§ 3. Внутрішня структура парламенту

Основними внутрішніми структурними елементами парламенту, його до­поміжними органами, що реалізують функції парламенту, є: 1) керівні органи; 2) комісії (комітети); 3) парламентські фракції.

Провідну роль у діяльності парламенту відіграє його керівний орган. У кра­їнах з двопалатною системою кожна палата формує свій керівний орган.

Керівництво парламенту (палат) здійснюється або одноосібно, або коле­гіальним органом. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. - говорити). Голова нижньої па­лати або однопалатного парламенту обирається самими депутатами зі свого складу.

Голова верхньої палати заміщується по-різному. В одних країнах він оби­рається самою палатою (Італія, Франція, Японія). У деяких президентських республіках головою верхньої палати за посадою стає віце-президент (предста­вник виконавчої влади). У Канаді спікер Сенату призначається актом генерал- губернатора за рекомендацією Прем'єр-міністра. У верхній палаті німецького парламенту - Бундесраті - головують по черзі представники від різних земель (в алфавітному порядку найменувань земель).

Голова парламенту представляє його у відносинах з іншими органами, во­лодіє дисциплінарною владою. За домовленістю з віце-головою або радою голів (там, де такі є) він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерго­вий розгляд питань, внесених урядом, керує дебатами, встановлює на основі регламенту процедуру обговорення питань і порядок голосування, координує роботу парламентських органів, відає парламентським бюджетом. У Німеччині Президент Бундестагу (голова нижньої палати) має поліцейську владу в будинку парламенту (ст. 40 Основного Закону).

Депутат, обраний на посаду голови, відразу ж припиняє всі формальні від­носини зі своєю партією, що має бути запорукою його політичної неупередженості.

Голова парламенту (палати) є найважливішою особою у державі, у деяких країнах він навіть може заміщувати президента в разі його тимчасової відсутнос­ті (Білорусь, Італія, Латвія, Німеччина, Франція).

У парламентах більшості країн керівництво палат здійснюється виборними колегіальними органами (бюро, президією, правлінням тощо). Наприклад, у ч. 1 ст. 63 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що «кожна з палат обирає із своїх членів голову і бюро».

Кількісний склад колегіальних органів у ряді країн коливається у межах від 3 до 5 осіб, але нерідко вони бувають й більш чисельні. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати складається з І0 осіб, верхньої - з 5; у Франції - відповід­но з 22 і 20.

Роль колегіального органу в керівництві палатою є досить обмеженою. Він, здебільшого, розглядається як робочий орган палати, оскільки не виконує будь- яких політичних функцій загального характеру, а обмежується лише внутрішньо- парламентськими справами.

Важливою складовою частиною парламентів є їхні комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами^, які залежно від строку повноважень та обсягу компетенції поділяються на постійні і тимчасові. Осно­вними з них є постійні комісії, головною функцією яких є попередній розгляд і оцінка законопроєктів. Постійні комісії, зазвичай, мають спеціалізований харак­тер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.

Майже у всіх двопалатних парламентах свої комісії (комітети) створює кожна палата, хоча можуть утворюватися і об'єднані комісії. Найбільш поширена серед останніх - погоджувальна комісія, завданням якої є вироблення узгоджених рішень при виникненні розбіжностей між палатами з того чи іншого питання. Постійні комісії є в усіх парламентах, але, крім цього, в деяких можуть створюватися і тим­часові комісії для розгляду конкретного законопроєкту чи іншого питання або для підготовки складних питань, що належать до відання кількох комісій (змішані).

По суті, постійні комісії не є допоміжними органами парламенту, а є ор­ганами, які привласнили собі низку парламентських повноважень.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слід­чі та деякі інші комісії які, здебільшого, діють на тимчасовій основі.

Парламентські комісії (комітети) формуються із числа депутатів на основі пропорційного представництва від парламентських фракцій. Депутат або сам виявляє бажання працювати в тій чи іншій комісії (комітеті), або його висуває фракція. У деяких країнах члени комісій (комітетів) призначаються головою палати з урахуванням пропозицій парламентських фракцій (Індія, Японія) або обираються на пленарних засіданнях палат (Італія, Німеччина, США, Франція). Вони утворюються або на весь термін парламентських повноважень, або на кожній сесії.

У більшості парламентів після їх скликання створюються партійні фракції (групи). На даний час у ряді нових конституцій, і особливо в регламентах парла­ментів (палат), отримали закріплення також порядок формування та права пар­ламентських фракцій.

Партійні фракції займають важливе місце в парламентському механізмі. За погодженням із лідерами фракцій підбираються кандидатури до керівних органів парламенту та його палат, підготовлюються списки голів та членів постійних і тимчасових комісій та інших органів парламенту. Всі ці органи утворюються, зазвичай, на основі пропорційного представництва від парламентських фракцій.

Фракції дуже впливають на роботу представницького органу. На рівні фра­кцій ведуться переговори про утворення уряду. Але значення фракцій виходить за рамки суто парламентської діяльності, оскільки вони активно впливають на формування керівних органів своїх партій і на їхню політику.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції, зазвичай, формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує прак­тика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на безпартійній основі, як правило, забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних фракцій, у пар­ламентах функціонують об'єднання депутатів за іншими ознаками - спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів - як юридичних, так і політичних.