із забезпе­ченням національної безпеки та оборони, організацією проходження військової служби, то їх певний обсяг, утілений у Конституції Украї­ни, зумовлений сукупністю обставин існування нашої держави у складі Радянського Союзу.

Необхідно розуміти, що держави, які стали на шлях незалежнос­ті та перебувають у перехідному періоді свого розвитку, як правило, на конституційному рівні докладно закріплюють положення, що сто­суються державного суверенітету та оборони країни, національної безпеки, військової служби і військових формувань та інших ознак державності, і це можна вважати цілком виправданим та закономірним явищем. Як зазначав із цього приводу Ю. М. Тодика, «деякі положен­ня засад, наприклад, про захист суверенітету та територіальної ціліс­ності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17 Конституції) надані вельми детально. Чи виправдано це? Ду­мається, що так»^[135].

Крім цього, наявність значного силового ресурсу, котрий знахо­дився «в руках» громадян України, які проходили військову службу, що залишився незалежній Україні у спадок від Радянського Союзу, в тому числі наявність ядерної зброї, зумовило нагальну необхідність чіткої регламентації для унормування суспільних відносин у цій важ­ливій сфері. О. Г Данильян та В. М. Тараненко з цього приводу вка­зують, що «у процесі посттоталітарної трансформації нині перебуває четверта частина території планети, якій належить гігантський люд­ський, промисловий і військовий потенціал, що може бути викорис­таний як на користь, так і на шкоду людства»^[136].

Не винятком стосовно цього була й Україна, особливо на момент проголошення незалежності. С. Остапенко стверджує, що «з розпадом Радянського Союзу Україна отримала у спадок надзвичайно чисель­ну за особовим складом та кількістю озброєнь, потужну і, водночас, економічно обтяжливу та структурно нераціональну Воєнну органі­зацію.

Конституційна регламентація, яких би питань вона не стосувала­ся, покликана створити для людини належні правові умови вільного та гідного існування в суспільстві та державі, а для органів державної влади окреслити ті рамки, в яких вони мають право діяти, не виходя­чи за їх межі, не втручаючись в орбіту законної діяльності громадян­ського суспільства та приватного життя індивіда, тобто діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон­ституцією та законами України.

У ч. 2 ст. 19 Основного Закону України так і зазначено, що будь- які органи державної влади (в тому числі органи військового управ­ління), їх посадові особи (в тому числі військовослужбовці) зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією та законами України. Цей простір дій, визначений та накреслений для них Конституцією, є досить суттєвою гарантією безпечного існування людини і суспільства, держави та світової спіль­ноти. У цьому контексті ще більшого значення набуває створення конституційних обмежень для діяльності осіб, що проходять військо­ву службу. Як зазначає С. В. Маліков, «воєнна сила, яка не спираєть­ся на право, не викликає співчуття та позбавлена моральної підтримки»^[138].

У зв’язку з цим у ч. 4 ст. 17 Конституції України передбачено, що Збройні Сили та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою по­валення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешко­джання їх діяльно сті. Ця спеціальна норма, що міститься в засадах конституційного ладу, безпосередньо спрямована на те, щоб обмеж­ити саме Воєнну організацію та осіб, що проходять у її підрозділах військову службу.

При конструюванні моделі конституційної регламентації воєнних питань треба мати на увазі те, що воєнна організація будь-якої дер­жави, в тому числі України, наділена великим силовим потенціалом. Як зазначає В. З. Гущін, «практично кожен військовослужбовець має доступ до зброї, боєприпасів, бойової техніки та періодично виконує завдання з їх використанням»^[139]. В. М. Александров стосовно цього вказує на те, що військовослужбовцям надаються владні повноважен­ня, здійснюючи які вони представляють державу, її органи^[140].

Але найбільш влучно щодо цієї проблеми пише М. П. Требін. Зо­крема, він звертає увагу на те, що збройні сили унікальні серед інших державних інституцій. По-перше, вони володіють величезним бойо­вим (а по суті руйнівним) потенціалом. Можливості сучасної зброї широко відомі. По-друге, на створення могутнього руйнівного по­тенціалу збройних сил держава витрачає величезні кошти. По-третє, армія цілеспрямовано і легально готує людей до вбивства або до само- пожертви^[141].

Крім цього, на військову службу Конституцією України покладе­но виконання доволі специфічних та у той же час об'ємних і складних завдань. Ці важливі та величні завдання пов'язані із залученням до­волі суттєвого силового ресурсу, для їх виконання необхідні потужні сили та засоби воєнної організації держави.

Завдання такого характеру, що накреслені Конституцією України, пов'язані в основному з відбиттям збройної агресії інших держав, розв'язанням збройного конфлікту, а також здійсненням деяких пре­вентивних завдань, спрямованих на забезпечення національної без­пеки України, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Проте якщо потужні сили та засоби воєнної організації дер­жави будуть використані не за призначенням, на шкоду державному суверенітету, правам людини, законності та правопорядку, загально­визнаним принципам і нормам міжнародного права, то такі дії дер­жави можуть призвести до непередбачуваних наслідків, які можуть увійти чорною сторінкою в історію країни, а можливо, і у світову іс­торію, а також відкинути розвиток держави на декілька років чи навіть століть назад.

З метою попередження таких негативних наслідків, недопущення свавільного використання збройних сил та інших військових форму­вань або окремо взятих громадян, що проходять військову службу, в будь-яких протиправних цілях, а в разі нападу на державу — ефек­тивного його відбиття, створення міцного і надійного підґрунтя за­безпечення національної безпеки, сучасні конституції багатьох держав світу безпосередньо в самому тексті, містять положення, які стосу­ються статусу збройних сил та інших військових формувань, визна­чають основні принципи державного та військового будівництва, встановлюють порядок використання сил та засобів воєнної органі­зації держави з відсічі нападу та повноваження вищих органів дер­жавної влади по керуванню цим процесом.

