§ 2. Військова служба як особливий вид державної служби

У сучасній Україні військова служба була та залишається важли­вим інститутом, що відіграє суттєву роль для належного функціону­вання її Воєнної організації, а також займає важливе місце у житті багатьох громадян нашої держави.

Як уже було зазначено, військова служба, різноманітні аспекти її проходження регламентуються різними галузями права, а також пере­бувають в орбіті інтересів різноманітних галузевих наук, які вивчають їх із різних боків. Ю. П. Битяк указує на те, що «державно-службові відносини не є предметом регулювання лише адміністративного пра­ва, а й конституційного, фінансового та ін.»^[56].

Проте найбільший обсяг питань у цьому контексті вирішує саме галузь адміністративного та трудового права. Д. М. Бахрах із цього приводу зазначає, що правовий інститут державної служби є міжгалу­зевим, уключає в себе норми державного (конституційного), але в основному складається з норм адміністративного права, пов’язаний із низкою фінансово-правових правил, із главою Кримінального кодексу «Посадові злочини», але особливо тісно — із трудовим правом^[57].

У той же час, необхідно враховувати, що на сучасному етапі дер­жавотворення все більше зростає велич та значення конституційного права України як найважливішої, базової та провідної галузі права у національній правовій системі нашої держави та важливої науки.

Проте, незважаючи на бурхливе зростання значимості конституційно­го права України як науки та галузі права, збільшення наукових розробок та напрацювань, все рівно в її живій матерії залишається дуже багато про­блем, що на науковому рівні або не досліджені взагалі, або тільки почина­ють досліджуватися. Такими проблемами, що залишаються практично поза увагою наукового дослідження, є цілий блок нагальних та важливих питань, що стосуються військової служби та взагалі воєнної сфери.

Залишаючи їх без належної уваги, ми позбавляємо себе можли­вості вирішення проблеми реалізації вимог ст. 1 Конституції України^[58], тобто забезпечення існування України як суверенної і незалежної держави. Необхідність дослідження на конституційному рівні про­блем, що стосуються військової служби, зумовлена цілою низкою обставин, які пов'язані практично з усіма аспектами державного й суспільного життя.

Отже, наукова проблема конституційної регламентації проходжен­ня військової служби залишається практично не розробленою та від­критою, наукові дослідження є фрагментарними та такими, що не в повній мірі відображають суть та дійсний зміст всієї гами проблем у цій сфері. Тому вказана проблема в сучасних умовах державотворен­ня мусить отримати відповідну наукову розробку та висвітлення, як доволі актуальна, розв'язання якої є необхідною передумовою стало­го розвитку Української держави та Воєнної організації останньої.

У той же час науку конституційного права України у контексті військової служби повинні цікавити перш за все питання її конститу­ційного регулювання, а також проблеми її взаємодії з іншими конституційно-правовими інститутами.

При дослідженні військової служби необхідно також зазначити, що вона є державною службою, хоча і має особливий характер, який виокремлює її з системи інших видів державної служби. Те, що вій­ськова служба є видом державної служби та має всі ознаки останньої, не викликає сумнівів у будь-якому, в тому числі в науковому аспекті, оскільки у переважній більшості комплексних досліджень державної служби вчені виділяють її вид — військову або мілітаризовану служ­бу (Д. М. Бахрах^[59], Ю. П. Битяк^[60], О. В. Петришин^[61] та ін.).

Так, зокрема, О. В. Петришин пише, що «мілітаризована держав­на служба поза всяким сумнівом підпадає під усі загальні ознаки державної служби і тому необгрунтованими та й абсурдними вида­ються деякі спроби в юридичній і особливо публіцистичній літерату­рі вивести службу в збройних силах та інших військових формуваннях за межі поняття державної служби»^[62]. Ю. П. Битяк, у свою чергу, пише, що «військова служба є державною службою особливого характеру, а виконання громадянами України загального військового обов'язку — почесним обов'язком кожного»^[63].

З іншого боку, переважна більшість учених, які досліджують військову службу також указують на те, що вона є видом державної служби (В. М. Александров^[64], М. В. Артамонов^[65], І. Ф. Корж^[66], О. В. Ку- дашкін^[67] та ін.). Зокрема, Є. Я. Кравець пише, що «військова служба — це служба державна зі всіма властивими їй основними рисами й принципами державної служби в Україні»^[68].

Тільки Ф. О. Хоменок висловлює думку про те, що «...строкова військова служба, що має у своєму змісті та порядку несення багато особливого у порівнянні з іншими формами військової служби і не може розглядатися як вид державної служби.

Звичайно, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і вій­ськову службу»^[70] встановлює різні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові ін­ститути, факультети військової підготовки, кафедри військової під­готовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Але, незважаючи на те, що зазначені види військової служби певним чином відрізняються один від одного, мають свою специфіку, в тому числі й строкова служба, військова служба в цілому залишається єди­ною та їй властиві певні ознаки, які вказують на те, що вона хоч і має особливий характер, але залишається видом державної служби.

