Міжнародно-правові засади свободи мирних зібрань в законодавстві Європейського Союзу

Мирні зібрання є однією з гарантованих законодавством Європейського Союзу прав та свобод. Зважаючи на тривалість становлення інституту прав людини у Європейському Союзі, ця сфера має свою специфіку і з огляду на законодавство ЄС, і компетенцію та повноваження інституцій ЄС, а також судову практику.

Дебати з питання прав людини тривали з початку 70-х рр. і не припинилися після підписання Маастрихтського договору. На жаль, багато питань так і залишилися відкритими, зокрема щодо приєднання до Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод питання так і не вирішили. Маастрихтський договір, звичайно, виділив у окремий документ ЄКПЛ, але при цьому, законних підстав для її використання так і не закріпили. Окрім цього, знову виникло нагальне питання створення каталогу прав людей.

Розглядаючи Амстердамський договір від 2 жовтня 1997 р., бачимо

теоретичні аспекти основних прав людини. Саме цей документ нарешті ввів норми, відповідно до яких дотримання прав людини є умовою вступу в ЄС. 6 Стаття Договору про ЄС в редакції Амстердамського договору стверджує: «Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод, а також верховенства права - принципах, які є загальними для держав- членів» [171].

У ч. 2 ст. 6 Договору пояснюється, що «Союз поважає основні права людини, як вони взаємодіють з Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод, підписану 4 листопада 1950 року в Римі, і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, як загальних принципів права Співтовариства» [171].

Саме цей договір встановив вперше контроль за дотриманням державами ЄС основоположних принципів ЄС, зокрема принципу поваги прав людини, а також санкції, які можуть бути застосовані до порушника.

Договір про ЄС, а саме стаття 7, під редакцією Амстердамського договору, може встановлювати неодноразові порушення принципів, закріплених законодавством ЄС, якоюсь із держав-членів ЄС, зазвичай, це порушення принципу поваги прав людини за умови, що розгляд цього питання було ініційовано Європейською комісією або третиною держав - членів ЄС, а рішення було прийнято одноголосно після винесення позитивного висновку Європейським парламентом. У разі виявлення встановленого правопорушення, Рада ЄС кваліфікованою більшістю голосів приймає рішення призупинити право голосу держави - правопорушника. Однак, Договір про функціонування ЄС передбачає й інші санкції. При цьому, прийняті санкції ніяк не пов’язані і обов’язками держави, як члена ЄС.

Розширення застереження про не дискримінацію за допомогою встановлення спеціальної заборони дискримінації за віковою, гендерною, релігійною або іншими ознаками, було встановлено Амстердамським договором.

Однак, думки щодо створення каталогу прав і свобод людини, а також способів їх захисту ніяк не розширювались, а навпаки більше розвивалося обмеження таких прав, концепції застосування обмежень, що ніяк не відповідали проголошеному фундаментальному характеру європейських документів.

Для прикладу можна переглянути деякі статті відомих документів, договорів про функціонування Європейського Союзу, де можна знайти доповнення речень з встановленням певних обмежень. Щодо соціальних прав, то такі пункти доповнювалися тим, що встановлювали їх реалізацію лише у відповідності до національного законодавства кожної держави - члена Європейського Союзу.

Ще один, не менш відомий договір - Ніццький договір, в ньому було передбачено застосування превентивної процедури при порушенні принципу поваги прав і обмеження в реалізації прав людини.

На прохання 1/3 країн - членів Європейського Союзу, було встановлено особливу процедуру щодо держави - члена, яка буде визнана порушником у сфері прав людини.

Після встановлення висновку щодо порушення або не встановлення такого порушення, держава-член ЄС підпадала під моніторинг, з боку Ради, яку тепер постійно перевірятимуть на стан реалізації прав людини.

Хартія Європейського Союзу про основні права була розроблена одночасно з Ніццьким договором. Основна мета цього документа - прагнення зробити права людини якомога доступнішими для реалізації усіх громадян Європейського Союзу. Хартія включала в себе уже всім відомі європейські акти про права людини, досить багато судової практики ЄСПЛ, рішення Суду Європейського Союзу. Оскільки Суд Європейського Союзу, передусім, був створений для захисту прав людини, ще до вступу у силу Хартії, Суд Європейського Союзу вже здійснював досить жорсткий контроль за державами з приводу дотримання ними прав і свобод людини в межах документів Європейського Союзу. У Хартії є багато посилань на мету Європейського Союзу щодо дотримання соціальних цінностей, таких, як особистість, свобода, рівність, гідність, та багато разів акцентовано увагу на необхідність досягнення консенсусу між усіма державами та всередині самих держав між органами державної влади. У документі є явно тенденція до уніфікації права Ради Європи та Європейського Союзу, а також до судової практики. Окрім того, є згадки щодо введення обмежень, вказано, що вводити обмеження прав і свобод людини можливо, якщо вони передбачені Конвенцією. Якщо такі обмеження не відповідають міжнародним стандартам, вони не можуть бути введені.

Враховуючи те, що текст Хартії готували, опираючись на Концепцію, усі зусилля спрямували для того, щоб ці положення з Хартії ніяк не відрізнялися від Конвенції.