Більш того, багато конституцій містять указівки на особливості становища осіб, що проходять військову службу, вказують на специ­фіку їх статусу, а також містять положення про обов'язок громадян захищати вітчизну та нести військову службу, встановлюють консти­туційні засади її проходження, а також унеможливлюють використан­ня збройних сил не за призначенням^[142], тобто вони, регламентують відносини між людиною та державою в особі воєнної організації останньої. Як зазначає В. Д. Зорькін, Конституція дозволяє країні бути на стовповому шляху всесвітньої історії, а не на її задвірках^[143]. Так, Основний закон ФРН 1949 р.^[144] суттєву частину тексту присвячує во­єнним питанням та статусу осіб, що проходять військову службу.

Межі конституційного регулювання відповідних сфер суспільних відносин встановлюються згідно з об'єктивними потребами, історич­ними особливостями, традиціями конституційної регламентації тих чи інших питань, рекомендаціями науки, розстановкою політичних сил у відповідній державі, тими цілями, які держава та суспільство перед собою ставлять, та іншими обставинами. Б. С. Ебзеєв у цьому контексті відзначає, що природа сучасного конституційного регулю­вання, яке складає частину спільного соціального механізму вирішен­ня основних завдань та цілей, що стоять перед суспільством, та від­творюють діалектичні процеси еволюційного розвитку держави та суспільства, вдосконалення організаційних та функціональних засад соціального організму відповідно до об'єктивних закономірностей соціально-історичного прогресу, об'єктивно зумовлює звернення до феномену конституційних обов'язків держави^[145].

І це не є випадковим, оскільки в сучасних умовах розвитку дер­жавно сті змінюється парадигма взаємодії людини, суспільства та держави, а це, у свою чергу, вимагає адекватної відповіді з боку кон­ституційного регулювання основних державних та суспільних про­цесів. Л. О. Морозова з цього приводу слушно вказує на те, що «як і все правове регулювання в цілому, конституційне регулювання в сучасних умовах має тенденцію до розширення та поглиблення, під­вищення діяльності та ефективності Основного Закону як найважли­вішого політико-правового акта»^[146].

Українській законодавець пішов у напрямі більш-менш змістовної, докладної регламентації на конституційному рівні питань, пов’язаних із функціонуванням Воєнної організації та проходженням військової служби. Це пов’язано з багатьма викладеними обставинами, а також із тим, що Українській державі у спадок від Радянського Союзу за­лишився дуже потужний воєнний та людський потенціал. Із метою впорядкування суспільних відносин у цій важливій та специфічній сфері і були доволі докладно виписані конституційні положення, що їх регулюють. Як зазначав Ю. М. Тодика, «фіксуючи підсумки розви­тку, кожна нова конституція виступає як юридичне відображення об’єктивного ходу історичного прогресу відповідного суспільства та держави, узагальнює попередній досвід конституційної регламентації суспільних відносин, збагачуючи його новим змістом, що відповідає вимогам сучасності»^[147].

У цьому процесі законодавець завжди враховував також той факт, що воєнна сфера дуже специфічна, а військова служба є особливим видом людської діяльності. І це слід докладно регламентувати як у конституційному так і у поточному законодавстві. Взагалі, стосовно будь-якого виду публічної служби необхідність у чіткому консти­туційно-правовому регулюванні її проходження є актуальною про­блемою, навіть стосовно служби в органах місцевого самоврядуван­ня. Із цього приводу П. М. Любченко пише, що «розвиток і ефектив­не функціонування місцевого самоврядування в Україні значною мірою залежать від встановлення конституційно-правових засад та належної нормативної регламентації служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби)»^[148].

Треба також зазначити, що конституційна регламентація військо­вої служби, її проходження відіграє важливу та, можливо, вирішаль­ну роль у процесі належного забезпечення національної безпеки України та виконання інших конституційно значущих завдань. Навіть у радянський час було таке усвідомлення, але це виявлялося пере­важно на рівні поточного законодавства. Як зазначав В. І. Шанін, «у Збройних Силах, у силу їх специфіки, взаємовідносини між вій­ськовослужбовцями регламентуються нормами права більш докладно та в значно більшому обсязі, ніж у цивільному житті. Тому функція регулювання за допомогою правових засобів повсякденного життя і діяльності людей виявляється тут особливо яскраво»^[149].

Правова регламентація військової служби та Воєнної організації України як у мирний, так і у воєнний час здійснюється великою кіль­кістю нормативно-правових актів, які стали активно з’являтися після проголошення незалежності України і будівництва власних Збройних Сил та інших військових формувань. Як слушно відзначає В. З. Гущін, без правового регулювання військової служби, суворого і точного дотримання всіма військовослужбовцями порядку та правил, уста­новлених законами, військовими статутами та наказами командирів (начальників), успіх виконання завдань, поставлених перед збройни­ми силами, неможливий^[150].

Серед цих нормативно-правових актів можна виділити сукупність законів України: «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та ін. Більш того, світ також побачив Закон України «Про демократичний цивіль­ний контроль над Воєнною організацією держави та правоохоронни­ми органами»^[151], покликаний сприяти формуванню активної позиції громадянського суспільства щодо встановлення контролю над сило­вими компонентами Української держави, а саме Воєнною організа­цією і правоохоронними органами, а також особами, які проходять військову службу, та знаходження останніх у суворих рамках діяль­ності, накреслених Конституцією. Також останнім часом з'явилися й інші не менш важливі закони, проте, безперечно, найважливіше та центральне місце у цьому переліку нормативно-правових актів по­сідає Основний Закон.