Підтвердженням цієї тези може бути й аналіз поточного законо­давства. Так, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»^[71] під останньою розуміє державну службу особли­вого характеру. До того ж її визначення, закріплене у ст. 1 Закону України «Про державну службу»^[72] дозволяє дійти висновку, що всі її ознаки властиві й службі військовій. Під державною службою Закон розуміє професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті.

Частина 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у свою чергу вказує, що військова служба є також професійною діяльністю придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Про те, що ці громадяни займають певні посади, у наведеному визначенні нічого не вказано, але у ст. 6 цього ж Закону встановлено, що військові посади передбачаються у штатах (штатних розписах) військових частин, кораблів, органів військового управлін­ня, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів та їх навчальних підрозділів.

Закон України «Про державну службу» далі вказує на те, що ді­яльність таких осіб спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави. В аналізованому визначенні військової служби за­значено, що професійна діяльність цих осіб, пов'язана із захистом Вітчизни. Проте більш детально про виконання завдань і функцій держави особами, що проходять військову службу вказано перш за все у ст. 17 Конституції України^[73], а також у відповідних положеннях Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, де наведені обов'язки військовослужбовців. Як зазначає з цього приводу І. Ф. Корж, військова служба є органічною складовою, невід'ємною частиною державної служби, її особливим видом. Це випливає з того, що ви­конання обов'язків військової служби є виконанням державних обов'язків^[74].

Далі, ознакою державної служби, згідно з відповідним Законом є те, що державні службовці одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Те, що громадяни України, які проходять військо­ву службу, одержують заробітну плату за рахунок державних коштів, випливає перш за все з вимог ч. 5 ст. 17 Конституції України, де вка­зано, що держава забезпечує соціальний і правовий захист військо­вослужбовців.

Крім того, про це прямо йдеться у ст. 9 Закону України «Про со­ціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»^[75], де встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям матері­альне та інше забезпечення в розмірах, що стимулюють заінтересо­ваність громадян України у військовій службі. У цій же статті прямо зазначено про те, що військовослужбовці одержують за рахунок дер­жави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Таким чином, порівняльний аналіз визначень та основних ознак державної та військової служби дозволяє дійти висновку, що визна­чення державної служби є загальним, яке всіма своїми ознаками не суперечить військовій службі та передбачає її.

В. М. Александров указує на те, що діяльність військовослужбов­ців має всі ознаки державної, тому можемо стверджувати, що військо­вій службі властиві всі її ознаки, такі як: діяльність у складі держав­них органів та організацій; військовослужбовці виконують спеціаль­ні завдання відповідно до нормативно визначених за державними органами функцій, діють від імені та в інтересах держави; взаємовід­носини між ними будуються на основі притаманних державній служ­бі відносин влади і підпорядкування; правове становище військово­службовців, порядок проходження військової служби визначаються державою, яка видає відповідні законодавчі акти; згідно з ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України^[76].

У той же час, військова служба, будучи видом державної служби, має свою специфіку, що характеризується наявністю певних ознак та особливих гарантій для осіб, що її проходять, які передбачені Кон­ституцією та поточним законодавством України.

На особливий характер військової служби, у порівнянні з іншими видами публічної служби та іншими видами людської діяльності, вказують багато авторів. Так, зокрема, І. Ф. Корж акцентує увагу на тому, що «військова служба в силу свого специфічного призначення, принципів функціонування, характеру вимог до кандидатів для всту­пу на військову службу, правового регулювання військово-службових відносин, установлених повноважень і обов’язків, відповідальності, визначення обмежень і заборон має певні відмінності порівняно з іншими видами державної служби»^[77].

В. З. Гущін, у свою чергу, виявляє специфіку військової служби у насиченості динамічних процесів, пов’язаних із несенням бойового чергування, прикордонної, вартової та внутрішньої служб, патрулю­ванням у гарнізоні, а також участю особового складу у навчаннях, а в певних випадках і в бойових діях»^[78]. А. В. Гусєв розглядає специфі­ку військової служби передусім крізь призму ризику для життя і здоров'я осіб, що її проходять^[79]. К. В. Фадєєв указує на те, що деталь­ність правового регулювання військово-службових відносин також є особливістю військової служби. Уклад життя, побут та діяльність військовослужбовців повинні бути детально регламентовані загально­військовими статутами, іншими нормативно-правовими актами^[80].

На відмінність військової служби від інших видів державної служби вказує також й інший її дослідник — В. М. Александров. Зо­крема, він зазначає, що «порівняно зі службою в цивільних державних організаціях військова служба має свої особливості, зумовлені харак­тером і призначенням Збройних Сил, і специфікою військової справи. За змістом вона відрізняється від будь-якої іншої діяльно сті своїм призначенням, сферою застосування, засобами, можливостями, умо­вами досягнення цілей, вимогами до військовослужбовців, а також тим, що комплектується не тільки на добровільних засадах, а й на підставі призову»^[81].

