§ 1. Історичні передумови виникнення військової служби та її конституційна регламентація на теренах України

Сучасна Українська держава, яка існує з 1991 р. нині переживає складні суспільно-політичні перетворення, детерміновані трансфор­маційним етапом її розвитку. У цих складних умовах доводиться функціонувати всій правовій системі молодої держави, яка в той же час має багатовікову історію державного будівництва.

У 1996 р. прийнято Конституцію України^[3], що можна вважати най­важливішою та доленосною подією у житті держави та суспільства. Цей документ сконцентрував найкращі досягнення світового конституціона­лізму. При його підготовці було запроваджено останні досягнення за­конодавчої техніки, використовувався міжнародний досвід, а також до­сягнення конституційного регулювання у зарубіжних країнах. Все це дало змогу отримати якісно нову Конституцію, яка увібрала в себе най- новітніші зразки конституційної регламентації найважливіших суспіль­них відносин. Як зазначав Ю. М. Тодика, «Конституція України охоплює нормативною регламентацією, по суті, всі основні сторони соціальних відносин, всі магістральні напрями розвитку суспільства та держави»^[4].

Це не зняло з порядку денного всіх проблем, але були окреслені на далекосяжну перспективу орієнтири, яких потрібно прагнути. Іншими словами, з'явилася чітко окреслена мета, а саме розбудова незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, яка дина­мічно розвивається в межах існуючих кордонів та в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найви­щою соціальною цінністю.

Проте практика впровадження у життя конституційних приписів відбувається не завжди послідовно і стало, виникають різні проблеми та ускладнення. Це можна пояснити відсутністю необхідного досвіду функціонування всього державного механізму в нових умовах. Також треба брати до уваги й те, що Українська держава тривалий час іс­нувала у складі держави з тоталітарним політичним режимом та адміністративно-командною економікою, у зв'язку з чим функціону­вання правової системи, менталітет народу мають свої особливості, й тому бездумне запозичення досвіду зарубіжних країн може при­звести тільки до негативних наслідків.

Як зазначали В. Я. Тацій та Ю. М. Тодика, «проблеми в консти­туційному реформуванні держави й суспільства пов'язані з некритич­ним використанням зарубіжного конституційно-правового до свіду, який був свого часу сформований в інших політико-правових, істо­ричних і культурних реаліях»^[5]. Або, навіть, як відзначає стосовно Російської Федерації В. Д. Зорькін, «заклики попросту скопіювати в Росії, наприклад, германську, американську або французьку правову систему — від недомислення»^[6].

Це у свою чергу не свідчить про те, що такий досвід переймати не можна. Це потрібно робити обережно, з урахуванням багатьох чинників і обставин, та не в останню чергу слід ураховувати історич­ні особливості становлення української державності і формування окремих її інститутів та конституційної регламентації останніх. О. Ю. Тодика у цьому контексті зазначав: «Право та законодавство кожної держави мають свою специфіку, що визначається національ­ними, історичними, природними та іншими чинниками»^[7].

Безперечно, швидкоплинний процес розвитку суспільних відно­син зумовлює необхідність внесення змін до законодавства, вжиття відповідних заходів щодо його оновлення, приведення до стану, який відповідає суспільному розвитку, і Конституція України як Основний Закон держави у цьому контексті не може бути винятком.

Внесення змін до конституційного тексту в майбутньому має бути узгоджено також із загальновизнаними нормами та принципами між­народного права, які мусять бути враховані при реалізації вагомих, законодавчо покладених на державу зобов’язань, головним чином у галузі прав людини. Необхідність надійного механізму взаємозв’язку і взаємопроникнення міжнародного права та його загальновизнаних принципів і норм у національну правову систему визначається на­перед покликанням часу та об’єктивним розвитком світової спільно­ти, невід’ємним елементом якої є Україна.

Розв’язання багатьох проблем, накопичених у державному та суспільному житті незалежної України, — це вимога сьогодення, оскільки неможливо здійснити розбудову незалежної, демократичної, правової, соціальної держави, в якій людина визнавалася б найвищою соціальною цінністю без вжиття належних заходів у цьому напрямі.