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, що на найвищому рівні регулює найважливіші питання державного та суспільного розвитку. Ю. М. Тодика особливо підкреслював, що «у суспільстві немає відносин, регулювання яких у поточному зако­нодавстві не спиралось би на конституцію»^[152]. У зв'язку з цим Осно­вний Закон України не обходить своєю увагою та регулює діяльність Воєнної організації держави, проходження військової служби, визна­чає особливості функціонування державного механізму взагалі та Воєнної організації держави зокрема як в умовах мирного часу, так і в особливий період, установлює компетенцію вищих органів держав­ної влади щодо її організації та керівництва.

Керування Воєнною організацією та процесом проходження вій­ськової служби громадянами України за будь-яких умов має дуже важливе значення. «У військовій справі, — писав ще у 1898 р. Б. М. Чичерін, — керівництво, може бути, ще більш важливе, ніж склад армії. Найстійкіша армія без належного керування приречена на загибель. Політика, звичайно, не створює військових талантів, але вона створює ті умови, за яких вони виявляються»^[153]. Ці слова в сучас­них умовах проходження військової служби також не втратили своєї актуальності.

На важливість Конституції в аспекті регламентації правового ін­ституту державної служби звертає увагу й Д. М. Бахрах. Зокрема, він пише, що центральне місце у зазначеному інституті належить Кон­ституції. Багато її статей прямо або опосередковано закріплюють засади державної служби. Можна сказати, що зараз існують демокра­тичні конституційні засади російської державної служби^[154].

Положення Конституції України, які сто суються державної та військової служби, мають першочергове значення для забезпечення боєготовності і боєздатності Збройних Сил України та Воєнної орга­нізації держави в цілому, а отже, — і для забезпечення безпеки дер­жави, суспільства та окремо взятого індивіда. У будь-якому разі Конституція України завдяки положенням, що регламентують воєнні питання, має не тільки обмежувати діяльність Воєнної організації держави суворими конституційно-встановленими рамками, а й зорі­єнтувати державу на забезпечення прав, свобод та соціального за­хисту громадян, що перебувають на військовій службі, а також членів їх сімей та на інші важливі питання військового будівництва. Свого часу Б. М. Чичерін підкреслював: «Військо складає таку суттєву по­требу держави, воно являє таку могутню зброю влади, що лише дея­кі уряди не виявляють щодо нього відповідної турботи»^[155].

З огляду на особливу роль конституційного права в регулюванні зазначеної проблеми, Ю. О. Тихомиров у цьому аспекті пише про те, що конституційне право як галузь та ядро публічного права посідає специфічне місце у системі російського права. Саме воно виражає загальнозначущі публічні інтереси, будь-то забезпечення безпеки та оборони або економічні інтере си держави, її цілісність, закріплює головні публічні інститути держави, основи правової системи, вводить спектр методів імперативного регулювання^[156].

Стосовно цього видається вельми слушним твердження Ю. С. Шем- шученка та В. Ф. Погорілка, які, аналізуючи сутність та систему консти­туційного права як навчальної дисципліни, дійшли висновку про те, що перспективним видається і читання такої самостійної теми, як «Конституційно-правові основи національної бе зпеки та оборони»^[157].

На сучасному етапі конституційна регламентація питань, пов’язаних із діяльністю та функціонуванням військової служби, на­буває суттєвого значення. Існування та належна реалізація конститу­ційних положень, що регулюють воєнні питання, — це запорука створення необхідних передумов, які б унеможливлювали викорис­тання Збройних Сил та інших військових формувань й осіб, що про­ходять у них військову службу, для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, а також використання їх в інтересах окремих осіб, політичних партій та громадських організацій.

Крім того, це запорука підтримання стабільності у суспільстві та державі, ефективного функціонування Збройних Сил та інших військо­вих формувань у напрямі забезпечення національної безпеки України. Для цього у ч. 6 ст. 17 Конституції встановлено, що на території Укра­їни забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а частинами 2 та 3 ст. 37 Осно­вний Закон України встановлює категоричну заборону політичним партіям та громадським організаціям мати воєнізовані формування, а політичним партіям, окремо, заборонено створювати організаційні структури у військових формуваннях. В. М. Александров у цьому кон­тексті зазначає, що оскільки статус військової служби визначається тільки на державному рівні, тому можна стверджувати, що виключа­ється можливість її введення в недержавних органах та організаціях^[158].

Більш того, створюючи відповідні конституційні межі для діяль­ності військової служби та взагалі для Воєнної організації нашої держави, накреслюючи для неї чіткі конституційні рамки, Основний Закон України проголошує миролюбний характер української зовніш­ньої політики, а також започатковує впровадження політики такого ґатунку в національне законодавство України, тим самим створюючи відповідні передумови для забезпечення не тільки національної, а й світової безпеки.

У цьому контексті у ст. 18 Конституції України встановлено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтова­риства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Більш того, Україна у проголошеній нею Воєнній доктрині, яка має виключно оборонний характер, засуджує війну як знаряддя на­ціональної політики, дотримується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлік­ти виключно політичними методами^[159].

Сучасний стан Воєнної організації держави, зумовлений особли­востями перехідного періоду розвитку Української держави та сус­пільства, перебуває в умовах трансформації, спрямованої на модер­нізацію усієї військової сфери задля створення дійсно боєздатної армії, спроможної у будь-який час та за будь-яких умов виконати за­вдання, чітко накреслені Конституцією та законами України, тобто захистити державний суверенітет, територіальну цілісність та вико­нати інші не менш важливі завдання та функції, що на неї покладено, а отже, забезпечити безпеку держави, суспільства, у тому числі окре­мої людини.

На шляху до реформування Воєнної організації держави та від­повідно військової служби стоїть низка перешкод, які гальмують процес реформування. Такі перешкоди необхідно долати або хоча б мінімізувати задля зміцнення української армії, вдосконалення сис­теми захисту національної безпеки, підвищення статусу та ролі Укра­їни в міжнародному співтоваристві. Процеси, що відбуваються у світі, підсилення дії чинників світової небезпеки та не в о станню чергу загрози світового тероризму не можуть не турбувати українську громадськість. Їх наявність має бути втіленна в адекватному оціню­ванні як потенційних загроз та відобразитися в реформуванні всієї системи Воєнної організації Української держави, приведення остан­ньої до стану спроможного протистояти загрозам, де і коли вони б не виникали.