Однією з особливостей Хартії стало заснування, обране для класифікації прав і свобод людини: на відміну від традиційного, підрозділи прав людини поділено на соціальні, політичні, економічні права людини, в Хартії права і свободи людини згруповані в залежності від цінності, на захист якої вони направлені.

Кількість осіб, на яких поширюється положення згаданого документу, постійно різна. А саме, деякі права, які закріплюється лише за громадянами Європейського Союзу, наприклад, дипломатичний захист, здебільшого, в багатьох документах обмежувалися колом осіб, наприклад, молодь, службовці, трудящі.

Щодо сфери застосування цього документа, то він поширює свою дію на усі інститути та органи ЄС. Хартія поширюється також на усі держави-члени, лише у разі застосування ними права Європейського Союзу, і навпаки, Хартія не поширюється на справи, що відносяться до виняткової сфери повноважень конкретної держави. Хартія не створює нових повноважень для Європейського співтовариства, та не змінює компетенцію, повноваження та функції конкретних органів. Відповідно, вже наявна система органів державної влади повинна залишатися незмінною, але брати до уваги норми цього документа.

В основі мети Хартії лежить ціль не допустити зниження рівня захисту прав людини у порівнянні з уже наявними нормами держав-членів Європейського Союзу, при цьому врахувати вже сучасний рівень розвитку права. Саме така мета знайшла своє відображення, в каталозі прав людини, який і закріплений в Хартії, який увібрав в себе як права людини, гарантовані конституціями держав-членів Європейського Союзу, так і інших міжнародних угод та спільних традицій правових систем.

Повністю новим є право на належне управління, яке до цього часу не було закріплено в жодному документі або угоді про права людини. Тут розробники взяли до уваги практику Суду Європейського Союзу, який досить часто згадував принцип належного управління, посилався на конституційні традиції держав -членів Європейського Союзу.

Хартія так і не була наділена обов’язковою юридичною силою, але Європейський парламент і Європейська комісія згадували про можливості посилатися на її положення.

Х.-К. Крюгер зазначав, що Хартія спершу не розглядалася як обов'язковий у правовому відношенні документ, вона, швидше за все, просто впливала на нинішню правову практику країн ЄС. Тобто, вочевидь, Європейська рада, Європейська комісія, Європейський парламент прийняли рішення поважати правовий характер цього документу, при цьому, не набрання сили її як офіційного документа, не дає заборон для використання її в судовій практиці Судом Європейського Союзу.

Щодо уніфікації норм прав людини на свободу мирних зібрань, цим займалася спеціальна робоча група ІІ Конвенту. Перед її учасниками було єдине завдання, що ж робити з Хартією, та можливість приєднання Європейського Союзу до ЄКПЛ.

Щодо документу, то робоча група встановила спосіб його інтеграції в установчі документи Європейського Союзу, в залежності від підпорядкованості, встановили його юридичну силу.

До уваги було взято декілька варіантів інтеграції Хартії, у висновку члени групи одноголосно обрали найбільш оптимальний варіант введення Хартії у Конституцію Європейського Союзу, як однієї із складових частин, з обов’язковою юридичною силою.

Повноцінно новим етапом розвитку права в Європейському Союзі, зокрема і сфері захисту прав і свобод людини, став Лісабонський договір від 13 грудня 2007 р. Була включена нова категорія - цінності Європейського Союзу, до числа яких віднесено свободу, демократію, верховенство права, права меншин, повага до людської гідності. Усі ці цінності об’єднали всі держави-члени Європейського Союзу, зі своїми пріоритетними завданнями, а саме дотримання плюралізму, толерантності, недискримінації тощо.

Повага і дотримання згаданих цінностей стали обов’язком як в Європейському Союзі загалом, так і окремо в кожній державі. У разі недотримання, кожного правопорушника могли притягнути до відповідальності із застосуванням певних видів санкцій, зокрема, пов’язаних з членством в Європейському Союзі.

Іншою новелою, внесеною Лісабонським договором і досить важливою для реалізації права і свободи людини в межах Європейського Союзу, стали норми про функціонування положення про надання Хартії Європейського Союзу про основні права та надання їй сили, рівної іншим документам.

Окрім того, Європейський Союз приєднався до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., де були закріплені основні права людини. У відповідності до Договору про функціонування Європейського Союзу, права людини повинні захищатися кожною державою-членом, та уособлювати якість загальних принципів права ЄС, що зумовлює особливий і новий статус прав людини в праві ЄС.

З метою прояснення ключових питань зі свободи мирних зібрань, обговорення можливих шляхів їх вирішення і визначення мінімальних норм, яких потрібно дотримуватися у процесі регулювання цієї свободи, Радою експертів з питань свободи зібрань Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ за консультативної підтримки Венеціанської комісії Ради Європи, у 2007 році було розроблено «Керівні принципи зі свободи мирних зібрань» (далі - «Керівні принципи») [200].

Відтак, до визначальних міжнародних документів, що врегульовують зазначене питання в контексті законодавства ЄС, необхідно віднести Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 p.), Європейську конвенцію про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p.), Європейський соціальний статут (1961 p.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.), Європейську соціальну хартію (1996 p.), Європейську конвенцію про громадянство (1997 р.), Хартію основних прав Європейського Союзу, а також Керівні принципи зі свободи мирних зібрань 2007 р.