За час незалежного існування нашої держави здійснювалися не­одноразові спроби вирішити складні питання різних аспектів держа­вотворення. У цьому процесі завжди важливе місце по сідали про­блеми створення і належного функціонування власних Збройних Сил та інших військових формувань як необхідних та важливих атрибутів державності. Періодично розглядалися питання їх реформування та комплектування, переходу виключно до контрактного принципу про­ходження військової служби. Проте на сьогодні у цій важливій цари­ні багато нагальних проблем та вузлових питань так і не було до кінця вирішено. Як зазначає В. О. Паламарчук, «нехтування історич­ним досвідом України, зокрема недооцінка важливості розбудови інститутів захисту країни, перекреслювали всі зусилля»^[8].

Аби розв’язати будь-які проблеми, треба бачити і розуміти їх ви­токи, причини, еволюцію в історичній ретроспективі.

Для того щоб дослідити певне явище, необхідно звернутися до його історичних передумов, вивчити, які саме обставини його поро­дили, що саме сприяло його виникненню та розвитку. Без звернення до історії та аналізу сучасно сті дослідження буде половинчастим, а відповідно й однобічним та навіть необ’єктивним. А. Б. Рижан та Т. С. Толоченко у цьому контексті вказують на те, що минуле — це не тільки те, що відокремилося від теперішнього, а й те, що перехо­дить у теперішнє, визначає його. В оволодінні минулим — шлях до вирішення теперішніх та майбутніх проблем^[10].

Саме тому для з’ясування сутності та дійсного змісту будь-якого явища, в тому числі військової служби у конституційному аспекті, слід розглянути історичні обставини його виникнення та існування з позиції сучасності, а на сучасні події та явища дивитися крізь призму і з урахуванням подій минулого. Із цього приводу В. В. Бараненков зазначає: «Вивчення правової природи явища вимагає й аналізу його еволюції, котрий дозволяє визначити значущість впливу різних умов та чинників на попереднє формування явища, утворення тих чи інших його специфічних характеристик, а також закономірностей та тенден­цій його розвитку»^[11].

У процесі еволюції світової цивілізації питання війни, армії та миру завжди залишались у центрі уваги державних діячів, філософів, учених, письменників та широкого загалу.

Взагалі, природа військової служби, війська походить від такого соціального явища, як війна. Як зазначається у воєнному енциклопе­дичному словнику, «війна ведеться всією країною, стосується всіх сфер життя та діяльності суспільства. Специфічний зміст війни скла­дає озброєна боротьба. Головним та вирішальним засобом її ведення є збройні сили, а також інші воєнізовані формування»^[13], в яких грома­дяни проходять військову службу.

Війни виникли практично з моменту утворення держав та постій­но супроводжують людство. В історичній літературі відмічається, що «виникнення війни і армії пов'язано з виникненням класового сус­пільства та держави. У первіснообщинному ладі, де основою вироб­ничих відно син були суспільна власність на засоби виробництва, воєнні зіткнення між общинами та племенами були випадковими і не випливали із самого характеру суспільних відносин. Тому вони і не набували характеру війни»^[14]. У зв'язку з цими процесами у державі виникла необхідність створення відповідних структур, які б могли професійно займатися військовою справою та воювати. М. П. Требін слушно звертає увагу на те, що армія є фактично одним із перших структурних елементів апарату держави, з якого починається процес державотворення^[15].

Таким чином, почало формуватися військо, тобто сукупність спе­ціально озброєних та, як правило, підготовлених людей, що були б спроможні разом згуртовано та узгоджено вести бойові дії, застосо­вуючи зброю, що була в них на той час на озброєнні. Оскільки, як говориться у народному прислів'ї: «Один у полі не воїн».

Безперечно, військо на той час було потрібно не тільки для того, аби вести бойові дії з іншими державами, розширюючи власні кор­дони або захищаючи власну територію. Воно використовувалося й для вирішення внутрішніх справ у державі, навіть могло виконувати дії, спрямовані на подолання виступів народних мас, збирання по­датків тощо.

Звичайно, у перших військових формуваннях, що почали створю­ватися, не було всіх тих ознак та атрибутів, притаманних сучасному війську та особам, що проходять військову службу. Однак уже тоді було сформовано ті якісні ознаки та характеристики, що давали змо­гу відрізнити військову службу від інших видів людської діяльності та видів державної служби.

У процесі розвитку держав, зростання економічної могутності останніх усе більше коштів виділялося на озброєння та утримання війська. З огляду на важкий та небезпечний характер військової служ­би держава почала приділяти суттєву увагу грошовому, продовольчо­му та побутовому забезпеченню військовослужбовців. Із метою унор­мувати цей процес, створити певні гарантії для них, з'являються письмові документи, що регламентували різні сторони організації та проходження військової служби.