Для проведення реформування та вдосконалення проходження військової служби необхідно поставити цей процес в оптимальні рам­ки конституційного регулювання. Шлях реформування воєнної сфери у нашій державі ускладнено також скрутним фінансовим становищем. Кількості коштів, які виділяються з Державного бюджету, не повністю вистачає для розв’язання поточних проблем життєдіяльності Воєнної організації держави, а тим більше для забезпечення процесів реформу­вання, що планується та деякою мірою проводяться в ній.

Тому, виходячи з реалій, що склалися, під процес указаного ре­формування необхідно закласти міцне наукове, законодавче та фінан­сове підґрунтя, яке б базувалося на конституційних положеннях та виходило з цифр бюджетного асигнування, хоча останні, безперечно, не відповідають нагальним потребам та вимагають суттєвого збіль­шення. В. Паламарчук пише, що «військова реформа спирається на тверду теоретичну базу і результати проведених розрахунків, урахо­вуються зміни, які сталися на початку 1990-х років у геополітичній ситуації у світі, характер міжнародних відносин і змін, які відбулися в самій Україні»^[160].

Також у процесі розподілу кошторису між виконанням поточних завдань, забезпеченням існування Воєнної організації держави, з одного боку, та її реформуванням — з другого, необхідно виходити з позицій, закладених у Конституції України, в першу чергу в її ст. 3, де людина визнається найвищою соціальною цінністю, а також із положень, закріплених у ч. 5 ст. 17 Основного Закону України, про те, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на військовій службі та членів їх сімей. Ця проблема набуває найсуттєвішого значення з огляду на скорочення військ, яке заплановане і вже відбувається. Радикальні заходи у цьому напрямі не можуть не позначитися на сталості функціонування Воєнної орга­нізації та військової служби, соціальній стабільності у країні.

Проблема конституційного регулювання проходження військової служби залишається у науковому аспекті відкритою та не розв’язаною. Конституційне регулювання питань, пов’язаних із функціонуванням цього особливого та специфічного виду державної служби, необхідно у першу чергу для забезпечення належного функціонування Воєнної організації держави, виконання специфічних функцій, що на неї по­кладено, а також із метою створення таких надійних конституційних обмежень діяльності, які б виключали можливість утручання Воєнної організації держави та окремих військовослужбовців у сферу діяль­ності суспільства, приватне життя індивіда.

Більш того, конституційна регламентація покликана унеможли­вити використання потужних сил та засобів, що знаходяться в руках осіб, які перебувають на військовій службі, для обмеження конститу­ційних прав і свобод громадян, повалення конституційного ладу або усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Слід також ураховувати, що є конституційні положення, які без­посередньо стосуються військової служби та її проходження, а є по­ложення, що опосередковано з цим пов’язані. Як зазначає стосовно державної служби в цілому Ю. П. Битяк, питання державної служби в Конституції України не одержали необхідної повноти, всебічного розгляду та врегулювання. Разом із тим Конституція включає багато правових приписів, які тією чи іншою мірою стосуються державного апарату, а отже, і державної служби, встановлюють основи сучасної державної служби, надаючи змогу подальшого вдосконалення конституційно-правових норм у цій сфері діяльності^[161].

Саме тому при аналізі проходження військової служби крізь при­зму конституційного права велике значення відіграють норми Кон­ституції України, причому не тільки ті, що безпосередньо стосують­ся військової служби, а й ті, які справляють опосередкований вплив на неї. Питання полягає у тому, що військова служба є складним дер­жавним феноменом, який безпосередньо пов’язаний практично з усіма аспектами як державного, так і з багатьма аспектами суспіль­ного життя. Саме тому треба зазначити, що Конституція України регламентує військову службу із різних боків, а тому регламентація проходження військової служби безпосередньо входить до предмета конституційного права України, і це підтверджується в сукупно сті обставин, серед яких, крім наведених, можна назвати такі.

1. До предмета конституційного права України входять питання, пов’язані з унормуванням відносин між державою, суспільством та людиною, встановленням правових засад їх взаємодії. Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачає, що він здійснює правове регулювання відносин між державою та громадя­нами України у зв’язку з виконанням останніми конституційного обов’язку.

Крім цього, Воєнна організація держави, у підрозділах якої гро­мадяни проходять військову службу, є складовою та найбільш по­тужною частиною державного механізму, що виконує дуже важливі функції, пов’язані із забезпеченням національної безпеки, а отже, визначення меж співіснування людини та Воєнної організації як складової Української держави можна вважати однією з найважливі­ших функцій конституційного права України. Як зазначає В. Пала­марчук, «держава і армія — дві суспільні структури, які не існують одна без одної»^[162].

2. Предметом конституційного права України є не тільки засади конституційного ладу України, але й відносини, що пов’язані з його захистом, а за ст. 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, забезпе­чення державної безпеки і захист державного кордону України є за­вданнями військової служби. Із цих конституційних приписів мож­ливо зробити висновок про те, що Основний Закон нашої держави суттєву увагу приділяє зазначеним питанням та ставить їх поряд з іншими найважливішими проблемами сьогодення.

Як указував Ю. М. Тодика, «захист конституційного ладу — важливе завдання державних структур та предмет правової регла- ментації»^[163]. В. Я. Тацій також звертає увагу на те, що суттєве зна­чення має наукова розвідка у питаннях, що стосуються так званої конституційної безпеки, точніше кажучи, гарантування конститу­ційного ладу. Незважаючи на численні монографічні роботи із зазначеної проблематики, ще доведеться докласти чимало зусиль для того, аби таке явище, як конституційний лад, набуло такого самого значення, яке воно має у будь-якому демократичному сус­пільстві. Саме наука конституційного права здатна відповісти на запитання, як забе зпечити стабільність конституційного ладу і за­хистити його як від протиправних посягань, так і від частих «дріб’язкових» змін^[164].