Свобода мирних зібрань, як одне з базових прав людини, відноситься до сфери спільної компетенції ЄС та держав-членів. Для його реалізації не потрібно отримання дозволу, подання заявки чи будь-який інший метод підтвердження декларованого. Однак, зважаючи на різновиди мирних зібрань, історію становлення цього права й закріплення його у законодавстві окремих країн, у внутрішньому законодавстві держав-членів можуть міститись окремі обмеження або ж уточнення щодо практичної реалізації цього права.

У 1997 році Австрійський Вищий Суд звернувся до Європейського Суду справедливості за попередньою думкою (preliminary ruling) у справі «Kremzov v. Republik Osterreich» щодо визначення міри впливу рішень Європейського суду з прав людини на країну-учасницю. Під час вирішення цього питання, ЄС спирався на п'ять своїх попередніх рішень. Першим пунктом було те, що «основні права становлять невід'ємну частину загальних принципів права ЄС». У висновку Opinion 2/94 (RE the Accession by the Community to the European Human Rights Convention) ЄСПЛ відзначив, що Конвенція має особливе значення, але ЄС не може вступати до неї без внесення значних поправок до установчих договорів. Другим питанням у відповіді Суду було те, що заходи, не сумісні з визнаними та гарантованими правами людини, також не є прийнятними у ЄС. На підтвердження цих положень, Суд звернувся до справи 260/89 «Elliniki Radiofonia Tileorassi Anonimi Etairia (ERT AE) & Another v. Dimotiki Etaria Pliroforissis & Sotirios Kouvelas & Another» (ERT AE). У цій справі Суд визнав, що норми права ЄС повинні тлумачитися відповідно до принципів, викладених в Європейській конвенції, коли питання, що розглядається, прямо стосується ЄС. Третім пунктом аналізу Європейського Суду справедливості було те, що коли питання виникають при застосуванні права Співтовариства, Суд повинен максимально сприяти національному суду діяти як у відповідності з правом ЄС, так і згідно з положеннями Конвенції [3].

У справі SPUC (Case 159/90 Society for the Protection OF Unborn Children Ireland Ltd (SPUC) v. Steven Grogan & Others (SPUC), Європейський Суд справедливості дійшов висновку, що коли зміст спірного питання стоїть за межами права ЄС, то Суд не має повноважень давати настанови щодо тлумачення (interpretive guidance). Змістом четвертого висновку у справі було те, що теоретична можливість обмеження права на свободу пересування не створює достатнього зв'язку з правом Співтовариства, щоб виправдати застосування його положень. У справі, на яку посилався Суд (Case 180/83, Hans Moser v. Land Baden-Wurttemberg (Moser), було визнано, що «чисто гіпотетичні» наслідки не є предметом позову та положення права ЄС не може бути використано для того, щоб добиватися застосування внутрішнього законодавства держави (Німеччини) [222, с. 150].

Адресатами права на свободу мирних зібрань є сам Європейський Союз, його інститути, органи, установи й посадові особи, а також держави -члени та їхні державні органи під час реалізації ними положень права ЄС. Що стосується держав- членів, то для них це має значення у зв'язку з обмеженням основних свобод внутрішнього ринку, що було підтверджено практикою Суду ЄС. На приватних осіб зобов'язання щодо свободи зібрань не накладаються. Утім, вони можуть непрямо бути зобов'язані нормативно-правовими актами щодо реалізації обов'язку дотримання цього права.

Під терміном «зібрання» розуміють зустріч багатьох людей задля досягнення певної мети. Така мета повинна бути спрямована на формування колективної думки або на спільне висловлювання поглядів. Ідеться про будь-які цілі в політичній, професійній та цивільній сферах. Ця тематика, наведена в п. 1 ст. 12 Хартії, не є винятковою, а тому зібрання може стосуватися економічних, культурних, соціальних та інших сфер. Немає жодного значення, чи стосується зібрання якогось певного місця, чи передбачає проведення якоїсь ходи. Крім того, не береться до уваги те, чи є воно публічним (тобто є доступним для необмеженого кола осіб); проводиться на приватній чи на публічній території. Врешті, тут не йдеться про те, чи вносилася заявка про проведення заходу і чи було отримано дозвіл на це [216].

Зібрання захищаються ст. 12 Хартії лише тоді, коли вони є «вільними». Тому зібрання, організовані органами держави, не підпадають під сферу дії цієї статті. Крім того, таке зібрання має бути «мирним». Цього не відбувається, коли зібрання має за мету насильницькі дії або набуває насильницького розвитку, коли таке зібрання закликає до насильства, повстання або відступу від демократичних принципів. Проте звичайна сидяча демонстрація не вважається немирною [216].

Стаття 11 Європейської конвенції про права людини також захищає лише «мирні зібрання». Основним обмеженням у сфері дії Статті 11 є винятком з неї зборів, за яких учасники або організатори мають «насильницькі наміри, що призводять до порушення громадського порядку». У справі Christians against Racism and Fascism v United Kingdom (1980 р.) Комісія дала зрозуміти, що насильство і безлади, котрі випливають з проведення мирного зібрання, не перешкоджають здійсненню його захисту, передбаченої Статтею 11. При визначенні застосовності статті 11, має значення намір про проведення мирного зібрання, а не ймовірність виникнення насильства внаслідок реакції інших груп або під впливом інших факторів [91].