В. М. Корякін зазначає, що «створення і розвиток особливого державного інституту — війська, завжди супроводжувалися виданням державою спеціальних правових норм, що регулювали його діяльність»^[16]. Проте перші конституції питання військової діяльності майже не регламентували. Це було пов'язано з тим, що конституцій­не регулювання того часу обходило увагою багато питань, які на сьогоднішньому етапі розвитку конституціоналізму внормовано перш за все на рівні основних законів.

Перші конституції регулювали тільки загальні питання функціо­нування держави і певні аспекти взаємовідносин держави з суспіль­ством та окремою особою. Крім цього, військова потужність була ще недостатньо розвинутою, не була спроможною спричинити ті трагіч­ні та незворотні наслідки, на які вона здатна в сучасних умовах. До того ж, людство ще не повною мірою усвідомлювало важливість конституційної регламентації питань організації війська. Як зазна­чають стосовно цього Б. О. Страшун та О. О. Мішин, «тривалий час конституції про збройні сили практично нічого або майже нічого не говорили. Проте в сучасних конституціях чітко виявляється тенденція до визначення завдань збройних сил та встановлення деяких принци­пів їх організації. Очевидно, до цього підштовхує те, що на практиці збройні сили нерідко втручаються у політику аж до самого здійснен­ня воєнних переворотів»^[17].

Отже, на початковому етапі розвитку державно сті у країн, що тільки починали своє державне життя в бурхливому світі, головним засобом розв'язання суперечностей, вирішення конфліктів та розвит­ку самих держав була війна. У зв'язку з цим держави дуже уважно і ретельно опікувались питаннями військового будівництва, розвитку військового мистецтва та проходження військової служби, однак на конституційному рівні ці питання майже ніколи не регулювалися.

Разом із тим у процесі історичного розвитку як світової спільно­ти, так і окремо взятих держав у напрямі конструктивного діалогу та мирної співпраці пріоритет став надаватися іншим — невоєнним за­собам, а саме дипломатичним, політичним, економічним тощо. У ба­гатьох країнах уряди та мислителі, пересічні громадяни та політичні діячі почали це переосмислювати та дійшли висновку про те, що мирне існування краще, ніж воєнні зіткнення та бойові дії, а важливою умовою прогресу людства є мир.

Це важливе досягнення людство почало розглядати в аксіоло- гічному аспекті як важливу цінність та надбання, яке просуватиме світ у напрямі миру, злагоди та процвітання, оскільки, як вважають учені, «за останні п'ять із половиною тисяч років на землі відбу­лося більше чотирнадцяти тисяч війн, в яких загинуло понад чо­тирьох мільярдів людей»^[18]. (Ця проблема стала особливо актуаль­ною у ХХ-ХХІ ст. Як указують у цьому контексті А. Б. Рижан та Т. С. Толоченко, початок ХХІ ст. поставив перед людством безаль- тернативну проблему: або оволодіти наукою і мистецтвом поперед­ження та розв'язання суперечностей, або втратити перспективи виживання на планеті через чисельні та руйнівні конфлікти^[19].)

Крім цього, А. А. Агєєв, О. С. Анісімов та В. В. Летуновський зазначають, що за період документування історії людства зафіксова­но всього 292 відносно мирні роки в його житті^[20]. М. П. Требін у цьому контексті також указує на те, що сумна статистика свідчить: на один тиждень миру припадає 100 років війни. І немає кінця та краю цьому потоку сліз і страждань, тільки в останнє десятиліття тисячо­ліття, що минуло, у світі відбувалося щорічно не менш 30-35 воєнних конфліктів. Тому можна з великою ступінню вірогідності стверджу­вати, що воєнні конфлікти були, є та в майбутньому ще довго зали­шатимуться деструктивним компонентом соціально-політичної ре- альності^[21].

У зв'язку з цим та з метою закріплення і убезпечення від сповзан­ня відносно мирного існування у прірву війни та хаосу, світова спіль­нота шляхом узгоджень прийняла низку міжнародно-правових до­кументів, що сприяють мирному співіснуванню держав та відходу від воєнного протистояння. Як зазначає Найсвятіший Патріарх Москов­ський і всієї Русі Кирил, ідея миру та ідея справедливості виростають із єдиного коріння. Внутрішня узгодженість та гармонія інтересів у сім'ї, суспільстві та державі, так само як і в міждержавних відносинах, досягається тоді, коли своїми інтересами готов поступитися кожний^[22]. Це питання набуло особливої актуальності у зв'язку з тим, що людство здійснило розвиток озброєнь та створило зброю масового ураження, від використання якої може бути знищена не тільки та чи інша країна, але навіть і весь світ.