Необхідно зазначити, що, на наш погляд, підхід цього вченого краще відображає специфіку військової служби, її значимість не тільки для держави, але й для суспільства. Саме у зв'язку з тим, що тільки військова служба з огляду на завдання, що на неї покладені, передбачає вступ до неї не тільки у добровільному порядку, але й шляхом призову, Конституція передбачає серед інших окремо вій­ськовий обов'язок.

Тобто, наявність у нашій державі інституту військової служби на сьогоднішній день пов'язана з необхідністю виконання громадянами військового обов'язку. Інші види державної служби цього не вимага­ють. Крім цього, зазначена специфіка військової служби доволі сут­тєво використовується в сучасній політичній боротьбі в Україні, коли різні політичні сили обіцяють, у разі перемоги на виборах, скасувати призов на військову службу. Всі ці аспекти необхідно враховувати при дослідженні військової служби.

У зв'язку з тим, що військова служба є складовою державної служби, виникає питання про те, чи розповсюджується дія Закону України «Про державну службу»^[82] на осіб, що проходять військову службу як особливий вид державної служби, а якщо так, то в якій мірі. У цьому контексті необхідно погодитися з Ю. П. Битяком, який пише, що «стосовно державної мілітаризованої служби та її службов­ців у чинному Законі «Про державну службу» говориться лише, що регулювання правового положення державних службовців, які пра­цюють в апараті органів Служби безпеки України, внутрішніх справ, митної служби та в інших органах здійснюється відповідно до Закону «Про державну службу», якщо інше не передбачено законами Укра­їни. Однак уже те, що таким службовцям присвоюється не ранги, а спеціальні звання, говорить про необхідність урегулювання правого статусу цієї групи державних службовців іншими законами, а не За­коном України «Про державну службу». Фактично в нашій державі правове положення осіб, що перебувають на мілітаризованій службі, регулюється так званими «спеціальними» законами — «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про військовий обов'язок і вій­ськову службу», Митним кодексом України та ін.»^[83].

Військова служба, її характер, підвищена небезпека для життя осіб, що її проходять, додаткові обов'язки, підвищені навантаження, додаткова відповідальність, обмеження конституційних прав і свобод та інші обставини відрізняють її як від інших видів державної служ­би, так і взагалі від інших видів діяльності людини та передбачає необхідність додаткових соціальних і правових гарантій для осіб, що її проходять. Як зазначає Л. Мойсей, навіть «дії, які цивільна людина вважає своїм законним правом, можуть загрожувати військовому тюремним ув'язненням»^[84].

Для того, щоб показати специфіку військової служби у порівнянні з іншими аналогічними видами діяльності людини, слід порівняти, напри­клад, статус студента будь-якого вищого навчального закладу та курсан­та. У зазначених суб'єктів у загальних рисах мета одна—отримати вищу освіту та фахову підготовку. Але курсант приймає присягу та проходить військову службу, і це визначає особливості його статусу.

У разі, наприклад, відсутності на заняттях у навчальному закладі протягом більше трьох діб без поважних причин студента можуть максимум відрахувати з ВНЗ, проте курсанта у цьому разі чекає кри­мінальна відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 Кримінального кодексу України^[85] «Самовільне залишення військової частини або місця служби». Це витікає з того, що як зазначає С. Ю. По­ляков, військова освіта в Україні тісно пов'язана з проходженням військової служби, її особливостями як специфічного виду державної служби^[86]. І таких прикладів можна навести доволі багато, оскільки громадянин України, який проходить військову службу в будь-якому військовому формуванні у разі вчинення військового злочину може бути притягнений до кримінальної відповідальності згідно з Розді­лом ХІХ Кримінального кодексу України.

Більш того, статути Збройних Сил України, які обов'язкові до виконання військовослужбовцями не тільки Збройних Сил України, але й інших військових формувань та деяких правоохоронних органів, детально регламентують усі сторони життя, службової діяльності та навіть побуту військовослужбовців, а також установлюють додаткову відповідальність. Як зазначає В. М. Корякін, «військовослужбовець може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за такі діяння, як порушення встановленого порядку військового вітання, порушення правил носіння військової форми, одягу тощо. В умовах цивільного життя подібні порушення можуть потягнути лише мораль­ну відповідальність (суспільний осуд)»^[87]. Ці та інші обставини від­різняють військову службу від інших видів людської діяльності.

Крім цього, необхідно мати на увазі, те що чітке визначення по­няття, власне, військової служби та з’ясування її соціальної природи має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Це питання також набуває особливої актуальності у зв’язку з тим, що саме вій­ськова служба дозволяє встановити категорію осіб, які є відповідно до законодавства України військовослужбовцями, а також дозволяє здійснити розмежування між Збройними Силами, іншими військови­ми формуваннями та правоохоронними органами, про які йдеться у ст. 17 Конституції України^[88].

Тобто, вирішення наукових питань військової служби може пози­тивно впливати на вирішення інших проблем конституційно-правової матерії. Ю. П. Битяк, аналізуючи державну службу у цьому контексті пише, що вона «є основою сучасного державного будівництва, здійснює свій вплив на всі найважливіші конституційно-правові формування»^[89]. З іншого боку, чітке розмежування військових формувань та правоохо­ронних органів дозволяє визначитися із завданнями та функціями, що покладені на військову службу Конституцією України.