Концепція «мирних зібрань» слугує ключем для сприйняття свободи зібрань як стовпа демократичного суспільства, але не зборів, що провокують безлади або загрозливі правового суспільства, неприйнятні для демократичного суспільства і не підлягають захистові, передбаченому Конвенцією. Протиборчим групам, готовим вдатися до насильства, фактично заборонено придушувати свободу мирних зібрань.

Право на мирне зібрання належить, передусім, фізичним особам, громадянам ЄС. Іноземці мають право на використання цього права, але при цьому із певними обмеженнями. Крім того, досить важливим є те, що правом на свободу мирного зібрання можуть користуватися об’єднання осіб, юридичні особи. Цікавим в цьому плані є право профспілок [91]. Щодо права на страйк, то воно реалізується відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Загальної декларації прав людини, Конвенції Міжнародної організації праці 87 про свободу асоціації та захист права на організацію, а також Європейської соціальної хартії, Хартії Співтовариства про основні соціальні права працівників, Хартії основних прав Європейського Союзу. У ЄС застосовним є термін «колективні дії», різновиди яких розглядаються окремо й мають свої обмеження.

Дефініція «Солідарні дії» має декілька визначень, однак, найкраще його тлумачити у такий спосіб: це підтримка працівників щодо їхніх дій на місцях. Винятками з такого є Нідерланди, Латвія, Великобританія, Люксембург. В Італії, Німеччині ситуація з актами, які регулюють солідарні дії, є досить складною. В Іспанії встановлюється кожним окремим випадком.

Щодо поняття «пікетування», то його можна перефразувати як словесне переконання, саме таке визначення є законним, бо саме у такому вигляді воно використовується у багатьох країнах. Натомість, фізичне насильство заборонене без винятків при пікетуванні.

Інший вид зібрань - бойкоти. Бойкоти дозволені у Нідерландах, Португалії, Норвегії, Швеції, Данії.

Щодо такого зібрання, як блокада - то вони дозволені у Норвегії, Данії, Фінляндії та Швеції.

Такий вид зібрань, як уповільнення роботи - легалізований вид зібрання невеликої або великої групи осіб, з метою донесення своїх думок і бажань в громадськість. Вперше з’явився у Фінляндії, Греції, Німеччині, Люксембурзі, Норвегії і інших країнах. Уповільнення роботи - це законний вид колективних дій, який має місце у Фінляндії, Німеччині, Греції, Ірландії, Люксембурзі, на Мальті, у Нідерландах, Норвегії. Однак, зокрема у Бельгії, Франції, Данії такий вид зібрань заборонений.

Щодо поняття «Робота за правилами», то такий вид зібрань застосовується у Німеччині, Франції.

Попереджувальний страйк є досить популярним в Естонії, Болгарії, Німеччині. Якщо переглянути законодавство Ірландії, то можна виявити, що будь-які колективні дії, в принципі, є незаконними, але все ж таки деякі форми виділяють і дозволяють проводити.

Міжнародні солідарні дії повноцінно проводяться та відповідають законодавству у Греції (за певних умов), Італії, Норвегії, Ірландії, Люксембурзі.

Європейський Союз у своїй практиці часто вказує, що мирне зібрання передбачає наявність двох і більше осіб, але при цьому, правовий захист діє і на одиночну маніфестацію. Якщо навіть одна особа має бажання відкрито продемонструвати свої думки, на певній території, то навіть така одиночна демонстрація підлягає захисту, як і збори декількох осіб.

Проаналізувавши погляди багатьох науковців, на їх думку, зібрання, все ж таки захищається як конституціями, так і іншим внутрішнім законодавством кожної держави. В основі поняття мирного зібрання лежить вчинення захисту своїх прав та свобод. До цього поняття зібрань включають: демонстрації, пікети, мітинги, ходи, паради тощо.

Федеральний суд Німеччини повністю визнав такі положення, та в своїй Постанові від 22 лютого 2011 р. вказав, що свобода зібрань поширюється навіть на федеральні аеропорти.

В законодавстві Італії, громадяни мають право беззбройно і мирно збиратися в будь-якому місці і в будь-який час. Однак, щодо громадських місць, то такі заходи регулюються Законом про охорону громадського порядку від 1975 р. За цим документом обов’язково потрібно місцеве поліцейське управління не пізніше, ніж за три дні до проведення зібрання. У повідомленні має бути вказано: дані організаторів, цілі, характер, час, місце та маршрут, склад і кількість учасників [176, с. 358].

Конституція Республіки Польщі і Закон «Про збори» встановлюють свободу мирних зібрань і гарантують участь у них кожному громадянину. Знову ж таки, можуть бути і обмеження за законом. При цьому, прямих заборон про обмеження зібрань поблизу парламенту, уряду, конституційного суду і резиденції Президента немає. Як і у більшості країн, тут діє процедура повідомлення про зібрання.

Щодо мирних зборів у Франції. У цьому разі, потрібно звертатися до Декрет- Закону від 1935 р. у редакції 2000 р. У відповідності до нього, повинна бути подана заявка щодо проведення мирних зборів. Подається вона в префектуру поліції або ж мерію за три дні до початка заходу, але не пізніше п’ятнадцяти до його початку. У заявці прописують імена й адреси організаторів, час, кількість осіб, місце проведення, маршрути тощо. У разі невиконання таких пунктів, накладається покарання у вигляді ув'язнення до 6 місяців, а також штраф до 7 500 євро. У разі порушення громадського порядку, застосовуються норми Кримінального кодексу Французької Республіки. За ним встановлюється санкції, зокрема: до 5 років в'язниці і штраф 75 000 євро [178, с. 371-375].