Як указували Ю. М. Тодика та О. Ю. Тодика, «людство давно усві­домило, що практично будь-яке явище, котре обіцяло вирішення най­важливіших проблем, має небажані побічні наслідки»^[23]. Із метою міні­мізації негативних наслідків та обмеження зброї масового ураження, світова спільнота спрямувала суттєві зусилля у цьому напрямі.

Крім цього, конституції та законодавство окремо взятих держав теж не стояли осторонь від цих «миротворчих» процесів. Результа­том цього стало закріплення у національних конституціях різних положень, що надавали пріоритет іншим, у порівнянні з воєнними, заходам та проголошували миролюбний характер цих держав, які прагнуть будувати свою зовнішню політику на засадах взаємовигід­ного співробітництва та консенсусу з іншими державами. Як точно вказує Л. Д. Байрачна, найбільш прийнятним способом ви­рішення суперечностей виступає соціальний компроміс, що здатний замінити тотальну конфронтацію широким консенсусом. Його прак­тичною формою виступає всебічна економічна і політична демокра­тія, яка шляхом досягнення балансу інтересів на засадах правової держави та громадянського суспільства може зняти антагонізм су- перечностей^[24].

Спектр питань конституційної регламентації, що пов'язаний із функціонуванням воєнної організації держав та проходженням вій­ськової служби у світі взагалі почав розвиватися особливо бурхливи­ми темпами після другої світової війни. Ці зміни торкнулись і всього конституційного права. Як зазначає Кім Лейн Шеппелі, «військові зіткнення катастрофічних масштабів, переселення та загибель цілих народів, перекроювання політичної карти світу — всі ці нещастя, ви­кликані другою світовою війною, привели після її закінчення до не­баченої раніше відповідної реакції у сфері конституціоналізму»^[25].

Безумовно, це твердження стосується у першу чергу проблем за­безпечення статусу людини та громадянина у післявоєнний період. Проте цей концептуальний підхід не може не стосуватися і питань воєнної сфери, тим більше, що прикладів та, можливо, негативних наслідків відсутності конституційної регламентації або неналежного обсягу вказаної регламентації питань, пов’язаних із функціонуванням воєнних організацій держав та військової служби у довоєнний та воєнний період, достатньо. Як доречно у цьому контексті писав ще у 1911 р. П. Г. Виноградов: «Проголошувати, застосовувати та викону­вати право, — можливо, більш важке та величне мистецтво, ніж ор­ганізовувати армію, будувати флот, вигравати битву»^[26].

Таким чином, у будь-якому разі, правовий аспект проблем, пов’язаних із проходженням військової служби та функціонуванням воєнної організації будь-якої держави, має не менше значення в по­рівнянні з іншими їх складовими. У післявоєнний період та на сучас­ному етапі найбільш просунулись у зазначеному напрямі ФРН, Італія, Японія та Франція, чому сприяло багато факторів та, не в останню чергу, їх воєнна доля у минулому. Більшість держав у основних за­конах та воєнних доктринах проголосили свій миролюбний характер, а також, об’єднавшись у світове співтовариство, виробили разом такі правила, які передбачають не сприйняття війни як основного засобу розв’язання будь-яких конфліктів. Але, незважаючи на це, та на за­стереження Уолтера Мондейла, що ветеранів Третьої світової війни не буде^[27], від військової служби ніхто відмовлятися не планує, а, на­томість, деякі держави по стійно нарощують свій воєнний, у тому числі ядерний потенціал.

У конституціях країн, що існували у різні історичні епохи, не­однозначно закріплювались та регламентувались питання, пов’язані з військовим обов’язком та проходженням військової служби. При цьому необхідно виходити з того, що конституційні норми, які сто­сувались військового обов’язку та військової служби, можна дифе­ренціювати на такі, що безпосередньо стосуються названих інститу­тів, а також на такі, які опосередковано з ними пов'язані.