3. Конституція України як Основний Закон нашої держави відіграє найважливішу роль у нормуванні всіх сфер державного та суспільно­го життя. Посідаючи особливе місце серед нормативно-правових актів, вона виконує низку дуже важливих функції. Серед них можна виділити також обмежувальну функцію, сутність якої полягає в об­меженні будь-яких спроб необгрунтованого втручання держави у справи суспільства, приватне життя особи.

Крім того, за допомогою цієї функції конституційне право Укра­їни вводить державну діяльність у чітко окреслені конституційні рамки. Як зазначає Б. С. Ебзеєв, коли говорять про те, що державна влада повинна бути обмеженою, то в цьому разі йдеться не про об’єктивну обмеженість будь-якої держави економічними, соціаль­ними чи географічними чинниками, а про встановлення Конституці­єю та чинним законодавством меж державної влади, які останньою не можуть бути переборені правовим чином^[165].

Так, Конституція України, виконуючи свою обмежувальну функ­цію щодо держави загалом та Воєнної організації зокрема, у ч. 2 ст. 6 передбачає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, а згідно з ч. 2 ст. 19 Основно­го Закону України органи державної влади та органи місцевого само­врядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та за­конами України. Більше того, ч. 4 ст. 17 Основного Закону встановлює, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян. У цьому разі права і свободи є тією межою, за яку не мають права виходити у своїй діяльності Воєнна організація держави та громадя­ни, які проходять військову службу в її підрозділах.

На сучасному етапі державотворення обмежувальна функція Конституції України стосовно Воєнної організації та осіб, що про­ходять у ній військову службу, набуває особливого значення. Існуван­ня та її належна реалізація є запорукою створення необхідних пере­думов, які б унеможливлювали використання Збройних Сил України та інших військових формувань, а також окремо взятих військово­службовців для обмеження прав і свобод громадян або з метою по­валення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешко­джання їх діяльно сті. В. Ф. Веніславський щодо цього висловив доволі чітку позицію: «Закріплення на конституційному рівні спеціально-дозвільного принципу має важливе значення як для по­будови в Україні демократичної, правової держави та становлення і розвитку інститутів громадянського суспільства, так і для забезпечен­ня стабільності та непорушності існуючого конституційного ладу»^[166].

4. Держава, за допомогою конституційно-правових норм встанов­лює певні умови проходження військової служби. Це виявляється й у тому, що, як уже зазначалося, тільки громадяни України можуть проходити військову службу в Збройних Силах України та інших

військових формуваннях. Також це виявляється у тому, що, як прави­ло, громадяни нашої держави не мають права проходити військову службу у збройних силах та інших військових формуваннях іноземних держав. Так, у статті 19 Закону України «Про громадянство України»^[167] передбачено, що підставою втрати громадянства України є добро­вільний вступ на військову службу іншої держави, яка за законодав­ством цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи альтер­нативною (невійськовою) службою.

Отже, цей припис встановлює непряму заборону для громадян України на вступ та проходження військової служби в іншій державі, принаймні, якщо внаслідок цього громадянин України не стане осо­бою без громадянства. Крім цього, державна монополія на військову службу полягає у тому, що у недержавних структурах військову служ­бу не може бути запроваджено. Гарантією цього є ч. 2 ст. 37 Консти­туції, де зазначено, що політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Також у її частинах 6 та 7 ст. 17 заборонено створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а також розташування іноземних військових баз.

Отже, військову службу в Збройних Силах України та інших вій­ськових формуваннях мають право та повинні проходити виключно громадяни України. У той же час вони мають право проходити вій­ськову службу тільки у вітчизняних Збройних Силах та інших вій­ськових формуваннях. Також громадяни України не мають права проходити військову службу у воєнізованих формуваннях, що держа­вою не передбачені, оскільки військова служба — це виключно служ­ба державна, а тому держава має монопольне право на військову службу.

Конституційне встановлення такої монополії ще раз підкреслює, що для держави створення належних умов проходження громадянами військової служби має бути пріоритетним завданням, що безпосередньо пов’язано з формуванням української державності та забезпеченням національної безпеки. Як зазначалося у ч. 1 ст. 48 проекту Конституції України, підготовленому В. В. Речицьким, «монополія Української держави на будь-яку діяльність може мати місце виключно в межах здійснення функцій, які безпосередньо випливають з її конституційних пріоритетів»^[168]. Отже, такі норми можна віднести до групи конституційно- правових норм, які встановлюють державну монополію на проходжен­ня військової служби громадянами України.

Про монополію держави на створення збройних сил та регулю­вання процесу проходження військової служби йдеться й у конститу­ціях деяких зарубіжних країн. Наприклад у ст. 180 Конституції Араб­ської Республіки Єгипет^[169] прямо вказано на те, що тільки держава засновує Збройні Сили, котрі служать народові. Їхній обов'язок по­лягає в тому, щоб захищати країну, її територіальну цілісність і без­пеку. Жодна організація чи група не може створювати військові чи воєнізовані формування.

5. Воєнна організація держави, в якій громадяни України прохо­дять військову службу, є частиною єдиного державного механізму, входить до системи державних органів влади та у своїй діяльності тісно пов'язана з ними. У зв'язку із цим, конституційна регламентація відповідним чином поширюється на організацію та діяльність Воєн­ної організації держави, процес проходження військової служби.

