Європейська судова практика застосування актів щодо свободи мирних зібрань

Під європейською судовою практикою розуміється як Суд ЄС, так і міжнародні судові установи, зокрема Європейський суд з прав людини. До системи судів у межах Європейського Союзу, які розглядають питання захисту гарантованих прав людини, належать національні (суди країн-членів), суди Європейського Союзу, а також Європейський суд з прав людини, що входить в організаційний механізм Ради Європи.

Як було зазначено Європейським Судом з прав людини, однією з найважливіших цілей багатьох положень Конвенції, які мають на меті захист особистості від незаконного втручання з боку інституцій держави, можуть виникати «позитивні» зобов'язання (positive obligations), необхідні для забезпечення відповідних прав. Позитивні зобов'язання можуть також виникнути у зв'язку із застосуванням статті 10 ЄКПЛ. Тому Суд нагадує, що свобода вираження поглядів є надзвичайно важливою і неодмінною умовою для функціонування демократичного суспільства, а також що кожна держава зобов'язана забезпечити приватним особам умови для ефективного здійснення їх права на спілкування між собою.

Федеральний конституційний суд Німеччини неодноразово ставив питання перед Судом Європейських співтовариств (далі - Суд ЄС) про наявні недотримання членами ЄС основних встановлених вимог щодо охорони прав людини [171]. Однак, не зважаючи на наявні скарги, Суд ЄС вказував досить просто, що Федеральний конституційний суд Німеччини просто не має ніяких прав щодо оприлюднення інформації, щодо недійсності окремих актів Європейських співтовариств навіть, якщо у нього будуть приклади таких порушень.

Звичайно, Федеральний конституційний суд Німеччини не міг повністю не погодитися з вищою інстанцією, але при цьому, досить жорстко ставив умови у відповідь, а саме: підкоритися СУДУ ЄС, лише при ефективному захисті конкретного кодифікованого переліку прав людини з права Європейських співтовариств.

14 травня 1974 р. Суд Європейських співтовариств виніс рішення у справі 4/73 «J. Nold, Kohlen-und Baustoffgrobhandlung v. Commission». Справа стосувалася рішення Комісії відповідно до Договору про Європейську Спільноту вугілля та сталі, яке передбачало, що продавці вугілля не мають права купувати оптом вугілля з Руру (область у ФРН) у того, хто виробляє, якщо не купуватимуть у встановлених межах, безпосередньо у виробника [250].

Пан Нолд як один із продавців, зазначив, що норма, яка зобов’язує його продавати посереднику, не дає йому змоги повноцінно реалізовувати своє право власності, при цьому, така норма перешкоджає принципу вільної конкуренції та веденню економічної діяльності [171].

Рішення у справі Нолда було важливим з огляду на те, що Суд Європейських співтовариств звернув увагу на можливість урахування в праві ЄС міжнародних договорів з прав людини, до яких приєдналися країни-члени ЄС. Було роз'яснено, що міжнародні договори, зокрема і Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - ЄКПЛ), обов’язкові повинні бути використані в праві Європейських співтовариств.

У такий спосіб, було започатковано застосування ЄКПЛ як джерело, при тому, що Європейські спільноти на той час не були (і не могли бути ) стороною ЄКПЛ. Починаючи з рішення у цій справі, Суд ЄС став регулярно звертатися до ЄКПЛ. Так, у рішенні у справі 36/75 «Roland Rutili v. Ministre de l’interieur» від 28 жовтня 1975 р., Суд ЄС прямо послався на ЄКПЛ як міжнародний договір, який має обов'язкову юридичну силу для всіх держав-членів Європейських спільнот.

Попередньо описані рішення стали початком повноцінного розвитку судової практики, а саме з 1969-1980 рр. Суд ЄС поширював практику, що основні права людини - це невід'ємна частина основних принципів права Європейських співтовариств.

Під час розгляду справи «Hubert Wachuaf v. Bundesamt Ernahrung und Forstwirtschaft» 13 липня 1989 р., обов’язковою нормою для усіх держав-членів ЄС є дотримання права ЄС, цим питанням досить часто задавалися як науковці, так і представники Суду ЄС, та все ж таки, після довгих дискусій було взято до уваги цей принцип, як один із обов’язкових для учасників ЄС [258].