У зв'язку з тим, що військова служба у державному та суспільно­му житті займає важливе місце, а також із огляду на те, що для її належного проходження необхідним є створення відповідних держав­них органів із належними умовами, основні закони, зазвичай, містять норми, що хоч і опосередковано, але стосуються питань проходження військової служби. У зв'язку з цим, практично більша частина кон­ституцій, що існували у різних країнах світу, містять положення, які стосуються військових аспектів, а отже і військової служби.

Вважається, що перші згадки про військову службу в конституці­ях та поточному законодавстві були здійснені крізь призму встанов­лення військової повинності, здійснюючи яку, громадяни починали проходити військову службу. Уперше військова повинність була вста­новлена у Франції у 1798 р., а після цього почала активно з'являтись у різних країнах світу.

Проте ще до цього певний внесок у розвиток конституційних за­сад проходження військової служби було здійснено у 1710 році, у зв'язку із прийняттям так званої Конституції Пилипа Орлика, яка мала повну назву «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська За­порозького». І хоча вона так і «не працювала», але назавжди залиши­лась фундаментальною пам'яткою, в якій на той час було закладено дуже багато передових ідей, що знайшли втілення в сучасному кон­ституційному законодавстві. Разом із тим, є вчені, які стверджують, що ця Конституція була не тільки пам'яткою українського права, але й певний час діяла на теренах України. Так, В. В. Речицький зазначає, що вона діяла з 1710 по 1714 рік, будучи символічним утіленням української моделі демократії^[28].

У цій Конституції знайшли відображення й аспекти регулювання проходження військової служби. Саме ця служба завжди була та за­лишається донині не тільки почесною, але й відповідальною та навіть небезпечною. У зв'язку з цим, на рівні основних законів установлю­ються соціальні гарантії для осіб, що її проходять, а також для членів їх сімей.

У Конституції 1710 р. цим питанням був присвячений окремий параграф, а також деякі окремі приписи, що містились у різних пара­графах. Так, параграф ХІ цього документа встановлював та оголо­шував непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких пере­бувають на війні або на якихось військових службах, не притягати­муться до жодних обов’язків для простого люду, загальних повиннос­тей і не будуть обтяжені сплатою податків^[29].

Найбільш цікавим необхідно визнати те, що через багато років у незалежній Україні було прийнято Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»^[30], де в пунк­ті 3 ст. 14 було зазначено, що «Військовослужбовці, а також батьки військовослужбовців, які загинули чи померли або пропали безвісті під час проходження служби, звільняються від сплати прибуткового податку з усіх одержуваних ними доходів».

Проте проблема полягає у тому, що ця норма є набагато звуженою, встановлена не на конституційному рівні та, найголовніше, що її дію було зупинено згідно з п. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про внесення змін і доповнень до деяких декретів Кабінету Міністрів України про податки» від 30 квітня 1993 р. № 43-93^[31] й, відповідно, вона не застосовувалась.

Більш того, 3 листопада 2006 року було прийнято нову редакцію Закону України «Про соціальний і правовий захист військово служ­бовців та членів їх сімей»^[32], де такої норми взагалі не існує. Таким чином, Конституція 1710 р. в деяких питаннях гарантувала суттєвіший соціальний захист військовослужбовцям та членам їх сімей у порів­нянні навіть із сучасним українським законодавством.

Крім цього, у § TV цієї Конституції є положення про будівництво за громадський кошт шпиталю для козаків, обтяжених похилим віком, пригнічених крайньою бідністю, а також виснажених ранами, яких би забезпечували у ньому харчуванням та одягом^[33]. Також у конституції були закріплені й інші положення, що пов'язані з постановкою завдань перед військом, його вольностями та привілеями.

Отже, Конституція 1710 р. на той час заклала фундамент україн­ської конституційної теорії та практики усіх сфер державно- політичного життя, у тому числі й військової служби. Вона встанов­лювала певні аспекти соціального захисту не тільки осіб, що прохо­дили військову службу, тобто козаків, але й членів їх сімей. Як зазна­чав стосовно цієї Конституції Ю. М. Тодика, «витоки українського конституціоналізму беруть початок у 1710 році, тобто за 77 років до прийняття Конституції США»^[34].

Яскравою історичною пам'яткою українського права є Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р. На жаль, цей видатний документ жодного дня «не працював», але залишився в історії українського кон­ституціоналізму одним із найкращих конституційних актів, особливо з огляду на регламентацію ним правового статусу людини. Проте вій­ськовим аспектам у ньому було приділено занадто мало уваги. Перший артикул цього документа проголошував Українську Народну Республіку державою суверенною, самостійною і не від кого не залежною в першу чергу для забезпечення «кращої оборони свого краю»^[35].