Щодо ще однієї країни, а саме Австрії, то тут право на свободу зібрань відображено в Основному Законі про загальні права громадян та в Законі про збори. Обмеження щодо територіальності зібрань не стосуються таких будівель, як будівлі резиденції Президента, будівель суду, Конституційного суду.

Під час засідань Федеральних Зборів, їх виїзних засідань, проводити мирні зібрання заборонено, на відстані менше 300-ста метрів від адміністративних будівель. При цьому, будь-які зібрання повинні проводитися лише за згодою влади, і таке погодження повинно бути в письмовому вигляді. Зібрання, які становлять небезпеку для громадськості, забороняються, а в разі недотримання заборони - встановлена відповідальність [177, с. 87].

Обмеження колективних дій має місце у багатьох згаданих країнах. До них можна віднести зобов’язання до мирного укладення мирових угод, врегулювання суперечок та конфліктів. Декілька категорій працівників, зокрема службовці збройних сил, можуть залишитися без права на колективні діяння, у зв’язку з необхідністю дотримання строків повідомлення, проведення голосування щодо страйку до початку дій [109, с. 175].

Бельгійський Акт від 2 березня 1954 року повністю встановив заборону демонстрацій, мирних будь-яких зібрань, в окремому периметрі, а саме: «нейтральна зона». Це територія, що включає площі, вулиці, поруч з бельгійськи парламентом, парламентом французького співтовариства, деякими адміністративними будівлями і королівським палацом. Ні в якому разі, не можна проводити збори на цій території, оскільки там постійні скупчення, автомобільні затори; робота державних служб; все це санкціоновано особливим указом Брюссельського мера. Такі заходи суворо заборонені, задля підтримання громадського порядку [177, с. 88].

Спеціальні обмеження можна знайти у Великій Британії. Зокрема, принцип територіальної заборони, а саме обмеження зібрання поруч з будівлею парламенту. Прийнятий з 2005 р. Акт про організовану злочинність, встановлював особливу зону біля парламенту, радіусом до 1 кілометра.

Охоплювала вона такі територіальні райони, як Уайт-хол і Саусбенк. Тут не допускалося організації мирних зібрань без погодження поліцейським управлінням. Подавати в поліцейське управління потрібно було письмову заявку. Організатори зобов'язані були подавати в поліцейське управління письмову заявку на проведення мирного зібрання не пізніше, ніж за 24 години до її початку. Патрульні, звичайно, погоджували такі заявки, у разі її правильного і достовірного оформлення. З 2011 р. відбулася зміна законодавства, що регулювало проведення мирних зібрань, також була зменшена зона, де заборонялося проводити мирні зібрання, а саме особлива зона була в рази замінена меншою за площею зоною контролю [177, с. 89].

Зосередивши увагу на законодавстві Німеччини, можна виявити, що встановлена заборона органам влади встановлювати обмеження права громадян на проведення демонстрацій. У разі все ж таки встановлення певних обмежень, вони повинні стосуватися лише конкретного заходу, при цьому відповідальність за порушення вимог влади покладалася на організаторів, а саме санкції застосовувалися тільки для організаторів або відповідальних. Усі інші учасники просто розганялися правоохоронними органами. З огляду на це, необхідно акцентувати на обмеження, що могли встановлюватися, це лише ті, що пов’язані з безпекою, охороною здоров'я або громадян [175, с. 50-56].

Проаналізувавши практику та законодавство багатьох європейських країн, можна зробити висновок, що існують і винятки із правила недопущення попередньої заборони мирних зібрань: зокрема, Акт про публічний порядок Великої Британії передбачав заборону усіх видів зборів (або окремої категорії зборів) на певній території на термін, не більше 3-х місяців, але при цьому, поліція мала повноваження подавати клопотання про продовження такого строку, якщо були підстави для переживань. Такі повноваження багато разів застосовувалися британською владою. Так, у 2011 р. Міністр надає згоду поліції на 30-денні мирні зібрання у декількох районах Лондона. Підставою того стали масові акції після вбивства М. Даггана.

Встановлення обмежень свободи зборів за для охорони громадського здоров’я чи моралі передбачалось законом Латвійської республіки. У багатьох локальних актах захист моральності використовувався як відокремлена мета, яка виправдовувала введення обмежень щодо свободи мирних зібрань. Так, Конституція Мальти, що гарантує свободу зібрань встановила, що закон може відображати встановлення вимог громадської безпеки і моральності.

Окрім того, теоретики вважають, що включення певних моральних норм до переліку обмежень права на мирні зібрання свідчить про те, що моральні норми так само, як інші права, захищаються законодавством кожної держави.

Звичайно, не потрібно забувати про той факт, що законодавство України і країн- членів Європейського Союзу відрізняється від законодавства України більш жорсткими вимогами до процедури мирного зібрання, зокрема, це термін розгляду заяви у містах-мільйонерах. Жорстка заборона приховувати своє обличчя, маскувати діло, при цьому навіть існує чорний список організаторів, в який входять особи, які були розігнані місцевою владою під час незаконних мирних зібрань.

