Забезпечення принципу особистого голосування у різних способах голосування
Реалізація принципу особистого голосування має забезпечуватися технологічними способами голосування, визначеними процедурно. В умовах стандартного способу голосування (його часто вважають єдиним, який повністю забезпечує особистий характер голосування), цей принцип реалізується шляхом особистого заповнення виборцем бюлетеня у спеціальній кабіні, обладнаній у приміщенні для голосування, та особистого вкидання бюлетеня виборцем у виборчу скриньку [817].
Не повною мірою забезпечується дотримання принципу особистого голосування в умовах застосування способів голосування у частково контрольованому середовищі (голосування за місцем перебування виборця чи дострокове голосування). Загрози порушення цієї вимоги пов'язані з недостатнім ступенем організаційного та публічного контролю при заповненні виборчого бюлетеня чи його вкидання у скриньку.
Особливо значні загрози порушення принципу особистого голосування виникають в умовах дистанційних методів голосування[818].
Голосування поштою поширене у багатьох європейських державах, хоча, як відомо, цей механізм чутливий до порушень і зловживань. Як зазначає Венеціанська комісія, «до голосування поштою не слід заохочувати у нових демократіях через проблеми їх поштових служб, а також інших труднощів, властивих цьому способу голосування, у тому числі підвищений ризик “сімейного голосування”» [1426]; останнє явище є одним із найбільш поширених способів порушення принципу особистого голосування. Тим не менше робляться спроби у рамках цього способу голосування передбачити певні засоби забезпечення особистого голосування, прийнятні для конкретної країни. Так, наприклад, стаття 61g Виборчого кодексу Польщі передбачає, що виборець, який голосує поштою, повинен підписати спеціальний документ, який засвідчує особисте і таємне голосування і який разом із запечатаним конвертом з виборчим бюлетенем надсилається до відповідної дільничної виборчої комісії [1380].
Водночас, як зазначає С. Яворський, виборча комісія не має можливостей перевірити правдивість такого засвідчення, що, взагалі кажучи, робить цей документ чистою формальністю [1381, s.199]. У Німеччині виборець, який виявив бажання проголосувати поштою, отримує персональну «картку виборця», на якій (подібно як у Польщі) зазначає, що він особисто заповнив виборчий бюлетень (див. [1426]). У Великій Британії виборець, який голосує поштою, також засвідчує свою ідентичність, проставляючи особистий підпис та вказуючи дату народження у супровідному документі (див. [129, с.449]). Зауваження щодо гарантій особистого голосування, висловлені С. Яворським щодо регулювання, прийнятого у Польщі, повною мірою стосуються і цих випадків. На наше переконання, відсутність гарантії таємного та особистого голосування за цим механізмом робить його повністю непридатним в умовах України.Дистанційне електронне голосування супроводжується не меншими загрозами з точки зору забезпечення особистого характеру голосування. Ідентифікація виборця у цьому разі здійснюється програмними методами, як правило, з допомогою паспорта (посвідчення особи), який допускає електронне зчитування інформації, у тому числі проставлення цифрового електронного підпису особи. Таким чином, при цьому відбувається не ідентифікація особи виборця, а ідентифікація документа виборця, який може перебувати і в чужих руках; можливі наслідки очевидні.
Інститут голосування за дорученням (через представника) також відомий виборчому праву багатьох європейських держав[819]. Вважається, що цей механізм голосування (як і інші технології «голосування відсутніх», тобто виборців, які з різних об’єктивних причин не мають можливості проголосувати на «своїй» виборчій дільниці) сприяє реалізації активного виборчого права і є засобом підвищення рівня участі громадян у виборах.
Голосування за дорученням не відповідає вимозі особистого голосування: при цьому механізмі виборець доручає здійснити волевиявлення замість себе іншій особі.
Таку точку зору можна вважати загальноприйнятою як нормативно, так і серед науковців.Вітчизняне виборче законодавство закріплює принцип особистого голосування у формі заборони голосування за інших осіб[820] чи передання права голосу іншій особі (див. статтю 8 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734], статтю 8 Закону «Про вибори Президента України» [739], статтю 8 Закону «Про місцеві вибори» [808]), тим самим виключаючи можливість голосування за дорученням.
Російський Федеральний закон «Про основні гарантії...» містить аналогічне формулювання, яке поєднує вимогу особистого голосування і заборону голосування за інших, у частині четвертій статті 64 «Порядок голосування» [582] (таке ж положення містять частина дев’ята статті 81 Федерального закону «Про вибори депутатів Державної Думи...» [575], частина восьма статті 69 Федерального закону «Про вибори Президента РФ» [577]). Таке ж розуміння змісту вимоги особистого голосування висловлюють російські науковці, зазначаючи: «Принцип особистого голосування забороняє голосування батьків за своїх дітей, також голосування за дорученням» [1158, с.15]. У такому ж сенсі розуміють вимогу особистого голосування (щоправда, в контексті забезпечення таємного голосування) киргизькі правознавці (див. [406, с.23]). На думку німецьких науковців Д. Нолена та Ф. Ґротца, «голосування за дорученням може бути досить проблемним з точки зору демократичної теорії, оскільки у цьому випадку немає гарантії, що голос, поданий представником, а отже, можливо, навіть результати виборів, відображає волю самого виборця» [1459, р.69].