Крім того, Суд ЄС поступово почав звертатися до постанов Європейського суду з прав людини. Спочатку Суд ЄС не дав жодних пояснень та вказував, ЄСПЛ не правильно тлумачить норми, і їхні рішення не відповідають праву Європейського Союзу. Досить часто Суд ЄС не брав до уваги тлумачення Європейського суду з прав людини, але зовсім скоро поступово посилання на постанови ЄСПЛ почали заявлятися в практиці Суду ЄС, наприклад, це були скарги, пов’язані з дискримінацією, свободою преси; недоторканністю приватного життя тощо. У відповідь ЄСПЛ почав брати до уваги і практику Суду ЄС. Але, звичайно, розбіжності все одно часто з’являлися.

У 1989 р. в межах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), прийнято два акти про права людини з рекомендаційною силою, такі, як Декларація основних прав і свобод та Хартія про основні соціальні права працівників. У 2000 р. в межах ЄС, починає діяти Хартія Європейського Союзу про основні права.

Після схвалення керівниками держав-членів Хартія прийнята й урочисто проголошена як спільний правовий акт трьох органів ЄС Європейського парламенту, Ради ЄС і Європейської комісії.

Відмінною рисою Хартії є спосіб класифікації основних прав і свобод, за якого критерієм виступили не сторони суб'єктивного права (особисті, політичні, економічні права тощо), а загальнолюдські цінності, на захист яких вони спрямовані - людська гідність, свобода, рівність, солідарність. До тексту Хартії включені також деякі нові права, вперше визнані основними, зокрема, право на якісне управління [216].

Національним судам підпорядковані будь-які справи, окрім тих, які віднесені до компетенції судів ЄС. Саме національні суди забезпечують захист встановлених у межах Союзу прав від порушень з боку приватних осіб і самих країн -членів у особі будь-яких центральних або місцевих органів та установ. При розгляді справ, національні суди пов'язані безпосередньо чинними нормами права Європейського Союзу, яким вони зобов'язані надавати пріоритету перед положеннями національного законодавства. У разі конфліктної ситуації, суди загальної юрисдикції можуть, а суди вищих інстанцій повинні призупинити справу і направити до Суду ЄС відповідний запит. За допомогою таких запитів, громадяни і юридичні особи мають змогу домагатися скасування актів наднаціональних інститутів самого ЄС [45].

Суд ЄС декілька разів відкривав нагальне питання щодо необхідності дотримання свободи мирних зібрань до набуття Хартією юридичної сили в грудні 2009 р. Зокрема, справа №С-265/95 «European Communities v French Republic», 1997, стосувалася тривалого небажання Франції перешкоджати вільному руху сільськогосподарських товарів у ЄС з боку французьких фермерів. У цій справі Суд вирішив, що такі правовідносини не пов’язані зі свободою мирних зібрань [256].

У 1999 р. Суд ЄС виніс рішення у справі №C-235/92 «Montecatini SpA v Commission of the European Communities», 1999, предметом спору в якій був грошовий штраф, накладений Європейською комісією на підприємства у сфері виробництва поліпропілену. Підприємство посилалося на своє право проводити мирні зібрання з економічною метою. Однак, Суд ЄС наголосив, що свобода зібрань може обмежуватися, якщо такі зустрічі мають мету, несумісну з антимонопольним правом ЄС [255].

У 2003 р. Суд ЄС розглядав справу №С-112/00 «Eugen Schmidberger, Internationale Transporte und Planzuge v Republik Osterreich», 2003. Особа, а саме Позивач, який транспортував товари автошляхами між Німеччиною та Італією, вимагав від Австрійської держави відшкодування збитків, яких він зазнав унаслідок заблокування санкціонованою демонстрацією автостради Бреннера протягом тридцяти годин. Суд ЄС знайшов у тій обставині, що Австрія надала дозвіл на проведення демонстрації, перешкоду вільному пересуванню товарів у ЄС та здійснив оцінку, у який спосіб це співвідноситься зі свободою мирних зібрань демонстрантів. Конкретних вказівок на обсяг захисту не зазначалось, адже очевидно, що особливо захищеними є зібрання, які є важливими для громадського життя - в цьому конкретному випадку: про наслідки зростаючого транзитного руху для здоров’я людей та навколишнього середовища [252].