Окрім того, досить часто в Європі практикується часовий мораторій, встановлюються відповідальність, як адміністративна, так і кримінальна за зловживання правом на мирні зібрання. У багатьох країнах-членів ЄС законодавчі, нормативно-правові акти про збори, мітинги, демонстрації, походи та пікетування ґрунтуються на положеннях Конституцій, загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, дозволених договорами.

У разі порушення права на свободу мирних зібрань або незаконного його обмеження, коли адресант цього права приймає певні правила, які обтяжують проведення мирного зібрання, або у якийсь інший спосіб перешкоджають дозволеній поведінці, відповідальність може наставати і для органів державної влади, які встановлювали такі незаконні обмеження. Але все це можливо лише за умови одержання дозволу, у відповідності до внутрішнього законодавства держави. Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу, будь-які порушення реалізації права на свободу мирних зібрань повинні передбачати собою

відповідальність. Що стосується норм національного права країни-члена

Європейського Союзу, потрібно брати до уваги правову традицію такої держави, де і можуть міститися певні положення про обмеження реалізації такого права.

У разі все ж таки наявності норм щодо обмеження прав та свобод, вони повинні відповідати, встановленим Європейським Союзом вимогам, загальному інтереси, та повинні бути необхідними для захисту інших осіб. Наприклад, в інтересах національної або громадської безпеки, для попередження вчинення злочинів, для запобігання корупційних злочинів, для охорони здоров’я осіб тощо.

У такий спосіб, в Європейському Союзі існує як функціонуючий правовий механізм реалізації гарантованого Хартією права на мирне зібрання та іншими законодавчими актами, так і певні об’єктивні обмеження та запобіжні засоби задля запобігання зловживання зазначеним правом.

Захист прав та свобод судові органи ЄС забезпечують і у частині застосування директив та рішень інститутів і органів ЄС. Лише до компетенції Суду ЄС, Суду першої інстанції та Суду аудиторів належать позови про заперечення правових актів інститутів ЄС і Європейського центрального банку.

З 1975р. розпочалася розробка найбільш необхідного в Європі каталогу основних прав і свобод людини. Цей каталог розробляла Комісія Європейських співтовариств. Згодом Європейський парламент та інші органи Європейського Союзу прийняли єдиний спільний документ, який називався спільна декларація про основні права. У такий спосіб, органи Європейського Союзу підтвердили, що в основі їх компетенції лежить дотримання основних прав і свобод людини і громадянина, і саме в таких виглядах, в яких вони закріплені в основних міжнародних документах.

У 1978р. у Декларації про демократію, пізніше в Урочистій декларації при Європейському Союзі 1953 р., було встановлено, що найбільш важливе - це

підтримання представницької демократії, та реалізація кожною державою-членом цих проголошених документів. Вже перші згадки про права людини можна знайти у 1986 році. А саме у Єдиному Європейському акті держави погодили, що вони приймають принципи демократії. Окрім того, було спільно ухвалено, щодо сприяння розвитку демократії, реалізації основних прав і свобод, визнаних конституціями держав-членів Європейського Союзу, Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Декларація основних прав і свобод людини була прийнята 12 квітня 1989 р. Цей акт складався з 25 статей, де основним була гарантія політичних, економічних, громадянських, соціальних прав.

У такий спосіб, закріплені такі права, як рівність перед законом, право на життя, право на доступ до інформації тощо.

Оскільки свобода мирних зібрань є одним з базових прав людини, відповідно, органи ЄС мають її захищати. Серед них виокремлюють судові та позасудові способи захисту. Суд Європейського Союзу є відповідальним за захист особи, при порушенні їх основних прав і свобод.

Окрім Суду Європейського Союзу, діють інші установи, наприклад, омбудсмен Європейського Союзу, органи Європейського Союзу, такі, як Рада, Комісія, Агентство основних прав Європейського Союзу. До позасудових органів, що мають повноваження захищати права особи, відносяться як органи загальної компетенції, як-от Комісія ЄС, Рада ЄС та спеціалізовані інститути із захисту прав особи: Агентство основних прав Європейського Союзу, Омбудсмен Європейського Союзу. Відтак, в структурі Європейського Союзу, як унікальною спільноти, функціонують інституції та установи (агентства). Кожна з цих груп діє в межах своєї компетенції й має відповідні завдання.

Одним з головних нормотворчих органів Європейського Союзу є Рада ЄС, однією з функцій якого є проблема захисту прав людини. На вимогу однієї третини країн-учасниць або Комісії, одразу після ухвалення позитивного висновку Парламенту ЄС, Рада ЄС має змогу одноголосно визнати порушення будь-якою країною-учасницею принципів, зазначених у статті 2 Конвенції. Ухваленню подібного висновку передує виклик представників такої країни для пред’явлення зауважень та рекомендацій стосовно наявної проблеми [109, с. 182].

Основним виконавчим органом ЄС є Комісія Європейського Союзу (далі - Комісія), яка має повноваження розслідування щодо протиправних дій та застосування штрафних санкцій. Будь-яке порушення країною-учасницею вимог, що містяться в установчих договорах, зокрема, стосовно в галузі прав особи на мирні зібрання, може привернути увагу Комісії й стати предметом розслідування. Особлива увага приділяється факту вчинення протиправних дій, не зважаючи на передумови такого правопорушення.