Тобто за допомогою категорії «військова служба» можна передусім краще з’ясувати поняття «військовослужбовець» та визначити обов’язки, які покладені на нього. Велика енциклопедія під редакцією С. М. Южа­кова, що була рекомендована для фундаментальних бібліотек кадет­ських корпусів та воєнних училищ, ще у 1904 році під службою вій­ськовою розуміла виконання передбачених солдату обов’язків^[90].

Також необхідно зазначити, що ст. 17 Конституції України^[91] «роз­поділяє» обов’язки між Збройними Силами України, іншими військо­вими формуваннями та правоохоронними органами. Так, зокрема, у ч. 2 ст. 17 Конституції України зазначено, що оборона України, за­хист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності по­кладаються на Збройні Сили України. Частина 3 статті 17 Основного Закону України встановлює, що забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладається на відповідні вій­ськові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. З цих норм виплива­ють не тільки завдання для конкретних органів держави, але й для військової служби. А для того, щоб визначитися з тим, чи всі ці за­вдання можуть бути розповсюджені саме на військову службу, необ­хідно з'ясувати, чи проходять громадяни України військову службу в правоохоронних органах України.

Отже, проблема військової служби прямо пов'язана із пробле­мою визначення того, що необхідно розуміти під військовим фор­муванням. Якщо сто совно Збройних Сил України у законодавстві є чітке визначення, а саме у ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України»^[92], під останніми необхідно розуміти військове фор­мування, на яке відповідно до Конституції України покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісно сті і недоторканно сті. Але що необхідно розуміти під категорією «інші військові формування», чинне законодавство чіткої відповіді на це питання не дає. Так, наприклад, у ч. 12 ст. 1 Закону України «Про оборону України»^[93] є загальне визначення військового формування, з якого не можна з'ясувати, що ж таке саме «інші військові форму­вання», оскільки це визначення охоплює як останні, так і Збройні Сили України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 6 лип­ня 1998 року № 10-рп/98 (справа щодо утворення Національного бюро розслідувань України)^[94] ознакою військового формування є те, що громадяни України, які входять до його складу перебувають на військовій службі. Проте питання ускладнюється тим, що в Україні деякі правоохоронні органи також практично у повному обсязі комплектуються із громадян України, що проходять військо­ву службу, з розповсюдженням на о станніх прав, свобод і соціаль­них гарантій, передбачених Конституцією та Законом України «Про соціальний і правовий захист військово службовців та членів їх сімей».

Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про Державну прикордон­ну службу України»^[95], остання є правоохоронним органом спеціаль­ного призначення. У той же час, ч. 3 ст. 6 цього ж Закону встановлює, що загальна чисельність Державної прикордонної служби України становить 50 000 осіб, у тому числі 42 000 військовослужбовців. Та­ким чином, зазначений правоохоронний орган у переважній більшос­ті комплектується з громадян України, що перебувають на військовій службі (військовослужбовці складають 84 % від загальної чисельнос­ті цієї служби).

Практично така ж ситуація має місце й у деяких інших правоохо­ронних органах, наприклад, Службі безпеки України, Управлінні державної охорони України. Слід також зазначити, що до реформу­вання та прийняття Закону України «Про Державну прикордонну службу України» діяв Закон України «Про прикордонні війська України»^[96], який їх визначав як військове формування. Але, як спра­ведливо зазначає О. Петриченко, «в основному реформування було зведено до зміни «вивіски», назв керівних органів та структурних підрозділів та редакційних уточнень прав і обов'язків»^[97].

Все ж, напевно, у поточному законодавстві необхідно більш чітко провести розмежування на підставі ст. 17 Конституції України^[98] та, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1998 року^[99]. Необхідно чітко визначити поняття військового форму­вання та правоохоронного органу та на підставі усіх визначень від- не сти ті чи інші органи або до військових формувань, або до право­охоронних органів.

Так, наприклад, О. Петриченко при розмежуванні військових формувань та правоохоронних органів у його основу поклав перш за все військову службу, а також вид безпеки (внутрішня або зовнішня), котру вони покликані забезпечувати. Зокрема, він пише, що «до ознак військового формування можна віднести: 1) забезпечення безпеки держави від зовнішніх загроз; 2) комплектування військовослужбов­цями, наявність військових звань; 3) проходження останніми військо­вої служби»^[100], а також «поширення на особовий склад соціального і правового захисту, умов пенсійного забезпечення, передбаченого саме для військовослужбовців»^[101]. До ознак правоохоронних органів він відносить: «1) забезпечення безпеки держави від внутрішніх загроз; 2) комплектування особами рядового та начальницького складу, що мають спеціальні звання; 3) проходження спеціальної служби. Також загальною ознакою має бути наявність на озброєнні вогнепальної зброї»^[102].