6. У цілому керування діяльністю Воєнної організації держави, а також вирішення багатьох питань, пов'язаних з проходженням вій­ськової служби, здійснюється вищими органами державної влади. Серед них первинне місце посідає Президент України. Це пов'язано із тим, що він відповідно до ч. 2 ст. 102 Конституції України є гаран­том державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на, а за ст. 106 Основного Закону він є Верховним Головнокоманду­вачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових фор­мувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та обо­рони держави, присвоює вищі військові звання тощо.

Верховна Рада України згідно з п. 22 ст. 85 Конституції України затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Служ­би безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відпо­відно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України, а відповідно до п. 23 цієї самої статті вона схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави тощо.

Також до повноважень Верховної Ради України належить при­йняття законів, виключно якими визначаються права і свободи люди­ни і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки гро­мадянина, основи державної, а відповідно і військової служби, осно­ви національної безпеки, організації Збройних Сил України, порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, військові звання тощо.

Велике значення у цьому аспекті має й діяльність Кабінету Міні­стрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади та зобов'язаний забезпечувати державний суверенітет, здійсню­вати заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної без­пеки України та ін.

Правовий статус, порядок формування та діяльності, структура та державно-владні повноваження зазначених вищих органів держав­ної влади чітко визначено у відповідних розділах Конституції Украї­ни, у тому числі щодо керування Воєнною організацією держави та вирішення питань проходження військової служби. Крім того, велике значення у цьому контексті має діяльність Ради національної безпеки і оборони України, яка згідно зі ст. 107 Конституції України є коор­динаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України та координує і контролює діяльність виконав­чої влади у сфері національної безпеки і оборони України.

7. Основні засади процесу комплектування підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань громадянами України також є предметом конституційної регламентації, о скільки саме ця провідна галузь права України визначає та закріплює конституційні обов'язки громадян України, серед яких найважливіше місце посідає захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України та військовий обов'язок. Крім цього, у ч. 2 ст. 38 Конституції вста­новлено, що громадяни користуються рівним правом до ступу до державної служби, видом якої є військова служба.

8. Із прийняттям Конституції України конституційний процес по­чав розвиватися на якісно новому підґрунті, що супроводжувалося значною гуманізацією всього конституційного та поточного законо­давства України, введенням нових інститутів, розширенням каталогу прав і свобод людини та громадянина. З огляду на взяті на себе зобов’язання Українська держава будує власну правову систему, спи­раючись на принцип, згідно з яким людина визнається найвищою соціальною цінністю.

Проте Українська держава, незважаючи на зазначені гуманістич­ні спрямування щодо людини, все одно проводить чітку правову по- літку стосовно виконання людиною та громадянином конституційних обов’язків, які повинні виконуватись, оскільки при їх втіленні реалі­зуються суспільні інтереси (статті 17 і 23 Основного Закону). Про­голошення права на свободу світогляду та віросповідання надає можливість достеменно переконатися у наявності чіткої позиції дер­жави стосовно виконання конституційних обов’язків та разом із тим гуманістичного підходу щодо цього.

Так, у частині 4 статті 35 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних пере­конань. Однак у зазначеній частині цієї самої статті міститься важливий припис, що закріплює право, яке безпосередньо стосується й військової служби та військового обов’язку, а саме право на альтернативну (не­військову) службу. У цьому випадку йдеться про заміну вказаним видом служби військової служби у тому разі, якщо громадянин України, який зобов’язаний реалізовувати обов’язок, що передбачений ст. 65 Консти­туції України та пов’язаний із проходженням військової служби, має релігійні переконання, що суперечать її проходженню. На підставі цього конституційного припису та на його розвиток було прийнято Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу в Україні»^[170].

Отже, конституційне право громадян на альтернативну (невій­ськову) службу можна віднести до питань, які безпосередньо стосу­ються військової служби, реалізації військового обов’язку, оскільки належна реалізація цього права може внести певні корективи у процес призову громадян на строкову військову службу.

9. З огляду на важливість належного функціонування Воєнної організації, спрямованого на захист суверенітету, територіальної ці­лісності, забезпечення національної безпеки України, Конституція України суттєву увагу приділяє соціальному захисту осіб, що про­ходять військову службу в її підрозділах. Так, у частині 5 статті 17 Конституції України встановлено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їх сімей. Крім цього, Конституція України, проголосивши у ст. 24 принцип рів­ноправності, поширює практично всі свої приписи, в яких закріплено конституційні права і свободи, на військовослужбовців, у тому числі положення ст. 3 про те, що людина — найвища соціальна цінність.

Отже, конституційні засади соціального захисту військовослуж­бовців та членів їх сімей також мають важливе значення у реалізації вимог статей 1, 3 та 17 Конституції України. Крім багатьох обставин, підвищена увага законодавця до проблеми прав громадян України, які проходять військову службу, має базуватися також на тому, що ці права, їх належна реалізація перебувають у прямій кореляційній за­лежності та безпосередньо пов'язані із проблемою забезпечення національної безпеки України.

10. У зв'язку з тим, що характерною особливістю проходження військової служби, крім іншого, є також система єдиноначальності, субординації та підпорядкування, яка передбачає можливість та необ­хідність віддання наказів, то належне вирішення цих питань набуває для проходження військової служби та функціонування Воєнної ор­ганізації особливого значення. Відповідно до ст. 11 Статуту внутріш­ньої служби Збройних Сил України^[171] на кожного військовослужбовця покладається обов'язок беззастережно виконувати накази командирів (начальників), а за їх невиконання встановлено юридичну відпові­дальність, у тому числі кримінальну, передбачену статтями 402 та 403 КК України.

Разом із тим Конституція України у ст. 60 також приділяє цьому питанню певну увагу та встановлює універсальне правило, відповід­но до якого ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпо­рядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпо­рядження чи наказу настає юридична відповідальність. Ця норма виявляється й у поточному законодавстві, що докладно регламентує порядок проходження військової служби.

