§ 4. Функції та компетенція парламенту

Як найвищий представницький орган суспільних інтересів, парламент ви­конує низку важливих функцій, до яких належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду).

Правотворча, законодавча функція парламенту є однією з пріоритетних. Кінцевим наслідком діяльності парламенту є, переважно, створення правової норми. Законодавчі повноваження парламент здійснює відповідно до процедури, передбаченої регламентами палат.

Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Про­те в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверен­ний характер. Частина законодавчих повноважень делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними формами правління центром нормотво- рчості, фактично, є уряд, який через парламентську більшість визначає роботу парламенту.

Фінансова функція парламенту полягає у прийнятті державного бюджету та встановленні податків. Як правило, проєкт бюджету розробляється урядом; щодо нього завжди відбуваються парламентські дебати, за результатами яких приймається основний фінансовий документ держави - закон про державний бюджет, а також затверджується звіт уряду про виконання попереднього бюдже­ту. Це може бути у вигляді єдиного закону про доходи і видатки в державі термі­ном на рік або у вигляді сукупності бюджетних (фінансових) законів. У більшості країн лише парламент приймає рішення про державні позики, про позики в іно­земних держав і міжнародних організацій, установлює податки.

Однією із найважливіших функцій парламенту є функція парламентського контролю, яка полягає у здійсненні контролю за діяльністю, насамперед, органів виконавчої влади та інших державних органів і посадових осіб. Зазначена функ­ція притаманна майже всім парламентам світу незалежно від форми державного правління.

Сучасна практика знає такі основні методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути ініційо­вана як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтерпеляція (від лат. - перери­вання промови, порушення) - це звернена до уряду чи окремого міністра вимога групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним внутрішньої або зов­нішньої політики чи з якого-небудь конкретного питання. Може спричинити пос­тановку питання про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Викори­стовуються ці методи, як правило, в країнах з парламентарними формами дер­жавного правління.

Важливе місце в діяльності законодавчого органу займає установча фун­кція, яка полягає у формуванні парламентом державних органів, призначенні чи обранні посадових осіб або його участі в такому обранні. Парламент у цій сфері має досить широкі повноваження. Конституціями багатьох країн визначені найріз­номанітніші форми і способи участі парламентів у цих процедурах.

Одним із важливих установчих повноважень парламенту є його участь у формуванні уряду й органів судової влади. У країнах з парламентською і зміша­ною формами державного правління існують два способи формування уряду: 1) парламент формує його з партії парламентської більшості або з коаліції партій (Велика Британія); 2) глава держави призначає прем'єр-міністра за згодою парла­менту і на пропозицію останнього - інших членів уряду (Греція, Італія, Франція).

У формуванні судових органів бере участь парламент разом із виконавчою владою. Так, у США членів Верховного Суду призначає президент за «порадою і згодою» Сенату. У Франції членів Верховного Суду обирають самі палати із власного складу, а Конституційну раду - орган конституційного контролю в скла­ді 9 чоловік призначають порівно Президент і голови палат парламенту.

У системі поділу влади поряд із наявністю механізмів стримувань і проти­ваг парламент наділений «додатковими» повноваженнями: в одних випадках винятковими (притягнення до відповідальності президента республіки), в інших - особливими (вираження недовіри урядові) або спеціальними (наприклад, позбав­лення депутата права на недоторканність, відсторонення від обов'язків, інтерпе­ляція тощо).

Так, процедура вотуму недовіри урядові має різні аспекти. У Великій Бри­танії пропозицію про вотум недовіри урядові (резолюція осуду) вносить опозиція. Якщо палата проголосує за цю пропозицію, то уряд повинен піти у відставку або запропонувати монархові розпустити парламент. Уряд може сам поставити питання про довіру до нього.

В Італії кожна з палат приймає вмотивовану резолюцію про довіру або недо­віру урядові на підставі поіменного голосування. Резолюція про недовіру повинна бути підписана не менше як однією десятою частиною постійного складу палати і поставлена на розгляд після закінчення триденного терміну з моменту її внесення. У Франції лише нижня палата однією десятою частиною депутатів може винести резолюцію про недовіру урядові й проголосувати через 2 доби з часу її винесення.

Противагою вотумові недовіри урядові є право розпуску парламенту гла­вою держави. Реалізація цього права залежить не лише від конституційного права глави держави розпускати парламент, а й від реального співвідношення політичних сил у парламенті. Достроковий розпуск парламенту можливий за таких обставин:

1) прийняття президентом рішення про розпуск парламенту (нижньої пала­ти) у передбачених конституцією випадках;

2) розпад урядової коаліції;

3) вираження парламентом недовіри прем'єр-міністру чи уряду в цілому (в окремих країнах - дво- або триразове) або відмова в довірі чинному уряду. При цьому розпуск парламенту може здійснюватися як альтернатива відставці уряду.

Одним із суттєвих важелів впливу на діяльність інших гілок влади з боку парламенту є його повноваження не лише відносно призначення (обрання) посадових осіб, але й припинення їх повноважень, у тому числі й дострокове. Так, усунення парламентом президента через процедуру імпічменту застосову­ється до найвищої посадової особи, якщо вона скоїть державну зраду або інший злочин.

У Великій Британії процес імпічменту відбувається в стінах парламенту: Палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а Палата лордів виносить остаточне рішення. У Франції звинувачення Президента або членів уряду виносять обидві палати, а саму справу розглядає Верховний Суд. В Авст­рії, Італії й Німеччині парламент звинувачує найвищих посадових осіб, а остато­чне рішення виносить Конституційний Суд.

Відносини між парламентом і судовою владою виявляються у тому, що, з одного боку, парламент може виконувати судові функції, а з іншого - брати участь у формуванні судової влади.

Щодо зовнішньополітичної функції, то парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої політики.

Окрім зазначених функцій, парламент здійснює низку інших повноважень. Він може призначати, відповідно до конституції держави, вибори та референду­ми (Україна, Хорватія), ратифікувати та денонсувати міжнародні договори (Бра­зилія, Іспанія, Італія, США, Україна, Франція), оголошувати стан війни та уклада­ти мир (Італія, Німеччина, США, Україна, Франція, Швейцарія) тощо.