Ми погоджуємося в цілому з цією точкою зору та вважаємо, що військова служба, як правило, повинна бути критерієм, що дозволяє відмежувати військові формування та правоохоронні органи. Стосов­но забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки необхідно зазна­чити, що військові формування повинні дійсно у першу чергу забез­печувати безпеку держави від зовнішніх загроз.

Проте цей критерій не може бути абсолютним та покладеним в основу їх розмежування, оскільки військові формування все ж таки повинні брати певну участь також і в забезпеченні безпеки держави від внутрішніх загроз. Крім цього, на всі військові формування по­кладається завдання боротися з тероризмом, який, як відомо, є транс­граничною категорією та посягає як на внутрішню, так і на зовнішню безпеку.

Отже, можна стверджувати, що за допомогою військової служби можна визначити та відмежувати Збройні Сили, інші військові форму­вання та правоохоронні органи, конституційні засади організації та діяльності яких установлені у ст. 17 Конституції України. Проте певні проблеми у цьому аспекті існують, оскільки у поточному законодавстві це, на жаль, на враховується. Також аналіз ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»^[103] дозволяє дійти висно­вку про те, що громадяни України проходять військову службу в Зброй­них Силах України, в інших утворених відповідно до законодавства військових формуваннях, а також правоохоронних органах спеціаль­ного призначення та Державній спеціальній службі транспорту.

Було б доцільно, щоб тільки у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях громадяни України проходили військову службу, а у правоохоронних органах громадяни України проходили інший вид державної служби та мали б спеціальні звання. Винятки з цього правила повинні бути особливо оговорені, наприклад, можливо, для органів військової прокуратури, військового суду тощо.

Ця проблема має різні аспекти свого негативного прояву, оскільки стосується й ефективного цивільного контролю та інших важливих питань. Як зазначає з цього приводу С. Остапенко, «невизначеність на законодавчому рівні правового ст атусу військових формувань і правоохоронних органів не дозволяє чітко розмежувати їх повнова­ження та визначити основні напрями їх реформування, а також уста­новити належний цивільний контроль»^[104].

Крім цього, проблема визнання, наприклад, за Управлінням дер­жавної служби охорони статусу військового формування в українській практиці, на думку Ю. Г Барабаша, призвела до виникнення конфлік­ту між Президентом та Верховною Радою України^[105]. Основою цього конфлікту стало те, що Управління державної служби охорони, в якому громадяни проходять військову службу до 2001 р. не мало ста­тусу військового формування, а, відповідно, Верховна Рада не могла затверджувати його загальну структуру та чисельність, визначати функції (п. 22 ст. 85 Конституції України^[106]).

З невизначеністю цього питання також пов'язана й проблема со­ціального захисту військовослужбовців, адже Конституція України (ч. 5 ст. 17) гарантує соціальний захист лише громадянам, що пере­бувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членам їх сімей. Про правоохоронні органи та осіб, що проходять військову службу в їх підрозділах у зазначеному приписі не йдеться.

Таким чином, необхідно законодавчо встановити, що військова служба визнається головним критерієм відмежування Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів та інших органів державної влади.

Що стосується завдань, які Конституція України покладає на військову службу, то необхідно, перш за все, керуватися ст. 17 Кон­ституції України, а також необхідно враховувати те, що на сьогодніш­ній день військову службу громадяни України проходять не тільки у Збройних Силах та інших військових формуваннях, але й у правоохо­ронних органах. А тому, на нашу думку, всі конституційні завдання, що покладені ст. 17 Основного Закону України як на Збройні Сили та інші військові формування, так і на правоохоронні органи можна вважати завданнями військової служби як такої.

Отже, відповідно до ст. 17 Конституції України в умовах сього­дення на військову службу як на інститут держави покладаються такі конституційні завдання: оборона України, захист її суверенітету, те­риторіальної цілісності і недоторканності (ч. 2), забезпечення дер­жавної безпеки та захист державного кордону України (ч. 3).

Наступний важливий аспект військової служби полягає у тому, що вона, як уже було зазначено вище, дозволяє встановити категорію осіб, які є військовослужбовцями, оскільки у законодавстві відсутнє чітке визначення поняття «військовослужбовець». Та, навпаки, у зв'язку з тим, що громадяни, які проходять військову службу відпо­відно до законодавства України є військовослужбовцями (ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»^[107]), то для більш детального з'ясування визначення та соціальної природи вій­ськової служби необхідно також звернутися до поняття «військово­службовець», оскільки саме наведена категорія є найближчою до категорії «військова служба». Як зазначає із цього приводу І. Ф. Корж, поняття «військовослужбовець» і поняття «військова служба» є осно­воположними для загальнотеоретичного пізнання інституту військо­вої служби і відображають найістотніші фундаментальні закономір­ності функціонування військової служби^[108].