З набуттям чинності Європейської судової практики щодо положень статті 12 Хартії щодо реалізації права на свободу мирних зібрань, її не було включену в постійну практику та закріплення попередніх рішень як прецедентів. В історії Європейського Союзу все-таки були випадки, коли правова система ЄС стосовно свободи руху товарів та осіб, вступали в колізію з судовою практикою. Однак, маючи такі правові колізії, Суд ЄС не встановлював єдину практику, оскільки все залежало від багатьох обставин справи, при цьому, він все ж визнав, що свобода мирних зібрань належить до фундаментальних прав людини, які в Європейському Союзі потрібно поважати.

Різноманітною є судова практика Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ неодноразово звертався до питання про регулювання свободи зібрань у національному законодавстві держав-учасниць Конвенції, виробивши конкретні вимоги до обмежувальних норм. Так, будь-які обмеження зібрань повинні бути пропорційні цілям, заради яких вони накладаються. Йдеться про те, що будуть використані менші засоби втручання, включаючи покарання, які можуть бути застосовані за порушення положень про свободу зібрань.

У своїй практиці ЄСПЛ виносив рішення як на користь заявника, так і на користь держави. Очевидним є їх обґрунтованість й неупередженість, врахування всіх обставин справи, а також застосування всіх джерел і принципів права, як-от справедливість, пропорційність, розумність, що зводить нанівець будь-які спроби зловживання зазначеним правом.

Позитивним було рішення у непростій справі «Baczkowski and Others v. Poland», зважаючи на колізію цінностей традиційного суспільства та нових ціннісних викликів європейської цивілізації [242]. Заявники в межах кампанії «Дні рівності», у червні 2005 р. планували провести вулицями міста Варшави мирну ходу, аби привернути увагу до проблеми дискримінації стосовно інвалідів, осіб нетрадиційної орієнтації, жінок. До міської мерії було спрямоване відповідне клопотання, однак, мер міста у своєму інтерв’ю заявив, що заборонив мітинг, оскільки, за його словами, «пропаганда гомосексуалізму не має нічого спільного з реалізацією права на мирні зібрання». У зв’язку з цим, заявники скаржилися, що було порушене їх право на свободу зібрань.

ЄСПЛ підтвердив, що надає значення толерантності, плюралізму й широті поглядів і що гармонійна взаємодія людей з різних груп сприяє соціальній єдності у суспільстві. Крім того, було зазначено, що позитивне зобов’язання держави забезпечити реальну та ефективну повагу щодо свободи асоціацій і зібрань має особливе значення саме для тих, хто належить до меншин, оскільки саме ці групи найбільш вразливі до віктімізації. Отже, мало місце порушення статті 11 Конвенції.