Так, у статті 6 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України^[172] передбачено, що право командира — віддавати накази і розпоряджен­ня, а обов'язок підлеглого — їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. У той же час зазначений Статут не містить механізму відмови від виконання таких наказів. Більш вдало це питання врегульоване у Законі України «Про держав­ну службу», а також у Дисциплінарному Статуті органів внутрішніх справ^[173]. У цих нормативних актах установлено, що підлеглий повинен не тільки не виконувати такі накази, а й доповісти про це особі, яка такий наказ віддала. У тому разі, якщо остання наполягає на його виконанні, — також його не виконувати, а натомість, доповісти про це вищестоящому начальнику. Аналогічними положеннями доцільно доповнити статути Збройних Сил України.

11. Діяльність Воєнної організації держави та проходження військо­вої служби здійснюються як у мирний час, так і в період, коли запро­ваджуються особливі правові режими. Як зазначають С. О. Кузніченко та А. В. Басов, «Конституція України закріплює три види надзвичай­них режимів: режим воєнного стану як реагування на надзвичайну ситуацію воєнного характеру; режим надзвичайного стану як форму правового реагування на надзвичайну ситуацію техногенного, при­родного та соціально-політичного характеру; режим зони надзвичай­ної екологічної ситуації як форму реагування на надзвичайну ситуа­цію техногенного та природного характеру^[174].

При запровадженні цих режимів Воєнна організація держави та громадяни, які проходять військову службу, отримують досить широ­кі повноваження, а їх діяльність набуває особливих рис. Крім цього, в указаний проміжок часу на території держави є можливим запро­вадження тимчасових обмежень конституційних прав громадян у рамках ст. 64 Конституції України, в якій визначено права і свободи, що не можуть бути обмеженими в умовах воєнного та надзвичайного стану. Конституційну регламентацію цих особливих правових режи­мів чітко втілено у Конституції України та відповідних законах, оскільки це стосується дуже важливих питань, таких як права люди­ни та їх обмеження, а також проходження військової служби та ді­яльності Воєнної організації і надання останній більш широких пов­новажень.

Отже, ці та деякі інші конституційні положення, що прямо чи опосередковано регламентують проходження військової служби, свідчать про те, що в Україні воєнні питання та питання проходжен­ня військової служби посідають особливе місце, держава приділяє їм значну увагу. Крім цього, українське законодавство надає можливість інститутам громадянського суспільства здійснювати свій контроль за проходженням військової служби і функціонуванням Воєнної орга­нізації держави та брати певну участь в її життєдіяльності.

Узагалі в тексті Основного Закону України термін «військова служба» використовується тричі (ч. 5 ст. 17, ч. 3 ст. 43, ч. 2 ст. 65), а термін військовий обов'язок — один раз (ч. 4 ст. 35). Серед наведених норм, безперечно, найважливішою нормою, що безпосередньо сто­сується проходження військової служби, слід визнати саме ч. 2 ст. 65 Конституції України сто совно того, що громадяни відбувають вій­ськову службу відповідно до закону.

Зазначена норма встановлює певний та доволі широкий спектр можливостей щодо законодавчої регламентації військової служби та її проходження. У рамках цієї конституційної норми можливо здій­снювати ре формування військової служби різної спрямованості, звичайно, з урахуванням вимог ч. 5 ст. 17 Конституції України щодо соціального захисту громадян, що її проходять.

Отже, частина 2 статті 65 Основного Закону не встановлює яки­хось імперативних вимог щодо військової служби. Єдине, що вона визначає, — це те, що військову службу в Україні не може бути ска­совано, її проходження повинно регулюватися законами, серед яких має бути закон, що в комплексі регулює основні найважливіші питан­ня військової служби та її проходження. Крім цього, аналізована норма встановлює, що військову службу в Україні проходять грома­дяни, проте не вказано, якої саме держави. Аналіз інших норм Кон­ституції України (частини 1 та 5 ст. 17) показує, що, звичайно, йдеть­ся про громадян України.

Таким чином, у ч. 2 ст. 65 Конституції України встановлено три вимоги: 1) в Україні запроваджено інститут військової служби; 2) до­кладне регулювання проходження такої служби здійснюється законом, проте ним вона скасована бути не може; 3) військову службу прохо­дять виключно громадяни України. Цю норму можна також розгля­дати як гарантію конституційного ладу, національної безпеки, прав і свобод людини і громадянина, оскільки саме на військову службу покладено значні завдання щодо їх забезпечення.

В. М. Александров зазначає, що найбільш суттєва ознака військо­вої служби полягає в тому, що такий вид діяльності у законодавчому порядку має бути уповноважений державною владою^[175]. У зв'язку з цим положення про те, що ключові параметри військової служби встановлюються державою саме на рівні закону, виключають або мінімізують відомчість, сприяють її сталому регулюванню як ціліс­ного правового інституту.

Також необхідно враховувати, що цей конституційний припис відповідає п. 12 ст. 92 Основного Закону України про те, що виключ­но законами визначаються основи державної служби. Ю. П. Битяк стосовно вимог цієї норми пише: «Конституційне положення про те, що основи державної служби визначаються виключно законами Укра­їни, відкриває значні можливості для становлення, розвитку і форму­вання інституту законодавства про державну службу»^[176]. Як зазначає стосовно цього ж О. О. Миронов, «типовим стала деталізація та кон­кретизація конституційних положень законами, а не підзаконними актами, що відповідає вимозі зміцнення правової основи державного та суспільного життя»^[177].

Слід визнати, що Закон України «Про військовий обов'язок і вій­ськову службу», про який йдеться у ч. 2 ст. 65 Конституції, переважно здійснює адміністративно-правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі проходження військової служби. Це поясню­ється тим, що, як уже зазначалося, найбільший тягар правової регла­ментації проходження військової служби покладається на адміністра­тивне право. При цьому в зазначеному випадку чітко визначити межу між конституційним та адміністративно-правовим регулюванням до­волі важко, оскільки вона є рухомою та доволі динамічною.