До цього часу чітке легальне визначення поняття «військовослуж­бовець» в українському законодавстві відсутнє, а Конституція Укра­їни взагалі словом «військовослужбовець» не послуговується. У де­яких нормативно-правових актах є певні спроби визначити категорію осіб, які можуть бути військовослужбовцями, але тільки шляхом установлення певного переліку. Але зведеної та універсальної дефі­ніції немає. Так само відсутня універсальна класифікація категорій військовослужбовців.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослуж­бовців та членів їх сімей»^[109], Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу»^[110], Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене по­становою Верховної Ради України від 25 червня 1995 р.^[111] тільки пере­раховують осіб, що є військовослужбовцями. Як зазначає стосовно цього В. Й. Пашинський, «... аналізуючи наведені положення норма­тивних актів, можна сказати, що є необхідним визначити єдине уні­версальне поняття військовослужбовця. Не можна давати визначення військовослужбовців шляхом установлення переліку. Необхідно для всіх перерахованих осіб виділити щось спільне, що свідчить про осо­бливий правовий статус військовослужбовців»^[112].

Із цим твердженням необхідно погодитися. Справа в тому, що за­значені нормативно-правові акти роблять спробу вказати на коло осіб, що належать до військовослужбовців шляхом перерахування їх кате­горій та відомств, у яких вони проходять військову службу. Так, на­приклад, згадана вже ст. 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»^[113] установлює, що до військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапор­щики, мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних Сил України, Держав­ної прикордонної служби України, Служби безпеки України, військ цивільної оборони, а також інших військових формувань, що створю­ються Верховною Радою України, стратегічних сил стримування, які дислокуються на території України, військовослужбовці-жінки, кур­санти військових навчальних закладів.

Проблема, яка може виникнути та вже виникла у зв'язку із цим визначенням, — це, наприклад, перейменування перелічених у ньому відомств, у зв'язку з чим необхідно буде постійно вносити до вказа­ного визначення відповідні зміни. Ці та деякі інші обставини під­тверджують необхідність запровадження єдиного універсального визначення, що було б законодавчо закріплене.

Проте навіть у науковому аспекті цьому питанню суттєва увага не приділяється. Найбільш розгорнуте визначення поняття «військо­вослужбовець» в Україні було розроблено В. Й. Пашинським. На його думку, «військовослужбовець — це громадянин України, який про­ходить військову службу, що є державною службою особливого ха­рактеру, в одному із військових формувань України, яке створене відповідно до чинного законодавства України для здійснення обо­рони держави»^[114]. Погоджуючись у цілому із зазначеним авторським визначенням, оскільки його можна розповсюдити на всіх без винятку військовослужбовців, уважаємо за необхідне зазначити таке.

Для того, щоб виве сти будь-яку дефініцію, яку можна було б у подальшому використовувати у поточному законодавстві як легальне визначення, необхідно перш за все базуватися на нормах Конституції України, а також ураховувати положення інших нормативно-правових актів, оскільки у законодавстві має бути термінологічна точність та несуперечність. Як зазначав із цього приводу Ю. М. Тодика, «якщо в Конституції те або інше поняття зазначено одним визначеним термі­ном, то і все інше законодавство повинно у відповідних випадках послуговуватися саме цим терміном, уникаючи інших синонімів, щоб не ставити правозастосовувача у скрутний стан стосовно того, чи має він справу з одним і тим же поняттям або з різними. Для правозасто- совної практики це має особливе значення. Також як і для законо­творчості»^[115]. Поняття «військовослужбовець» не повинно бути ви­ключенням із цього правила та необхідно, щоб воно також базувалось на нормах Конституції та законів України.

Так, В. Й. Пашинський, даючи визначення зазначеного поняття, вказує на те, що військовослужбовець проходить військову службу «... в одному із військових формувань України, яке створене відповід­но до чинного законодавства України.»^[116]. Але частина 5 статті 17 Конституції України вказує, що громадяни України перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуван­нях. Безперечно, відтворювати всю зазначену норму у визначенні поняття «військовослужбовець» потреби немає, оскільки Конституція України стосовно цього у самому тексті має термінологічні розбіж­ності. Так, наприклад, у наведеній уже ч. 5 ст. 17 Конституції України вказано, що громадяни України перебувають на службі, а ч. 2 ст. 65 Основного Закону України встановлює, що «громадяни відбувають військову службу.».

Проте ці термінологічні розбіжності, що мають місце у Консти­туції України, на визначення поняття «військовослужбовець» суттє­вим чином вплинути не можуть. У той же час Конституція України та поточне законодавство України, як уже було наведено вище, чітко вказують, що є Збройні Сили України та є інші військові формування. І хоча згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України»^[117] під останніми необхідно розуміти також військове формування, але оскільки Конституція України їх розмежовує, то про це необхідно, на наш погляд, також указати у визначенні.

Таким чином, у визначенні необхідно зазначити, що громадяни України проходять військову службу саме у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Крім цього, необхідно враховува­ти те, що громадяни України, як уже вказувалось, на сьогоднішній момент можуть перебувати на військовій службі, виконуючи свої без­посередні функціональні обов'язки у правоохоронних органах та навіть у цивільних установах.