У рішенні у справі «Ezelin v France» ЄСПЛ допускає наявність процедури повідомлення про майбутній захід і навіть встановлення вимоги щодо отримання дозволу на його проведення, проте форма і зміст таких процедур не повинні перерости в безпідставний зрив заходу [236]. Одержання дозволу на проведення зібрання в європейській правовій традиції передбачає мінімізувати можливі незручності, що зазвичай виникають за будь-якої прилюдної масової акції. Крім того, враховуються права громадян, які можуть стати невільними заручниками ситуації, як це сталося при акції «Равлик», організованої в межах національного Дня протесту 25 листопада 2002 року у Франції, наслідком чого стала справа «Barraco v. France» [239]. Заявник, французький громадянин, водій вантажівки, був одним з сімнадцяти автолюбителів, які взяли участь у зазначеній акції. Починаючи з шостої ранку, вони їхали зі швидкістю близько 10 км на годину по шосе, займаючи кілька смуг, щоб уповільнити рух. Пізніше поліція заарештувала заявника і двох інших водіїв за блокаду громадського шосе. У листопаді 2003 року національний суд першої інстанції постановив, що оскільки рух по шосе не було повністю заблоковано і воно залишалося доступним, обвинувачені не підлягають кримінальній відповідальності. Однак, апеляційна інстанція у травні 2004 року відмінила це рішення, вважаючи, що водії скоїли злочин, перешкоджаючи руху на дорогах загального користування, навмисно розміщуючи свої автомобілі автомагістраллю. Він постановив, що цей злочин не може бути виправдане правом на страйк або демонстрацію. Апеляційний суд засудив кожного з обвинувачених до умовного тюремного ув'язнення строком на три місяці і штрафу в розмірі 1 500 євро. У березні наступного року касаційний суд відхилив апеляцію. Спираючись, зокрема, на статтю 11 «Свобода зібрань та асоціацій» Конвенції Європейської конвенції щодо захисту прав людини і основних свобод, заявник поскаржився, що його осуд за перешкоджання руху в громадському місці в контексті демонстрації, був несумісним з його правом на зібрання. Проаналізувавши всі обставини справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що у цьому випадку порушення зазначеної статті не мало місця. Насамперед, про захід не було заздалегідь попереджено, як того вимагає французьке національне законодавство. У такому разі, місцева влада могла б вжити заходів для мінімізації негативних наслідків для нейтральних персон. По-друге, зазначалось, що французький громадянин був засуджений не за участь у масовій акції, а за блокування шосе, адже фактично, повне перешкоджання руху виходило за межі звичайних незручностей, що супроводжують масові акції. Поліція, що заарештувала заявника та ще трьох мітингувальників, не порушувала право таких на мирне зібрання, оскільки кілька годин підряд вони безперебійно ним користувались. Арешт був спробою вийти з такої ситуації й розблокувати шосе. За таких умов, кримінальна відповідальність заявника не є невідповідною поставленій меті. Отже, не було допущено порушення статті 11 Конвенції. Це рішення ЄСПЛ є класичним прикладом недопущення зловживання правом мирного зібрання.

Крім того, прикладом є рішення у справі «Cisse v. France» [240]. Заявниця, громадянка Сенегалу, на момент арешту була прес-секретарем групи іноземців, що не мали реєстрації, але бажаючи привернути увагу до проблеми набуття імміграційного статусу, з червня по серпень 1996 року, окупували церкву Сен­Бернар у Парижі разом з двома сотнями інших нелегальних мігрантів. Згодом десять членів угруповання розпочали голодування.

У серпні 1996 року комісар поліції м. Париж віддав наказ про евакуацію мітингувальників з приміщення церкви на тій підставі, що їх перебування там не пов’язане з відправленням релігійного обряду, внаслідок голодування погіршився стан їх здоров’я, що й було зроблено. Сама заявниця не мала посвідки на постійне проживання, відповідно, була умовно засуджена на два місяці з забороною в’їжджати до Франції протягом трьох років. Апеляційний суд м. Париж підтвердив попереднє рішення, а Касаційний суд відхилив звернення. Заявниця звернулася до Європейського суду з прав людини зі скаргою, що її право на свободу мирних зібрань разом з іншими іноземцями було порушене.

У своєму рішення ЄСПЛ звернув увагу, що видворення протестуючих з церкви було втручанням у їх право на мирне зібрання, однак, таке втручання мало законну мету - запобігти масовим заворушенням. Крім того, Судом було зазначено, що перебування іноземців без реєстрації протягом двох місяців у приміщенні церкви підривало громадський порядок й перешкоджало вірянам здійснювати власні обряди у цій церкві. Відтак, Суд дійшов висновку, що за наявних обставин, було необхідним обмеження права мирного зібрання, отже, не мало місця порушення статті 11 Конвенції [91].

Проаналізувавши скаргу за статтею 10 Суд визнав, що заявникам не вдалося довести, що висловлювання ними власних поглядів своїх співгромадян насправді було не допущено внаслідок відмови, одержаної з боку цієї приватної компанії. У розпорядженні заявників були альтернативні шляхи вираження своїх поглядів поза територією торгового центру.