Ця норма у конституційному тексті практично не знайшла свій розвиток, о скільки норм, присвячених Збройним Силам або іншим військовим формуванням, у ньому немає. Питання оголошення війни знайшли своє відображення у трьох артикулах, але тільки в рамках процедурних питань роботи Всенародних Зборів. У такому ж контек­сті використовується термін «військова служба» у 46-му артикулі, де зазначено, що призов громадян України на військову службу входить до компетенції виключно Всенародних Зборів, які видають із цією метою постанову. І саме відсутність конституційної регламентації воєнних питань та нерозвинена військова сфера стали однією з голов­них причин утрати влади Центральною Радою.

Закони про тимчасовий державний устрій України, що були при­йняті за часів П. Скоропадського, набагато більше уваги приділяли воєнним питанням та проголошували Гетьмана Верховним Воєводою Української Армії і Флоту. Крім цього, встановлювалося, що захист Вітчизни є святий обов'язок кожного козака і громадянина Української Держави. На думку М. Кравчука, «найціннішою у П. Скоропадського була його діяльність зі створення Збройних Сил Української Держави»^[36], але конституційних норм, які б безпосередньо стосувались військової служби, військовослужбовців та армії, в цих законах також не було.

Особливе місце армії та військової служби в забезпеченні держав­ної безпеки та взагалі для вирішення багатьох важливих завдань від­водилось у СРСР, у тому числі і в державному (конституційному) праві радянського періоду. Необхідно розуміти те, що цей період характеризувався притаманною тільки йому специфікою. Її характер­ною особливістю була, на думку В. М. Корякіна, «підвищена ідеоло- гізованість, офіційне законодавче закріплення принципу керівної ролі Комуністичної партії у воєнному будівництві»^[37].

Так, у підручнику «Радянське державне право» за загальною ре­дакцією А. Я. Вишинського зазначалося, що «в умовах капіталістич­ного оточення міцна робітничо-селянська армія є визначальною умовою існування соціалістичної держави»^[38]. Це було закономір­ним явищем, оскільки керівним гаслом того часу було висловлен­ня В. І. Леніна про те, що «всяка революція лише тоді будь-чого варта, якщо вона вміє захищатися»^[39]. Військова служба розглядалась не тільки як школа бойової майстерності. Це у той же час «добра школа ідейної та фізичної загартованості, дисциплінованості та організованості»^[40].

Проте у конституціях СРСР, так само, як і в конституціях союзних республік, що входили до його складу, конституційних положень, що регламентували воєнні питання, було хоч і достатньо, але не вистача­ло тих, які б чітко визначали завдання військової служби та обмежу­вали воєнну сферу. Тим більше, що всі згадування воєнної організації зводилися переважно до висвітлення її важливості, необхідності, осо­бливо з огляду на геополітичне становище Радянського Союзу, а також домінував класовий підхід, особливо в перших конституціях. Як за­значають Б. О. Страшун та О. О. Мішин, «для соціалістичних консти­туцій характерні деякі особливості у регулюванні статусу збройних сил, які опосередковано свідчать про ту вельми значну роль, котра відводиться цьому інституту в політиці та економіці. Тоталітарна держава — це завжди мілітаризована держава, в такій країні завжди о собливо багато людей у військовій формі та деякі невоєнні галузі управління воєнізовані»^[41].

Найбільш чітко знайшов свій прояв класовий підхід у Конституції УСРР, що була прийнята 10-14 березня 1919 р. У статті 29 цього до­кумента прямо вказувалось: «З метою всебічної охорони здобутків Великої Робітничо-Селянської Революції, — У.С.Р.Р. визнає обов’язком всіх працюючих Ре спубліки оборону соціалістичної батьківщини і встановлює загальну військову повинність. Почесне право захищати революцію зі зброєю в руках дається лише працюючим. На нетрудо­ві елементи накладається виконання інших військових обов’язків»^[42].

Такий же підхід простежувався у Конституції УСРР від 15 травня 1929 р. Він знаходив свій прояв у ст. 15, де було зазначено таке: «З метою охоронити всіма засобами здобутки великої пролетарської революції, Українська соціалістична радянська республіка визнає за обов’язок всіх громадян Республіки оборону соціалістичної батьківщини і встановлює загальну військову повинність. Почесне право обороняти революцію зі зброєю в руках надається лише трудящим, а на нетрудові елементи по­кладається виконувати інші військові обов’язки»^[43].