По суті, тут також виникає ситуація конфлікту прагнення максимального забезпечення можливості реалізувати право голосу якнайширшим колом його носіїв та вимоги, щоб ці виборці голосували особисто. Комітет Міністрів Ради Європи оцінює цей конфлікт через співвідношення принципу особистого голосування з іншими принципами виборчого права: «Деякі держави-члени допускають процедури голосування, при яких забезпеченню доступності, принципу загальності [виборчого права.
- Ю.К.] надається пріоритет перед принципом особистого голосування, і тому дозволене, наприклад, голосування за дорученням» [1422, p.32]. Слід, проте, зазначити, що голосування за дорученням лише дуже формально забезпечує дотримання принципу загального виборчого права, оскільки реально виборець, який надав доручення, сам не голосує. Тому це не можна вважати забезпеченням участі громадян у голосуванні, оскільки особисте суб’єктивне право голосу як політичне право не може бути реалізоване через доручення. Голова Виборчої комісії Австрії Ґ. Венда зазначає: «Право голосу завжди є особистим, тобто жодне голосування за дорученням не допускається» [1462, р.149]. На підставі принципу особистого голосування забороняє голосування за довіреністю чи через представників виборче законодавство Фінляндії [1041, с.235].Не можна також стверджувати, що принцип загального виборчого права реалізується через реальну участь виборців у голосуванні. Вище ми дійшли висновку, що цей принцип полягає в окресленні якнайширшого кола носіїв права голосу (через заборону дискримінаційних цензів), однак він не пов’язаний із рівнем участі у голосуванні: абсентеїзм не є порушенням принципу загального виборчого права. Тому єдиною реальною метою цього способу голосування є підвищення рівня участі у голосуванні, причому підвищення формальне (як збільшення кількості поданих голосів, а не реальної участі виборців).
Польське виборче законодавство містить вимогу особистого голосування, однак робить застереження щодо голосування за дорученням (див. статтю 2, § 1 статті 38 Виборчого кодексу [1380]); можна стверджувати, що такий підхід означає відмову від визнання цієї вимоги як принципу (засади). Крім того, як зазначає С. Яворський, «за особисте голосування законодавець наказує приймати також голосування поштою» [1381, s.149]. Польські правознавці неодноразово висловлювали позицію, що голосування за дорученням не можна вважати особистим голосуванням [1346, s.90; 1354, s.170; 1381, s.149; 1455, s.48].
А. Раковська слушно пояснює цю суперечність відмінністю природи такого представництва від цивільноправового мандату: «Наскільки у цивільному праві інституція представника сконструйована так, що надає примат волі поручителя, настільки у виборчому праві воля того, хто надає повноваження, не охороняється жодним чином і через це тратить будь-яке значення» [1419, s.74]. К. Скотніцький вважає помилковим перенесення «елементів цивілістичної концепції представництва до інституції публічного права, яка дійсно демонструє певну подібність до неї і напевно має походження від неї, однак є принципово іншою» [1435, s.123].Останні зауваження вважаємо цілком обґрунтованими та вирішальними. У такій ситуації голосування (реальне волевиявлення) здійснює не виборець, а його представник за дорученням. Твердження про те, що волевиявлення при голосуванні за дорученням має особистий характер, є внутрішньо суперечливим. Якщо виходити з презумпції, що представник виражає волю виборця, то голосування не має особистого характеру (сам виборець не фіксує свого волевиявлення в бюлетені). Якщо таке голосування вважати особистим, це змушує визнати, що голос (волевиявлення при заповненні бюлетеня) належить не виборцю, а його представнику, що зовсім не відповідає цілям цього інституту.
Специфічною у цьому контексті слід визнати позицію Конституційного трибуналу Польщі. Оцінюючи інститут голосування за дорученням, Трибунал дійшов висновку про припустимість голосування за дорученням, оскільки засада безпосередності виборів означає «одноступеневість виборчого акту і не містить вимоги особистого голосування, з якою могло б колідувати голосування через представника» (цит. за [1245, s.106]; див. також [1381, s.22]).
Цілком погоджуючись із твердженням про те, що особисте голосування не пов'язане із принципом прямих виборів, тим не менше, вважаємо допущення відмови від вимоги особистого голосування як правового принципу істотно послаблює гарантії вільних і чесних виборів, надаючи лише позірне підвищення рівня участі виборців у голосуванні. Зокрема, такий компроміс (а отже, запровадження голосування за дорученням) вважаємо неприйнятним в умовах України.
7.4.