До Комісії мають право звернутися особи, як фізичні, так і юридичні, зареєстровані на території Європейського Союзу, стосовно протиправної дії, вчиненої країною-учасницею. Відтак, досить розлогим є коло осіб, що мають право на звернення, адже не потрібно бути громадянином, достатньо мати зареєстровану на території ЄС юридичну особу. Захист, який застосовується Комісією, поєднує в собі декілька основних функцій, таких, як інформаційну і представницьку, але при цьому не потрібно забувати і про функції, пов’язані з дізнанням та ухваленням рішення. Комісія, отримуючи інформацію про правопорушення, не має права застосовувати санкції, однак, має змогу подати позов до Суду Європейського Союзу, задля ухвалення позитивного рішення, вимоги якого зобов’язана втілити країна-порушник певного права [109, с. 183].

Омбудсмен Європейського Союзу (далі - Омбудсмен) - уособлює дієвий механізм захисту прав людини, що функціонує з моменту набрання чинності Маастрихтським договором, прийнятим у 1992 р. Омбудсмен є контролюючою установою, що водночас можна розглядати як інститут, що доповнює законодавчі органи влади. Головним принципом його функціонування є принцип незалежності та неупередженості. Підґрунтям функціонування цього інституту в усіх державах є демократичні принципи, покладені в основу їх функціонування, які забезпечують можливість ефективно охороняти та захищати права особи щодо кожної країни.

Структура цієї інституції складається з секретаріату, яким керує генеральний секретар, апарату Євроомбудсмена, департаментів (юридичний (має чотири підрозділи), адміністративний, фінансовий) та відділів (адміністрування, персоналу, бюджету, фінансів, зв'язків із громадськістю).

Компетенція омбудсмена Європейського Союзу пов’язана з розглядом петицій, стосовно роботи усіх органів Європейського Союзу, звичайно, окрім суду. Кандидата на посаду омбудсмена визначає голосуванням сам парламент Європейського Союзу.

У 1995 р. після набрання чинності Маастрихтським договором, був призначений Омбудсмен. Насамперед, окрім значної кількості скарг, Омбудсмен розглядає справу, та перевіряє наявність в ній або відсутність порушення прав і свобод особи. Омбудсмен Європейський розглядає різноманітні скарги між органами центральної влади та органи місцевого самоврядування країн-членів Європейського Союзу, зокрема скарги на бездіяльність органів державної влади, судової влади, звичайно, і скарги стосовно приватних осіб. У разі рішення конфліктної ситуації між сторонами, Омбудсмен має право надіслати лише рекомендації щодо вирішення спору.

З 1 березня 2007 року створено й функціонує Агентство з фундаментальних прав ЄС, що є органом, наділеним спеціальними повноваженнями щодо підвищення ступеня захисту прав особи в Європейському Союзі та вдосконалення відповідного нормативно-правового механізму. Основною задачею так і залишається забезпечення допомогти усім інститутом Європейського Союзу та усім державам- членам щодо гарантування фундаментальних прав людини і громадянина, а також здійснення ухвалення рішень у відповідності до міжнародних документів. Це одне з децентралізованих агентств ЄС, моніторингове, створене для надання експертної допомоги установам ЄС та держав-членів з різних питань. Агентство допомагає забезпечити захист основних прав людей, що живуть в ЄС.

Структурно Агентство складається з таких підрозділів, як Комітету правлячих, Виконавчого бюро та Наукового комітету. Виконуючи спрямовуючу та інформативну функцію, Агентство з фундаментальних прав ЄС не має повноважень щодо розгляду звернень, що несуть персональний характер, не має також права на прийняття рішень, що повинні неухильно виконуватися. Саме собою Агентство відіграє важливу роль при наповненні правової бази законодавства [109, с. 187].

Комітет правлячих інформує представників країн-учасниць, комісії ЄС та Ради ЄС про належну практику в управлінні організаціями, чи громадського, чи приватного характеру. Щороку Комітет правлячих намагається ухвалювати робочі програми для Агентства з фундаментальних прав ЄС, задля повноцінної практичної діяльності, окрім того, призначає та звільняє з посади директора Агентства з фундаментальних прав ЄС; схвалює звіти Агентства з фундаментальних прав ЄС; приймає остаточні бюджети з правилами в галузі фінансів, які використовуються стосовно Агентства з фундаментальних прав ЄС; назначає чи звільняє учасників Наукового комітету Агентства з фундаментальних прав ЄС.

Комітету правлячих функціонує згідно з «Правил процедури Агентства з фундаментальних прав Європейського Союзу». Директор є очільником Агентства з фундаментальних прав ЄС. Він несе персональну відповідальність за повноцінну роботу Агентства та виконання покладених на Агентство завдань, а також за наповнюваність апарату Агентства. Агентство з фундаментальних прав ЄС виконує свої завдання, співпрацюючи з Радою ЄС, Верховним комісаром Організації Об’єднаних Націй стосовно прав людини, Управлінням Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй стосовно справ біженців.