Проте Конституція УРСР від 30 січня 1937 р., з огляду на геопо- літичні події того часу, відійшла від цього та встановила загальний військовий обов’язок, який проголосила як почесний (ст. 131), а захист Батьківщини визнала священним (ст. 132). Крім цього, в 1944 р. вона була доповнена ст. 15-а, в якій закріплювалось, що Українська РСР має свої республіканські військові формування. Але цей припис носив формальний характер та був запроваджений для вирішення Радян­ський Союзом геополітичних завдань на світовій арені.

Наступною була Конституція УРСР від 20 квітня 1978 р. Зазна­чений документ, із огляду на його юридичну техніку, в цих питаннях є набагато більш прогресивним. О. О. Миронов стосовно цієї Кон­ституції у свій час зазначав, що її юридичне значення полягає в тому, що будучи регулятором суспільних відносин, вона підвела певний підсумок розвитку радянського законодавства, увібравши в себе все цінне та раціональне, органічно властиве радянському праву, та, с формулювавши принципово важливі нові положення, обумовила необхідність великої та складної роботи щодо оновлення та подаль­шого удосконалення законодавства для найефективнішого впливу на соціальні процеси^[44].

Воєнним питанням у цій Конституції вже присвячено значну кількість норм глави «Зовнішньополітична діяльність і захист соціа­лістичної Вітчизни». Слід визнати позитивним, що є приписи, які прямо забороняють пропаганду війни, а також установлюють, що на Збройні Сили перед народом покладається обов'язок — надійно за­хищати Вітчизну, бути в постійній бойовій готовності, яка гарантує негайну відсіч будь-якому агресорові. Ця конституційна норма окрес­лювала межі діяльності воєнної організації радянської держави.

Необхідно зазначити, що ч. 1 ст. 29, де вказано, що захист соціа­лістичної Вітчизни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу, є доволі схожою з ч. 1 ст. 17 Конституції України 1996 р., де, у свою чергу, зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, спра­вою всього Українського народу^[45].

Звичайно, сучасний конституційний припис є позбавленим ідео­логічної забарвленості радянського часу, але в деяких аспектах він є менш досконалим, про що неодноразово зазначалось у літературі. Так, зокрема, Ю. М. Тодика абсолютно обґрунтовано вказував, що аналіз цієї конституційної норми ставить комплекс взаємопов’язаних питань та, перш за все, що слід розуміти під інформаційною безпекою України та чи може вона бути справою всього Українського народу, а народ — суб’єктом відповідальності за незабезпечення інформацій­ної безпеки, та дійшов висновку, що ч. 1 ст. 17 Конституції України є не зовсім коректною^[46].

Першим кроком у напрямі унормування вказаних питань у неза­лежній Україні було закріплення у Розділі ІХ Декларації про держав­ний суверенітет України^[47] положення про те, що наша держава уро­чисто проголошує про свій намір стати в майбутньому по стійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і до­тримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проте указане положення не знайшло свого закріплення у Кон­ституції України. У той же час, як абсолютно точно вказує В. П. Ко­лісник, «Розділ ІХ Декларації про державний суверенітет України зовсім не суперечить Конституції України, яка взагалі не містить ні­якої згадки про нейтральний та позаблоковий статус України. І оскіль­ки на конституційному рівні цієї проблеми не розв’язано, то мають діяти відповідні положення Декларації»^[48].

Узагалі, розвиток конституційного процесу в Україні свідчить про наявність різних підходів та різного обсягу конституційної регламен­тації питань, що пов’язані з військовою службою в різних документах. Так, згаданий Розділ ІХ Декларації про державний суверенітет Укра­їни «Зовнішня і внутрішня політика» в комплексі регулює питання, пов’язані з правом нашої держави мати власні Збройні Сили та інші військові формування, визначати порядок проходження військової служби та право використовувати військову силу за межами держави тільки з дозволу Верховної Ради України та деякі інші. Крім цього, питання, пов'язані з національною безпекою та обороною, регулю­ються й положеннями, що закріплені в інших розділах Декларації.