В ухвалі щодо прийнятності справи «Anderson and Others v United Kingdom», 1997 р., Європейська комісія з прав людини наголосила, що має значення не так місце проведення зазначених зборів (в торговому центрі), як його мета [241] Скарга заявників полягала в тому, що рішення про відмову дозволити їм вхід в торговий центр (з огляду на їх антигромадські дії) на невизначений термін, було порушенням їх права на мирні зібрання, передбачене Статтею 11. Комісія відхилила їх претензії й заявила, що у вищенаведеній судовій практиці відсутні вказівки на те, що свобода зібрань призначена як гарантія права проходу і повторного проходу в громадських місцях або права зборів у винятково громадських цілях в будь-якому місці за своїм бажанням. Свобода об'єднань також характеризується як право окремих осіб на об'єднання «для досягнення різних цілей». Комісія зазначає, що заявники в минулому не використовували центр для організованих зборів і об'єднань в будь- якій формі. У такий спосіб, Комісія вважає, що в зазначеній справі немає вказівок на те, що видворення заявників з території центру стало порушенням їх прав, передбачених Статтею 11 Конвенції.

У наступних справах Комісія дотримувалася тієї ж логіки, зокрема, у справі G. v Germany, 1989 р., заявник брав участь в антиядерній демонстрації біля

американських армійських казарм в м. Штутгарт. Демонстранти заблокували провідну до казарм дорогу, а заявник не підкорився наказу поліції звільнити дорогу. Заявник стверджував, що наступний за цим розгін демонстрації поліцією, кримінальне переслідування в його відношенні і визнання його вини в непокорі наказу поліції, було порушенням його права на мирні зібрання, передбаченого Статтею 11. Держава стверджувала, що така демонстрація не була «мирною», а отже, Стаття 11 в цьому разі, була непридатна [91].

У своїй практиці Суд мав справу з різними типами втручань щодо права на мирні зібрання: відмова санкціонувати або дозволити збори, розгін зборів, евакуація з місця проведення зборів, заборони на проведення зборів і наступні штрафи (в адміністративному і кримінальному порядку).

У справі «Nurettin Aldemir and Others v Turkey», 2007 р., заявники брали участь в демонстраціях протесту проти законопроекту, представленого в турецький парламент. Їх демонстрація була припинена із застосуванням сили з боку правоохоронних органів на тій підставі, що демонстрації в обраному для протесту місці були заборонені законом. Втручання щодо зборів і застосування сили з боку поліції при розгоні їх учасників, а також подальше кримінальне переслідування відносно заявників, хоча і безуспішне, могло справити на них стримуючий ефект і не дозволити їм брати участь в подібних зібраннях. Відповідно, було констатовано порушення одинадцятої статті [251].

Стаття 34 Конвенції дає змогу подавати скарги до Суду від імені будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб. Однак для визнання такого об'єднання потерпілою стороною, необхідно, щоб воно постраждало безпосередньо.

У своєму рішенні про прийнятність справи «Societatea de Vanatoare 'Mistretful v Romania» (1999 р.), Суд постановив, що тільки члени об'єднання можуть претендувати на визнання їх «потерпілою стороною» в межах Статті 34, оскільки зв'язок між цими об'єднанням і понесеним збитком був недостатній. Об'єднання не позбавляється передбаченого Конвенцією захисту лише тому, що держава не підтримує його діяльність і вважає за необхідне її обмежити. Будь-які обмеження повинні бути обґрунтовані, згідно з пунктом 2 статті 11 [91]. Оголошення державою амністії не позбавляє в обов'язковому порядку заявника статусу постраждалої сторони (Справа Selmani and Others v the Former Yugoslav Republic) (Стаття 11). Крім того, незаконний характер організації само собою не позбавляє її можливості подати скаргу, у зв'язку з порушенням її права на свободу зібрань [257].

Справа Cisse v. France (2002 р.) свідчить, що незаконні іммігранти не

позбавляються прав, передбачених Статтею 11, хоча в подібних випадках, держава користується широкою свободою дій на власний розсуд [240].

У такий спосіб, судова практика Європейського Союзу складалася поступово, однак, нині є розлогою, з огляду на чинність рішень Європейського суду з прав людини. Кількість звернень свідчить про нагальність питання права мирного зібрання у контексті європейського законодавства.