Агентство прагне заснувати культуру фундаментальних прав у всьому ЄС, чому сприяє:

- збір відповідних та своєчасних даних та інформації;

- обмін доказами та рекомендаціями з політиками та політиками, що приймають рішення;

- підвищення рівня обізнаності та популяризації основних прав через новітні комунікації;

- залучення широкого кола різноманітних зацікавлених сторін від місцевого

до міжнародного рівня з цілеспрямованою допомогою та поглибленими знаннями, що є відмітною ознакою європейського центру експертизи фундаментальних прав, FRA.

ЄС проводить активну політику в галузі прав людини, ефективність якої покликані забезпечити, зокрема, спеціально створені для цього структури.

Завдання Агентства зводяться до двох основних: 1) надання допомоги, зокрема консультативної, з питань дотримання прав людини, органів, інститутів і держав- членів ЄС, що застосовує право ЄС; 2) збір і аналіз інформації про рівень забезпечення і захисту прав людини в державах-членах ЄС з подальшою розробкою пропозицій, рекомендацій, методів і засобів вдосконалення права ЄС з питань заохочення і захисту прав людини.

В компетенцію Агентства не входить розгляд індивідуальних або міждержавних скарг. Агентство щорічно публікує доповідь про права людини в ЄС, яка ґрунтується на зібраній інформації. У своїй діяльності Агентство керується, насамперед, ст. 2 Договору про Європейський Союз, Хартією, судовою практикою Суду ЄС, а також враховує положення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у сукупності з правових позицій ЄСПЛ. Юрисдикція Агентства суворо обмежена територією держав-членів ЄС. Це акцентовано, зокрема, в Угоді про взаємодію Агентства Європейського Союзу з основних прав з Радою Європи 2008 р.

12 вересня 2007 року Європейська комісія запропонувала Раді ЄС план роботи Агентства на 2007-2012 рр., що включає такі пріоритетні питання: расизм, ксенофобія і різні форми нетерпимості; статева, релігійна, расова та етнічна дискримінація, дискримінація за ознакою дієздатності, віку, сексуальної орієнтації або приналежності до національної меншини; допомогу жертвам злочинів, запобігання злочинам та інші питання, пов'язані з безпекою громадян; захист прав дитини; імміграція та інтеграція мігрантів; біженці; візовий та прикордонний режими; участь ЄС у демократичних процесах; права людини в контексті інформування суспільства та доступ до справедливого та незалежного правосуддя [126, с. 425]. Такі, як зазначалося механізми захисту прав, звичайно, мають як багато плюсів, так і мінусів. Особа може звертатися до Європейського Омбудсмена і до Агентства з фундаментальних прав ЄС, та при цьому, результату вона не отримає, оскільки ці інстанції не мають компетенції стосовно обов’язкового виконання їх рішень. Зазвичай, ці органи мають не пряме відношення до вирішення проблем претензії. Тобто, прийняті рішення не матимуть обов’язкової для всіх правової дії, а також існує сумнів того, що вони не будуть розглянуті.

У 2001 р. було засновано незалежний наглядовий орган - Європейський інспектор із захисту даних, чия діяльність спрямована на забезпечення дотримання принципу захисту персональних даних та поваги права на недоторканність приватного життя в роботі органів та інститутів ЄС.

Згідно з Регламентом (ЄС) № 45/2001' Європейський інспектор із захисту даних здійснює: моніторинг процедури обробки персональних даних у ЄС та її оцінку на предмет дотримання вимоги про захист персональних даних. Наглядові функції інспектора досить диверсифіковані: від перевірки конкретних операцій з обробки даних, що представляють загрозу з погляду дотримання принципу захисту персональних даних, до розгляду скарг і проведення розслідувань; консультування Європейської комісії, Європейського парламенту і Ради щодо політичних, правових та інших питань, що стосуються захисту персональних даних і дотримання принципу недоторканності приватного життя; співробітництво з широким колом органів аналогічною компетенції для забезпечення узгодженості дій із захисту персональних даних у Європі.

У 1994 р. з ініціативи Європейського парламенту була розроблена спеціальна програма ЄС, здійснює фінансування проектів, спрямованих на просування прав людини та розвиток демократії в світі - Європейська ініціатива у сфері демократії і прав людини. В грудні 2006 р. вона одержала нову назву - Європейський інструмент сприяння демократії та прав людини. До основних цілей програми відносяться:

- підвищення поваги до прав і свобод людини в країнах і регіонах, де існує найбільший ризик їх порушення;

- зміцнення ролі громадянського суспільства у просуванні прав людини та демократичних реформ, розвитку участі у політичному житті, а також запобігання конфліктів;

- сприяння в реалізації заходів у таких сферах, як: діалог з питань заохочення і захисту прав людини; діяльність правозахисників; скасування смертної кари; боротьба із застосуванням тортур; діти у збройних конфліктах і насильство щодо жінок;

- підтримка і зміцнення міжнародної та регіональної систем захисту прав людини, правосуддя, верховенства закону і розвитку демократії;

- формування довіри та зміцнення віри в надійність та прозорість демократичних виборчих процесів, зокрема шляхом їх моніторингу.

У такий спосіб, в межах Європейського Союзу, діяльність органів та інституцій тією чи іншою мірою стосується прав людини, є достатньо збалансованою й унормованою, що забезпечує функціонуючи механізм захисту прав людини та основних свобод, зокрема, право на мирне зібрання, асоціацію та можливість вільно висловлювати власні переконання.

3.2