О. О. Миронов із цього приводу писав: «Напрям впливу консти­туційних норм на суспільні відносини утворює спільну їх дію з нор­мами інших галузей права, комплексне регулювання, при якому сус­пільні відносини перебувають у сфері і конституційного, і галузевого регулювання. Але це не означає, що одна галузь права дублює іншу. Одночасно діють норми декількох галузей, але кожна у своєму пев­ному аспекті і так, аби забезпечити конкретизацію конституційних положень галузевим законодавством»^[178]. Така ситуація впливає й на специфіку правовідносин, що виникають у зв'язку із проходженням військової служби.

З метою виявлення зазначеної специфіки необхідно враховувати, що конституційні правовідносини зумовлені особливостями консти­туційних норм, які їх породжують. У зв'язку із цим вони є провід­ними та найважливішими. Крім цього, властивістю конституційних правовідносин є здатність породжувати інші правовідносини. Так, зокрема, у разі, якщо громадянину України чоловічої статі, що відпо­відає вимогам, установленим у законі, виповнилося вісімнадцять років, то на підставі цього юридичного факту між ним та державою виникають конституційні правовідно сини з приводу реалізації вій­ськового обов'язку (ч. 2 ст. 65 Конституції України).

При реалізації цього обов'язку та проходженні військової служби між громадянином та державою виникають також адміністративно- правові відносини, пов'язані з особливостями проходження військо­вої служби (наприклад, відно сини підпорядкування, відносини, пов'язані з виконанням наказу, тощо). Крім цього, у разі вчинення громадянином під час проходження військової служби злочину, який він міг вчинити тільки проходячи зазначений вид державної служби (наприклад, невиконання наказу, самовільне залишення військової частини або місця служби (статті 403, 407 КК України) тощо), між ним та державою виникають й кримінально-правові відносини.

Таким чином, на процес проходження військової служби вплива­ють не тільки конституційні норми, а й норми інших галузей права, що зумовлює специфіку правовідносин, які виникають у зв'язку з цим. Ця специфіка у свою чергу виявляється у тому, що конституцій­ні правовідносини породжують виникнення інших видів правовідно­син (наприклад, адміністративних, кримінальних тощо).

У той же час конституційна регламентація проходження військо­вої служби безпосередньо здійснюється декількома нормами Консти­туції, які розміщені у різних розділах Основного Закону України, а основною та найважливішою серед них слід уважати ч. 2 ст. 65. Про­те ця обставина не знижує потенціалу конституційного регулювання проходження військової служби, оскільки, як зазначав Ю. М. Тодика, «норми, які складають один інститут, можуть бути розміщені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності»^[179]. Також він указував: «Для внутрішньої структури не має значення, складає той чи інший інсти­тут окремий розділ, хоч це було б і бажано. Важливими є реальний взаємозв’язок і супідрядність норм, які складають зміст конституцій­них інститутів»^[180].

Отже, проблема полягає не в тому, що норми Конституції, які регулюють питання проходження військової служби, розміщено у різних розділах, а в тому, що вони мають термінологічні неточності, які б для чіткості та послідовності конституційного тексту бажано було б усунути. Більш того, найважливіші норми, що стосуються проходження військової служби, «аналогів» яких немає у Конституції України, містяться також в Декларації про державний суверенітет України, що не зменшує їх значущості та регулятивних властиво с- тей.

Таким чином, військова служба та різні аспекти її проходження до сить докладно визначено у конституційних приписах. Причому дуже багато положень Конституції України, що містяться у більшос­ті її розділів, «працюють» на забезпечення конституційної регламен­тації проходження військової служби і це, з огляду на її о собливий характер, слід вважати одним із найважливіших досягнень україн­ського конституціоналізму.

Ці норми можна диференціювати на такі види: а) норми, що вста­новлюють концептуальні засади проходження військової служби; б) норми, що опосередковано регулюють її проходження; в) норми, що встановлюють державну монополію на проходження військової служ­би громадянами України. Тому можна стверджувати, що питання про­ходження військової служби та функціонування Воєнної організації держави безпосередньо входять до предмета регламентації конститу­ційного права України як провідної, базової та найважливішої галузі права України. Разом із тим ці питання в науці конституційного права України поки що не знайшли належного висвітлення і глибоко ще не досліджувалися, хоча нагальна потреба у цьому дедалі зростає.

Висновки

1. Найважливіші питання проходження військової служби врегу­льовано Конституцією України. На обсяг такого регулювання впли­вали різноманітні чинники та обставини, серед яких можна виділити передусім стан суспільних відносин у цій сфері, що склався після розпаду Радянського Союзу, складний шлях України до незалежнос­ті, могутній потенціал Воєнної організації, застарілу систему контро­лю, звітності, відсутність чіткої, зрозумілої для широкого загалу та визначеної стратегії реформування Воєнної організації тощо.

2. Конституційна регламентація проходження військової служби здійснюється сукупністю конституційних норм, серед яких можна виділити: а) норми, що встановлюють концептуальні засади прохо­дження військової служби; б) норми, що опосередковано регулюють її проходження; в) норми, що встановлюють державну монополію на проходження військової служби громадянами України.

3. Найбільш важливою нормою, що безпосередньо стосується проходження військової служби, є положення ч. 2 ст. 65 Конституції України, згідно з якою громадяни відбувають військову службу від­повідно до закону. Цією нормою встановлено три важливі положення: по-перше, нею визнано існування в Україні військової служби; по­друге, передбачено, що докладне регулювання її проходження має здійснюватися законами, якими вона скасована бути не може; по- третє, військову службу проходять тільки громадяни України. Цей конституційний припис встановлює одночасно право на рівний доступ до військової служби і військовий обов'язок.