19 червня 1991 р. постановою Верховної Ради України була за­тверджена Концепція нової Конституції України^[49], в якій був перед­бачений сьомий розділ, що мав назву «Національна безпека» та скла­дався з двох глав, а саме глави «Збройні Сили України» та «Неучасть у військових блоках. Постійно нейтральний і без'ядерний статус». Як було зазначено в Концепції, вказаний розділ конкретизує Розділ ІХ Декларації про державний суверенітет України. У Конституції Укра­їни 1996 р. такий розділ не увійшов до її структури, проте певна частина його конструктивних приписів знайшла своє відображення.

Отже, в історичній ретроспективі формування Української неза­лежної держави та створення конституційного законодавства були різні підходи щодо конструювання моделі конституційного регулю­вання питань, що пов'язані з проходженням військової служби. Але вказані питання завжди були в наявності у важливих конституційних актах, а тому, відповідно, залишалися в центрі уваги конституційно­го права України як галузі права та складали предмет його регулю­вання. Проте в науковому аспекті ці питання майже не розглядались, у чому є нагальна необхідність.

Висновки

1. Військова служба тісно пов'язана з таким суспільно-політичним явищем, як війна. Війни виникли з моменту створення перших держав та з цього часу постійно супроводжують людство. Головним та ви­рішальним засобом ведення війни будь-якою державою є її збройні сили та інші воєнізовані формування. Саме на них покладається най­більший тягар щодо ведення бойових дій. У зв'язку з цим, з моменту виникнення держав та відповідно війн між ними, у державах почало формуватися військо як сукупність спеціально озброєних та, як пра­вило, підготовлених людей, що були спроможні вести бойові дії, за­стосовуючи зброю.

2. Тогочасне військо не мало тих якісних ознак, що притаманні сучасним збройним силам та особам, що проходять військову службу, але вже тоді були закладені ті характерні риси та атрибути, що від­різняли військову службу від інших видів людської діяльності. Того­часне військо використовувалось не тільки для ведення бойових дій з іншими державами, але й слугувало ефективним засобом розв’язання внутрішньодержавних конфліктів та проблем: подолання виступів народних мас, збір податків тощо.

3. У процесі розвитку держав, росту їхньої економічної та політич­ної могутності, вони все більше уваги приділяли питанням проходжен­ня військової служби, оскільки саме на неї покладалося все більше задач, її проходження набувало все більше небезпечних рис. У зв’язку з цим, держави почали приділяти суттєву увагу не тільки озброєнню війська, але й питанням продовольчого, грошового та побутового за­безпечення воїнів. Процес забезпечення військ усім необхідним на­бував особливих рис, став більш складним та різноплановим, у зв’язку з чим виникла нагальна необхідність його унормувати. Отже, почало формуватися законодавство, яке регламентувало ці питання. Військові аспекти довгий час регламентувались виключно на рівні поточного законодавства, а перші конституції практично не містили норм, по­кликаних унормувати засади формування збройних сил.

4. У зв’язку з подальшим розвитком світової спільноти, усвідом­ленням людством, що війна не може бути засобом розв’язання кон­фліктів, йде активне становлення міжнародного права, яке проголо­шує необхідність мирного співіснування держав, відходу від військо­вого протистояння. Ці гуманістичні та миротворчі процеси знаходять своє відображення і в конституціях окремих держав. Однак, незважа­ючи на те, що більшість держав у своїх конституціях та воєнних доктринах проголосили миролюбний характер, від військової служби майже ніхто не відмовився, а деякі держави продовжують нарощува­ти свій воєнний потенціал.

5. У конституційному регулюванні проходження військової служби на теренах України умовно можна виділити три етапи: 1) дорадянський; 2) радянський; 3) новітній. В історії дорадянської України ці питання отримали певне закріплення перш за все в Конституції П. Орлика 1710 р., деякі положення якої стосовно проходження військової служби знайшли своєрідне продовження, відображення та розвиток у сучасному укра­їнському законодавстві. Радянський період характеризувався активним формуванням воєнної організації та інституту військової служби в осо­бливих ідеологічних та політичних умовах, оскільки Україна входила до складу СРСР і власних збройних сил не мала. У перших двох кон­ституційних актах (1919 та 1929 років) найбільш чітко простежувався класовий підхід щодо проходження військової служби. Наступні дві Конституції (1937 та 1978 років) від цього практично відійшли і вста­новили загальний військовий обов'язок, проте ідеологічне навантажен­ня залишалося. Серед радянських основних законів найбільш доско­нало врегулювала питання діяльності армії та проходження військової служби Конституція УРСР 1978 р.