У авторському визначенні поняття «військовослужбовець» В. Й. Па- шинського вказано, що військовослужбовець проходить військову службу «... для здійснення оборони держави»^[118]. Як уже вказувалось вище, ч. 5 ст. 17 Конституції України встановлює, що громадяни України можуть проходити військову службу як у Збройних Силах України, так і в інших військових формуваннях. А відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Зброй­ні Сили України, а на інші військові формування та правоохоронні органи, згідно з ч. 3 ст. 17 Основного Закону України покладається забезпечення державної безпеки і захист державного кордону Украї- ни^[119]. Таким чином, військовослужбовець виконує свої обов'язки не тільки для забезпечення оборони держави.

Також ще одне, на що необхідно звернути увагу при формулюван­ні визначення поняття «військовослужбовець». У проаналізованому визначенні В. Й. Пашинського вказано, що «військовослужбовець — це громадянин України, який проходить військову службу, що є дер­жавною службою особливого характеру.»^[120]. У частині 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»^[121] має місце визначення військової служби як державної служби особливо­го характеру. У зв'язку з чим, указувати про це у визначенні поняття «військовослужбовець» будь-якої потреби немає. Хоча, з іншого боку, зазначений учений виходить із того, що це є суттєвою ознакою вій­ськової служби та поняття «військовослужбовець», проте, на наш погляд, таке дублювання буде обтяжувати визначення.

У той же час, абсолютно точно зазначено, що «військовослужбо­вець — це громадянин, який проходить військову службу», оскільки одночасно з початком проходження військової служби громадянин набуває статусу військовослужбовця з відповідними правами та обов’язками, які випливають зі специфіки саме її проходження. Це знаходить своє підтвердження й у відповідних словниках.

Так, у Тлумачному словнику української мови під словом «слу­жити» серед інших значень розуміється: перебувати на військовій службі, бути військовим^[122]. Тобто, якщо мовити словами законодавства України, цей словник під словом «служити» розуміє «проходити вій­ськову службу» та «бути військовослужбовцем». Відповідно, «про­ходити військову службу» означає «бути військовослужбовцем». У свою чергу, під словами «пройти», «проходити» Словник російської мови С. І. Ожегова розуміє, «виконати будь-які обов’язки, завдання, призначення. Наприклад, пройти, проходити військову службу»^[123].

Великий юридичний словник під терміном «військовослужбовці» за правом Російської Федерації розуміє осіб, що проходять військову службу^[124]. Великий енциклопедичний юридичний словник за редакці­єю Ю. С. Шемшученка під терміном «військовослужбовці», у свою чергу, розуміє громадян України, які відбувають військову службу згідно із Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу»^[125]. Сам Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»^[126] у ч. 9 абз. 4 ст. 1 також виходить із того, що військовослуж­бовці — особи, які проходять військову службу. У свою чергу, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»^[127] у ч. 1 ст. 5 чітко вказує, що військовослужбовці — це громадяни України, які проходять військову службу.

Таким чином, з урахуванням наведеного вище, можна дати таке визначення. Військовослужбовець — це громадянин України, який спрямовує свою професійну діяльність на виконання завдань та функ­цій, що покладені Конституцією та законами України на військову службу, яку він проходить у Збройних Силах України чи в інших військових формуваннях.

Ураховуючи наведене визначення та інші ознаки необхідно дати загальне визначення і військової служби, під якою необхідно розумі­ти особливий вид державної служби, яку проходять громадяни Укра­їни, що відповідають вимогам, установленим у законі, у Збройних Силах України чи інших військових формуваннях та спрямовують свою професійну діяльність на виконання завдань та функцій, які покладені на них Конституцією та законами України.

У наведених визначеннях спеціально використовуються слова «професійна діяльність» військовослужбовців, оскільки ці визначен­ня сконструйовані з урахуванням необхідності найшвидшого пере­ходу виключно до контрактних засад проходження військової служби та «професійної армії». В. М. Александров у цьому контексті вірно зазначає, що у повній мірі ознака державної служби як виду профе­сійної діяльності буде притаманна військовій службі в Україні після повного переходу до комплектування Збройних Сил на професійній основі, тобто громадянами, які укладають контракт про проходження військової служби у добровільному порядку^[128].

Визначення військової служби повинно використовуватися й при конструюванні приписів інших законів. Так, наприклад, Закон України «Про вищу освіту»^[129] в абзаці 3 ст. 53 дає визначення поняття «курсант». Під ним Закон розуміє особу, яка в установленому порядку зарахована до військового вищого навчального закладу і навчається з метою здо­буття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

На наш погляд, це визначення абсолютно не відображає специфі­ки отримання курсантом освіти під час навчання у вищих навчальних закладах. Питання полягає у тому, що це визначення майже нічим не відрізняється від визначення поняття студента, яке наведено в абз. 2 ст. 53 цього Закону. Єдина різниця, на яку вказує Закон, — це те, що курсант зарахований та навчається у військовому вищому навчально­му закладі.

Але проблема полягає у тому, що на сьогоднішній день у таких закладах навчаються не тільки курсанти, а й студенти. Крім цього, й навпаки, курсанти можуть навчатися не тільки у військових вищих навчальних закладах, а й у вищих навчальних закладах, які мають кафедри військової підготовки (факультети, відділення, інститути військової підготовки). Також, ураховуючи той факт, що військову службу в Україні мають змогу проходити виключно громадяни Укра­їни, то використання слова «особа» у зазначеному визначенні є не­правильним.

С. Ю. Поляков наводить додаткові аргументи на користь специфіки навчального процесу в курсантів. Зокрема, він зазначає, що з метою повного та всебічного здійснення навчального та виховного процесу та для його впорядкування курсантів об’єднують у підрозділи (бата­льйони (дивізіони, ескадрильї), курси, роти (батареї, ланки), взводи, навчальні (льотні) групи тощо). Вони, порівняно з групами в цивіль­ному інституті, мають суттєву відмінність. Кожен такий підрозділ очолює військовий командир — курсовий офіцер, начальник курсу, командир роти, батальйону тощо, який не має прямого відношення до навчального процесу. Він, а точніше його посада, є складовою військо­вої вертикалі, і тому, щоб обійняти таку посаду, слід бути не лише ка­дровим офіцером, але й мати досвід військової служби не менш ніж два роки. Це зумовлено тим, що офіцер, який обіймає таку посаду, по­винен виконувати, по-перше, загальні обов’язки, покладені на нього військовим законодавством, а по-друге, — педагогічні обов’язки^[130].

Для того, щоб визначення курсанта відображало відповідну спе­цифіку, в його основу необхідно покласти те, що курсант — це гро­мадянин України, який не тільки навчається у відповідному навчаль­ному закладі, але й проходить військову службу або інший вид дер­жавної служби, а також навчається не тільки з метою здобуття пев­ного освітньо-кваліфікаційного рівня, але й отримує можливість у подальшому проходити військову службу або іншу службу на посадах осіб офіцерського складу.

Крім цього, необхідно враховувати, що не всі курсанти перебувають на військовій службі, оскільки посади курсантів передбачені й у деяких відомчих вищих навчальних закладах, наприклад, у навчальних закла­дах системи Міністерства внутрішніх справ України, де курсанти разом із навчанням проходять інший вид державної служби.

Отже, використовуючи термін «військова служба» можна дати визначення поняття «курсанта». Курсант — це громадянин України, який проходить військову службу або інший вид державної служби та одночасно навчається у вищому військовому навчальному закладі або у вищому навчальному закладі, що має кафедри військової під­готовки (факультети, відділення, інститути військової підготовки), або у вищому навчальному закладі відомчої о світи з особливими умовами навчання, з метою підготовки на посади осіб офіцерського складу та здобуття певного освітньо-кваліфікаційного рівня.

Таким чином, правильне розуміння понять «військовослужбо­вець», «військова служба», її «проходження» має суттєве значення для різних аспектів державного та суспільного життя, належного функціонування Воєнної організації та забезпечення існування нашої держави як суверенної та незалежної.

Висновки

1. Військова служба в сучасних умовах за своєю суттю є держав­ною службою, хоч і має о собливий характер, який суттєвим чином відрізняє її від інших видів державної служби та напрямів людської діяльності. Проте загальні вимоги законодавства про державну служ­бу майже не поширюються на військову службу, її правова регламен­тація здійснюється спеціальним військовим законодавством. Катего­рія «військова служба» є критерієм, за допомогою якого слід відмежу­вати військові формування від правоохоронних органів та який варто покласти в основу визначення поняття військового формування. Але в Україні цей критерій до останнього часу не застосовувався при при­йнятті законів, які регулюють організацію та функціонування право­охоронних органів, у зв'язку з чим деякі з них комплектуються пере­важно особами, що проходять військову службу.

2. Поняття «військова служба» найбільш тісно пов'язане з понят­тям «військовослужбовець», під яким слід розуміти громадянина України, який спрямовує свою професійну діяльність на виконання завдань та функцій, що покладені Конституцією та законами України на військову службу, яку він проходить у Збройних Силах України чи в інших військових формуваннях. У свою чергу, під військовою служ­бою необхідно розуміти особливий вид державної служби, яку про­ходять громадяни України, що відповідають вимогам, установленим у законі, у Збройних Силах України чи інших військових формуваннях і спрямовують свою професійну діяльність на виконання завдань та функцій, які покладені на них Конституцією та законами України.

3. Визначення військової служби повинно використовуватися й при конструюванні приписів деяких інших законів. Наприклад, ураховую­чи зазначену дефініцію можна дати визначення поняття «курсант», про яке йдеться у Законі України «Про вищу освіту». Курсант — це грома­дянин України, який проходить військову службу або інший вид дер­жавної служби та одночасно навчається у вищому військовому на­вчальному закладі або у вищому навчальному закладі, що має кафедри військової підготовки (факультети, відділення, інститути військової підготовки), або у вищому навчальному закладі відомчої освіти з особ­ливими умовами навчання, з метою підготовки на посади осіб офіцер­ського складу та здобуття певного освітньо-кваліфікаційного рівня.